Західна україна в період між російською революцією і першою світовою війною

Становище селянства Галичини. Перед Першою світовою війною найбільших національно-політичних успіхів досягла Галичина. Як відомо, Галичина в цей час була в складі Австро-Угорської-імперії, яка утво­рилася в 1867 р. Під її владою знаходилися всі захід­ноукраїнські землі з населенням понад 6,5 млн душ. (Уся ж Україна мала населення понад 24 млн душ). У Галичині панували польські і австрійські феодали, в Закарпатті — угорські, а в Буковині — румунські. Разом з іноземцями трудящих нещадно експлуатува­ли й місцеві феодали та буржуазія.

Зростання капіталістичних відносин у цих задав­лених колоніальним гнітом землях призводило до ще більшого розшарування і зубожіння селянства. Якщо феодали намагалися насильно захопити собі якомога більше селянських земель, то іноземна й місцева бур­жуазія їх скуповувала. Внаслідок цього на західно­українських землях створився справжній «земельний голод». Боротьба за землю стає боротьбою за життєві інтереси. Трагедія селян, жахливість і безвихідь їх становища штовхали людей на злочини.

331

Саме про це повість Ольги Кобилянської «Земля».

В Австро-Угорщині крім жорстокої експлуатації посилювався ще й національний гніт. Незважаючи на діючу в країні конституцію, місцеве українське насе­лення було фактично зовсім безправне і зазнавало всіляких знущань з боку цісарських урядовців, яки­ми найчастіше були поляки. Це яскраво зображено у творі І.Франка «Свинська конституція»: «Коли при­йду до пана старости, або до пана судді, або навіть до автономічного виділу повітового, то все це чую те саме, що й перед 1848 роком: «Чекай, хлопе! Геть відси, хлопе!». А коли я раз попробував бути премудрим і покликатися на свою рівність перед законом, то дістав позаушника, такого цупкого та дзвінкого, як і за ата-манських часів... От так-то, друже мій, виглядає у нас свинська конституція!».

Усе це привело до того, що багато обезземелених за­хідноукраїнських селян і робітників шукали щастя, виї­жджаючи до Америки, Австралії та інших далеких країн. Особливо великі поселення українців виникли на той час у Канаді, США, Бразилії, Аргентині та Австралії. З кінця XIX ст. і до початку Першої світової війни із західноукраїнських земель емігрувало до 800 тис. чо­ловік. Саме тоді, наприклад, у західних провінціях Канади оселилося багато українців, які становили пер­шу хвилю нашої еміграції.

Незважаючи на складні умови при освоєнні земель, переселенці закріплюва­лися на цих місцях. Вони займалися сільським гос­подарством, працювали у лісовій та металургійній про­мисловості. Кажуть, що тепер українці займають за кількістю населення третє місце після англійців і французів.

Розвиток капіталізму в Галичині. Розвиток ка­піталізму в другій половині XIX і на початку XX ст. в Україні йшов нерівномірно на тих землях України, що входили до складу Росії, незважаючи на залишки кріпосництва, відносно швидко розвивалося капіталістичне виробництво, як у промисловості, так і в сільсько­му господарстві.

332

Господарське життя тієї частини Ук­раїни, що знаходилася під владою Австро-Угорщини, цілком майже було сконцентровано в руках німець­ких, австрійських, канадських капіталістів. Це стосу­ється, перш за все, фабрично-заводської промисловості: головним чином, нафтово-озокеритної, лісопильної та борошномельної. Правда, її частка в загальному на­родно-господарському балансі регіону була незначною. Характер господарства цього краю у своїй більшості був аграрним. Тому західноукраїнські землі були аг­рарно-сировинним придатком до промисловості роз­винутих центральних і західних провінцій Австро-Угорської імперії, яка до того ж не мала колоній.

Зрозуміло, що українці не могли і не бажали мири­тися з таким станом справ. Історії відомий такий, наприклад, страйк, який провели влітку 1902 р. селя­ни Східної Галичини. Він охопив понад 100 тис. се­лян з 450 сіл. Про нього досить докладно писали як газета РУП «Селянин», так і газета більшовиків аіс-кра. У результаті цього страйку селяни добились задо­волення своїх вимог. Проте плодами перемоги скори­стались поляки, бо завдяки споляченому Галицькому сеймові почалася колонізація українських земель польськими селянами на Поділлі, особливо на Терно­пільщині.

А перед цим, весною 1902 р., у Львові розпочався страйк будівельників. До них приєдналися студенти, і вже в червні вони провели політичну демонстрацію на Стрілецькій площі, яку поліція і війська розігнали пострілами та шаблями.

Та найбільшого розмаху і особливо гострого по­літичного забарвлення набрали тут події під впливом революції 1905-1907 pp. в Росії. Першотравнева де­монстрація 1905 р. у Львові, що охопила до 20 тис. робітників міста, переросла у велику політичну подію. Висловлюючи свою солідарність з революційним про­летаріатом Росії, українські і польські робітники Львова несли транспаранти з лозунгами: «Геть царизм! Хай живе соціалістична Польська республіка! Хап живе соціалістична Україна!».

333

Разом з тим робітники ста­вили політичні вимоги перед урядом Австро-Угорщи­ни. Ці події добре висвітлені в газеті «Glos robotniczy». На жаль, це свідоцтво лише поодиноких випадків єднання українців і поляків.

Незважаючи на репресії і наступ реакції, на всіх західноукраїнських землях, як і в Австро-Угорщині в цілому, прокотилася велика хвиля страйків і демон­страцій за загальне виборче право. У грудні 1905 p., наприклад, у Береговому набрало гострого характеру заворушення робітників. Місцевий адміністратор пи­сав, що спокій у Береговому йому вдалося зберегти тільки за допомогою великих військових сил. Він ви­магав залишити віська в місті на довший час. Страйк охопив робітників Чернівців та інших міст. Великого розмаху набрали аграрні або «рільничі» страйки.

А в січні 1906 р. близько 300 страйків за участю майже 500 тис. чоловік відбулося в Галичині.

Політичні здобутки українців Галичини на по­чатку XX cm. Усі ці події і змусили цісарський уряд Австро-Угорщини оголосити 27 січня 1907 р. вибор­чу реформу, яка була кроком уперед до поширення виборчого права і на трудові верстви населення.

На основі нових виборів українці з Галичини й Бу­ковини провели вже в 1907 р. біля 40 своїх депутатів (послів) до рейхстагу замість 8—10, як бувало раніше. Складаючи в парламенті одну групу, вони стали вели­кою силою, яка могла впливати на парламентське життя і з якою мусили вже рахуватися. Українські парла­ментські діячі, такі, як Євген Олесницький, Кость Ле-вицький, Євген Петрушевич, придбали вплив і корис­тувалися авторитетом в загальнодержавній політиці.

Усі свої досягнення українцям приходилося відсто­ювати у впертій боротьбі з місцевою польською адмі­ністрацією і польськими політичними силами Східної Галичини. Українці і поляки в Східній Галичині на початку XX ет. знаходилися в стані неоголошеної війни.

334

Про що свідчать хоча б замах на життя Івана Франка, убивство галицького намісника графа А.Потоцькоґо, убивство українського студента Адама Коцка. Правда, завдяки такту і дипломатичному хистові митрополи­та Андрія Шептицького, удалося тимчасово примири­ти українців і поляків.

На українсько-польську боротьбу в Галичині поча­ла звертати увагу європейська громадськість, особливо в Німеччині. У зв'язку з цим один з лідерів револю­ційного руху в Східній Галичині Михайло Грушевський, мабуть, і заявляв, що Україна «зв'язана тісно і без­посередньо з Західною Європою — Німеччиною в пер­шу чергу».

Та найгострішу боротьбу довелось витримати ук­раїнцям у самій Галичині за реформу виборчого зако­ну для сейму, який вирішував усі справи внутрішньо­го життя краю. Після довгої і впертої боротьби при­йшли до згоди вже на початку 1914 р.

Останні роки перед світовою війною приносили чим-раз-то більші успіхи для цілого українського політич­ного і культурного руху. Українці в Галичині та в Бу­ковині доходили до політичної зрілості, і було тільки питанням часу, коли вони добудуть собі усі права, за­безпечені австрійською конституцією.

Столипінська аграрна реформа і її наслідки в Ук­раїні. Аграрне питання було основним соціальним питанням першої російської революції.

Без його ви­рішення, без ліквідації кріпосницьких пережитків був неможливим прогресивний розвиток країни, більша частина населення якої мешкала в селах. Царський уряд розумів, що невирішеність питання про землю в багатомільйонній селянській країні загрожує но­вою народною революцією. Тому уряд поставив перед собою завдання — розширити свою соціальну базу шляхом створення більш сприятливих умов для розвит­ку капіталізму в сільському господарстві.

335

Аграрне законодавство 1906-1910 pp. і було спрямовано саме на досягнення цієї мети. Провідником цієї реформи був голова Ради Міністрів Росії П. Столипін.

Нова аграрна політика самодержавства почалась указом, виданим 9 листопада 1906 р. Однак під час революції урядові не вдалося провести його .через Думу. Лише більш контреволюційна Третя Дума за­твердила указ з деякими доповненнями, і він отримав силу закону в 1910 р.

Указ 9 листопада 1906 р. передбачав, перш за все, зруйнування общинного користування землею. Кож­ний селянин отримав право вийти з общини і виділи­ти в особисту власність свій наділ землі. Він міг про­дати свій наділ, передати його у спадок. Селянин отримав право закріпити за собою розкидані ділянки, тобто ділянки, якими він користувався при общинно­му володінні. Він міг вимагати від сільської общини з'єднання своєї землі в одну ділянку — відруб. На­решті, він міг переселитися з села на відведену йому землю і заснувати хутір.

Цей закон був вигідний міцним селянським госпо­дарствам. Уряд надавав хуторянам через Селянський банк грошову позику, зобов'язував видавати їм кращі землі. Тільки селяни-куркулі і дехто з селян-серед-няків могли розгорнути велике хутірське господарство. Вони ставали новими поміщиками, які збагачувались за рахунок маси малоземельних і безземельних селян. Бідняки і більшість середняків не могли скористатися позикою, яку надавав Селянський банк, тому що за неї треба було сплачувати високий відсоток. А за невипла­ту боргу все майно селянина продавалось з молотка. Селяни-бідняки виділялись з общини для того, щоб продати отриману у власність землю і піти в місто най­матися на фабрику робітниками.

Столипінська реформа мала найбільше значення для селян України, тому що відповідала старим тра­диційним формам землеволодіння. Так, у 40 губер­ніях Росії на 1 січня 1916 р. з общини вийшло майже 24% господарів, а в Південній Україні ці дані становили 34,2% господарів.

336

У Правобережній Ук­раїні на цей час з общини вийшло 50,7% господарів, в Лівобережній — 13,8%.

У цілому ж метою уряду при проведенні цієї ре­форми було створити на селі міцне, заможне селян­ство як опору самодержавного режиму. До того ж, рефор­ма сприяла розвиткові капіталізму на селі.