Культурне відродження на початку XIX ст. У західноукраїнських землях

У цей час український етнос на західноукраїнсь­ких землях представляло здебільшого селянство. Воно зберігало рідну мову і етнічний характер традиційно-побутової культури, виявляло себе і активною суспіль­ною силою. При чому карпатське опришківство і чис­ленні виступи проти панщизняних повинностей носили збройний, антидержавний характер.

Такими ж були і масові втечі селян, і підпали панських маєтків,

283

та й селянські заворушення, що не раз спалахували з небувалою силою в різних місцевостях Східної Га­личини, Північної Буковини, Закарпаття. Вони при­душувалися лише з допомогою військових частин та спеціальних каральних загонів. А вже судові проце­си сільських і міських громад з поміщиками, колек­тивні скарги до адміністративних органів свідчили не тільки про тяжку долю народу в Австрійській ім­перії, а й про гнучкість системи, яка приймала кон­ституції і пробувала керуватись законом.

Істотним було те, що в процесі боротьби росла і роз­вивалася солідарність трудового селянства, як всере­дині громад, так і між громадами, виростали свідомі селянські ватажки. Особливо страшним був той дух непокори, що жив у душі народу. Описуючи в кінці XVIII — на початку XIX ст. наддністрянську околи­цю між ріками Стриєм і Лімницею на Підкарпатті, польський публіцист і етнограф І. Червінський, влас­ник поміщицького маєтку в цій місцевості, з обурен­ням констатував, що немає села, де б не нарікали на начебто «нестерпні утиски і тягарі», що скрізь чека­ють волі, що «селянин радий би панщину назавжди викреслити з своїх обов'язків», що він є «завжди го­ловним ворогом пана», вважає його основним вину­ватцем свого ганебного і підневільного становища.

Відношення народу до влади знаходили вияв і в його усній поетичній творчості. Всупереч офіційній по­літиці, галицькі, буковинські, закарпатські селяни своєю традиційною культурою і самоназвою «русин», «рус-нак» засвідчували почуття духовного зв'язку з усім українським народом. Цим заперечується тверджен­ня сучасного польського дослідника Яна Козіка про те, що люд Галичини у першій половині XIX ст. не мав національної свідомості.

Очевидно, що соціальна активність і антифеодаль­на спрямованість народу впливала на формування суспільної думки на західноукраїнських землях. Зро­зуміло, що в українського панства і церковної греко католицької ієрархії ці настрої співчуття не викли­кали.

284

Однак і вони не могли не задуматись над тим, що асиміляція українців, заперечення самобутності, культури — це втрата грунту під власними ногами. Це розуміло низове духовенство, яке повсякденно сти­калося з простолюддям.

Ще слабо досліджено процес зростання інтересу до народу і його культури на західноукраїнських землях перед «Руською трійцею». А вже в кінці XVIII ст. тут порушувалися питання про необхідність освіти народ­ною мовою. А у 1816 р. в Перемишлі виникло товари­ство з метою підготовки книжок для народу освіт­нього і релігійного змісту. Там же для підготовки сіль­ських учителів у 1818 р. було засновано дяко-учительску школу. Зрозуміло, що цій роботі чинили всілякі пере­шкоди офіційні власті і особливо запеклий опір — поміщики.

Вони віддавали у рекрути дяків-учителів, чинили розправу над селянами, які підтримували школу і посилали до неї своїх дітей. І. Франко навів документ про те, що поміщик переслідував школу, зас­новану в с. Залуччя біля Снятина, віддав у солдати трьох дячків, які наважилися вчити сільську молодь читати і писати.

На зацікавлення життям народу, його освітою, тра­диційно-побутовою культурою мали вплив ідеї про­світництва, наполеонівські війни, польський революцій­ний рух, пропаговані романтизмом постулати народ­ності, інтенсивне розгортання народознавчої роботи у слов'янських країнах.

Відгомін усіх цих подій, ідейних тенденцій дося­гав і західноукраїнських земель. Це позначилося на характері мислення і діяльності певної частини інте­лігенції. Саме на це вказує Я. Головацький у листі до Осипа Бодянського в листопаді 1844 р. Він говорить про обставини зародження народознавчого руху в Га­личині: «Ні геній не пробудив здрїмалу народність, ні жодне важке проісшествіє не потрясло народом. хіба грім, котрий у сусідстві загремів або приклад других словенських народів прочумав і нас».

285

Приклад культурного самоутвердження слов'янсь­ких народів послужив, зокрема, поштовхом до науко­вого дослідження української мови, написання її гра­матики, складання словників. Така робота вже досить широко розгортається в 20-х роках XIX ст. її резуль­татом були філологічні праці Івана Могильницького і величезний, як на той час, шеститомний словник Іва­на Лаврівського, чистовий рукопис якого датований 1826 р.

Польські і австрійські урядовці, з одного боку, а ро­сійські — з другого, вважали непридатною до вживан­ня українську мову в народних школах, бо вона, мов­ляв, є «необразованним наріччям» російської чи поль­ської мови. І. Могильницький у своєму трактаті «Відо­мість о руськім язиці* з науковою аргументацією показав історичну глибину і самобутність українсь­кої мови, її спільність для населення всієї України, придатність для літературного вжитку. У зв'язку з цим вчений розглядає Східну Галичину як «знакомиту часть Малой Руси», визначає рівноправність української мови у сім'ї слов'янських мов, трактує мову як одну з най­важливіших ознак народу, указує на «Бнеїду» І. Кот­ляревського як на зразок «мови руської в землях руських».

Трактат І. Могильницького був відомий у рукопи­сах, його дещо скорочений варіант надруковано було у 1829 р. в польському перекладі. Він мав вплив на формування національної свідомості і народознавчих устремлінь молодого покоління західноукраїнської інтелігенції. М. Шашкевич ще в 30-х роках вимагав добути з консисторських архівів і видати «Грамати­ку» І. Могильницького. І. Франко не випадково на­звав І. Могильницького «першим мужем на Галицькій землі, котрий намагався розвіяти пануючу тут у по­гляді па національну справу єгипетську темряву з до­помогою світла науки».

286

Позитивно позначилася в Галичині діяльність Зоріана Доленги-Ходаківського, його народознавчі мандрівки в цьому краї, його знаменита стаття «Про Слов'ян­щину перед християнством», надрукована у Кременці у 1818 р. Висока оцінка ним творів усної народної поезії сприяла посиленню уваги в Галичині до фольк­лору.

У 1822—1823 pp. на сторінках двох випусків аль­манаху «Львівський пілігрим» вперше в Галичині були надруковані добірка українських і польських пісень, статті про народні пісні, написані професором Львів­ського університету Карлом Гютнером і майбутнім галицьким істориком Денисом Зубрицьким.

Ще перед виступом «Руської трійці» окремі пред­ставники західноукраїнської інтелігенції виявили жи­вий інтерес до розвитку нової української літератури на Наддніпрянщині, до російської літератури і науки, підтримували особисті зв'язки з слов'янськими дія­чами науки і культури. Наведені приклади перекону­ють, що не було таким уже непочатим краєм те поле, на яке ступила на початку 30-х років «Руська трійця». Справедливіше буде сказати, що причини виникнен­ня її значною мірою пов'язані з кращими попередні­ми здобутками культурного руху в Галичині. Розгорта­ючи свою діяльність далі, вона поставила її на широку основу, збагатила й поглибила зміст комплексом важ­ливих, актуальних питань, та осмисленням їх у дусі передової суспільно-політичної і культурної думки того часу.

Організатором гуртка був М. Шашкевич. Як люди­на поетично обдарована, він не був байдужий до на­родної поезії, приніс живе зацікавлення до неї і в му­ри львівської духовної семінарії, до якої вступив у 1829 р. У Львові він став одним з учасників загаль­ного збирацького фольклорного руху 20-30-х років. Уже на початку перебування в семінарії М. Шашке­вич зблизився зі своїм ровесником І. Вагилевичем, який приніс із рідного карпатського села захоплення народнопоетичним словом.

287

У 1831 р. до семінарії всту­пив Я. Головацький.

«Руська трійця»— напівлегальне демократично-просвітницьке і літературне об'єднання — було ство­рене М. Шашкевичем, І. Вагилевичем та Я. Ґоловаць-ким. Своєю різнобічною діяльністю «Руська трійця» здійснила перехід від фольклорно-етнографічного ета­пу національного руху до культурницького, зробила перші кроки в напрямку політичного вирішення на­ціональних проблем.

Члени «Руської трійці» перебували під впливом ідей романтизму, творів істориків, етнографів та літе­раторів Наддніпрянської України, тому прагнули підняти дух народний, просвітити народ.

Ці та інші факти дають підставу бачити виникнен­ня гуртка М. Шашкевича і характер його діяльності в контексті з європейським і особливо слов'янським визвольним рухом, ідеалами слов'янської взаємності, національно-культурної самобутності.

Дослідник історії цієї організації Р. Кирчів слуш­но зауважує, що все зроблене «Руською трійцею» в га­лузі етнографії і фольклористики, — це велика і дуже істотна частина загальноукраїнського народознавчого доробку І половини XIX ст. Не регіонального галиць­кого чи західноукраїнського, а саме всеукраїнського. Так проглядається її діяльність, мета і сутність сами­ми учасниками: «...оце ми всі — із-за Бескиду, від Тиси, з-поза Сяну і по Серету — з братією нашою зад-ніпровою складаємо одне существо».

Наприкінці 1836 р. в Будапешті побачила світ «Ру­салка Дністровая» — збірник літературних, фольк­лорних праць членів «Руської трійці». Це був нова­торський твір і за формою, і за змістом. Він написаний народною українською мовою, фонетичним правопи­сом, «гражданськимв шрифтом. Це робило збірку зро­зумілою українському читачеві. Три ідеї пронизують збірку: визнання єдності українського народу, розді­леного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків повстань; пропаган­да ідей власної державності та політичної незалеж­ності.

288

БУРЖУАЗНА РЕВОЛЮЦІЯ 1848 р.

В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ —

«ВЕСНА НАРОДІВ» — І РЕФОРМИ

В АВСТРІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

У 1848 р. хвиля революційного руху охопила всю західну половину європейського материка. У Франції було екш j то короля-рантьє Луї-Філіпа. В Австрійській імперії рух цей відгукнувся більш голосно, ніж будь-де: повстала Угорщина, повстали слов'янські народи Австрії, які були підготовлені попереднім культур­ницьким і громадським рухом. Спочатку це були чехи і словаки, які створили федеративний сейм у Празі. Боротьба поневолених народів Центральної і Східної Європи за свободу і дала назву революції — «Весна народів».

Віденський уряд швидко пішов назустріч вимогам народів імперії. По відношенню до Галичини ця швидкість була тим більшою, що Австрія розрахову­вала знайти в русинах під час революції противагу більш революційно налаштованим полякам. Цісарські милості посипалися на українців як з рогу достатку. Зразу ж знищено було кріпосне право в тих його за­лишках ще від реформ Иосифа II. Народові Галичини була октройована конституція. Тобто русини отрима­ли одразу повноту не тільки громадянських, але й по­літичних прав. Був знову відкритий Львівський уні­верситет, і на кафедрах богослов'я, української словес­ності і української історії знову почалося викладання українською мовою.

13 квітня була створена поляками Центральна Рада Народова як орган самоврядування для координації всіх революційних дій у м. Львові.

289

15 травня 1848 р. була скасована панщина у Галичині, на п'ять місяців раніше, ніж у самій Австрії.

Це було зроблено місце­вими польськими властями під враженням так зва­ної «мазурської різні». Перед цим польські револю­ціонери, які були з поміщиків, дворян, інтелігенції, закликали до революційної боротьби, розраховуючи на селян-українців. Але піднялися селяни-поляки про­ти самих панів-революціонерів і влаштували їм оту са­му «мазурську різню».

А у Львові серед місцевої шляхти піднялася «хви­ля великого страху» у зв'язку з чутками про цю різню. Тому таким швидким було й скасування кріпосного права.

Для протиставлення Центральній Раді Народовій на початку травня була створена українцями Головна Руська Рада на чолі з Григорієм Єфимовичем. У травні ж ГРР передала петицію губернатору графу Францу Ста­діону з вимогою розподілу Західної і Східної Галичи­ни і об'єднання останньої з Закарпаттям і Буковиною, як окремої Української провінції.

У цьому ж 1848 р. у Львові вийшла друком перша взагалі українська газета «Зоря Галицька», а також була створена культурно-просвітницька організація «Галицько-Руська матиця».

ГРР через «Зорю Галицьку» пропагувала свою про­граму політичної діяльності, яка потім надовго стала програмою передової частини галицької інтелігенції. Йшлося, перш за все, за «добро і щастя народу» в демо­кратичному значенні цього слова. Особливо підкрес­лювалося, що під добром і щастям мається на увазі захист прав віри і релігійного обряду. Далі йде «роз­виток і піднесення народності у всіх і! частинах», тоб­то вдосконалення мови, введення її в школах, видання друком газет і книг українською мовою. І, врешті, охо­рона конституційної свободи і спроба шукати шляхів покращення життя лише в межах конституції.

290

Поляки у Віденському сеймі виступали з тверджен­ням, що в Галичині немає українців, русинів, а є тільки селяни і священники — «поп да хлоп».

Австрійці теж вважали, що русини являються «тірольцями сходу». Від них не відставав-і Ф. Енгельс, який писав, що русини є частиною польського народу, які вперше взнали про те, що вони русини, з вуст гу­бернатора графа Франца СтадІона.

Взагалі ж, як Маркс, так і Енгельс вважали, що всі слов'яни, крім поляків, зіграли в революції 1848 р. ганебну роль. Енгельс додавав з цього приводу, що че­рез це слов'яни втратили свою життєздатність та істо­ричну перспективу.

(Цікаво, що бабця К. Маркса — Єва Лемберг — жила у Львові в кінці XVIII ст. Потім вона виїхала в Ні­меччину, де й одружилася з майбутнім дідом Маркса), 1—2 листопада 1848 р. почався артилерійський обстріл Львова австрійськими військами, від якого згорів університет разом з бібліотекою. Кульмінацією революції було вбивство австрійськими солдатами кра­вецького підмайстра поляка Навроцького. З нього по­чалося повстання в місті. Невдовзі воно було приду­шено, але реформи в Австрії завершились у 1848 р. скасуванням панщини, прийняттям конституції і скли­канням парламенту.

Селянський рух на Буковині на чолі з Лук'яном Кобилицею. На відміну від інтелігенції Західної Ук­раїни, яка аж занадто лояльно віднеслась до цісар­ського уряду Австрійської імперії під час революції 1848 року, селянство досить бурхливо реагувало на ці події. Ще до революції селяни піднімались на відчай­душну боротьбу за своє визволення. Особливого роз­маху в 30-50-х роках XIX ст. набрала боротьба селян Буковини під проводом Лук'яна Кобилиці. Виходець із сім'ї селянина-кріпака, Л. Кобилиця вже змолоду мужньо захищав інтереси селян. Вони в 1839 р. обра­ли його від рідного села Путили (Русько-Кимполун-зького округу) своїм делегатом для вручення скарги урядові.

291

Зневірившись у спробах переконати цісарсь­кий уряд вирішити хоч одну справу на користь селян, Л. Кобилиця в 1843 р. зібрав навколо себе селян із 16 сіл і розпочав рішучу боротьбу за землю і волю.

Селяни відмовились ходити на панщину, вигнали із своїх сіл поміщиків та адміністрацію, утворили орга­ни місцевого самоврядування та прибрали до своїх рук землю, пасовиська і ліси. Лише великому загонові війська вдалося в 1844 р. придушити повстання і по­карати різками і киями 220 його учасників. Л. Коби­лицю і кількох його соратників на довгий час ув'яз­нили.

Революція 1848 р. сколихнула селян знову, і Л. Ко­билиця, який тільки-но вийшов з в'язниці, стає на чолі повстанців. Обраний селянами до австрійського парла­менту, він рішуче виступає проти абсолютизму і кріпос­ництва. Вирвана революцією у цісарського уряду лік­відація кріпацтва не задовольнила селян, бо їм не ви­стачало землі, лісу і пасовиськ. Отримавши від держави волю, селяни були позбавлені тією ж державою своїх сервітутних прав — прав на користування общин­ними землями і пасовиськами. Це викликало нову хвилю повстань у 1848-1849 pp., які очолював Л. Ко­билиця.

Зібравши в листопаді 1848 р. багатотисячні збори, Л. Кобилиця переконав селян, що рейхстаг не покра­щить їх долю, тому треба самим боротися за свої пра­ва. Зібравши кінний загін, Л.Кобилиця виступив у визвольний похід по всій Буковині. Діючи буцімто від імені цісаря, Л.Кобилиця в кожному селі і містеч­ку організував вибори місцевої влади, роздавав людям землі, ліси і пасовиська, а також майно поміщиків. Австрійська влада оглосила нагороду за голову Л. Ко­билиці. Але зрадників не знайшлося, і повстання про­довжувалося ще півтора року. На придушення повстання були кинуті війська. За одними даними, Л. Кобилиця, заарештований властями, помер у засланні в 1851 p., а за іншими, — він був страчений, а рух селян на Буковині поступово припинився.

292