Антиукраїнські настрої в росії перед першою світовою війною

В Росії, як і в Австро-Угорщині, український виз­вольний рух вважали закордонною інтригою однієї з цих держав проти іншої. До деякої міри це так і було, бо в Росії всіляко роздмухували вогонь москвофіль­ства серед галицьких українців, а в Австрії плекали народовців. На хвилі патріотизму зростав великодер­жавний шовінізм навіть серед ліберальної інтелігенції Російської імперії.

Як українських соціалістів відрізняли від російсь­ких погляди на національне питання, так і російські ліберали дуже неприязно ставилися до автономістсь­ких планів українців.

Найвиразніше це проявилося у дебатах в Думі 19 лю­того 1914 p., коли з великою промовою виступив лідер російських кадетів П. Мілюков.

Перед цим він побу­вав у Києві на нараді з членами Товариства українсь­ких поступовців (ТУП) М.Грушевським, М. Василен-ком, Ф. Матушевським, Є. Чикаленком. Діячі ТУП відстоювали перед П. Мілюковим справу автономії України. Проблеми культурно-національної автономії українців не викликали заперечень з боку російського думського лідера. Як тільки і с українські політичні лідери у своїх переговорах з російським депутатом торкались проблем політичного становища України, зразу ж давався взнаки великодержавний шовінізм П. Мілюкова.

Після повернення з України, з трибуни російської Думи П. Мілюков боронив культурно-національні пра­ва українського народу, а про вимоги української ав­тономії і федерації заявив: «Я цілком не поділяю змагань автономістів-федералістів і вважав би здійснен­ня їх політичної програми для Росії справою шкідли­вою і небезпечною*.

Українське питання раз-у-раз висувалося на поря­док денний у російській Думі. Влітку 1913 р. у Думі були дебати з приводу переслідувань за вживання української мови.

343

На захист права української мови в школі виступили російські кадети Мілкжов, Шинга-рьов, трудовики — Керенський, Дзюбинський, а з соці­ал-демократів — більшовик Г. Петровський. Російські націоналісти, за походженням українці, — Савенко, Скоропадський та «октябрист»-малорос Родзянко до­водили в своїх промовах, що українська мова непотріб­на в школах, і що весь український рух — це «закор­донна інтрига».

...«Прихильні до нас голоси... тонули в хорі дикого цькування всього українського, що неслося не лише з чорносотенної, але и ліберальної преси. У «Русской мысли», «Утре России», «Русском слове», «Московс­ком еженедельнике» українство вже було проголо­шено державною небезпекою, з котрою треба було боротися з невгасимою енергією і без жодного співчут­тя. ...Найчисленніша частина російських лібералів трималась осторонь відвертого цькування українства, одначе, систематично замовчуючи та інгоруючи най-дикіші прояви антиукраїнської державної політики уряду, вела проти українців політику Понтія Піла-та», — говорив Дмитро Донцов у рефераті під назвою «Сучасне політичне положення нації і наші завдан­ня», виголошеному ним на Другому Всеукраїнському з'їзді студентів у липні 1913 р,. Напередодні Першої світової війни в царській Думі нащадок українського гетьмана Павло Скоропадський сказав: «Если будем делиться на великороссов, мало­россов и белороссов, где же будет Россия?» — Отже, тим самим Скоропадський визнавав для себе важли­вий, але сумний факт: якраз той, що з пробудженням такої «неісторичної нації», як український народ, що до цього часу була матеріалом для державного будів­ництва як Росії, так і Польщі, ці останні змушені бу­дуть відійти в свої етнографічні границі.

Ці провокаційні антиукраїнські заяви депутатів ро­сійської Думи викликали численні протести в Ук- раїні як з боку української інтелігенції, так і з боку робітників і селян, наприклад на Катеринославщині.

344

Перед Першою світовою війною відчувалося підне­сення революційного руху по всій Російській імперії. Політичні страйки робітників пройшли по всіх вели­ких промислових центрах Росії та України. Загальне політичне піднесення зачепило і студентів вищих на­вчальних закладів. Серед українського студентства ре­волюційний настрій був не тільки політичного, а й на­ціонального характеру. Заборона свята 100-літнього ювілею Т. Шевченка привела у Києві до масової де­монстрації 10 березня 1914 p.. Російська реакційна преса провокаційно приписувала українським демон­странтам вигуки: «Нехай живе Австрія? Геть Ро­сію?», — хоч цього й не було. Демонстрація показала, що революційний рух в Україні через 10 років після революції 1905 р. значно зріс.

Для більш кваліфікованого підходу до українських проблем з боку царської поліції та жандармерії в Києві була видана друком книга російського урядовця Що-голєва під назвою «Український рух як сучасний стан південно-руського сепаратизму».

Російський уряд боровся з українським відроджен­ням не тільки на Наддніпрянщині, айв Наддністрян­щині, де з подачі царату буйно квітло москвофільство. Так, у 1912 р. після багатьох клопотань української громадськості цісар ледве був не дозволив відкриття у Львові українського університету. У відповідь на це від царя була послана дипломатична нота, в якій гово­рилося, що відкриття українського університету може стати casus bellum до війни між Росією і Австрією.

Перед самою війною навіть серед російських ка­детів загострилися антиукраїнські настрої. У підтрим­ку «загальноросійської культури» і проти «українсь­кого сепаратизму» виступили кадет проф. П. Струве та О. Погодін. Вони кликали все російське громадян­ство на боротьбу з українським рухом «без двознач-ностей і потурання». Так кадети грали в одну ДУДУ з царем, проти якого вони начебто боролися.

345

Саме пе­ред війною цар Микола II приймав у себе (давав аудієн­цію) провідника галицьких москвофілів В. Дудикеви-ча. Підтримка царською Росією москвофілів у Галичині була спробою мирно ліквідувати «мазепинство» за Збру­чем. Зразу ж після початку війни царський уряд відвер­то проголосив свою програму прилучення до Росії західноукраїнських земель — Галичини, Буковини і Закарпаття як «Під'яремної Русі». Це був план ліквідації українського руху одним ударом по всіх землях, які були заселені українцями.