Українські політичні партії напередодні війни

Становище в українському громадсько-політичному русі напередодні Першої світової війни було склад­ним. На Наддніпрянській Україні в громадському і політичному житті, в основному, домінують течії та ідеї соціалізму та демократії, які значно підривали сили національного руху, розчиняли його в російських пар­тіях, шовіністичних, як виявилося потім.

Невиразні ук­раїнські партії соціалістичного і демократичного спрямування домагалися тільки соціальних реформ, які б поліпшили економічне життя суспільства. Часом це були радикальні, революційні заклики до змін всього суспільного ладу, але з позицій загал ьноросійських. У національному ж питанні обмежувалися вимогами автономії в складі Росії. Роль цих молодих українсь­ких партій у російській революції 1905-1907 pp. була малопомітною. Загалом, український рух не спромігся висунути безкомпромісної самостійницької ідеї. Ця слабкість була обумовлена ще й тим, що його провідни­ки постійно гасили в народі думки і почуття неприми­римості до імперіалізму Росії. Вони наполегливо пере­конували всіх, що українці є «мирні» і «тихі» і не повинні не любити своїх приручителів. Це дуже збива­ло політичну активність народу.

346

Проте, всупереч усьому, саме тут, у Східній Україні в той час активно розвивається ідея українського націо­налізму. Головним її апологетом після М. Махновсько­го стає молодий публіцист з півдня України, з Мелітопо­ля, Дмитро Донцов. У молоді свої літа він був членом РУП і УСДРП, За революційну діяльність Д. Донцов потрапляє до тюрми, потім він змушений був емігрува­ти. Популярні ідеї соціал-демократії не заслонили перед ним головного — національної ідеї. Він актив­но друкується в той час. Уже тоді цей талановитий теоретик виявив і піддав критиці головну, типово «малоросійську» хворобу — «москвофільство'*. Не­зрозумілий, безпідставний культ Росії, її культури був поширений у той час у всіх верствах українського гро­мадянства. Його фальш і кончу потребу ідейної само­стійності доводить Д. Донцов у брошурі «Модерне мос­квофільство» (1913 p.).

Того ж року на студентському з'їзді у Львові Д. Дон-цов, тоді вже популярний і авторитетний політик і публіцист, виголошує свою знамениту промову «Су­часне політичне положення нації і наші завдання». Це був бойовий маніфест нової хвилі українських націоналістів, в якому думки про українську са­мостійність звучали переконливо і доречно. З цього часу Д. Донцов стає ідейним вождем ще молодого ук­раїнського націоналістичного руху. Самостійницька ідеологія почала знову піднімати голову. Тільки рані­ше (РУП, «Самостійна Україна») вона була лише ідеалі­стичним поривом, що базувався хіба тільки на історич­них традиціях. Тепер же вона набирає конкретніших форм, спираючись на сили, ворожі російському націо­налізмові. Цими силами були німецький і австро-угорський імперіалізм. Цей момент був найбільш ха­рактерним для нових сепаратистських течій. Вимоги цілковитої відокремленості від Росії відрізняли ті течії від програм мефодіївців і драгоманівства.

Та найяскравіше проявився український політич­ний рух у період між 1905 і 1917 pp. у двох організаціях — в ТУП та УСДРП.

347

ТУП було в кон­такті з російською ліберальною опозицією (кадета­ми). Майже щороку відбувалися нелегальні з'їзди цієї організації, на яких обговорювалися політичні та культурні проблеми.

Провідниками ТУПу були: М. Грушевський, Є. Чикаленко, С. Єфремов та ін. ТУП належало до утвореного в 19Н р. всеросій­ського товариства автономістів-федералістів різних народів Росії. На виборах у Думу ТУП блокувалося з російськими кадетами. Кадети, в свою чергу, пе­ред 1912 р. зобов'язалися перед українськими ви­борцями обстоювати в Думі впровадження початко­вої, середньої і вищої освіти в Україні рідною мовою.

Відносини між ТУПом і кадетами були на диво тісні. Деякі тупівці були навіть членами російської кадетської партії, але не навпаки. Перед своїми вис­тупами в Думі депутати від кадетів зверталися до діячів ТУПу за інформацією, якщо в Думі порушувалося ук­раїнське питання.

Обережна тактика діячів ТУПу дала змогу цій організації зберегти свій політичний провід від пере­слідувань властей аж до 1915 р. Щоденна газета »Рада», хоч іноді і в дуже лояльному тоні, зазначала позицію поміркованих елементів українського громадянства. Вплив ТУПу та його преси ширився в основному се­ред української культурницької інтелігенції.

Як тільки почалася війна Росії з Австрією, то зараз же на Наддніпрянській Україні була заборонена вся українська преса. Російська влада навіть не зважала на те, що, наприклад, єдина щоденна українська газета «Рада» закликала українців боронити російську дер­жаву від зовнішніх ворогів. Та ні лояльність українсь­кої преси у відношенні до влади, ні вузька її цілеспря­мованість не спасли наші газети від закриття.

Коли делегація з України звернулася було на по­чатку війни до міністра Сазонова зі скаргою на за­криття владою місцевих газет, то міністр відповів, що саме тепер прийшов відповідний час на те, щоб покла­сти кінець українству.

348

Дуже велика культурно-національна робота була проведена українськими соціал-демократами. На жаль, ефект від політичної діяльності був набагато меншим. Та про це далі. Під назвою РУП, а потім УСДРП ук­раїнська соціал-демократія перша понесла в широкі маси і розповсюдила серед них політичну і економічну літературу українською мовою, видавши кілька десятків популярних брошур на різні теми, цікаві за змістом І доступні за формою, а також масу відозв, не кажучи вже про такий орган для селян, як газета «Селянин». Своєю культурною роботою ця партія переважала інші подібні організації українського громадянства, більш ніж вони, сприяла піднесенню культурно-національної свідомості українського народу.

Перед УСДРП в її роботі серед міського пролетарі­ату, що легко піддавався русифікації, стояла стара про­блема цілого українського визвольного руху — бороть­ба за національну свідомість українських робітників, Тижневик «Слово», що виходив у Києві під редакцією С Петлюри та В. Садовського, припинив своє існуван­ня влітку 1909 р. У цей час почалося пожвавлення революційного руху серед українського студентства. У цьому ж році у Львові відбулася всеукраїнська на­рада соціал-демократичних організацій студентства вузів Києва, Москви та Санкт-Петербурга.

Найбільшим результатом цієї наради став випуск легальної диску­сійної газети під назвою «Праця* у Львові. У 1913 p., знову таки ж у Львові відбулася ще одна всеукраїн­ська студентська нарада.

А тим часом УСДРП мусила виробляти цілу куль­турну програму для робітників. Лев Юркевич писав у газеті «Робітник», що виходила у Львові, про таке завдання партії: «Для дійсної націоналізації нашого робітництва мало що говорити й писати до нього українською мовою та доводити необхідність авто­номії І боротьби за неї.

349

Треба заохотити робітників добре пізнати історію нашого народу взагалі та істо­рію його минулої і сучасної визвольної боротьби. Тре­ба навчити робітника почувати себе українцем, бути людиною національно свідомою і освіченою».

Л. Юркевич виробив таку приблизно схему націо­нальної пропаганди УСДРП: ^Робітнику/ Ти належиш. до української нації, нації пригніченої і безправної. Отож спізнай себе її членом та зрозумій, що твоя нація доти буде в неволі, доки члени її мовчатимуть і рабсъки терпітимуть національне знущання. Як свідомий член нації, ти запалишся непереможною хіттю боротьби проти національного утиску; але як робітник, ти підеш проти всяких утисків і захочеш піти рішучою війною і в згоді з робітниками всього світу проти пан­ства взагалі, а перш-за все проти свого панства, до якого ти почуваєш особливу зненависть через його рабську здібність терпіти національний гніт, що всією силою падає на твої робітничі плечі».

Як бачимо, українській соціал-демократії довелося боротися за національне усвідомлення українського робітництва, а тому значна частина енергії партії ви­трачалася на ту роботу, яка перед соціалістами інших країн Європи зовсім не стояла. «Робітничий прапор», орган УСДРП, що виходив з 1915 р. у Софії, писав про двоїсте завдання соцдемів в Україні: ('Соціалісти, во­лею-неволею, мимо класової політики все були речни­ками й найактивнішими борцями за загальнонаціо­нальні постулати. Не було іншої сили політичної, яка б ці постулати винесла на широку арену жит­тя».

У той же час в Україні не було кому зробити заяву про стан справ і про позицію українців у війні, бо лідер української інтелігенції М. Грушевський зна­ходився в Карпатах на лікуванні. Становище врятував Симон Петлюра. Він виступив у Москві в редаговано­му ним же українському журналі «Украинская жизнь» зі статтею-відозвою «Війна і українці».

350

У ній він ви­словив відношення журналу і української інтелігенції в Росії до війни. І хоч відозва С Петлюри була витри­мана в дусі толерантності і патріотизму, це не вряту­вало «Украинскую жизнь» від закриття.

Українських соціал-демократів тривожили плани і наміри царату стосовно українського руху. У відозві до Конгресу Соціалістичного Інтернаціоналу в Базелі в 1913 р. вони писали: «...Царат бачить в Галичині огнище українського життя, якого іскри перелетять на російську Україну і спалять трухлий будинок ца­рату.

...Тому немає ніякого сумніву, що з вибухом війни Галичина буде першою ціллю російських армій. Ми не знаємо, кому послужить воєнне щастя, але сама мож­ливість анексії Галичини дає нам досить підстав, щоб найенергійніше протестувати проти війни... І хоч ми протестуємо проти війни, однак торжествен­но заявляємо при цім, що в разі воєнного конфлікту між Австрією та Росією нашим першим завданням буде боротися проти нашого споконвічного ворога, про­ти російського царату».

Погляд української соціал-демократії щодо такти­ки в разі воєнного конфлікту між Австрією і Росією поділяли всі українські партії в Галичині й на Буко­вині. Український рух у Галичині здобував нові по­зиції на полі політичнім і господарськім. У 1914 р. була зроблена зміна виборчого закону до галицького сейму, українці на підставі цієї реформи мали право на 60 мандатів в парламенті. Це свідчило про те, що українці у Австрії добилися успіху, спираючись на свої власні сили, і були певні, що незабаром виборють собі і автономні права.

У Європі перед 1914 р. «пахло порохом». Австрій­ські українці, що звикли до вищих форм національ­ного життя, зі страхом дивилися на можливість опи­нитися в межах царської Росії, де політично і націо­нально гинула основна маса українського народу.

А в цей час відбувалося польсько-російське зближен­ня у Львові: перед самою війною намісник Галичини Коритовськии приймав кореспондента російської чор­носотенної газети «Новое время» і запевняв його, що москвофільська партія може знайти для себе умови вільної пропаганди в Галичині.

351

З антиросійськими настроями в Західній Україні мусила рахуватись Росія, яка боялась розповсюджен­ня «мазепинської зарази» з Галичини на всю Украї­ну. Цей страх призвів до того, що загарбання Галичи­ни стало однією з найважливіших цілей російської дипломатії. Таким чином, українська проблема ста­ла міжнародним питанням, розв'язання котрого за­лежало від сили Австро-Угорщини та її союзників — з одного, а Росії з союзниками — з другого боку. На найближчий конфлікт між тими двома силами і роз­раховували українські автономісти, під знаком цього майбутнього конфлікту і склалась їх програма.

Значення українського питання для Європи скоро зрозуміли в обох політичних таборах. Майбутнє україн­ського національного руху залежало тепер від того, чи Росія розтрощить Австро-Угорщину і добереться до Адріатики і Дарданелл, чи навпаки — вона сама, як тоді писала преса, «зістане відперта за Дніпро». У повній відповідності зі значенням цієї дилеми для Антанти і Центральних держав формувалося також їх відношення до України.

УКРАЇНА В РОКИ ВІЙНИ

На межі XIX і XX століть світ вступив в епоху імперіалізму. Загострилися протиріччя між основни­ми капіталістичними державами Європи.

Ще в кінці XIX ст. відбулися розподіл сфер впливу, ринків збуту товарів, монополізація виробнитцва. Кожна з країн, що хотіла прийняти участь у цих процесах, вважала за необхідне діяти воєнними засобами. Це було тим більше легко, що розвиток найбільших імперій Європи — Російської, Австро-Угорської, Германської і Оттоманської — відставав від розвитку продуктивних сил і виробни­чих відносин.

352

Отже, світова війна призвела до порушення рівно­ваги між традиційними формами державного устрою і більш прогресивним і динамічним у своєму розвит­ку суспільством. Війна прискорила і загострила со­ціальні конфлікти. Найбільше це позначилось на Російській і Австро-Угорській імперіях. У Росії після революції 1905-1907 pp. залишилися нерозв'язани­ми гострі соціальні суперечності, а у Австрії великого розмаху набрали національно-визвольні рухи.

Приводом до війни стало вбивство у липні 1914 р. у м. Са.аево в Боснії студентом Гаврилом Принци­пом спадкоємця австрійського престолу ерц-герцога Франца-Фердинанда. Під тиском Німеччини Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. Почала загальну мобілізацію Росія. Німеччина зразу ж оголосила війну Росії, а через три дні — її союзниці Франції. На дру­гий день після окупації кайзерівськими військами нейтральної Бельгії війну Німеччині оголосила союз­ниця Франції — Великобританія.

Війна стала некалендарним початком XX ст. Більш ніж 3,5 млн українців у російській армії і 250 тис. в австро-угорській опинилися по обидва боки фрон­ту і змушені були воювати один проти одного за чужі інтереси. Земля України надовго стала теат­ром воєнних дій, що катастрофічно позначилося на долі мільйонів українського населення.

У війні на два фронти Німеччина спрямувала ос­новні свої сили на Францію. Кайзерівські війська че­рез Бельгію і Люксембург раптово увірвались на тери­торію країни, загрожуючи Парижу. Уряд Франції закликав Росію на допомогу. Російські війська під командуванням П. Ренненкампфа і О. Самсонова роз­горнули бойові дії на території Східної Прусії, в ре­зультаті чого наступ німців на Париж припинився. Сто­лиця Франції уникла страшної небезпеки.

353

Оскільки ж російські армії в Прусію були направлені без на­лежної підготовки, то незабаром вони потерпіли по­разку в районі Мазурських боліт. Командувач однієї з армій О.Самсонов покінчив життя самогубством.

Три інших російських армії розгорнули воєнні дії проти чотирьох австро-угорських армій з наміром за­хопити Перемишль, Львів і Галич. Прикриваючись ідеєю об'єднання усіх руських земель, російське само­державство планувало приєднати Галичину, Буковину та Закарпаття. Австро-Угорщина, в свою чергу, пре­тендувала на Поділля і Волинь. Німеччина вважала, що «Росія повинна віддати... прибалтійські провінції..., частину Польщі і Донецький басейн з Одесою, Кри­мом і Приазов'ям...». Характер війни з боку обох со­юзників був імперіалістичним.

Отже, згідно з планом, який Німеччина заздалегідь підготувала разом з Австро-Угорщиною, на початку війни німці мали кинути із Східної Прусії на Росію дві армії. Та цього не сталося. Єдине, що вдалося зроби­ти німцям, це зібрати декілька дивізій для охорони кордонів, а не для наступу. Більшість німецьких військ була кинута на французький фронт. Сталося це тому, що Італія, союзниця Німеччини, раптом проголосила нейтралітет і не виступила проти Франції. Тим часом німці обіцяли Австрії, що після удару по французах вони перекинуть дві армії на схід проти Росії. А поки що Австрія сама мусила боронитись, що, мовляв, було не важко, бо Росія ще не скінчила навіть мобілізації.

Успішні дії російських військ привели до того, що в серпні вони вступили до Львова. Східна Гали­чина і майже вся Буковина були зайняті російськи­ми військами.

Рятуючи австрійців від розгрому, німецьке коман­дування знову перекинуло частину своїх військ з за­хідного фронту на східний.

Воєнні успіхи російських військ дали підстави ца­реві Миколі II на вторгнення в Німеччину. Під Вар­шаву та Івангород було перекинуто 3 армії.

354

Тривалі бої у Польщі, що розпочалися між воюючими сторона­ми, виснажили супротивників. І російські, і німецькі війська перейшли до оборони.

В основі плану Шліфена, начальника генштабу німецької армії, лежала ідея блискавичної війни про­ти Франції. Після цього ще до осіннього листопада німці надіялись завершити кампанію на Сході у війні проти Росії. Та воєнна фортуна розпорядилася так, що основний перебіг воєнних подій відбувався на східно­му фронті. Розгром росіянами австрійських армій в Галичині, а німецьких — у районі Лодзі означав крах плану блискавичної війни («бліцкрігу»). На за­хідному фронті почалася позиційна окопна війна.

Після цього держави Троїстого союзу посилили бой­ові дії проти Росії з наміром вивести її з війни. Тим-то на початку 1915 р. на Західному фронті Росії про­тистояли вже 140 німецьких і австро-угорських дивізій, тоді як на початку війни влітку 1914 р. — всього 55.

Взимку 1914-1915 pp. російські війська добились успіху в Карпатах і захопили також Перемишльську фортецю. Австро-угорські війська потерпіли поразку таку відчутну, що вона поставила цісарську державу на грань цілковитого краху. Німецьке командування у відповідь протягом півроку проводило активні бо­йові операції в Польщі. Російські війська змушені були відступати, залишивши в руках ворога Польщу й Литву, частину Латвії і Білорусії, Східну Галичину, Північну Буковину і західні повіти Волині. Восени 1915 p., коли фронт установився на лінії Чернівці— Тернопіль—Пінськ—Рига, у війну на боці Німеччини вступила Болгарія. Блок союзників Німеччини отри­мав назву Четверного союзу.

На початку 1916 р. німці і австрійці активізували свої воєнні дії. Тільки в битві при Вердені втрати з кожного боку склали більш ніж 300 тис. чоловік. Однак успіху німцям це не принесло.

Влітку цього ж року почався наступ російських військ під командуванням ген. А. Брусилова зразу в чотирьох напрямках на фронті довжиною в 350 км.

355

Були захоплені Волинь, Галичина і Буковина. Армії А. Брусилова в кінці літа вийшли на карпатські пе­ревали. Утрати противника складали до 1,5 млн сол­дат і офіцерів. Захлинувся наступ німців під Верде­ном. Була врятована від поразки Італія, а Румунія оголосила війну Німеччині та Австро-Угорщині. Ру­мунські війська відступали перед переважаючими силами німців і австрійців, залишаючи свою терито­рію ворогові. У Генштабі Росії жартували: «Для того, щоб тримати у безпеці кордон з ворожою Румунією, треба було ЗО тис. солдат, але тепер і з союзною Руму­нією треба тримати на кордоні ті ж самі ЗО тис., щоб захищати її від ворогів».

Становище в Західній Україні. В останні роки пе­ред війною український політичний і культурний рух 8 Галичині і Буковині добивався чимраз більшого ус­піху. Українці тут мали більший досвід громадської і політичної діяльності. Було тільки питанням часу, коли вони добудуть собі усі права, забезпечені їм ав­стрійською конституцією. Найгострішу боротьбу до­велось витримати українцям Галичини за реформу виборчого закону для сейму, який вирішував усі спра­ви внутрішнього життя краю. Після довгої і впертої боротьби прийшли до згоди вже на початку 1914 р.

Ще наприкінці 1912 р. на з'їзді провідних діячів галицьких партій і організацій було ухвалено, що у випадку війни між Австро-Угорщиною і Росією ук­раїнці повинні підтримати австрійців, які допоможуть перетворити Галичину у «П'ємонт» — центр об'єднан­ня усіх українських земель.

З метою втілення своїх планів у життя 2 серпня 1914 р. українські політичні партії об'єдналися в Го­ловну Українську Раду. У ті ж дні була створена Цен­тральна Бойова Управа, яка звернулась до уряду з про­ханням дозволити сформувати легіон Українських січових стрільців. Згода була отримана, бо цісареві потрібно було гарматне м'ясо.

356

Більше 20 тис. добровольців записалося в Легіон, але завдяки інтригам польських політиків, які зрозуміли, що легіон може стати зародком української регулярної армії, цісар обмежив чисельність його до 2,5 тис. стрільців. Легі­он УСС був включений до складу австрійської армії.

2 травня 1915 р. січові стрільці здобули свою пер­шу перемогу над російськими підрозділами при обо­роні гори Маківка. Бої на Маківці показали, що ук­раїнці стають активним чинником світової історії, творцями свого майбутнього.

Українці з Наддніпрянщини — Д. Донцов, В. До­рошенко, М. Меленевський та інші, — емігрувавши в Галичину від переслідувань самодержавства, створи­ли Союз визволення України (СВУ). СВУ ставив за мету створення гетьманської держави, незалежної як від Ав­стро-Угорщини, так і від Росії. Цісарська влада наміри­лась використати СВУ у підривних антиросійських діях. Українські політичні лідери з Наддніпрянщини різко осуджували такі наміри.

Зокрема, ТУП на чолі з М. Грушевським негативно поставився до таких дій СВУ. А лідер УСДРП С Петлюра виступив у Москві на за­хист Росії у війні. Однак це не врятувало український суспільний рух від переслідувань як в Росії, так і в Австро-Угорщині. До 1917 р. перебував у засланні в Симбір­ську, Казані і в Москві М. Грушевський.

Не уникли переслідувань і українці в Галичині. Народи імперії Габсбургів, підбурювані урядовими ко­лами, цькували і переслідували українців. Дійшло й до прямого геноциду, коли десятки тисяч українців були знищені в концтаборах Австрії. У той же час тисячі канадців українського походження були інтер­новані в концтаборах урядом Канади.

Окупаційну політику царизму в зайнятому росія­нами м. Львові восени 1914 р. активно проводив гене­рал-губернатор граф О. Бобринський. Він заявив, що в цих землях «корінне населення все було російське, устрій їх повинен бути оснований на російських заса­дах. Я буду тут вводити російську мову, закон і устрій».

357

Восени були закриті практично всі українські уста­нови, бібліотеки, школи. Почалися обшуки і пересліду­вання місцевої інтелігенції. Був арештований і виве­зений до монастирської тюрми у Суздалі митрополит Андрій Шептицький, де він і відбував термін ув'яз­нення до 1917 р.

Греко-католиків почали насильно навертати до пра­вослав'я. Проводилася «інвентаризація», тобто грабу­нок галицьких банків, музеїв, книгарень. Демонтува­лось обладнання друкарень, зокрема Наукового това­риства ім. Т. Шевченка у Львові.

Війна набувала дедалі більш кровопролитного ха­рактеру. У кінці 1915 р. російська армія втратила близько 3,5 млн чол., у тому числі більш ніж 1,5 млн полонених. А в тилу назріла криза промислового ви­робництва. Тільки в Україні до січня 1917 р. погасло 36 доменних печей. Майже на два мільйони десятин скоротилися посівні площі, почалися перебої з поста­чанням продуктів харчування, зростала інфляція. Це привело до загострення соціально-політичної обстанов­ки. Масові заворушення охопили населення промис­лових центрів України. У 1915 р. в Україні пройшло 113 страйків. У них брали участь майже 50 тис. робіт­ників. А вже у 1916 р. відбулося 218 страйків, з кіль­кістю учасників до 200 тис. чоловік. Страйки та заво­рушення йшли під гаслом «Геть з війною!». Піднялися перш за все робітники таких міст як Горлівка (Дон­бас), Бахмут, Катеринослав, Харків, Миколаїв. Найбіль­шою популярністю серед них користувались соціал-демократичні агітатори.

Довготривала окопна війна вкрай виснажила Ук­раїну. Були вбиті або покалічені мільйони молодих, сильних чоловіків. Різко впала продуктивність праці на заводах і фабриках, де чоловіків замінили жінки й діти. Стояли пусткою десятки тисяч десятин неза­сіяної землі. Частішими ставали випадки епідемій і пошесті. Усе відчутнішим ставало наближення на­ціональної катастрофи.

Піднесення національно-визвольного руху не тільки в Україні, а й по всій Росії свідчило про наближення нової революції.

358