Проблеми української культури в кінці XX ст.

Цей період є переломним у розвиткові української культури. У країні ліквідовані всі цензурні контро­люючі органи, суспільство звільнилося від панування марксистсько-ленінської ідеології.

459

Натомість стало можливим отримувати будь-яку інформацію в галузі науки, культури, мистецтва. Немає більше перепон і для розвитку цих галузей. Держава перестала конт­ролювати ці процеси, але вона їх більше і не фінансує.

Складовими частинами культури є освіта, наука і мистецтво. Вони поступово пристосовуються до но­вих реалій існування.

Система освіти складається з мережі закладів до­шкільного і позашкільного виховання, загальноосвіт­ньої, професійно-технічної і вищої школи. У цілому, система освіти нараховує біля п'ятидесяти тисяч оди­ниць закладів.

Відповідний умовам рівень освіти забезпечується достатньою кількістю вчителів і викладачів. Біля ста відсотків педагогів загальноосвітніх навчально-вихов­них закладів мають вищу або незакінчену вищу осві­ту. Більше половини викладачів вищих навчальних закладів (вузів) мають науковий ступінь або наукове звання.

Конституція України гарантує кожному громадя­нину отримання безплатної середньої і вищої освіти. На практиці ж багато які з вузів України перейшли на платне навчання і отримати його можуть тільки діти заможних батьків. До речі, одна з найбагатших країн світу — Федеративна Республіка Німеччина,— забезпечує своїм громадянам безплатну вищу осві­ту, ї такі приклади не поодинокі. Освіта потрібна всім, і її основи повинні бути закладені ще в дитинстві.

Сучасній Україні потрібні люди з широкими знання­ми, глибокою науковою підготовкою, вмінням вирішу­вати більш складні, ніж раніше, завдання у всіх облас­тях життя.

У країні функціонують навчально-виховні заклади нового типу — гімназії та ліцеї. У 1999 р. в них навча­лося біля 200 тис. дітей. Проте успіх сучасного сус­пільства залежить не стільки від досягнень елітарної школи, скільки від того, на якому рівні знаходиться школа загальноосвітня.

460

До цього середня школа давала тільки фундаментальні теоретичні знання. Тому в Україні виникла необхідність реформувати середню освіту. З 1-го вересня 2001 р. середня школа перехо­дить на 12-річний строк навчання. Він складається з трьох етапів: перший (з 1 вересня 2001 р.) — початко­ва школа; другий (з 1 вересня 2005 р.) — основна шко­ла; третій (з 1 вересня 2008 р.) — старша школа. По­чаткова освіта буде чотирьох річ ною, основна школа — 5-9 класи і старша — 10-12 класи. В старших класах будуть впроваджуватися так звані концентри, тобто до 9 класу кожний учень буде вивчати основи всіх пред­метів. У старшій же школі предмети будуть вивчатися на більш високому рівні. Оскільки ж старша школа буде профільною, то учень буде сам вирішувати, на чому йому концентрувати свої зусилля.

Потреби сьогоднішнього дня диктують необхідність не просто механічно передавати учням суму знань, а вчити їх добувати інформацію і набувати знання. Саме цим і буде займатись нова, 12-річна середня школа в новому столітті.

Школа, коледж чи університет грають основну роль у вдосконаленні людини. Через це вкладання коштів в освіту повинно відрізнятись особливою ефективні­стю, як це робиться на Заході. Там експерти з освіти вважають, що могутність нації в значній мірі визна­чається темпами економічного розвитку, тому освіта є визначальним фактором при плануванні економіч­них покращень у країні. Крім того, освіта є найпер­шим засобом посилення воєнного і політичного потен­ціалу країни. Система вищої освіти України за своєю методикою здебільшого не поступається західним зраз­кам вищої освіти. Економічна криза в Україні при­звела до різкого скорочення державного фінансування державних вузів. Натомість виникла велика кількість вузів недержавного сектора.

Держава відмовилась від монополії на установи ос­віти. Тому почалося ліцензування таких вузів, тобто надання дозволу на освітню діяльність. Визначався також професійний рівень діяльності та юридичного статусу освітньої установи, тобто акредитація вузу.

461

Вона проводиться за чотирма рівнями. Найвищий, чет­вертий рівень отримують університети і академії. По­пит диктує пропозиції, тому сьогодні вузи України працюють за новим переліком спеціальностей. Особ­ливо популярними є вузи, де навчають банковської справи, менеджменту, маркетінгу, юриспруденції, ме­дицині, іноземним мовам.

Недоліки, якими страждають вузи України сьо­годні, — це недостатня якість підготовки і жалюгід­на заробітна плата професорсько-викладацького скла­ду, і та сплачується невчасно.

В Україні є декілька вузів з традиційно високим рівнем викладання. Це, перш за все. Київський націо­нальний університет ім. Т. Шевченка, Одеська націо­нальна юридична академія. Харківська національна юридична академія. Одеський державний університет ім. 1.1. Мечникова, Дніпропетровський державний уні­верситет.

У культурі кінця XX ст. наука є ключовим факто­ром. На ній базуються методологія мислення, система освіти, погляди на світ, на людину і на суспільство. На ній засновані технологія і визначений нею стиль жит­тя, які пропонуються як зразок. Наука в Україні страж­дає, перш за все, через відсутність належного фінансу­вання. Наприклад, у 2000 р. в державному бюджеті на науку було заплановано більше одного відсотка від ВВП. У дійсності ж отримано лише 0,4 відсотка. Хоча й го­вориться сьогодні про підесення економіки, але ре­зультати фундаментальних наукових досліджень за­лишаються незатребуваними. Навпаки, зараз у країні практикуються контракти з крупними західними фірмами, які зацікавлені в розміщенні в Україні за­мовлень на наукові дослідження через дешеву робочу інтелектуальну силу.

462

Друга проблема, нерозв'язаність якої катастрофіч­но впливає на стан справ в науці, — це від'їзд найбільш

молодих і перспективних інтелектуалів за кордон. За останні роки багато які з науково-дослідних інсти­тутів Національної академії наук України (НАН Ук­раїни) втратили до половини свого наукового потен­ціалу. Більше всього потерпають від «утечі мізків» такі науки, як генетика, фізіологія, біологія, теоре­тична фізика.

Зате певні успіхи спостерігаються в розвитку гу­манітарних наук. Відсутність державних асигнувань на наукову роботу слабо позначилася на стані справ в цій галузі, тому що гуманітаріям не потрібна така велика кількість лабораторій і устаткування, як при­кладникам. А до такого явища, як невчасна виплата заробітньої плати, науковці вже майже звикли. І «втечі мізків» через відсутність на гуманітаріїв попиту за кордоном теж відсутні. Тому-то в Україні за останні роки створено майже півсотні нових напрямків гумані­тарних досліджень, у тому числі інститути сходознав­ства (орієнталістики), української мови, вітчизняної археології і джерелознавства тощо. Плідним є і співро­бітництво в цих галузях науки з зарубіжними вчени­ми, такими, як О. Пріцак, Т. Гунчак, Б. Гаврилишин, О. Субтельний, Л. Винар та ін.

Література нового покоління. Письменники стар­шого покоління пішли в політику, а в літературу увій­шло нове — І. Андрусяк, В. Медвідь, В. Цибулько, О. Забужко, Г. Тарасюк, С. Майданська, М. і С Дячєн-ки та ін. І хоч різко впав попит на серйозну художню літературу, вона все ж таки розвивається в формі чи­сельних альманахів, часописів і збірок.

Відсутнє і віт­чизняне законодавство, яке б (як у Росії) підтримува­ло українське книговидавництво.

Український книж­ковий ринок заповнений російськомовною літературою, більшість з якої привезена з Росії. Підраховано, що на кожного громадянина в Україні припадає по 4-5 російських книжки і по 0,3 — українських.

Театральне мистецтво в Україні перестало бути таким популярним видом мистецтва, як це було раніше.

463

Театральні вузи покинула велика кількість талановитих педагогів, а їм на зміну прийшли, як пра­вило, ті, хто ще не відбувся. Тому немає кому в дос­татній мірі займатись навчанням акторів їх професії. Театр сьогодні став режисерським. Це означає, що кож­ний режисер по-своєму трактує п'єси навіть великих драматургів. Серед таких режисерів відомі імена Більченка, Д. Богомазова, Б. Жолдака, С. Данченка. Заслуженим авторитетом користується патріарх ук­раїнської театральної режисури В. Оглоблін.

Велике піднесення переживає образотворче мистец­тво. В Україні та за її межами за останні десять років організовано декілька сот художніх виставок. Місце українського художника починає регламентуватися ринком і його рейтингом у ринковій ієрархії. Заслу­женою славою батьків постмодернізму в Україні ко­ристуються такі художники, як киянин О. Дубовик, львів'янин Любомир Медвідь. Вони обидва, так само як і реаліст і мрійник киянин І. Марчук, відомі не тільки в Європі, а й на американському континенті.

До речі, ці двоє митців пишуть літературні твори: О- Дубовик став відомим як письменник через свої «Палімпсести»; Любомир Медвідь пише художню про­зу і вірші, в яких робить спробу впорядкувати хаос буття і осмислити власну екзистенцію; київський ху­дожник Р. Масаутов захоплюється історичною нау­кою, має в цій галузі свої праці. Натхненним дослідни­ком кольору є талановитий київський художник Т. Сільваші. Він присвятив цій темі не одну статтю. Письменництво цих художників засвідчує правдивість твердження про те, що мова є універсальною формою існування культури.

Складний світ релігійно-філософських образів втіли­ла в своїх картинах львівська художниця Ярослава Король. Широта її творчих інтересів вражаюча: вона пише не тільки ікони, але й картини на історичні і літературні теми. Салонні портрети їй теж під силу.

464

Представником салонного постмодернізму є В. По­пов, лубочного фольк-стилю — Ю. Горбачов, «сюррео-символізму» — С.Поярков. Вони поставили своє мис­тецтво на промислову і комерційну основу. Таких художників багато.

Згортається в Україні виробництво кінофільмів. В Україні є в наявності всього дві кіностудії художніх фільмів — у Києві і в Одесі. Крім того, є ще студія хронікально-документальних фільмів, Національна кінематика і студія анімаційних фільмів, які раніїде давали до півсотні повнометражних художніх фільмів і телесеріалів, до 500 короткометражних кінострічок.

Тепер держава не фінансує кінопромисловість, і кіно-ринок 3 країни заполонили третьосортні американські фільми.

Тому однією з актуальних проблем є державна підтримка та захист національної культури. Тям більше, що таку функцію виконують зараз держави з високою культурою — Франція, Німеччина, Англія та інші країни Заходу. Навіть вони змушені захища­тись від засилля масової американської культури. Си­стема державного протекціонізму в галузі культури повинна стати запорукою національно-духовного відродження України.