Лекція 14. Стимулювання інноваційної діяльності

6.1. Інноваційний розвиток суспільства на основі інтелектуального капіталу

В останні десятиріччя XX століття у промислово розвинутих країнах світу відбулися корінні зміни у співвідношенні факторів економічного росту. На перше місце виходять фактори, що забезпечують інноваційний розвиток країни. Їх частка збільшилася з 20% у 60-ті роки до 40% у кінці 90-х років. На початку XXI століття світова економічна система активно формує нову парадигму економічного розвитку, що значно зменшує роль матеріально-ресурсних компонентів суспільного виробництва і підвищує роль інтелектуальної складових ресурсів підприємства. Виробництво, розподіл і використання знань становлять основу економіки суспільства, заснованого на знаннях. Для неї характерні зростаючий взаємозв'язок між ринками капіталу і нових технологій, глобальний характер створення і використання знань і технологій. У нових економічних умовах тільки цілеспрямоване формування інноваційного потенціалу фірми і його грамотне використання – основа економічного росту підприємства. Саме здатність до інновацій, заснованим на нових знаннях, забезпечує ріст інтелектуального капіталу фірми, ріст ринкової вартості компанії. Так, за даними Всесвітнього банку в більшості країн ОЄСР у плині останніх 15 років у високотехнологічних галузях додана вартість зростала в середньому на рівні 3%, а в традиційних галузях – 2,3%.

Сучасна економічна теорія ґрунтується на таких методологічних принципах розвитку економіки:

• головним фактором економічної динаміки є наукові розробки й інновації;

• особливу роль в економічному розвитку грають знання.

Існує прямий взаємозв'язок між інноваційною активністю підприємства і його здатністю збільшувати свій інтелектуальний капітал. Інноваційно активні компанії є генераторами постійного розвитку корпоративних знань і росту на цій основі нематеріальних активів.

Одним з основних чинників інноваційного розвитку є відповідність якості робочої сили потребам підприємств. Підвищення якості робочої сили, сприятливість її до процесу набуття знань, державне регулювання цього процесу дає можливість отримувати принципово нові переваги у конкурентній боротьбі, тому що дозволяє використовувати сигнали про перспективні технології, нові сподівання споживачів та попит. У розвинених країнах на професії, де є перевага інтелектуального труда, припадає основний приріст зайнятості: 85% у США, 89% у Великобританії, 90% у Японії. В період з 1984 до 2000 років загальний ріст числа робочих місць на 25% супроводжувався 40-75% ростом зайнятості фахівців у сфері високих технологій [18]. Знання сьогодні стає самостійним фактором виробництва, рівень залучення якого залежить від якісного рівня робочої сили та рівня розвитку й використання інформаційних технологій.

Саме інновації приводять до формування нових галузей і виробництв, а ініціатором їх є творчість людини-новатора. Звідси необхідність мотивації персоналу до інновації та стимулюванню інтелектуальної праці.

Здатність до інновацій у людей різна. За опублікованими даними, тільки один відсоток людей обдарований «винятковою творчою потенцією», тобто тим типом, що зв'язується з видатними досягненнями в області науки, техніки, мистецтв, підприємницької діяльності; десять відсотків - володіють «високою творчою потенцією»; шістдесят відсотків володіють «помірною» і «деякою» творчою потенцією; біля тридцяти відсотків не виявляють взагалі або виявляють у малому ступені творчу активність.[1] Проте далеко не всі (з можливих) люди усвідомлюють свій творчий потенціал і схильність до розробки нововведень. Одна з ключових проблем активізації інноваційної діяльності - створення умов, ситуацій максимально розвиваючих творчу активність.

Окремі положення, пов'язані з проблемою мотивації праці, продуктивних здібностей людини були розроблені ще класиками політичної економії.

В епоху науково-технічної й інформаційної революції, коли людина, її науково-освітній потенціал стає вирішальним фактором соціального й економічного прогресу сформувалася сучасна теорія людського капіталу. Основні положення теорії сформульовані такими економістами: Г. Беккер, У Боуен, М. Блауг, Б. Вейсброд, Е. Денисов, Дж. Кендрик, Л. Туроу, М. Фишер і ін.

Застосування інструментарію цієї теорії надало змогу по-новому підійти до вирішення проблем, пов'язаних з факторами економічного зростання, розподілу доходів, економічної ролі освіти, взаємозв'язку інвестицій в людину з рівнем інноваційної активності, мотивацією підприємницької діяльності.

Головним змістом теорії людського капіталу є визнання людини як об'єкта капітальних вкладень, як об'єкта економічної діяльності. Наразі загальновизнано, що капітальні вкладення в людину такі ж прибуткові, як і інвестиції в будь-який інший фактор виробництва.

Під людським капіталом зазвичай розуміється сукупність знань, практичних навичок, творчих здібностей, що сприяють результатам його діяльності

Мотивація творчих працівників до інновацій прямо пов’язана з державною науковою й інноваційною політикою.

Одна з найважливіших функцій держави в розвинутих країнах - створення сприятливих умов для інноваційної діяльності підприємницького сектора. Задля реалізації цієї функції вживають таких заходів:

• включення витрат на дослідницькі роботи приватного сектора собівартість продукції;

• списують значну частину наукового устаткування за нормами прискореної амортизації;

• застосовують системи адресних податкових пільг;

• залучають малий і середній бізнес до інноваційної діяльності у сфері нових технологій;

• надають пільгове кредитування науково-технічних розробок;

• безоплатно передають чи надають на пільгових умовах державне майно або землю для створення інноваційних підприємств, а також наукової інфраструктури в регіонах.

Основою організаційної побудові науки повинно стати невеликий («первинний») науковий колектив чи окремий учений (колектив у тому разі, коли дослідження ведуться на «паритетних» засадах певною групою вчених, окремий вчений, - коли його роль у дослідженнях, якими він керує, є домінуючою).Первинні колективи можуть на добровільних началах поєднуватися в організації типу науково-дослідницьких інституцій, наймати за власний рахунок професійних менеджерів (чи обирати їх зі свого середовища), які відповідають за наявність умов для творчої діяльності, створювати необхідну інфраструктуру обслуговування науки. Саме в такому «первинному» колективі створюється плідний клімат, що істотно відрізняється від бюрократичної атмосфери великих НДІ; малі підприємства більш гнучкі, ініціативні, краще пристосовуються до динамічного зовнішнього середовища.

Розвиток малого інноваційного бізнесу надасть змогу зберегти кваліфіковані науково-технічні кадри й прискорити доведення науково-технічної розробки до промислового зразка і його впровадження. Проте малі інноваційні підприємства дуже нестійкі, у них надто короткий життєвий цикл, тому в усьому світі вони користуються державною підтримкою, включаючи цільове фінансування з бюджету, стимулювання приватного капіталу до фінансування їхньої діяльності, податкові й амортизаційні пільги.

Особливе місце в системі «прямих» заходів впливу держави на інноваційний бізнес займають заходи, що стимулюють кооперацію промислових корпорацій в НДДКР та кооперацію університетів із промисловістю. Друга з цих форм кооперації спричинена усвідомленням об'єктивної необхідності, з одного боку, доведення передових наукових ідей до стадії їхньої комерційної реалізації, з іншого - створення умов для зацікавленості промисловості у фінансуванні академічних досліджень. У цьому напрямі державної інноваційної політики чітко виявляється її перспективна спрямованість, зацікавленість у науковій новизні промислових інновацій, що нерідко є вторинним за реалізації інтересів промислових підприємств, що вирішують у першу чергу виробничі й комерційні завдання.

Створення консорціумів, інженерних центрів, наукових і технологічних парків і інших перспективних формувань, успішно реалізуючі складні інноваційні ідеї, - наочний приклад ефективності державної підтримки таких ідей, завдяки чому різні організації не тільки усвідомлюють необхідність спільної реалізації інноваційного циклу, а й реально відчувають переваги спільної роботи. Комплексна підтримка малого наукомісткого бізнесу в технопарках у 3-4 рази підвищує стійкість інноваційних підприємств.

Водночас, проблема активізації інвестиційної діяльності, переходу на інноваційну модель розвитку залишається для нашої країни, як теоретичному, так і в практичному аспектах актуальною. Однією з важливих причин, є та обставина, що при дослідженні проблеми формування інвестиційної стратегії, розробці програм її реалізації не приділяється належної уваги ролі інтелектуального капіталу в рішенні цієї проблеми. Не розроблені мотиваційні діючі економічні механізми створень і поширення нововведень.

Насамперед слід зазначити, що в країні відсутня достатня статистична база, що дозволяє відслідковувати численні процеси інноваційної діяльності. Створення нормативної бази для переходу України на загальноприйняті світові стандарти обліку і статистики науково-технічної й інноваційної діяльності; створення інформаційного банку технологій, а також прогресивних форм передачі інтелектуальної продукції у виробництво, - усі ці проблеми мають вирішуватися на державному рівні.

Негативно позначається на інноваційній діяльності відсутність обґрунтованих розрахунків потреби в науково-технічних розробках визначеного напряму, а також недостатнє проведення маркетингових досліджень. Результати опитування, яке проводилося Держкомстатом, свідчать, що форми ринкової інфраструктури інноваційної сфери розвиваються недостатньо активно.

Якщо європейська інноваційна структура нараховує понад 1,5 тисяч різних інноваційних центрів, то в Україні на законодавчій основі – 15 технопарків та 67 інкубаторів бізнесу, з яких менше ніж 5 займаються підтримкою високотехнологічного підприємництва. Разом з тим такі науково-виробничі об'єднання як технопарки сприяють створенню нових і перепрофілюванню діючих малих підприємств на інноваційний бізнес.

Інноваційна модель розвитку економіки не може бути здійснена без збільшення коштів на науку, науково-технічні розробки і їхнє впровадження. Головний фінансовий інструмент науково-технічної політики – визначення розміру та напрямів використання коштів державного бюджету, які виділяють на розвиток науки. Так у 2004 році реалізація 8 пріоритетних напрямів інноваційної діяльності здійснювалася в рамках 121 проекту, що були включені в 20 загальнодержавних програм. Але профінансовано було тільки 63,2% запланованого обсягу робіт. Обсяг реалізованої інноваційної продукції склав 259,3 млн. грн., у тому числі принципово нова продукція – 21,7 млн. грн., що складає 8,37%. У розвинутих країнах держава бере на себе від 20 до 50% національних наукових витрат. Частка коштів, за які фінансують дослідницькі витрати в загальній сумі державних витрат в останні 20 років стабільна, складає 6-7% у США, 4-5% у Франції, Німеччині Великобританії, Італії; 3-3,5% у Японії.

Найчастіше, розглядаючи проблеми економіки знань, аналізують стан науки та проблеми науковців. Не зменшуючи значимість цієї складової науково-технічного потенціалу кожної держави, треба підкреслити необхідність підвищення загального професійно-освітнього рівня працюючих. Тільки підйом рівня освіти основної маси працюючих дозволить утворити середовище, яке буде легко сприймати нові ідеї, легко адаптувати та створювати нове знання. А це, у свою чергу, є основою інноваційного розвитку, тому що є умовою сприйняття нововведення.

По рейтингу, що був опублікований Economist Intelligence Unit по показнику „індекс інновацій” світовими лідерами є США, Тайвань, Фінляндія, Швеція та Японія. Цей показник характеризує рівень взаємодії науки та бізнесу, а також швидкість впровадження наукових розробок у виробництво. Росія посідає у цьому рейтингу 34 місце, а Україна – 38. Для порівняння: Ізраїль – 6, Німеччина – 10, Великобританія – 14, Франція – 18 [20].

Офіційно затвердженими індикаторами науково-технічного розвитку країн-членів ЄС, які характеризують рівень кадрової складової науково-технічного потенціалу країни, є чисельність спеціалістів, які виконують дослідження і розробки у розрахунку на 1000 осіб. У 2003 році цей показник в Україні становив 5,3 особи проти 6,3 – у 1995 році. За даними ОЕСР у Німеччині він складав – 12,5 особи, в Іспанії – 8,4 [13].

Починаючи з 1990 р. в Україні простежується тенденція до зменшення чисельності працівників, зайнятих у науково-технічній сфері. Так проти 2001р. їх чисельність скоротилась на 2%, а проти 1991 року – у 2,5 рази. Ця негативна тенденція зберігається і сьогодні. Однак негативні наслідки цього явища можуть бути нейтралізовані підвищенням рівня управління знаннями, зміни пріоритетів як економіки країни, так і окремої галузі та організації, котра сама може забезпечити технологію реалізації такої стратегії.

Дослідження ринку праці показало невідповідність професійно-кваліфікаційної структури попиту на робочу силу її пропозиції. В цілому ринок праці є надлишковим. За 9 місяців 2004 року рівень безробіття за методологією МОП склав 9,3%. Із зареєстрованих безробітних 46% займали раніше робітничі місця, 27% службовці, решту склали особи без професії. Навантаження незайнятого населення на 1 вакансію становило 5 осіб. При цьому за категоріями робочих місць цей показник становив: для робітників – 4 особи, службовців – 5, робітників без спеціальної підготовки – 12 осіб [7].

Не менш важливою є якісна невідповідність попиту та пропозиції на ринку праці. За даними соціологічного моніторингу, який щорічно проводиться Інститутом соціології НАН України, частка респондентів, які відмітили, що характер їх роботи не відповідає їх професійно-освітньому рівню зріс з 30% у 2002 р. до 37,8% у 2003р. При цьому тільки 15,3% у 2003 р. були згодні з тим, що вони мають можливість реалізувати себе як фахівці [19].

Таким чином, ситуація, що склалася, свідчить про надлишок некваліфікованої робочої сили і часткове непрофільне використання кваліфікованої. В умовах швидкого старіння знань, відсутності системи, що стимулює професійний ріст працівників у масштабах галузі виробництва, тенденція, що склалася, може призвести до зниження якості робочої сили в масштабах країни, а це у свою чергу стане перешкодою для впровадження нових прогресивних технологій. Уже сьогодні близько 30% робочих місць вимагають працівників з вищою освітою. Це характерно для підприємств, що відносяться до галузей п'ятого і четвертого технологічних укладів.

Активізація інноваційної діяльності неможлива без зміцнення відносин між наукою й освітою. Звідси необхідність мотивації творчих працівників до інновацій, стимулювання інтелектуальної праці.

Деякі люди, як уже відзначалося, народжуються з визначеними здібностями. Але ці здібності - лише пів справи. Навчання і освіта важливі не менше. Тому освіті приділяється особлива увага в будь-якім суспільстві. Останнє поєднує інтереси як осіб, що бажають одержати освіту, так і її інвесторів.

Сьогодні існує потреба у фахівцях, здатних проаналізувати становище підприємства, провести технологічний аудит, виявити пріоритети розвитку (як технічні, так і комерційні), створити діючу систему управління інноваціями, систему, що забезпечує нарощення інтелектуального капіталу фірми. В умовах формування суспільства, що базується на знаннях, першочерговою стає завдання створення і нарощення інтелектуального й інноваційного потенціалу. Розуміння цього в умовах економіки знань є основою підвищення результативності діяльності як окремого підприємства, так і держави в цілому.

Людський потенціал (капітал) накопичується аналогічно матеріальному й фінансовому капіталам шляхом вкладення засобів для одержання прибутку в майбутньому. Йдеться про інвестування в капітал (в освіту, інформаційний пошук, підготовку і перепідготовку на виробництві). Вартісна оцінка нагромадження людського капіталу в частині освіти -знань, навичок, досвіду - може бути виражена у вигляді витрат на освіту. Ці витрати в більшості країн неухильно зростають. Так, з 1980 по 1992 роки частка ВНП, спрямована на вищу освіту зросла в Канаді й Франції на 17%; у Данії й Угорщині - на 20%; Іспанії - на 40%; у Швеції - на 71%. В Україні державні витрати на розвиток вищої освіти незначні [13].

Виклик часу полягає у зміні вимог до рівня освіти та кваліфікації працівників підприємства. Так у країнах ОЕСР 25% трудових ресурсів зайняті висококваліфікованою працею у сфері науки та високих технологій. В США приблизно 60% працюючих мають вищу або незакінчену вищу освіту. Сьогодні там ставлять завдання довести цей рівень до 90%. Вирішення цього завдання дозволить підняти робочу силу на новий ступінь якості. Така політика, вочевидь, сприяла значному зростанню продуктивності праці у 90-і роки – на 3-4% у рік.

Особисте значення має якість навчання. Слід зазначити особливу роль випускників ВНЗів для розвитку бізнесу. Саме ця категорія працівників покликана визначати шляхи розвитку, розробляти стратегію і тактику поведінки підприємства в конкурентному середовищі. І тому рівневі підготовки і затребуваності випускників ВНЗів приділяють особливу увагу.

Перевірка Рахунковою палатою України системи освіти у 2002 році засвідчила, що в Україні не здійснюється аналіз потреби держави у спеціалістах різного рівня кваліфікації. Їх підготовка не пов’язана з конкретними замовниками – підприємствами й організаціями, де мають працевлаштовуватися майбутні фахівці. Навчальні заклади і надалі продовжують випускати спеціалістів, на яких відсутній попит на ринку праці, витрачаючи на їхню підготовку бюджетні кошти. Серед громадян, що перебувають на обліку в службі зайнятості, вищу освіту має 11,7%.

Це одна сторона проблеми, інша полягає в недостатнім фінансуванні вищої школи. Практично не виділяються кошти на випуск підручників, зокрема, в електронній формі. Більше половини українських студентів не мають можливості повноцінно використовувати комп'ютерну техніку й Інтернет.

Викладене вище дає можливість стверджувати, що в умовах реалізації інноваційної моделі розвитку загострюється проблема невідповідності професійно-кваліфікаційної структури попиту на робочу силу і її пропозиції. Підвищується попит на кваліфікованих робітників, стає необхідним створення системи мотивації, яка стимулює професійний ріст робітників.

Зростання інноваційного потенціалу економіки країни в цілому прямо зв'язаний з поліпшенням взаємозв'язку бізнесу й освіти.

Сучасне суспільство вимагає переходу до принципово нового рівня доступності високоякісної освіти. Дослідження показали, що для економіки, що базується на знаннях, необхідно, щоб не менш 30 % дорослого населення мало вищу освіту. Однак існуюча система освіти не в змозі задовольнити ці потреби в таких обсягах.

В знаннєвому суспільстві виникає постійна потреба у відновленні знання, у постійному відновленні досягнутої освіти. Останнім часом виник і одержав широке поширення термін «безперервна освіта». Головна ідея безперервної освіти полягає в тому, що вона перестає бути лише одним з аспектів освіти і перепідготовки і стає основним принципам освітньої системи й участі в ній людини протягом усього безперервного процесу її діяльності.

Темпи технологічного і науково-технічного прогресу сьогодні у світі такі, що багато знань застарівають протягом 3—5 років, тому випереджальна освіта вимагає, щоб нові знання надходили в систему освіти безпосередньо в процесі навчання. Для нашої країни, що характеризується недостатньо могутньою інформаційною інфраструктурою і значною концентрацією наукових і освітніх центрів, можливість одержання професійної освіти та/або підвищення кваліфікації без відриву від основної діяльності дуже важлива. Для рішення даної проблеми необхідна інноваційна технологія навчання, що забезпечує необхідний рівень мобільності фахівця. Такою технологією є технологія гнучкого дистанційного навчання.

Але впровадження дистанційного навчання потребує достатнього рівня забезпечення комп’ютерами як навчальних закладів, так і населення. Так, за даними Держкомстату і соціологічного опитування, що проводила компанія GfK-USA за замовленням компанії „Microsoft”, 55,2% підприємств на Україні взагалі не мають жодного комп'ютера, а малих і середніх підприємств, що використовують від 1 до 30 ПК не більш 37,5% від загальної кількості. Підприємства, що використовують більш 100 ПК займають лише приблизно 3,5%.

На фоні високого рівня витрат на сучасні телекомунікаційні технології, доступ в Інтернет мають близько 2,5 млн. громадян. Причиною такого становища є необхідність імпортувати більшу частину необхідного устаткування і програмного забезпечення (США, ЄС і Японія контролюють сьогодні більш 74,5% світового парку комп'ютерів, 92% ринку програмного забезпечення). Низький рівень комп'ютеризації дрібних і середніх підприємств, навчальних закладів, веде до технологічної й інформаційної залежності, закладає основу економічної нестабільності, різко знижує рівень конкурентоспроможності держави в цілому.

Усвідомлена ще в 60-і роки важливість людського капіталу зумовила значне поширення інвестиційних програм з його прискореного формування. У міру того, як у розвитих країнах наука й освіта ставали одним із принципів довготермінової державної політики, відповідні витрати включалися у виробництво.

Мотивацією до підвищення рівня освіти служить рівень оплати праці. Як правило, люди з більш високим рівнем освіти одержують більш високу оплату своєї праці.

У рамках теорії людського капіталу заробітна плата розглядається як деяка шарувата структура, в якій кожній верстві відповідає визначеній рівень освіти. Величина заробітків конкретної верстви, що відповідає даному конкретному рівню освіти, являє собою грошовий доход від нього. Економічний ефект від вищої освіти дорівнюватиме різниці в довічних заробітках людей з вищою і середньою освітою. Так, у США на початку 90-х років рівень середньорічних заробітків дипломованого фахівця вищої кваліфікації більш ніж удвічі перевищував доход дипломованого випускника коледжу і більш ніж у 3,5 рази - середньорічний дохід учня коледжу, але який не одержав диплома[16]. Отже, заробітна плата є мотивацією підвищення рівня освіти, фактором підвищення рівня знань і творчої активності.

Нині у світовій практиці формується концепція не просто людського капіталу, а інтелектуального капіталу. Існують різні визначення останнього. Одне з них належить Х.Макдональду, штатному футурологу однієї з американських компаній: "Інтелектуальний капітал - це знання, що наявні в організації і можуть використовуватися, аби одержувати різного роду переваги перед конкурентами" [16].

На наш погляд, інтелектуальний капітал представляє дві взаємозалежні складові. Одна з них - людина, його знання, освіта, професіоналізм (людський капітал). Друга - результат творчої праці - інтелектуальний продукт (інновації).

Інтелектуальний капітал стає усе більш значимим у сучасному світі, визначає імідж організації і зміст бізнесу. Останні дослідження в сфері інтелектуального капіталу свідчать про більш високу цінність інтелектуального капіталу порівняно з матеріальними ресурсами. Так, за даними професора Колумбійського університету Ф.Ліхтенберга, долар, витрачений на дослідження і розробки приносить увосьмеро більший прибуток, між долар, вкладений у техніку. А Ч.Хенді стверджував, що інтелектуальний капітал корпорації зазвичай в три-чотири рази, перевищує облікову вартість її матеріальних доходів. За більш пізніми даними, відношення інтелектуального капіталу до сукупності вартості матеріальних засобів виробництва і фінансового капіталу коливається між 5:1 і 6:1 [14].

Мотивація інтелектуальної праці до інноваційної діяльності визначається багатьма факторами. Серед них одним з важливих факторів є матеріальна зацікавленість. Та саме мотиваційний потенціал оплати інтелектуальної праці в нашій країні використовується недостатньо.

Для того, щоб матеріальна зацікавленість служила мотивацією участі в інноваціях, розмір винагороди повинний співвідноситися з результативністю інтелектуальної праці і тим самим стимулювати її. Наприклад, рівень оплати праці в інноваційному процесі в США в 2,5, у Японії в 2,7, у Швеції в 2,1 рази вище, ніж по промисловості [15]. При цьому частина заробітної плати виплачується у виді премій, розмір яких залежить від отриманого результату. Установлюються щорічні премії за комерційні успіхи.

Для творчих працівників грошова мотивація, грає безумовно, важливу роль, але в деяких випадках більш важливим стають мотиватори самовираження як засіб задоволення потреби більш високого порядку. Наприклад, престиж, задоволеність роботою, кар'єра, влада і вплив, можливості самовираження як особистості. Тому важлива розробка системи мотивації, яка пристосована до психології конкретної людини.

У практиці сучасних компаній реалізується двомоментний підхід до стимулювання праці в інноваційному процесі:

- прагнення максимально активізувати творчу особистість;

- спрямування активності працівника на досягнення конкретного комерційного результату.

З цією метою використовується багато як матеріальних, так нематеріальних стимулів, створюється взаємодоповнююча система стимулювання; стимулювання праці в інноваційному процесі набуває постійного характеру.

Велику роль у мотивації творчої праці відіграє завдання створення "навколишнього середовища", певних умов праці, що стимулюють творчу діяльність. "Навколишнє середовище" має включати забезпечення працівника потрібними сучасними ресурсами, звільнення його від допоміжної роботи, надання йому самостійності.

Прикладом динамічного росту економіки на основі розвитку науки, освіти, передових наукомістких галузей є нові індустріальні країни Південно-Східної Азії (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг).

В інноваційній сфері України спостерігаються негативні процеси, характерні в цілому для економіки країни. Інноваційна сфера не стала привабливою для творчого персоналу. За даними дослідження, проведеного YЕ Аustion Аssociates (YАА) за обсягом відпливу інтелекту Україна займає 52 позицію серед 60 країн [14]. Поряд із "відпливом назовні", спостерігається «внутрішній відплив», тобто перехід найбільш здатних молодих фахівців зі сфери досліджень у сферу бізнесу.

Зупинимося на одному аспекті мотивації персоналу до інновацій - це стан захисту інтелектуальної власності. Вартісні інвестиції в наукові дослідження й розробку інтелектуальних продуктів окупляться лише в тому разі, якщо власність охороняється в правовому порядку.

Орієнтація України на реформування економіки, перехід до формування інноваційної економіки – це державний проект, який передбачається реалізовувати у два етапи. На першому етапі (2006-2008 рр.) планується досягти стійких темпів зростання економіки України, створивши сприятливі інвестиційні, податкові, регуляторні умови для розвитку бізнесу, а також здійснивши структурні реформи у галузях охорони здоров’я і освіти та земельну реформу. Важливого значення для розвитку української економіки набуває реалізація збалансованої бюджетної політики та запровадження ефективних антикорупційних механізмів. Цей етап вимагає інноваційного оновлення існуючого виробництва і переходу від інерційної до динамічної моделі.

У короткій перспективі (2007р.) вивільнені кошти внаслідок позитивних структурних зрушень будуть спрямовуватися у формі державних інвестицій у пріоритетні напрямки національного економічного розвитку, зокрема, у розвиток наукоємних галузей, нарощування транзитного потенціалу нашої держави, створення довгострокових умов енергетичної безпеки України, розвитку комунальної інфраструктури та інфраструктури аграрного ринку. Крім того, починаючи з наступного року передбачається всі надходження від приватизації спрямовувати на розвиток державних інноваційних проектів.

На другому етапі (2009-2011 рр.) будуть створюватися підвалини постіндустріальної економіки загального добробуту шляхом запровадження інвестиційно-інноваційної моделі економічного розвитку, побудови громадянського суспільства, створення і зміцнення нового соціального прошарку – середнього класу.

Разом з тим, дослідження сучасного стану інноваційної сфери свідчать, що для реалізації наміченої стратегії необхідно вирішити ряд невідкладних задач, пов'язаних із запуском механізму технологічного відновлення виробництва, механізму поширення інновацій, їхнього стимулювання і правового регулювання. Для цього знадобляться не тільки ресурси (фінансові), але й кадри, справді зацікавлені у створенні інтелектуального продукту.

В умовах реалізації інноваційної моделі розвитку загострюється проблема невідповідності професійно-кваліфікаційної структури попиту на робочу силу і її пропозиції. Підвищується попит на кваліфікованих робітників, стає необхідним створення системи мотивації, яка стимулює професійний ріст робітників.

Однієї з найбільш актуальних задач у системі управління персоналом є завдання формування і впровадження системи управління знаннями. Вирішення цієї задачі забезпечить підвищення якості робочої сили і зріст інноваційного потенціалу підприємства. Ріст інноваційного потенціалу економіки країни в цілому прямо зв'язаний з поліпшенням взаємозв'язку бізнесу й освіти.