Принципи історичних досліджень

Існують також наукові принципи вивчення історичних фактів. Принцип— це основне правило, якого необхідно дотримуватись при вивченні всіх явищ і подій в історії. Назвемо декілька основних наукових принципів:

Принцип історизму вимагає розгляду всіх історичних фактів, явищ і подій у відповідності з конкретно-історичними обставинами, в їх взаємозв'язку і взаємообумовленості. Будь-яке історичне явище треба вивчати в розвитку: як воно виникло, які етапи в своєму розвитку пройшло, чим в кінцевому рахунку стало.

22

Не можна розглядати подію чи особу водночас чи абстрактно, поза часовими вимірами.

Принцип об'єктивності передбачає опору на факти в їх справжньому змісті, не спотворені і не підігнані під схему. Цей принцип вимагає розглядати колене явище в його різноманітності і суперечливості, в сукупності як позитивних, так і негативних проявів. Головним в забезпеченні принципу об'єктивності є особа історика, його теоретичні погляди, культура методології, професійна майстерність і порядність.

Принцип соціального підходу передбачає розгляд історико-економічних процесів з врахуванням соціальних інтересів різних прошарків населення, різних форм їх проявів в суспільстві. Цей принцип зобов'язує співвідносити інтереси класові і вузькогрупові з загальнолюдськими, враховуючи суб'єктивний момент у практичній діяльності урядів, партій, осіб.

Принцип альтернативності визначає ступінь вірогідності здійснення тієї чи іншої події, явища, процесу на основі аналізу об'єктивних реалій і можливостей. Визнання історичної альтернативності дозволяє по-новому оцінити шлях кожної країни, побачити не використані можливості процесу, винести урок на майбутнє.

Тільки за умови дотримання і поєднання всіх принципів і методів пізнання можуть бути забезпечені строга науковість і достовірність у висвітленні минулого.

Хронологія історії

Хронологія або періодизація історії — це встановлення хронологічно послідовних етапів у суспільному розвитку людства. В основу цих етапів мусять бути покладені вирішальні фактори, загальні для всіх країн світу.

Існує безліч хронологічних систем, серед яких ми наводимо три найбільш характерні.

23

Так, американський історик і етнограф Льюїс Генрі Морган, грунтуючись на критерії рівня розвитку продуктивних сил, виділив три епохи в історії людства: дикунства, варварства І цивілізації.

К. Маркс, виходячи з принципу матеріалістичного розуміння історії, поклав в її основу спосіб виробництва, або формаційну концепцію. Тому за Марксом історія людства являє собою послідовну зміну суспільно-економічних формацій — первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної.

Започаткована К.Марксом періодизація історії людства була сприйнята далеко не всіма суспільствознавцями Заходу.

У цьому посібнику ми пропонуємо таку періодизацію історії:

Первісна епоха. Стародавній світ. Середньовіччя. Новий час. Новітній час.

Видатні дослідники історії україни та їх погляди

Вивчення історії України почалося давно, однак перетворення історичних знань у науку почалося впродовж XIX ст. Для розвитку наукової історії України в цей час найбільше зробили Микола Костомаров, Володимир Антонович, Михайло Грушевський. У перші десятиліття XX ст. вивчення історії України продовжили М. Грушевський, Д. Багалій, М. Слабченко, Д. Явор-ницький, Д. Дорошенко, І. Крип'якевич та інші.

Тенденція до денаціоналізації української історичної науки з особливою силою проявилась з кінця 20-х років. Була збудована марксистська схема історії України. Найбільшим доробком (за обсягом) українських радянських істориків є восьмитомна (10 книг) «Історія Української РСР».

24

Поруч з наявністю багатьох невідомих документальних даних, узагальнень, імен, томи цієї роботи пронизані марксистсько-ленінською ідеологією, яка особливо пишно розрослася в роки бреж-нєвського правління. Всупереч усьому деякі радянські історики — І. Гуржій, К. Гуслистий, М. Брайчевсь-кий, О. Апанович, Я. Дашкевич, Я. Ісаєвич — писали об'єктивну історію України. У діаспорі історію Украї­ни розробляли Н. Полонська-Василенко, П. Феденко, Т. Гунчак, О. Пріцак, Л. Винар, 0. Оглоблін, С. Тома-шівський та інші.

Особливістю історії як науки є те, що вона не тільки накопичує факти, а й дає їм оцінку згідно з тією чи іншою історіософською концепцією. Ці проблеми сьогодні є найменш розробленими, а тому найбільш складними для засвоєння студентами.

Наприклад, що таке історія України? Це не тільки історія українського народу, а й половців, держава яких (1050-1240 pp.) зі столицею під назвою Шарукань містилася на території сучасного Харкова. Це й історія Кримського ханства (1450-1783 pp.). Населення цих двох держав увійшло в український етнос, через те їх територія стала українською етнографічної територією протягом XVI-XX століть. Тому українська історіографія має вивчати минуле всіх людських історичних спільнот і держав, що проживали на сучасній українській території, а не обмежуватись тільки державами українського етномовного кола. Це думка такого відомого історика як О. Пріцак.

Отже, історик княжої доби повинен вивчати не тільки Руську Київську державу, а й Тюрко-Монголь-сько-Половецьку державу.

Історик козацької доби повинен паралельно і безсторонньо вивчати як державу Війська Запорізького, так і Кримське ханство. У свій час акад. Б.Д. Греков запропонував відмовитися від традиційного спрощеного погляду на кочовиків як на чисто «зовнішню силу» у відношенні до Русі. Кочові орди у відношенні до Русі виступали то найманцями, то федератами, поступово вростали в щоденний побут шляхом змішаних шлюбів і прийняття християнства.

25

Завдяки взаємному звиканню йшла зміна політичних взаємовідносин між половцями і руськими людьми.

Доречно було б згадати, що в середині XVI ст. єдиною українською княжою династією після Рюрико-вичів були князі Ружинські-Половці. Свій родовід вони вели від половецького хана Тугор-Торкана (помер у 1096 p.), тестя київського великого князя Святослава Ізяславича (1093-1113 pp.).

Продуктом культурної інтеграції з Заходом були: Галицько-Волинське князівство, західноукраїнська «гербова» шляхта, козацька станова держава XVII-XVIII століть (Гетьманщина), окрема від цієї держави греко-католицька церква. Це все були унікальні явища у патримоніальній православній Східній Європі. Крім того, другою державою на теренах України в той час було Кримське ханство, подібне за своєю структурою до Гетьманщини.

Кримське ханство виникло завдяки розпаду Золотої Орди, коли частина татарських ханів з дозволу князя Вітовта оселилась у Криму. Місцеве населення, яке складалось з українців, італійців, греків та інших народів, стало основою нової держави. Проживаючи впродовж століть поряд, українці і татари не могли не впливати один на одного. Характерно, що як причини формування, так і причини занепаду у XVIII ст. для обох народів були однаковими. Особливо це стосується 1783 року — часу знищення як козацької держави — Гетьманщини, так і Кримського ханства.

Отже, історія України — це не тільки історія українського народу, а й історія всіх держав і народів, що проживали на її території.

26