Входження україни до срср

Радянські республіки, що утворилися на руїнах Ро­сійської імперії, на початку 20-х років були формаль­но незалежними державами.

Після закінчення війни працівники центрального партійно-державного апарату посилили намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР.

386

У грудні 1920 р. між Росією та Україною було підписано договір про воєнний і господарський союз, що передбачав об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до складу уряду Російської Федерації. На V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий— березень 1921 р.) проти цього договору виступили представники опозиційних партій. Проте з'їзд рати­фікував договір.

Деякий час українському радянському урядові на чолі з X. Раковським удавалося зберігати певну ав­тономність (зокрема, при укладанні міжнародних до­говорів, здійсненні зовнішньої торгівлі). Контроль цен­тру над національними республіками забезпечувався двома централізованими силами: Червоною Армією і РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У.

У грудні 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд Рад схва­лив ідею створення Союзу. ЗО грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію про ут­ворення Союзу та Союзний договір.

Зміст Союзного договору полягав у тому, що:

а) незалежні радянські республіки добровільно і на рівноправних засадах вступають у державний союз;

б) до компетенції союзного уряду входили зовніш­ня торгівля, військово-морські та іноземні справи, за­лізничний транспорт і поштово-телеграфний зв'язок, утворювались відповідні загальносоюзні наркомати;

в) до компетенції республіканських урядів були віднесені внутрішні справи, освіта, юстиція, землероб­ство та соціальне забезпечення.

Остаточне юридичне оформлення Радянського Со­юзу відбулося на II з'їзді Рад СРСР (січень 1924 p.). З'їзд прийняв Конституцію СРСР, яка складалася з двох частин. Вона закріпила право кожної респуб­ліки на вільний вихід із Союзу, установила, що тери­торії республік не можуть бути змінені без їхньої зго­ди. Через те, що реальна влада в республіках належала єдиній Всесоюзній комуністичній партії, суверенні права залишалися фіктивними.

387

У процесі створення СРСР план федеративного об'єднання республік було підмінено «автономіза­цією». Республіки фактично втратили свою неза­лежність і поступово перетворювалися на звичайні ад­міністративні одиниці унітарної держави. На багато десятиріч доля українського народу була поставлена в залежність від політики центру, який ототожнював­ся з ЦК ВКП(б), союзним урядом та союзними відом­ствами, що знаходилися у Москві.

Утворення СРСР було певним компромісом між Москвою та національними рухами на окраїнах ко­лишньої імперії. Але політика більшовиків у націо­нальному державному будівництві мала тактичний характер. СРСР був псевдофедеративною державою і до останніх днів свого існування залишався унітар­ною централізованою імперією.

Політика «українізації» у 20-х роках

Початком українізації можна вважати вихід дек­рету РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» та декрет від 1 серпня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомо­гу розвиткові української мови».

Перед місцевим апаратом ставилися вимоги попов­нення своїх лав за рахунок місцевих кадрів, користу­вання мовою місцевого населення в державних уста­новах і закладах, сприяння розвитку національної культури. Український різновид політики коренізації дістав назву «українізація». Політику «українізації» по-різному розуміли керівна верхівка та виконавці. Для політичних верхів українізація покликана була продемонструвати українцям за Збручем та Дністром, що умови для задоволення національних прагнень ство­рено лише в УСРР. Для української інтелігенції після поразки національно свідомих сил у відкритій збройній сутичці з більшовиками боротьба за збереження і роз­виток культури стала боротьбою за національну дер­жавність, за незалежність.

388

У 1923 р. Головою РНК УСРР став Влас Чубар. У 1925 р. посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У посів Лазар Каганович, слухняний сталінець, який од­наково був готовий втілювати в життя чи україніза­цію, чи контрукраїнізацію. Олександр Шумський очо­лив наркомат освіти, Микола Скорик — наркомат юстиції. Після цього українізація пожвавилася. Під час проведення українізації долався опір шовіністич­но налаштованих викладачів і студентів, які не бажа­ли вивчати українську мову, переборювалися численні труднощі (нестача вчителів зі знанням української мови, підручників, навчальних посібників). З еміграції в Україну повернулися М. Грушевський, С. Рудниць-кий та інші відомі діячі, які включилися в процес національного відродження. До кадрів українізації приєдналися й сотні вихідців з Галичини, які прибу­ли в Східну Україну, щиро повіривши в заяви більшо­вицького керівництва.

З 1925 р. відбулася посилена українізація партії і державного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з української мови. Частка ук­раїнців у КП(б)У зросла у 1933 р. до 60%; у ЦК КП(б)У у 1924 р. українці становили 16%; 1925 — 25%; 1930 — 43%. Центром українізації став нар­комат освіти. Очолив його з 1927 р. Микола Скрип­ник. Українська освіта успіхами значною мірою зав­дячувала його діяльності.

У 1929 р. проводили навчання українською мовою понад 80% загальноосвітніх шкіл, понад 75% техні­кумів і 30% інститутів.

У процесі українізації велика увага приділялась та­кож створенню умов для розвитку національних мен­шин. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську Автономну Республіку, столицею якої в листопаді цього Ж року стало українське місто Балга.

389

У 1926 р. в МАСРР з 545 тис. населення молдавани складали ледь більше 30%, українці — 50%.

Якщо в 1922 р. республіка мала до десятка украї­номовних газет і журналів, то в 1933 р. їх було 373. Почався процес де русифікації міст, якому сприяв ма­совий наплив селян, що тікали від колективізації. Слід зазначити, що російська бюрократична верхівка чи­нила опір українізації. Уже в другій половині 20-х років українізація зазнала перших ударів.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ

РОЗВИТОК УКРАЇНИ В 20-30-х роках.

ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ, КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ

СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

За роки непу так і не була демонтована створена в період «воєнного комунізму» централізована система управління економікою. Особливо яскраво це виявило­ся під час так званої хлібозаготівельної кризи 1927-1928 pp. Зменшення селянами поставок хліба державі привело до введення на початку 1928 р. у деяких про­мислових центрах продовольчих карток. Загострилась проблема постачання армії, країна залишилась без ва­лютних надходжень, украй необхідних для індустріалі­зації.

Нова радянська влада вустами свого керівника В. Леніна проголосила план побудови соціалізму в СРСР. Він складався з трьох пунктів — індустріалі­зації, колективізації сільського господарства і куль­турної революції.

Індустріалізація країни. В. Ленін писав, що фун­даментом соціалізму може бути тільки велика машин­на індустрія. А Й. Сталіним був висунутий утопічний, але зрозумілий масам лозунг про необхідність у най-коротші строки наздогнати і перегнати капіталістичні країни завдяки прискореній індустріалізації і колек­тивізації сільського господарства.

390

Індустріалізація в країні вже йшла з 1925 р. Вона вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку. Зміни­лась також структура народного господарства. У ва­ловій продукції промисловості починає домінувати виробництво засобів виробництва, дрібна промисловість витісняється великою індустрією.

Україна посіла 2-е місце в Європі (після Німеччи­ни) за виплавкою чавуну, 3-є місце — за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-е місце у світі — за видобутком вугілля.

Індустріалізація сприяла урбанізації республіки. Якщо раніше в містах України жив лише кожен п'я­тий житель, то перед Другою світовою війною вже ко­жен третій. Саме в цей час активно формуються україн­ський робітничий клас та інтелігенція.

Проте форсована індустріалізація стимулювала по­яву цілого ряду негативних і довготривалих тенденцій у народному господарстві України. Домінуюче стано­вище групи «А» (виробництво засобів виробництва) порівняно з групою «Б» (виробництво предметів спо­живання) в умовах ліквідації ринкових зв'язків вело до відриву підприємств групи «А» від споживача.

У перші п'ятирічки ставку було зроблено на побу­дову і реконструкцію підприг.мств-монополістів. Так, модернізація запорізького заводу «Комунар» мала пе­ретворити його на найбільше в світі підриємство з ви­робництва зернозбиральних комбайнів. Реконструйо­ваний паровозобудівний завод у Луганську за проектною потужністю дорівнював найбільшому у світі заводу ком­панії «Америкен локомотив». Підприємства-монополі-сти спочатку поглинали левову частку капіталовкла­день у промисловість, а згодом фактично підім'яли під себе економіку країни, деформуючи її господарство.

За роки першої п'ятирічки в Україні побудували 400 підприємств з 1500 в СРСР. У другій п'ятирічці відповідно: 1000 — з 4500, а в третій — 600 з 3000 заводів. На XVI з'їзді ВКП(б) у червні 1930 р. Сталін підкреслив, що промисловість СРСР, як і народне господарство, спирається, в основному, на вугільно-металур-гійну базу України.

391

Були створені нові галузі промисловості. У хар­човій — це маргаринова, молочна, маслообробна, хлібо­пекарська галузі. В 30-х роках виникла електромета­лургія — завод «Дніпроспецсталь», кольорова мета­лургія — Костантинівський цинковий та Дніпропет­ровський алюмінієвий заводи.

Метою радянського уряду було створити мілітари­зовану економіку і перевести на рейки соціалізму про­мисловість СРСР.

Колективізація сільського господарства Украї­ни. Основними елементами колективізації були: при­мусове усуспільнення землі, засобів виробництва, позбавлення селян прав розпоряджатись вирощеною продукцією через обов'язкові поставки державі за значно нижчими, ніж державні, цінами, ліквідація куркульства як класу.

Колективізація — це відчуження селян від влас­ності, яке створювало економічний фундамент під то­талітарним радянським режимом. Вона проводилась для того, щоб забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, тобто полегшити викачування селянсь­ких ресурсів у державний бюджет. У такий спосіб держава позбувалася проблем з хлібозаготівлями. Уже 1929 р. обмолочений хліб прямо з колгоспних ланів вивозився на державні зсипні пункти і елеватори.

У постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. Украї­ну було віднесено до групи районів, де колективіза­цію планувалося закінчити восени 1931 або навесні 1932 р. А керівник ЦК КП(б)У С. Косіор у лютому

1930 р. підписав інструктивний лист до місцевих парторганізацій під гаслом «Степ треба цілком ко­лективізувати за час весняної кампанії, а всю Украї­ну — до осені 1930 p.».

Колективізація передбачалась в артільній формі, тобто із залишенням селянинові присадибного господарства. Але в різних інструкціях, якими вони супроводжувались, артіль мала вигляд комуни.

392

Починаючи з люто­го 1930 p., коли було опубліковано новий Примірний статут сільгоспартілі «як перехідної до комуни фор­ми колгоспу» (саме так ставилося питання в поста­нові ЦК ВКП(б) від 5 січня), масово почали усуспіль­нюватись корови, дрібна худоба й птиця.

Сталін змушений був відступити після того, як роз­почався опір селянства. Була видана постанова ЦК ВКҐІ(б) «Про боротьбу з викривленням партійної лінії в колгоспному русі*. Селяни стали виходити з кол­госпів. До осені 1930 р. вийшла половина селянських господарств. Проте політикою збільшення податків влада прискорила колективізацію. «Одноосібники» об­кладалися колосальними податками, тоді як колгосп­ники мали податкові пільги. До осені 1931 р. питома вага колгоспних дворів серед усіх селянських госпо­дарств дорівнювала 67%. До кінця 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70% господарств, які охоп­лювали понад 80% посівних площ.