Голодомор в україні 1932-1933 pp.

«Ліквідація куркульства як класу» проходила в де­кілька етапів. Перший етап тривав в Україні з другої половини січня до початку березня 1930 р. і охопив 309 районів, в яких налічувалося 2524 тис. господарств. На 10 березня було розкуркулено 1887 господарств або 25%. До середини 1931 р. з України було депор­товано 98,5 тис. селянських родин.

Усього ж було екс­пропрійовано до 200 тис. селянських господарств. За­галом за 1928—1931 pp. зникло 352 тис. господарств. З більш ніж мільйона селян, репресованих радянсь­кою владою на початку 30-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них загинули.

Внаслідок колективізації було підірвано сільсько­господарське виробництво. Рівень 1928 р. у вироб­ництві зерна і поголів'я худоби вдалося відновити і перевищити лише в 1950 р.

393

Усе це разом із загаль­ною деградацією виробництва і зумовило голод, який ще більше посилився після встановлення нереальних планів хлібозаготівель. Це був один з найжорстокі-ших злочинів сталінізму проти українського народу. Хлібозаготівлі на селі з урожаю 1931 р. тривали до весни 1932 p., після чого хліба в селі не залишилося. Почався голод. Проти колгоспників, які, щоб вціліти, приховували справжні розміри врожаю, почалися реп­ресії. Сталін власноручно написав постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціа­лістичної) власності», яку було прийнято 7 серпня 1932 р. Згідно з нею, селян засуджували за кілька підібраних на колгоспному полі колосків до розстрілу або на 10 років ув'язнення.

Вилучивши у селян хліб і збіжися до останньої зер­нини, за вказівкою В. Молотова, який очолював в Ук­раїні комісію з хлібозаготівель, забирали сухарі, кар­топлю, сало, соління, квасолю, тобто будь-який провіант. Майже 90 районів, які були занесені на так звану «чор­ну дошку», оточувалися військами і починалися об­шуки і грабунок мирного населення власної країни.

За підрахунками історика і очевидця тих трагіч­них подій П. Василевського, кількість жертв голоду складала 7 125 850 осіб. Міжнародна наукова конфе­ренція дійшла висновку, що кількість померлих від голоду складає 9 млн чоловік. Результати перепису населення (січень 1937 p.), що показали зменшення кількості населення в країні на 15 млн чоловік, було знищено, а учасників перепису — репресовано. Та­кими були наслідки господарювання комуністів в Ук­раїні на початку 30-х років. Така катастрофа змусила керівництво СРСР регламентувати поставки зерна дер­жаві, що давало можливість селянам використовувати лишки на власний розсуд.

394

Становище культури в україні

У 30-х роках. «РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ»

На початку 30-х років в Україні в цілому було подо­лано неписемність, широко здійснювалась підготока спеціалістів з вищою та середньою спеціальною осві­тою.

Але культурний розвиток проходив за умов повної ідеологізації всього суспільства, масових репресій, пе­реслідувань інакомислячих, особливо інтелігенції. По­літика українізації замінялася поверненням політи­ки русифікації.

Остаточний крах політики українізації стався у 1933 p., коли з посади наркома освіти було усунено Скрипника, який незабаром покінчив життя самогубством.

До України прибув П. Постишев разом з тисячами партійних функціонерів. Вони посіли всі керівні поса­ди в республіці і почали виконувати завдання Сталіна, що були викладені в сумнозвісній телеграмі, яку на­діслали до України в грудні 1932 р. У цій телеграмі була вимога: «Припинити українізацію». Україніза­ція оголошувалася націоналістичною контрреволюцією. Сталін оголосив основною небезпекою місцевий націо­налізм. Було різко скорочено кількість українських шкіл. Відбулися зміни української абетки, граматики і словника (вони відтепер наближалися до російських), скорочувався відсоток українських учителів.

Багатьом ученим навішували ярлики «войовни­чих фашистів», «махрових представників українсь­кої націоналістичної контрреволюції». У 1931 р. було заарештовано М. Грушевського, а установи, якими він керував, — розігнано. Лідера українських істориків-марксистів М. Яворського було заслано на Соловки, де він загинув.

У листопаді 1933 р. П. Постишев похвалявся, що лише з Наркомату освіти «вичистили» біля 300 уче­них і письменників. 13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством відомий письменник-новатор Микола Хвильовий.

395

У тому ж році за надуманими звинува­ченнями було заарештовано Остапа Вишню, М. Ялово­го, М. Ірчана та багатьох інших. Було припинено діяльність ряду науково-дослідних інститутів та уста­нов. Протягом одного 1933 р. від наукової роботи було усунено 1649 осіб, або 16,4% всього складу науковців. У середині грудня 1934 р. у справі так званого «Ук­раїнського центру білогвардійців-терористів» було засуд­жено до розстрілу 28 представників творчої та наукової інтелігенції, серед яких письменники М. Лебединець,

0. Близько, Г. Косинка, літературознавці Р. Шевченко,

1. Терещенко та ін. У 1935 р. були «викриті» «Всеук­раїнський боротьбистський центр» та інші «антира-дянські організації». Жертвами репресій стали М. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник, В. Шдмогильний, В. Поліщук, Г. Бнік та багато інших діячів культури. Протягом 1934—1938 pp. було заарештовано понад половину чле­нів та кандидатів-стажистів Спілки письменників Ук­раїни (97 із 193). У цілому жертвами репресій стали біля 500 українських письменників.

Було знищено всесвітньовідому школу художника-монументаліста Михайла Бойчука (1937 p.), репресо­вано акторів театру «Березіль» на чолі з Лесем Кур-басом. Не було галузі української культури, якої б не зачепили репресії.

Було перероблено український правопис, наближе­но його до російського. Закрились також всі українські школи та видання за межами України. Фальсифіку­валась історія України. У 1938 р. запроваджується обов'язкове вивчення російської мови в усіх школах України.

Митці, українські науковці, що залишилися в живих, змушені були мовчати і без найменшого на­тяку на критику зображати минуле й сучасне, про­славляти більшовицьку партію, Сталіна. За цих над­звичайно складних соціально-політичних умов письмен­ники республіки зберегли українське художнє слово, а також можливості для відродження української літе­ратури в майбутньому.

396