6.3 Стратегічне планування реальних інвестицій

Стратегічне управління як одна з основних теорій менеджменту останніх десятиліть особливо корисне в умовах висококонкурентних і нестабільних ринків. Воно вчить постійно й активно працювати над пошуком шляхів досягнення поставлених цілей, вчить готуватися до потенційних погроз, заздалегідь аналізувати різні критичні ситуації й ефективно організовувати власні бізнес-процеси. Саме стратегічний менеджмент має стати основною функцією вищих керівників, оскільки завдяки його застосуванню інвестор зможе виробити систему пріоритетів, а отже, грамотно розподіляти власні ресурси з метою досягнення головної мети свого існування, не боячись при цьому бути знищеною в конкурентній боротьбі.

Сутність стратегічного менеджменту інвестора можна представити у вигляді складної багатогранної моделі (рис. 6.1).

Стратегію інвестора можна визначити як концептуальну основу його діяльності, що визначає пріоритетні цілі, завдання та шляхи їх досягнення.

Найважливішою складовою стратегічного управління є стратегічне планування. Попереднім суттєвим чинником, який впливає на якість стратегічного плану є стратегічний аналіз. Реальне всебічна перевірка стану справ суб’єкта і об’єкта інвестування визначає в остаточному підсумку успіх стратегічного планування. Порівняння оцінки сьогоднішнього стану об’єкта інвестування, ринку і його потенціалу становить сутність так званого SWOT-аналізу (аналізу сильних і слабких сторін, можливостей і небезпек).

Навіщо ми існуємо?	Стратегіч- не бачення
Як, для кого та в якій галузі бажаємо працювати?	Місія
Яким чином інвестор збирається досягти успіху: стратегічні цілі; можливості; небезпеки; сильні сторони; слабкі сторони; бізнес-план. Що потрібно для реалізації:	Стратегія
Управлінський цикл	Компоненти
Збирання інформації	Структури	Фінанси	Ризики	Маркетинг	Облік	Економіка	Логістика
Прийняття рішень
Реалізація
Облік
Контроль
Аналіз
Регулювання
Стратегічний

Рис. 6.1 Сутність стратегічного менеджменту

Етапи попереднього стратегічного аналізу, що одержав назву ситуаційного, представлені на рис. 6.2.

Рис. 6.2 Процедура стратегічного аналізу

Інформаційною базою для застосування цього досить попу­лярного в закордонних інвестиційних менеджерів інструмента стратегічного управління є результати обох напрямів ситуацій­ного аналізу.

Так, внутрішній аналіз пов'язаний з дослідженням різних аспектів функціонування інвестора (фінансових, організаційних, технологічних та ін.) і дає змогу визначити, або ступінь їх найбільш доброякісного впливу на діяльність інвестора (сильні сторони), або найбільш уразливі сторони його діяльності (слабкі сторони). Завданням зовнішнього аналізу є визначення позитивних тенденцій (можливостей) і потенційно негативних факторів (небезпек), через вплив яких виявляється дія зовнішнього середовища. Тому мета SWOT-аналізу полягає в дослідженні взаємодії різних за походженням стратегічних факторів, іншими словами, у визначенні впливу найбільш істотних небезпек і можливостей ринку на сильні та слабкі сторони діяльності інвестора. SWOT-аналіз має насамперед показати, які саме негативні зовнішні фактори можуть ослабити досягнуту конкурентну перевагу інвестора в тих чи інших напрямах діяльності і які можливості ринку на цьому етапі дають можливість зміцнити раніше слабкі позиції інвестора.

Відмінність стратегічного плану від стратегічних підходів, місії чи стратегічного бачення інвестора полягає в тому, що він є вже не абстрактною річчю, а сильною діловою концепцією, що припускає набір конкретних дій, покликаних втілити цю концепцію в життя, привести до створення реальної конкурентної переваги, здатної зберігатися тривалий час.

Стратегічний план дій має бути розроблений для кожного визначеного при формулюванні стратегій сегмента ринку і відповідних йому продуктів.

У цьому документі мають бути відображені такі основні моменти:

• завдання, розписані за підрозділами і відповідальними виконавцями;

• терміни виконання завдань;

• підсумкові та інші якісні контрольні показники: докумен­ти, інструктивні й методичні матеріали;

• кількісні контрольні показники;

• етапи контролю і значення контрольних показників на ці моменти.

Для кожного стратегічного завдання вказують:

• назву;

• мету;

• завдання;

• послідовність заходів, необхідних для реалізації поставле­них цілей;

• посадову особу, відповідальну за захід;

• список дій, необхідних для реалізації такого стратегічно­го завдання.

Для кожної такої дії визначаються:

• відповідальна посадова особа;

• термін виконання.

Оперативні завдання мають переоцінюватися з погляду їх реальності й актуальності не менше одного разу на квартал і за необхідності переглядатися.

В практиці інвестування стратегічне планування реальних інвестицій найчастіше відбувається у формі техніко-економічного обґрунтування (ТЕО) капітальних вкладень і дає змогу оцінити сукупність різноманітних технічних аспектів інвестиційного проекту та зробити відповідні висновки про техніко-технологічну, економічну доцільність запропонованих проектних рішень. Інвестор не може ігнорувати цього етапу інвестиційного планування, оскільки саме на ньому можна з'ясувати можливість технічного здійснення проекту з прийнятним рівнем витрат. ТЕО інвестиційного проекту здійснюють, як правило, проекті установи на замовлення ініціатора проекту або інші зацікавлені особи, тому виконання цього завдання досить дорого коштує і потребує тривалого часу.

ТЕО кожного проекту мас свої особливості, але під час підготовки конкретного інвестиційного проекту необхідно вважати на типову структуру.

Типова структура техніко-економічного обгрунтування інвестиційного проекту наведене в «контрольному завданні» до даної глави і складається із 9 основних розділів:

1. Основна ідея інвестиційного проекту.

2. Аналіз ринку та стратегія маркетингу.

3. Сировина та комплектуючі матеріали.

4. Місце реалізації інвестиційного проекту та навколишнє середовище.

5. Інженерна частина та технології інвестиційного проекту.

6. Організаційні та накладні витрати.

7. Трудові ресурси

8. Планування процесу здійснення інвестиційного проекту.

9. Фінансовий аналіз та оцінювання інвестицій.

Компоненти ТЕО можуть модифікуватися для кожного інвестиційного проекту. Тому жоден узагальнений підхід до розробки ТЕО не зможе відобразити всі особливості умов реалізації різних проектів. Однак необхідно пам'ятати, що чим більших обсягів фінансових та інших ресурсів потребує здійснення інвестиційного проекту, тим детальнішим та всеосяжним мас бути його ТЕО.

Складання бюджету капіталовкладень. Річний капітальний бюджет реалізації інвестиційного проекту складається з двох розділів: капітальні витрати та надходження коштів (інвестиційних ресурсів).

Капітальні витрати – це витрати на придбання довгострокових активів, що функціонують протягом тривалого періоду з поступовою амортизацією вартості. До капітальних витрат відносять первісну вартість введених в експлуатацію будинків і споруд, вартість новопридбаних машин і механізмів, устаткування й, інвентарю (крім малоцінного і швидкозношуваного), придбаних нематеріальних активів (патентів, ліцензій, "ноу-хау" тощо), що підлягають поступовому списанню.

Оскільки обсяг і структуру капітальних витрат попередньо визначають ще на етапі ТЕО інвестиційного проекту, то розрахунки цих витрат при розробленні бюджету звичайно зводять до чотирьох процедур:

1. Виокремлення із загального обсягу запланованих у ТЕО капітальних витрат тієї частки, яка відноситься до поточного року.

2. Уточнення обсягу капітальних витрат поточного року відповідно до вимог науково-технічного прогресу і коректив, внесених у технологію виконання робіт.

3. Уточнення обсягу і структури капітальних витрат у зв'язку зі зміною цін у звітному році. Капітальні витрати відображаються звичайно в цінах на початок бюджетного періоду в дійсній вартості.

Для тої о щоб максимально врахувати вилив фактора інфляції, обсяг капітальних витрат у національній валюті перераховують в одну з твердих іноземних валют.

4. Уточнення первісного обсягу у капітальних витрат з урахуванням резерву фінансових ресурсів, зазначеного в тон і рак ті з підрядчиком на покриття непередбачених витрат (внутрішні страхування ризиків). Обсяг цього резерву при плануванні бюджету визначаючі, з урахуванням тільки тих категорій витрат, що увійшли до первісної оцінки ризиків.

Надходження коштів планований потік інвестиційних ресурсів у розрізі окремих джерел: власних засобів інвестора іі (прибутку, амортизаційних відрахувань, доходу від реалізації майна тощо), залученою пайового чи акціонерного капіталу, кредитів банку, лізингу, селенгу тощо.

Процес розроблення цього розділу бюджету інвестиційного проекту передбачає такі основні процедури:

1. Уточнення загального обсягу надходження коштів. Цей показник повинен узгоджуватися з показником загального обсягу капітальних витрат за першим розділом бюджету.

2. Уточнення структури джерел надходження коштів. Перевищення обсягу надходження коштів, передбаченого ТЕО інвестиційного проекту слід намагатися забезпечити за рахунок власних коштів чи лізингу тощо. Небажаною формою залучення додаткових інвестиційних ресурсів у сучасних умовах є залучення кредитів банків.

3. Забезпечення відповідності обсягу надходження коштів в окремі періоди формування прибуткових статей бюджету обсягу капітальних витрат у таких періодах, тобто потік інвестиційних ресурсів повинен збігатися у часі з потоком капітальних втрат.

Бюджет реальних інвестицій розробляють спочатку на планований рік поквартально, а потім – на кожний майбутній квартал помісячно. Відповідно, за термінами планування капітальний бюджет поділяється на річний, квартальний і місячний.

Суттєвою складовою ТЕО є планування процесу здійснення інвестиційного проекту.

Практично в кожній великій промисловій структурі планування капітальних вкладень здійснюється на двох окремого проекту і підприємства в цілому. На першому розробляють інвестиційний проект – комплексний план заходів, спрямованих на створення нового чи модернізацію діючого виробництва товарів і послуг. На другому рівні інвестиційну політику підприємство реалізує у формі планів технічного розпитку (річний бюджет), які визначають структуру і масштаби капітальних вкладень у наступному рот. а також найважливіші напрями використання коштів з урахуванням потреби у відновленні основних засобів і підвищенні їх технічного рівня.

Основними етапами процесу планування реальних інвестицій с:

• пошук і дослідження об'єкта капітальних вкладень;

• розроблення кількісних показників і якісних характеристик різних варіантів інвестування (альтернативних інвестиційних проектів);

• порівняння альтернативних інвестиційних проектів і вибір оптимального;

• стратегічне планування (техніко-економічне обгрунтування) капітальних вкладень;

• складання бюджету капіталовкладень.

Пошук і дослідження об'єкта капітальних вкладень. За ринкових відносин після наповнення своєю продукцією споживчого ринку підприємства робитимуть усе можливе, щоб знайти нових споживачів і нові ринки збуту. Керуючись такими самими мотивами за умови нагромадження достатніх коштів для інвестиційної діяльності, підприємство прагне відшукати нові об'єкти реальних інвестицій. Отже, необхідно мати певний резерв ефективних ідей щодо капіта­ловкладень. Хоч вони і не збільшують активів підприємства, проте впровадження таких ідей у майбутньому дасть змогу підприємству утримати свої позиції на ринку й освоїти нові сфери діяльності.

Інвестиційну ідею на стадії зародження формулюють дещо абстрактно (наприклад, ідея плідна, принесе успіх і може бути рекомендована для реалізації; впровадження ідеї занадто ризиковане і технічно недоцільне тощо). Як правило, підставою для таких висновків є попередній досвід і наукові знання. Після цього переходять до конкретних її кількісних характеристик.

Розроблення кількісних показників і якісних характеристик різних варіантів інвестування. Найвагомішими показниками є

встановлення раціональної потужності об'єкта будівництва, вибору форми відтворення основних фондів і виробничих потужностей (нове будівництво, розширення, реконструкція, і смішне переоснащення чи модернізація устаткування), визначення технології виробництва, номенклатури продукції тощо. Наприклад., рішення про будівництво нового підприємства виправдане лише тоді, коли вичерпані можливості досягнення необхідних обсягів виробництва продукції на діючих підприємствах внаслідок модернізації, заміни устаткування, спорудження нових цехів підприємства тощо.

Обережну інвестиційну політику здійснюють багато підприємств і організацій, особливо тих, де переважає колективна форма власності. За наявності багатьох диспропорцій і ненасиченого ринку така політика буває виправдана. Але невикористання нововведень і технічних удосконалень може спричинити ослаблення конкурентоспроможності підприємства, поточні прибутки, поточні виграш, втрат на придбання (основні капіталовкладення) і залишкова вартість. Слід враховувати також інвестиційний період і розмір ануїтету (франц. annuite – щорічний платіж).

Поточні прибутки. Це прибутки, які підприємство отримує внаслідок експлуатації об’єкта капіталовкладень. Вони прямопропорційно залежать від обсягів реалізації виготовлюваної продукції (робіт, послуг), тобто графік їх надходження має вигляд кривої, яка складається з трьох частин: завоювання ринку (збільшення обсягів продажу), насичення потреб і зменшення попиту (обсягів продажу). Тому для визначення поточних прибутків і методів їх збільшення необхідне постійне вивчення ринку і споживчого попиту на продукцію.

Поточні витрати. Відображають розмір компенсації за споживання у процесі виробництва різних видів ресурсів: матеріальних, трудових, енергетичних тощо. Обчислюючи їх (так само як і поточні прибутки), треба враховувати фактор часу. Для усіх видів ресурсів доцільно побудувати криві й комплексно проаналізувати динаміку кожної з них, оскільки капіталовкладення мають, тривалу комплексну дію на процес виробництва, по річному впливаю і ь па витрачання тих чи інших видів виробничих ресурсів.

Витрати на придбання (основні капіталовкладення). Це великі одноразові витрати, які здійснюються па початку інвестиційного циклу і є передумовою всіх подальших витрат і прибутків, найважливішою статтею витрат у структурі інвестицій. При їх обчисленні потрібно враховувати ймовірні додаткові витрати на поступове технічне переоснащення підприємства і модернізацію устаткування.

Залишкова (утильна) вартість капітальних вкладень. Це вартість, що залишається наприкінці інвестиційного періоду. Якщо при інвестиційних розрахунках не брати її до уваги, тобто експлуатувати основні фонди до повного фізичного та морального зношування, то це призведе до відставання від сучасного рівня науково-технічного прогресу. Тому утильну вартість реальних вкладень прогнозують на початку інвестиційного періоду.

Інвестиційний період. Ним є проміжок часу, який охоплює всі стадії реалізації інвестиційного проекту від планування до ліквідації інвестиційного об'єкта. При розробленні різних варіантів капіталовкладень слід обов'язково визначити їх тривалість, оскільки вона також впливає на виробничий процес.

Ануїтет. Це регулярний прибуток з капіталу (грошей, майна і землі), який не вимагає від одержувача здійснення підприємницької діяльності.

Період окупності реальних інвестицій становить кілька років. Норма запланованого прибутку від реалізації інвестиційного проекту не може бути меншою за розмір ануїтету, оскільки призначені для інвестування кошти можна вкласти в низькоризикові активи, які не потребують додаткових зусиль (підприємницької діяльності) і забезпечують ануїтет. Ідеальним є такий варіант співвідношення витрат і прибутків у часі: прибутки – сьогодні, а витрати – завтра (хоча на практиці такого не буває). Тому правильний розподіл витрат і прибутків у часі дуже важливий в інвестиційному плануванні.

Під час планування реальних інвестицій важливо враховувати ймовірність досягнення бажаного ефекту й надійність реалізації окремого варіанта капіталовкладень. Це зумовлено прагненням уникнути невиправданого ризику, забезпечити надійність інвестицій.

Порівняння альтернативних інвестиційних проектів і вибір оптимального. Використовуючи названі показники, прогнозують рентабельність кожною з альтернативного проекту. Процес планування неможливий без такого прогнозування, оскільки воно на основі наявної інформації дає змогу оцінити майбутні результати реалізації кожного проекту.

Прогнозування – наукове передбачення майбутнього харак­теру процесів на основі інформації про їх персон у минулому і сьогоденні.

Досягти високого рівня прогнозування важко, але необхідно, бо процес інвестування завжди передбачає великі витрати, а невдалі управлінські рішення можуть стати причиною краху підприємства.

Отже, зі стратегічних міркувань сфера застосування прогнозування їй інвестиційних розрахунків, за допомогою яких воно здійснюється, має неухильно розширюватися. Ці розрахунки важливі під час техніко-економічного обгрунтування спорудження підприємства, вибору місця будівництва й конкретного будівельного майданчика.