Зовнішня політика україни, її сучасні пріоритети

Зовнішня політика кожної країни випливає з #' внутрішньої політики. Через поведінку людини про­являється її внутрішній стан. Так само можна сказа­ти і про державу. Зовнішня політика держави випли­ває з її внутрішньої політики. Проблеми становленні державності є пріоритетними і в стосунках України з іншими державами, далекими й близькими сусіда­ми. Усі нові й незалежні країни Європи, з якими ме­жує Україна, мають до неї територіальні претензії.

465

Росія, наприкад, зразу ж після проголошення незале­жності України в тому ж році пред'явила першу пре­тензію на територію, через рік — ще одну в самий розпал протистояння в Криму. Сьогодні це вже стало традицією. Схожі акції плануються в Білорусії. Те ж саме виношується певними політичними колами в Ру­мунії, Словаччині, Польщі, На цьому фоні стають зро­зумілими заклики деяких депутатів ще першої Вер­ховної Ради України. «Щоб гарантувати свою територіальну цілісність, Україні необхідно володі­ти хоча 6 невеликим ядерним потенціалом, який би виконував роль стримуючої сили», — заявив з трибуни парламенту відомий радикал Степан Хмара.

Росія проводить більш активну зовнішню політику по відношенню до України, ніж навпаки. У МЗС Росії запрацювала схема поетапного урегулювання регіо­нальних конфліктів. Під опікою НБСЄ (Нарада по без­пеці і співробітництву в Європі) і представника пре­зидента Росії пройшли переговори і були підписані Кишиневом і Тирасполем документи про визнання за останніми особливого статусу, а замість того при-дністровці зняли гасло побудови незалежної держа­ви. Москва використала в якості міжнародного при­криття для впровадження в Придністров'я європейське співтовариство. Цей варіант улаштовує всіх учасників мирних переговорів. НБСЄ, особливо себе не утруд­нюючи, приміряє лаври миротворця. Кишинів і Моск­ва, нові колоніальні метрополії, мають у зв'язку з цим економічну й політичну допомогу від Європи. Маленькі сепаратистські республіки (Придністров'я, Абхазія, Карабах) фактично одержують міжнародне визнання. А Москва і НБСЄ отримують міжнародне прикриття для реалізації своїх колоніальних планів у близькому зарубіжжі. А де тут дотримання інтересів України, через голову якої це все робиться?

Рецидиви сепаратизму в Закарпатській області. Вони не обійшли і Закарпатську область.

466

У лютому 1990 р. в Ужгороді відбулися установчі збори Товариства підкарпатських русинів, які вимагали надати Закарпаттю статусу автономної республіки або навіть скасування всіх законодавчих актів, які стосувалися возз'єднання його з Україною. Плануючи створити особливе державне утворення — Підкарпатську Русь, лідери цієї організації пропагують погляди про існу­вання окремого народу — підкарпатських русинів, які нібито нічого спільного не мають з Україною та ук­раїнцями

Ідеологія неорусинства, як така, що спричиняє до на­ціонального розбрату і викликає міжнаціональні конфлік­ти, була засуджена ще в 1991 р. Народним Рухом України, Товариством української мови ім. Т. Шев­ченка, товариством «Меморіал» і ще багатьма громадсь­кими організаціями. У спільній заяві цих організацій наголошувалось, що заклик до автономії Закарпаття після проголошення Декларації про державний суве­ренітет сприймається всіма громадянами України як державна зрада. Такі прояви місцевого сепаратизму, тим більше, що він інспірується з-за кордону, шко­дять зміцненню української держави.

Тому зважений підхід законодавчої і виконавчої влади України до громадянства і прав національних меншин покликаний припинити сепаратистський рух на окраїнах держави.

Проблема Криму в українсько-російських відно­синах. Тривожить становище в Північному Причорно­мор'ї, точніше, в Криму. Як писали в своїх газетах російські політичні оглядачі в 1998 p., «останні росій­сько-українські переговори самим несподіваним чином присунули Росію до безумства нової Кримської війни. Кримської війни не з Францією і не з Англією, а з Ук­раїною. А вже не раз було мовлено, що навіть війна, не кажучи вже про політичні переговори, занадто серйозна справа, щоб її можна було передовіряти генералам».

467

На цьому фоні ображена заява президента Росії Б. Єльцина, що він не поїде в Україну до вирішення всіх проблем українсько-російських відносин (правда,

тоді невідомо, для чого туди потрібно буде їхати), виг­лядала б, як черговий курйоз, якби не подих катастро­фи, що насувалася. Далеко ж ми відійшли від тих часів, коли для зустрічі з Л. Кравчуком Єльцин зби­рався летіти куди завгодно, навіть і в Біловезьку Пущу. У лютому 1991 р. Верховна Рада України узако­нила автономні/ радянську соціалістичну республі­ку Крим (Кримська АРСР). Тим самим був створе­ний прецедент існування в унітарній державі авто­номного територіального утворення. Проти створення автономної республіки виступили представники кримсько-татарського народу. Влітку 1991 р. відбув­ся їх з'їзд — курултай. Делегати з'їзду розцінили створення Кримської АРСР як спробу закріпити ре­зультати депортації кримських татар у 1944 р.

Подібні події тільки погіршили взаємовідносини національних громад у Криму. Не в найкращому ста­новищі перебувають у Криму українці. Майже на мільйон українців Криму до 1990 р. не було жодної національної школи. Ще донедавна було по одній-дві школи з українською мовою навчання в таких давніх містах нашої батьківщини, як Запоріжжя, Дніпропет­ровськ, Харків, Луганськ, Одеса та ін.

Президент Криму Юрій Мешков і представник пре­зидента України в Криму Валерій Горбатов в одну душу заперечували який-небудь зв'язок між віднов­ленням кримської конституції 1992 р. та указом пре­зидента Кравчука про призначення нових керівників силових відомств півострова. Та ультиматум українсь­кого парламенту — у 10-денний строк відмінити Кримську конституцію 1992 р. — бумерангом повер­нувся до Києва. Жоден із заново призначених пре­зидентом Л. Кравчуком міністрів не був допущений в Сімферополі до виконання своїх обов'язків. У відпо­відності з поновленою Конституцією Київ не міг фор­мувати кримський уряд.

Ми не ігноруємо Київ і не порушуємо цілісність України, — підкреслив голова Верховної Ради Криму Сергій Цеков. — Ми виконуємо програму возз'єднання Криму з Росією, яка можлива лише через економічну інтеграцію».

468

Прагнення президента Л. Кравчука призначити си­лових керівників ще до того, як була поновлена Кон­ституція 1992 p., — це відчайдушна спроба зупини­ти сепаратистів, не застосовуючи крайні методи. Коли не вона провалилася, обидві сторони зразу ж обміняли­ся повідомленнями про пересування військ «ворога».

Поки що всі партії і рухи в Криму підкреслюють, що причин для громадянської війни в Криму немає. Проте їх формування йде за етнічними ознаками. Ро­сіяни об'єдналися в блок «Росія», українці — в Комі­тет «Крим з Україною», кримські татари створили свій меджліс.

З погляду Д.С.Шелеста і М.М.Юрченка («Політи-ко-правові основи етнодержавотворення в Україні».— Одеса,1999), основною політичною силою АРК був Рес­публіканський Рух Криму, який представляв російсь­комовне населення і стояв на сепаратистських пози­ціях. Єдиною зареєстрованою загальноукраїнською партією була Партія економічного відродження Кри­му (ПЕВК). У Криму існує десяток проросійських партій та рухів. Вони періодично нагадують про себе, підіймаючи питання подвійного громадянства, або звер­таннями до Державної Думи Росії з проханням за­хистити їх від примарної «дискримінації». Крім того, в АРК нелегально діють філіали російських партій. Наприклад, у Сімферополі існує центр Ліберально-демократичної партії Росії (ЛДП) В.Жириновського. Пропагандистською, антиукраїнською діяльністю зай­мається в АРК Російська партія Криму. Мета її діяль­ності — возз'єднання в одну державу України та Росії і поділ України на 10 губерній.

Проблеми, кримських татар. Другим автохтон­ним народом на території України є татари.

469

Націо­нальний рух кримських татар, партія «Адалет» та Організація кримсько-татарського національного руху представляють інтереси татар в АРК. Вони не визна­ють кримського сепаратизму і інституту президент­ства на півострові. Війна в Чечні ще більше зблизила татар з українцями. На півострові мешкають 250 тис. татар, 110 тис- з них не мають житла. Ще близько 100 тис. мають наміри переїхати до Криму. Україна не може самостійно вирішити проблеми їх облашту­вання, а жодна з країн СНД допомоги не надає.

За таких обставин великий інтерес до кримсько­татарської проблеми стали проявляти політики Туреч­чини, які добре знають історію Криму, особливо істо­рію взаємовідносин Кримського ханства і Отаманської Порти.

Більшість кримських татар вважають себе мусуль­манами. До речі, не тільки в Криму, айв цілому на півдні України активізували свою діяльність мусуль­мани. На щастя, вони відстоюють принципи націо­нального відродження не тільки українців, а й націо­нальних меншин взагалі. При дефіциті духівництва його підготовкою займаються ісламські університети І медресе Туреччини, Єгипту, Саудовської Аравії. По­становами органів влади Криму віруючим-мусульма-нам повернуто 31 мечеть, а коштом зарубіжних добро­дійників ведеться будівництво ще 22 мечетей.

Проте вирішення проблем економічної, правової, со­ціально-культурної реабілітації репатріантів галь­мується через цілу низку об'єктивних обставин, які можна вирішити тільки на загальнодержавному рівні.

Створення законодавчої бази для врегулювання відносин між центральною владою і АРК. Стосовно Криму в Києві спостерігається рідкісне однодумство самих різних політичних сил. Верховна Рада України прийняла постанову, що відкриває шлях для надання Президенту повноважень для проведення жорсткої політики в Криму, якщо АРК не піде на уступки.

Разом з тим багато хто в Києві визнає, що левина частка відповідальності за теперішню і всі попередні кризи в Криму лежить на центральній владі Украї- ни.

470

Адже Конституція півострова, поновлена 18 трав­ня 1994 p., була прийнята два роки тому за участю старого кримського керівництва, з яким у Києва були зовсім інакші стосунки. Встановлення поста прези­дента Криму було санкціоновано не ким-небудь, а пре­зидентом Л. Кравчуком. У Києві завжди недооціню­вали економічну, соціальну і психологічну ситуацію в Криму, надіючись на безвідмовність номенклатурно­го механізму.

Крим взагалі є найбільш яскравим прикладом того, до чого Україну привела політика половинчатих рішень. Погодившися в свій час на поновлення кримської ав­тономії, у Києві продовжували вперто відстоювати уні­тарний устрій держави. Крим опинився в неможли­вому становищі частини того, що частин не має. Суперечка навколо поновлення Кримської конституції і можливості будувати стосунки з Україною на основі двосторонніх угод, у ситуації, що склалася, не більше, ніж данина казуїстиці.

Адже стосунки України й Кри­му одни час регулювалися угодою про розмежування повноважень, в порушенні якої обидві сторони не пере­ставали звинувачувати одна одну. Інакше кажучи, перш ніж сперечатися, Київ і Сімферополь повинні були б визначити предмет суперечки. Київ сам поставив Крим у виключне становище, чим підігрів претензії інших регіонів України, таких, як Донбас (загальна пло­ща українського Донбасу близько 55 тис- км2, що є тро­хи більше 11% території республіки. Населення скла­дає приблизно п'яту частину всієї людності України). Ведуться настійливі розмови про поновлення таких територіальних об'єднань, як Таврида, Новоросія, До-нецько-Криворізька республіка.

При всій складності і небезпечності кримської про­блеми в Києві все ж переважає надія, що на цей раз обидві сторони якщо й не відійдуть на початкові по­зиції, то хоча б досягнуть компромісу. А втім, що це буде чергове тимчасове рішення, теж не сумнівається ніхто.

471

І ще одне: в критичному загостренні кримської проблеми в Україні зараз не зацікавлені ніякі сили, крім радикалів. Варто зазначити, що Верховна Рада АРК прийняла вже п'яту конституцію, правда, вже з урахуванням Конституції України 1996 р.

Стратегічне значення зовнішньополітичних інтересів України. Президент Л. Кучма відзначає най­важливіші здобутки України у сфері міжнародного життя, які мають стратегічне значення з точки зору зовнішньополітичних інтересів. Серед них — реалі­зація проголошеного в Декларації про державний су-вєренінет наміру України набути без'ядерного стату­су. Необхідним є кардинальне зміцнення національної безпеки на західному напрямку. Логічним завершен­ням чергового етапу поступального розвитку україн­сько-американських відносин є їх виведення на рівень' стратегічного партнерства. У рамках цього партнер­ства створено Міжурядову українсько-американську комісію Кучма—Гор. Посилюється активність Украї­ни у відносинах з Росією, що сприяло певним пози­тивним зрушенням у їх розвитку. Світова спільнота забезпечила підтримку територіальної цілісності та непорушності кордонів України у зв'язку з намаган­нями певних політичних сил Росії переглянути ста­тус м. Севастополя.

В українсько-російських відносинах усі питання суперечливі. Кожне обговорюється роками. Складаєть­ся враження, начебто у наших двох країн спільних інтересів немає взагалі. Наприклад, півтора року в Дер­жавній Думі Росії лежав на ратифікації Договір про дружбу і співробітництво між Росією і Україною. Вер­ховна Рада України ратифікувала його. Проте ліва більшість в Думі Росії довго відмовлялась дати життя договору, який, як здавалось комуністам, потрібний перш за все Кремлю.

Зовнішня політика нашої країни скерована на ви­користання превентивних заходів для запобігання про­цесу перетворення СНД на наддержавне утворення, таку собі конференцію держав на чолі з Росією.

472

З іншого боку, Україна може стати своєрідним буфером між Західною Європою і Росією. Цього прагнуть на Заході — створити нейтральну смугу між небезпеч­ною і агресивною Росією і демократичним, упорядко­ваним, благополучним західноєвропейським світом. Заходу ми потрібні в якості сировинної бази і спокій­ної країни на околиці Європи, а ще — як споживачі їх масової продукції. На таку роль Україна теж не­згодна.