Занепад гетьманщини. Колонізація росією півдня україни

Три поділи. Польщі і доля Україна. Великі полі­тичні зміни і соціальні перетворення відбулися в Ук­раїні в кінці XVIII — на початку XIX ст. Причиною їх була нова міжнародна обстановка, що склалася в Цент­ральній і Східній Європі. З політичної карти світу щезли зразу дві країни — Річ Посполита і Кримське ханство. Це були держави, які постійно впливали на події в Україні. Тепер їх не стало. На міжнародну політичну арену вступили нові, молоді й сильні дер­жави — Австрія, Прусія і Росія. Після першого поді­лу Речі Посполитої в 1772 р. до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і По­ділля. В результаті перемоги в черговій війні з Туреч­чиною в 1774 р. Росія приєднала до себе Крим і пів­нічно-чорноморські степи.

До Австрії в 1775 р. була приєднана Буковина, яка ще недавно була частиною Туреччини. Після другого поділу Польщі в 1793 р. до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля). Після третього поділу в 1795 р. до Росії була приєднана Берестейщина. Якщо раніше Україна була поділена між чотирма державами, то тепер тільки між двома. І таким становище зали­шалося до початку Першої світової війни, до 1914 р. Уся сума досвіду — політичного, економічного, куль­турного, який був придбаний поколіннями українців під Австрією, або під Росією, диктувала відповідні пріо­ритети цілим поколінням впродовж більше ніж двох століть. Географічне поняття Сходу і Заходу України через це перетворилось в політичний фактор. Відчуття приналежності українця до складу населення того чи іншого регіону є досить сильним і сьогодні.

249

Да­ються також взнаки історичні та етнокультурні роз­біжності.

Усі землі України, які придбала Росія в результаті трьох поділів Польщі, увійшли в загальну адміністра­тивно-територіальну систему імперії. Ще в 1796 р. Правобережну Україну (Південно-Західний край) по­ділили на три губернії — Київську, Подільську і Во­линську, що об'єднувалися в Київському генерал-гу­бернаторстві. Тоді ж утворили Слобідсько-Українську губернію, яка в 1835 р. дістала назву Харківської. В 1802 р. Малоросійську губернію поділили на Пол­тавську і Чернігівську губернії, що входили до Мало­російського генерал-губернаторства.

На Півдні України в 1812 р. царський уряд утво­рив Миколаївську (згодом перейменовану в Херсонсь­ку), Катеринославську і Таврійську губернії. Ці гу­бернії, разом з утвореним після приєднання до Росії Бесарабським округом, становили Ноиоросійсько-Бе-сарабське генерал-губернаторство з центром в Одесі. Такий поділ України створював царизмові сприятливі умови для здійснення шовіністичної політики, а та­кож русифікації українського населення і затриму­вав прогресивний процес формування української бур­жуазної нації.

Колонізація Росією півдня України в кінці XVIII cm. Заселення та розвиток Південної України стали можливими тільки після звільнення її від ту­рецько-татарського володіння. Заселення відбувалось за декількома напрямками. Одною з найважливіших була народна колонізація. Тобто Північне Причорно­мор'я заселялось, перш за все, завдяки самовільному переселенському рухові з Лівобережної і Правобереж­ної України. Вирішальну роль у заселенні регіону відіграли українці. Цьому сприяло надане їм право переходу на нові землі, географічна близкість і звичні умови життя на новому місці. До середини 30-х років XIX ст. переселенський рух мав землеробський ха­рактер, проте швидкий ріст міст і вичерпання вільних резервів казенних земель збільшили роль неземле-робського міграційного руху в міста.

250

Ще одним видом колонізації була іноземна. Царсь­кий уряд з метою швидкого освоєння Півдня України запросив іноземних переселенців.

Так, у степах Ук­раїни були створені цілі колонії німців, сербів, греків, болгар. Селились тут вірмени і грузини, а також ста­рообрядці з Росії, які втекли звідтіля від пересліду­вань влади. Останніх в ті часи називали розкольни­ками, тому що вони розкололи єдину православну церкву.

Уздовж кордонів «Вольностей Запорозьких» ро­сійська влада стала створювати систему переселенсь­ких районів. Як уже було сказано, серед' переселенців переважали вихідці з країн Балканського півострова. Перша партія колоністів була в 30-і роки поселена на «Українській лінії». Нагадаємо вам, що ця лінія поча­ла будуватись у 1731 р. між Гетьманщиною — вздовж її південного кордону, від Дніпра до Сіверського Дінця по правому березі річки Орелі — і запорізькими зем­лями, які відійшли до Туреччини. Це була лінія при­кордонних укріплень.

Липовани і нєкрасовці. На російських воєнних кар­тах Бесарабії XVIII ст. в дельті Дунаю при впадінні його в Чорне море можна побачити селище Липовансь-ке. Нині це містечко Вилково Кілійського району. Заснували його старообрядці-пилипони (від укр.Пи­лип — Филип, засновник однієї з найбільш радикаль­них течій старообрядства). З часом у народній мові відбулась перестановка складів і пилипони перетво­рились в липоваиів.

На думку проф. А.Д.Бачинського, перші згадки про появу старообрядців-липованів на нижньому Дунаї відносяться до самого кінця XVII — початку XVIII ст. Поступово їх кількість зростає. У 40-х роках XVIII ст. одна з старообрядських общин оселилась в глухому, важкодоступному куті дунайської дельти.

251

З 1746 р. і з'явилось на картах Бесарабії селище Липованське.

Одночасно з селянами- л и пованами на обох берегах дунайської дельти починають селитися донські коза-ки-старообрядці, які називалися нєкрасовцями або ігна-товцями. Ці козаки на чолі зі своїм отаманом Ігнатієм Нєкрасовим приймали участь у повстанні під керів­ництвом Кондратія Булавіна в 1707-1708 pp. Після поразки булавшців Ігнатій Некрасов із своїми прихиль­никами пішов на Кубань, яка тоді належала Кримсько­му ханству. На початку 40-х років XVIII ст. нєкра-совці через переслідування царськими військами починають переселятись на нижній Дністер і Дунай. Вони твердо дотримувались заповіту; «Царизме не по­коряться, при царизме в Россию не возвертаться».

У кінці 70-х — на початку 80-х років XVIII ст. на Дунай з Кубані відбулося друге масове переселення нєкрасовців. Це було пов'язано з наступом царських військ на Кубань і приєднанням Криму до Росії. Нєкрасовці селились разом з липованами, близькими їм за вірою. До них приєднувались і селяни, які втіка­ли з Росії, хоча вони не дотримувались старообрядст­ва. Ці переселенці з Росії нерідко викуповували з ту­рецького полону російських солдат. Липовансько-нє-красовська община на Дунаї постійно поповнювалась новими людьми. Поступово різниця між липованами і нєкрасовцями щезла.

На кінець XVIII — початок XIX ст, старообрядсько-липованське населення обох берегів дунайської дельти досягло 15 тис. осіб. Мешкали старообрядці в Липо-ванському-Вилково, Ізмаїлі, Кілії, Рені, Акермані (Білго-род-Дністровський), в селах Жебріяни (Приморське), Карякчі (Мирне), Муравльовці, Старій Нєкрасовці та інших населених пунктах Південної Бесарабії.

Поява російських поселенців у пониззях Дунаю і Дністра мала позитивне значення для процесу засе­лення і економічного освоєння цього регіону у XVIII — на початку XIX ст.

252

Друга частина їх переселилась у Туреччину і роз­ташувалась в двох селищах за 40 кілометрів від Мар­мурового моря. "Лише в 1962 р. вони переселились в селище Кумська Долина Ставропольського краю, де мешкають і понині.

Сербська колонізація. У середині XVIII ст. ро­сійський уряд, щоб покласти край татарським та за­порізьким нападам, вирішив створити міцний бар'єр з військових поселень. У пригоді стали серби, які дав­но просились переселитись з Австрії до Росії.

Отже, частину земель у верхів'ях рік Інгулець, Інгул і Синюха в 1751 р, віддали декільком тисячам право­славних сербів, які, рятуючись від переслідувань като­ликів, утікли в Україну. Тут була створена «Нова Сер­бія» з поділом на полки і роти. А південніше і, част­ково за рахунок запорозьких земель, був створений Новослобідський козачий полк, який не входив до складу Запорізького війська. Була збудована Єлиза-ветська фортеця, з якої незабаром виросло місто Єлизаветград.

У 1753 р, нова група переселенців прибула на пра­вобережжя Сіверського Дінця і оселилась між його верхів'ям та річками Лозовою, Луганню і Бахмутом. Тут між Запоріжжям і землями донських козаків була створена «Слов'яносербія», яка теж мала військову структуру.

Варто зазначити, що надії царської влади на іно­земних колоністів себе не виправдали. Сербські пол­ки так ніколи і не були повністю укомплектовані. Хоч чужинці і користувалися правом безмитної тор­гівлі і були звільнені від усяких податків, вони так і не стали економічно корисними своїй новій батьківщині. Справді, будувати міста сербам на допомогу направля­ли козаків з Гетьманщини, захищали їх російські військові частини. До того ж сербів часто селили в ко­зацьких селах і таборах, віднімаючи власність у міс­цевого українського населення. Як справедливо стверд­жує Н. Полонська-Василенко, загальний наслідок понад10-літнього урядового експерименту був сумний: чужі колонії не дали ні надійної військової охорони, ні доб­рого сільського господарства.

253

Третім напрямком колонізації була урядова або панська колонізація Півдня України. Стратегічні міркування і необхідність господарського освоєння багатого агрокліматичними ресурсами і вигідно роз­ташованого в економіко-географічному відношенні краю сприяли його швидкій колонізації.

Царський уряд став роздавать величезні земельні наділи на пільго­вих умовах перш за все російській і українській дво­рянській знаті. Так, генерал-прокурор князь Вязем­ський і князь Прозоровский отримали по 100 тис. десятин землі кожний. Князь Потьомкін отримав у власність 40 тисяч десятин землі. І все ж таки головну масу поміщиків тут складали російські вій­ськові чини і цивільні урядовці середніх і нижчих рангів — 68,2%. Українська козацька старшина та урядовці складали всього 10,5% землевласників. Правда, довго ще ці землі стояли пусткою, тому що їх не було кому обробляти. Навіть через 10-15 років господарювання часто не було ще й половини потріб­них робочих рук. Дістати землю в Південній Україні було легко, але заселити її — дуже важко. Знайти 25 чи більше селян, щоб закріпити за собою надані землі, було справою нелегкою. Тому власники земель вжи­вали законних і незаконних заходів для заселення своїх маєтків. Правда, величезне значення мав наказ 1776 р. генерал-губернатора Новоросійського краю князя Г. Потьомкіна: «Втікачів не повертати». На­каз його був міцніший за всі скарги поміщиків на втікачів-селян. Наслідком цього було те, що Півден­ну Україну заполонили втікачі: посполиті, кріпаки, скарбові селяни.

З часом степова Україна повинна була стати зо­ною великого соціального експерименту. Тут плану­валося впровадження цілком нового суспільного ладу.

254

Згодом окремим декретом від 1785 р. Катерина II оголосила, що в південних степах не буде кріпацтва. А для цього вони повинні були заселятися вільними селянами, відставними солдатами тощо. Проте зрос­тання господарського значення цього краю вимагало все більшої кількості робочих рук. Тому багато хто з поміщиків насильно вивозив кріпаків з північних губерній України чи навіть частково і з Росії.

Адміністративно-територіальне формування Новоросійського краю і його заселення в II поло­вині XVIII cm. Перипетії цієї проблеми докладно ви­світлені в роботі Г.О. Заславського «Большой юг Укра­ины: территория и население».— Одесса, 1996. Після вступу на престол в Росії імператриці Катерини II імміграційна політика стала спрямовуватись не на створення воєнних поселень, а на господарське освоєн­ня територій. Був обнародуваний указ від 4 грудня 1762 p., який закликав іноземців переселятись до Ро­сійської імперії. Указом від 22 липня 1763 р. пересе­ленцям надавались пільги і запроваджувалось Опікун­ство іноземних переселенців. 19 березня 1764 р. був виданий указ про колоністів.

Одночасно (укази від 22 березня, 11 червня, 22 лип­ня 1764 р.) вже існуючі колонії були ліквідовані, а за­мість них була утворена Новоросійська губернія, яка включала в себе:

1. Єлизаветградську провінцію, яка об'єднувала Но-восербію і Новослобідеький козачий полк.

2. Єкатерининську провінцію, яка об'єднувала Сло-в'яносербію і Українську лінію.

3. Бахмутський повіт.

Основна причина реформи полягала в загальній політиці Катерини II. Вона прагнула позбавити будь-якої самобутності і незалежності всі частини Украї­ни, які одна за одною включались урядом Росії до складу імперії. Першою скасована була Гетьманщина, другою — Слобожанщина (перетворена на Українсько-Слобідську губернію), тепер прийшла черга Нової Сербії, Слов'яносербії і Новослобідського полку.

255

Чергова російсько-турецька війна 1768-1774 рр- ви­магала вирішення не тільки проблеми виходу Росії до Чорного моря за рахунок Кримського ханства і Ту­реччини, а й подальшого заселення цього краю пра­цездатним населенням. Тому паралельно з депорта­цією ногайців за Дон уряд продовжував переселенські заходи. У 1773 р. з району бойових дій в Болгарії на територію Новоросійської губернії прибула група з декількох сот сімей і була розміщена в Вільшанці на р. Синюха.

За мирним договором по закінченню війни Буд-жак і Очаківська область знову віддавались Туреччині і сюди з Добруджі повертались ногаї. А межиріччя Південного Бугу і Дніпра, район Кінбурн, район Ме­літополя, межиріччя Дону і Єї в східному Приазов'ї відійшли до Росії.

Кримське ханство, після трьохсотлітньої залежності від Туреччини, юридично оголошувалось самостійним, а фактично включалось в сферу впливу Російської імперії. Землі Запоріжжя опинились між Новоросійсь­кою губернією і тільки-но приєднаними територіями. Таке становище не вписувалось у геополітичні плани уряду Росії. 5 червня 1775 р. «Нова Січе була ліквідо­вана, січові гроші (120 тис. крб.) і табуни були відправ­лені на потреби переселенців у Новоросію, а артиле­рію вивезла російська армія.

У результаті адміністративної реформи 7 листопа­да 1775 р. територія «Нової Січі» разом з приєднани­ми землями і Новоросійською губернією, так би мови­ти, старого зразка ввійшли до складу новоствореного Новоросійського генерал-губернаторства. Воно включа­ло в себе дві губернії: Новоросійську і Азовську. Ге­нерал-губернатором став граф Г. Потьомкін, якого зго­дом змінив граф П. Зубов.

Як уже згадувалось, у 1783 р. Новоросійське гене­рал-губернаторство було перетворено в Єкатерино-славське намісництво. Г. Потьомкін став генерал-гу­бернатором Єкатеринославським і Таврійським.

256

У 1793 р. за другим поділом Речі Посполитої, се­ред іншого, Росія отримала Поділля. А в 1795 р. південь Поділля і Очаківська область увійшли до складу ново-створеної Вознесенської губернії. Тимчасовим цент­ром її став Новомиргород. Адміністративно губернія входила в управління Єкатеринославського, Таврійсь­кого і Вознесенського генерал-губернатора.

Але в 1796 р. територія цих трьох губерній (за вик­люченням півдня Поділля і низки земель на північно­му сході) знову була об'єднана в Новоросійське гене­рал-губернаторство.

Генерал-губернатором став гене­рал-майор Н. Бердяев, з листопада 1797 р. — генерал від інфантерії граф М.Каховський, а вже з 1800 р. по 1803 р. генерал-аншеф І. Міхельсон.

У 1797 р. генерал-губернаторство складалось з 12 по­вітів: 1. Тираспільського; 2. Ольвіопольського; 3. Хер­сонського; 4. Єлизаветградського; 5. Єкатеринослав­ського; 6. Новомосковського; 7. Павлоградського; 8. Бах-мутського; 9. Маріупольського; 10. Перекопського; 11. Сімферопольського. Окремим анклавом був 12-й Ростовський повіт (центр м. Таганрог), розташований у східному Приазов'ї, який включав землі Війська Чор­номорського. Більшість його складали бувші запорожці. В 90-ті роки Військо також поповнювалось за рахунок переселення донських і поволзьких козаків з району Комишина і Дубовки.

Суцільний масив території перших 11-ти повітів заселявся в основному українцями, при чому найчас­тіше вихідцями з Лівобережжя і рідше з Правобереж­жя. У заселенні краю приймали участь і представни­ки інших етнічних груп. Крім уже згадуваних сербів, болгар та інших вихідців з Балканських країн, влас­ники новостворених маєтків переселяли селян з цент­ральних губерній. А в межиріччі Дністра і Південно­го Бугу розвивалась молдавська колонізація.

У 1787 р. вийшов царський указ, який забезпечу­вав пільгами переселенців-меннонітів з Прусії. У 1787-1788 pp. з Данцігу прибула і розселилась у Криму і в нижній течії Дніпра, де вже були німецькі і шведські поселення, група німців-колоністів чисельністю понад 900 осіб.

257

Упродовж 90-х років XVIII ст. на правобе­режжі Дніпра в районі Хортиці виникло 10 менноніт-ських сіл загальною чисельністю понад 900 мешканців і одне село німців-лютеранів. Незважаючи на те, що менноніти розмовляли на нижньонімецькому діалекті, а мовою діловодства у них була літературна німецька мова, вони зберегли свою етнічну (голландську) самосві­домість і не змішувались з іншими вихідцями з Німеч­чини.

У цілому, проблемами колоністів-іноземців з 1797 р. займалась Експедиція державного опікунства і сільського господарювання. Однак масштаби заселення і участь у ньому іноземців стали вимагати створення регіо­нальних органів, які вирішували проблеми колонізації. І в квітні 1800 р. була створена в Єкатеринославі Кон­тора опікунства Новоросійських іноземних поселенців, яка знаходилась в розпорядженні Міністерства внут­рішніх справ. В тому ж році була створена спеціальна канцелярія Одеського оселення іноземних поселенців. Інтенсивна колонізація супроводжувалась заснуван­ням нових міст.

У 1787 р. було засновано Єкатеринослав (до 1797 р. — Новоросійськ). Це місто стало центром намісництва. У ньому незабаром постали ряди крам­ниць, будинки адміністрації, передбачалося заснува­ти університет та музичну академію.

На місцях давніх грецьких колоній чи турецьких фортець виникли Херсон, Миколаїв, Одеса та інші міста.

Розташований на правому березі Дніпра Херсон був заснований князем Г. Потьомкіним у 1778 р. на місці російського укріплення Олександрівського шанцю, зруйнованого турками. У Херсоні був відкритий ли­варний завод, який виливав гармати для воєнно-морсь­кого флоту. На верфах міста будували воєнні і торго­вельні кораблі. Херсон був головним торговельним портом на Чорному морі, з якого вивозили зерно до Західної Європи.

258

Після зруйнування Запорізької Січі на місці су­часного Миколаєва було засновано хутір, який потім спалили турки. У 1789 р. тут було закладено місто Миколаїв, назване на честь св. Миколи Чудотворця, покровителя моряків і мандрівників. Миколаїв став великим суднобудівним центром, на його верфах бу­дували кораблі різного призначення — воєнні, торго­вельні, пасажирські. На ливарному заводі відливали ядра для гармат.

Місто Одеса було засновано в 1794 р. Будівництво порту, гавані і міста здійснювалось за проектом Ф. Де-волана, під загальним керівництвом адмірала Й. Де­рибаса. Спочатку місто називалось Хаджи-бей, за ім'ям татарської фортеці. У 1795 р. його перейменували на Одесу від назви стародавньої грецької колонії Одесос, яка буцімто була колись на березі Тилігульського ли­ману. Насправді ж ця колонія існувала в Болгарії, в рай­оні міста Варна.

Щоб швидше заселити місто, було оголошено, що той, хто оселиться в Одесі, буде звільнений на 10 років від податків і воїнського постою, а також отримає позичку від скарбниці на перший випадок. І все ж Одеса засе­лялась слабо: у 1793 р. в ній було лише 8 чоловіків та 10 жінок, а в 1799 р. — уже 573 особи обох статей. За перші 25 років свого існування торговий оборот в Одесі збільшився майже в 12 разів, тоді як у Російській імперії — тільки в 2,4 рази. В Одесі з часом зконцен-трувалась торгівля хлібом з іноземними державами.

«Одеса не мала дитинства», — сказав А.О. Скаль-ковський. Тобто Одеса зразу отримала населення, більш ніж наполовину матеріально забезпечене. Залишилась з тих часів пісня, яку співали відверті і прості ук­раїнські селяни, яким удавалось побувати в Одесі: Я в Одесі пробуваю; А в Одесі добре жити. Мішком хліба не носити, На панщину не ходити, Подушного не платити, Ні за плугом, ні за ралом... Називають мене паном!

259

3 самого початку в місті з'являється інтелігенція, більшість якої почуває себе тут як удома, з усієї сили працює на рідне для неї місто. Ні про який політич­ний сепаратизм не було й мови.

Загроза перебуванню Півдня в складі Росії знову виникла в 1787-1791 pp. під час чергової російсько-турецької війни. На війну було мобілізовано значну кількість нових переселенців. Через це знизились тем­пи господарського освоєння і розвитку Північного При­чорномор'я. Перемігши, Росія отримала Очаківську об­ласть. І як завжди, після переможної війни, коли народ чекав на покращення свого життя з боку властей за активну участь у війні, продовжувалися зазіхання на особисту свободу селян і козаків.

Переселенців при­кріплювали до землі і забороняли вільно переходити до іншого хазяїна. При цьому дедалі частіше згадува­ли норми Литовського статуту.

Указом від 22 квітня 1785 р. українська старшина одержала права російського дворянства. Указ звільняв дворян від служби в армії. Привілеї отримали і міща­ни, зокрема верхівка міст — патриціат. За ними закріп­лювались і охоронялись законом власність і майно, як рухоме, так і нерухоме.

Ці та решта змін суспільного характеру привели до того, що колись єдина соціальна еліта України пе­ретворилась з активної політичної сили в інертну масу. Україна втратила свою політичну еліту.

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У XVIII ст.

У кінці XVII ст. в Україні співали:

Та не буде лучче, та не буде краще. Як у нас на Вкраїні: Нема панів, нема ляхів, Не буде й ізміни...

260

Та ці слова зайвий раз підкреслюють, що всяка пісня є всього лиш поетичною формою мрії. Насправді ж як соціальна, так і політична нерівність в Україні ніколи не переводилась. Прикладом того є відношен­ня до українського народу кожного нового політич­ного режиму.

Дійсно, як Польща в 1569 р., так тепер Росія в 1783 р. не тільки повністю закріпачила селян, а й був ліквідо­ваний Юріїв день. Одночасно відбувався наступ само­державства і на українські міста. Якщо за Польщі багато українських міст користувались магдебурзьким правом, то вже в 1775 р. міське самоврядування в Ук­раїні було скасовано, а за декілька років перед тим першим було арештовано весь магістрат і забрано гра­моти Київа.

Церковний характер освіти в Україні. Києво-Мо-гилянська академія і колегії. Київ мав провідне місце в духовному житті українського народу ще з першої половини XVII ст. і утримував його до кінця XVIII ст. Церква протягом цього століття ще зберігає одне з го­ловних своїх призначень — бути вогнищем освіти. Під егідою церкви продовжує розвиватись Києво-Мо-гилянська колегія, яка в 1700-1701 pp. була перетво­рена на академію. За її зразком були створені інші православні колегії: на Лівобережжі — Чернігівська колегія з 1700 p.; Харківська колегія з 1734 р. і коле­гія в Переяславі з 1738 p., яка називалася то семіна­рією, то колегією. Виникли також перші професійні школи: госпітальні, артилерійські і штурманські.

Викладання в них велось латинською мовою. За структурою всі колегії були подібні до Києво-Моги-лянської академії. Навчання в колегіях було доступ­ним для всіх шарів населення України і відіграло визначну роль у поширенні освіти й науки. Колегія складалась з 7-8 класів, у них вивчались вісім визво­лених мистецтв. З другої половини XVIII ст., після того, як за наказом Катерини II у монастирів відібрали землі, що були основним джерелом існування колегій на Лівобережжі, ці осередки освіти поступово зникли.

261

У Киево-Могилянській академії щороку вчилось по­над 1000 спудеїв (студентів). Найталановитіших з них посилали для завершення освіти до західноєвропейсь­ких університетів. Хоч академія і не була школою на­ціональною в повному розумінні цього слова — зміст і форма (мова та інше) науки були досить далекими від народних потреб, усе ж таки це був освітній заклад найвищого гатунку. З роками низка визначних вихо­ванців академії стала носієм освіти на Московщині. Серед багатьох можна згадати М.В. Ломоносова, який учився тут у 1733 р. Не менш яскравою особистістю був і вихованець академії знаменитий письменник і філософ Григорій Савич Сковорода. Проте самодержав­ство, вбачаючи в цьому освітньому закладі осередок ду­ховної опозиції проти своїх зазіхань, докладало всіх зусиль, щоб перетворити академію в звичайну богословсь­ку школу, і майже досягло свого.

На старих засадах академія існувала до кінця XVIII ст. При академії існувала бурса для утримання менш заможної частини учнів. Бурса (від латинсько­го слова — гаманець, сумка) була гуртожитком для бідних студентів, а в Україні — це духовна школа взагалі.

За Катерини II вже були залізними старання ко­зацької старшини перетворити академію в універси­тет. Російський уряд почав активну ліквідацію україн­ських шкіл, доступних народові. Треба сказати, що в Києво-Могилянській академії поруч сиділи діти про­стих козаків і гетьманів, духовні і світські. Натомість засновуються школи московські. Вони не були пога­ними, але вони були однаковими і в Росії, і на Кавказі, і в Україні. До того ж вони були доступні лише для станів привілейованих.

Початкові школи. Як вважає Н. Полонська-Васи-ленко, у XVIII ст. майже кожне село мало свою почат­кову (партикулярну) школу. Існували ці школи при церквах і навчали в них дяки.

262

У І половині століття в сімох з десяти полків було 866 шкіл на 1099 посе­лень, тобто одна школа припадала на 1000 душ. З ча­сом, у 1768 р. на території пізніших повітів Чернігів­ського, Городенського й Сосницького було 134 школи, і на кожну припадало 746 душ насленння. Цікаво, що майже через сто років на цій території залишилось тільки 52 школи, і на кожну припадало 6750 душ на­селення. Найважливішим було те, що ці школи зас­новувало само населений, яке розуміло необхідність навчання. Учителями були мандрівні дяки, яких на­зивали дидаскалами. Коштом громади утримували дяка і наймали помешкання під школу. Правда, не завжди така школа відповідала найпростішим вимо­гам. Нижче наводиться студентський вірш тої пори, який дає можливість уявити злиденне життя мандрів­них учителів і спудеїв:

В школі нетоплено, Так теж і на кухні нич не готовлено. В школі нетоплено, нітся где загріти, а що ж я маю бідний на світі чинити... А ще єден брат за мною зубами скрегоче, а то все, панове, щося єму їсти хоче... Історія.

Духовенство України, в руках якого був такий могутній засіб культурного впливу як Києво-Могилянська академія, через сьою аполітичність втра­тило провідне становище. Так само замкнулись у вузь­ких рамках літературного любительства українські письменники і перестали бути зброєю мас. Проте ду­ховне життя в Україні не завмерло. Цьому все-таки сприяли перш за все художня література, історичні праці. XVIII ст. залишило нам в спадщину козацькі літописи. Козаки писали в боях зброєю і кров'ю, а з ча­сом переписували на папір і зберігали нащадкам як приклад.

Наприкінці XVII і на початку XVIII ст. з'явля­ються козацькі літописи, «Літопис Самовидця» був написаний, мабуть, Романом Ракушкою, який брав участь у визвольній війні і закінчив життя протопо­пом Стародубсышм.

263

Ще один літопис залишив нам полковник Галицький Григорій Граб'янка «Действія презельнои... небывалой брани Богдана Хмельниц­кого...» та канцелярист Генеральної Канцелярії Са-мійло Величко — «СказанІе о войне казацкой зъ поляками, чрезъ Зеновія Богдана Хмельницкого». Особливо цінним є твір С. Величка, який використав багато джерел епохи визвольної війни і часів «Руї­ни». Ці літописи є літературним продуктом світських кіл українського суспільства. Такою ж є «Історія Русів». Через весь цей твір проходить ідея боротьби народу за свої давні права і привілеї з часу, відколи слов'яни осіли над Дніпром. «Історія Русів» формува­ла, розходячись в Україні в сотнях рукописів (В. Анто­нович згадує про це), світогляд передових кіл україн­ського суспільства. Вплив цього твору відчув на собі І Т. Шевченко.

Багато які з історичних творів українських авторів того часу пов'язували добу Гетьманщини з Київського Руссю. Таким було «Краткое описаніе Малороссии», або Г. Показа «Описаніе о Малой Россіи», так само як і «Краткое описаніе о козацком малороссійском на­роде» П. Симоновського чи «Собраніе историческое» С. Лукомського- Значення цих творів полягало в тому, що вони показували безперервність історії України і єдність українського народу від Київської Русі й до XVIII ст.

Велике значення для розуміння ідеології, характе­ру культури, прагнень української еліти XVIII ст. ма­ють мемуари та щоденники. З тих, що збереглися до наших днів, важливим є величезний (в декілька сот сторінок) «Діяріуш» Пилипа Орлика (1720-1732 pp.). Дуже великі за розміром щоденники залишили по собі Петро Апостол, син гетьмана, а також генераль­ний підскарбій Яків Маркович. Його щоденник є особ­ливо цінним історичним джерелом.

264

Двадцять три роки мандрував по світу випуск­ник Києво-Могилянської академії Василь Григорович-Барський. Після нього залишилось багато (на три томи) записів, які викликали величезну цікавість в читачів того часу. Досить сказати, що за час з 1778 по 1819 pp. ці записи були видані друком шість разів.

Вперше вони були опубліковані українським вченим В.Г. Ру-баном коштом князя Г. Потьомкіна під назвою «Пе-шеходца Василия Григоровича Барского-Плаки-Аль-бова...», а в перевиданнях просто — «Путешествие по святым местам». Описуючи в основному монастирі, автор також звертає увагу на пам'ятники мистецтва, невідомі йому явища природи, рослинний світ, наприк­лад Сирії і Єгипту. В Олександрії з «голки Клеопат-ри» (обеліску, спорудженого в XV ст. до н.е.) Барсь-кий зрисував ієрогліфічний напис. Нагадаємо вам, що в Західну Європу ієрогліфи попали тільки через 100 ро­ків. Барський описав міста Греції і Туреччини, куди приїздили купці й з України (з Ніжина) і привозили «самые лучшие меха, драгоценные каменья, ревень и бельзуары».

Крім описів побаченого, Барський також малював пейзажі, знімав плани міст і фасади будівель. Усього ж нам в спадок залишилось від нього біля КО ма­люнків.

Філософія Г.С. Сковороди. Найяскравішим пред­ставником філософії в Україні був Григорій Сковоро­да, видатний учений і мислитель. Син реєстрового ко­зака Полтавського полку, він вчився в Києво-Моги-лянській академії, далі в університетах Мюнхена, Відня, Бреслау. Повернувшись в Україну, Г. Сковорода був деякий час викладачем Харківської і Переяславської колегій. Будучи натурою незалежною, Г. Сковорода полишив викладання і став мандрувати Україною, за­робляючи на прожиток вчителюванням. Основою його філософської концепції був антропологізм, а засобом для досягнення мети — самопізнання. Його гаслом був вислів: «Пізнай самого себе».

265

Г. Сковорода прийшов до висновку про вічність і безкінечність матерії, про панування в природі зако­номірних зв'язків, до визнання природи причиною самої себе («Дружеский разговор о душевном мире»). Філософ створив теорію «трьох світів», які охоплюють собою все суще: «макрокосм» (природа), «мікрокосм» (людина), і «світ символів» (Біблія). Г. Сковорода вва­жав, що кожний з цих світів складається з двох чин­ників: матеріального, — не вартого уваги, і вищого — духовного. Метою життя є щастя від свідомості, що людина виконує волю Божу. Самопізнання — це пізнан­ня Бога, життя у відповідності з заповідями Божими.

Праці Г. Сковороди не видавались друком за його життя, але були дуже популярними і широко розпов­сюджувались у рукописах.

Г. Сковорода зумів уникнути спокус життя, не мав майна, не прагнув посад. Він суворо критикував церк­ву через занадто земний спосіб життя ЇЇ служителів. А коли церковники спробували його приборкати, за­пропонувавши висвятити в єпископи, то Г. Сковорода навідріз відмовився. Глибина його думок, аскетичне життя, прагнення свободи сформульовані в епітафії, яку Г. Сковорода заповідав викарбувати на своїй мо­гильній плиті: «Світ ловив мене, але так і не спіймав».

Друкарство і література. У XVIII ст. відбувається занепад українського книгодрукування.

Петро І зак­рив останню книгодрукарню в Україні, яка існувала при Києво-Печерській лаврі. Дозволялось, правда, ви­давати друком невелику кількість церковної, богослу­жебної літератури. Більшість творів світської літера­тури знову почала розповсюджуватись у рукописах. Ціле століття в Україні робились спроби відновити своє книгодрукування. За непослух у Москву було забрано всю Чернігівську друкарню.

Книги українських авторів у Москві палили — щоб та «єресь і смута в світі не були». Кілька разів вида­вались розпорядження про заборону росіянам «книг литовськая печати» купувати і тримати в домах, хоча книги були в основному церковні, далекі від політи­ки.

266

Перед початком XVIII ст. на церковному соборі в Москві в 1690 р. на книги з України — С. Полоць­кого, П. Могили, К. Ставровецького, Л. Барановича та ін. — було накладено «проклятство і анафему» за «прелести латинскія еще киевскія новие книги ут­верждают». Самих православних українців у право­славній Москві довго ще називають єретиками і пе­рехрещують.

Важливе місце в цей час у літературному житті України займала поезія. Як у навчальних закладах, так і поза їх межами культивувалась піїтика і найріз­номанітніші віршові форми: оди, панегірики, гімни, канти, рецеї, посвяти, ляменти, включно до «карміна куріоза» — «акростихів», «раків» тощо. Широке ви­знання отримав рукописний збірник поезій Климен-тія Зіновьєва, до якого увійшло 370 віршів. Поет вис­тупав проти жадоби збагачення, картав багатіїв за те, що «вони визискували людей вбогих». Одночасно він прославляв чесну працю хлібороба, ремісника. Варто зазначити, що в поезіях Климентія Зіновьєва багато запозичень з народної побутової української мови.

Значного поширення набули сатиричні вірші, в яких критикувались недоліки і суспільна мораль того часу. Автор «Сатиричної коляди» ставав на захист простої людини, беззахисної перед несправедливим судом, про­ти хабарництва чиновників, знущання панів над на­родом. Сатирично-гумористичні вірші Івана Некраше-вича «Ярмарок* і «Сповідь» відтворювали колоритні побутові сцени, розкривали антагонізм між селянством і панством.

Видатним явищем літературного життя України другої половини XVII ст. була літературна творчість Г. Сковороди (1722-1794 pp.). За десять років він на­писав 30 байок, об'єднаних у збірку «Басни Харькове-кія». У них висловлювався протест проти соціального гніту. Разом з тим поет високо оцінював моральні якості українських селян: чесність, доброту, працьо витість, скромність, природний розум.

267

У цих байках знайшли свій дальший розвиток сатиричні традиції давньої української літератури. Кращі віршовані тво­ри Г.Сковороди об'єднані в збірці «Сад божествен­ных песней». У них поет виступає співцем свободи, прославляє «отця вольності» Богдана Хмельницького, висловлює свої антимонархічні настрої.

Вартий уваги один з найпопулярніших творів Г.Ско-вороди вірш «Всякому городу нрав і права», в якому влучно охарактеризовані тогочасні прошарки україн­ського суспільства:

Всякому городу нрав і права; Всяка имеет свой ум голова-Петр для чинов углы панскіи трет, Федька-купец при аршине все лжет... Тот непрестанно стягает грунта, Сей иностранны заводит скота... Строит на свой тон юриста права. С диспут студенту трещит голова... Творчість Г. Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, зачинателем якої став Іван Петрович Котляревський (1769-1838 pp.). У 1798 p. в Санкт-Петербурзі коштом полтавського поміщика М. Парпури вийшли друком три частини його знаме­нитої поеми «Еиеїда», створеної за мотивами твору давньоримського поета Вергілія. В «Енеїді» широко ви­користані традиції української бурлескної літератури. Поема написана народною мовою, у ній реалістично зма­льовано життя і побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено коло­ритні типи селян, козаків, міщан, панів, старшин, чи­новників тощо. М. Костомаров зазначив, що «Енеїда» як пародія втратила для нас свою ціну, але як вірна картина малоросійського побуту, як перший твір мало­російською мовою, в очах наших — дорогоцінне творін­ня. В «Енеїді» відбився автономістський ідеал малоросійського дворянства.

268

У творі І. Котляревського відоб­ражено політичне позасвідоме кінця XVIII — почат­ку XIX ст., коли українське дворянство, інтегруючись у Російську імперію, прагнуло зберегти свої привілеї. І.П. Котляревський став першим класиком нової ук­раїнської літератури періоду її становлення. «Енеї-да» І. Котляревського — це початок нової україн­ської літератури і літературної мови.

Між українською і російською літературами лежа­ла прірва, яку важко було подолати, тому що заважала політика російського уряду. Парадоксальним було те, що заповнити цю прірву, перекинути місток з суходо­лу європейського на азіатський, духовно цивілізувати Московське царство прийшлось саме випускникам Києво-Могилянської академії. Кадри ці не зуміли здав­на ще поєднати в собі і в народі ідей релігійних і на­ціональних. І в козацькій державі вони не побачили свій власний політичний центр, а в гетьмані — свого лідера. Зате в Російській імперії вони зайнялися місіо­нерською культурно-релігійною діяльністю.

Київські церковні діячі зайняли в російській ієрархії високе суспільне становище. Так, С. Полоць­кий став учителем царя Федора, останнього нащадка Рюриковичів, Ф.Прокопович був довіреною особою царя Петра І в питаннях ідеології, а також внутрішньої і зовнішньої політики. Він був найближчим помічни­ком царя в проведенні церковної реформи, в результа­ті якої церквою почав керувати державний орган — Синод. Після Полтавської битви саме Ф. Прокопович запропонував цареві щорічно проголошувати в церк­вах Російської імперії анафему на адресу І. Мазепи.

Що й робилось до початку XX ст. Стефан Яворський був намісником патріаршого престолу, а Дмитро Туп-таленко, митрополит Тобольський і Ростовський, москов­ським Синодом навіть був проголошений святим.

Усі вони не тільки не скористались своїм високим становищем на користь Україні, але опосередковано, як носії освіти і культури на землях свого політичного ворога, стають причиною закріпачення батьківщини.

269

Тобто ця українська інтелектуальна еліта будувала міцні стіни Російської імперії. Межі Європи замика­ла на Сході Русь-Україна. Уже землі за Доном вважа­лись азіатською територією. Московським царством тоді в очах Європи позначалась азіатська безвість, «tartaria magna». Анексувавши Україну, переманив­ши до себе провідних спеціалістів, перебравши на себе споконвічну назву України — Русь, Московське цар­ство поступово входило в коло європейських держав. Драма, театр. У навчальних закладах України розвивались також драма і театр, які не можуть існу­вати одне без одного. Та коли саме тут вони мали характер дещо абстрактний, то поза шкільними мура­ми українська драма набуває характеру національно­го. Шкільна драма, як така, виникла з середньовічних релігійних драм, зв'язаних рігорозними нормами єзуїт­ського театру (правила Ф. Прокоповича). Вона була схована за мурами академії від небезпек політичного життя. І хоч з її лона виходять твори такої духовної потужності, як «Милость Божія» Т. Трофимовича, чи твори, насичені мотивами народного вертепу, як «Ко­медія на Різдво Христове» Д. Тупталенка, вона не мог­ла стати драмою національною.

В інтермедійній частині вертепної (лялькової) дра­ми, носіями якої здебільшого були школярі, виступа­ють у живому контакті з дійсністю побутові постаті тодішнього життя України: козак, лях, литвин, циган, єврей. Інтермедії складали до кінця століття такі ав­тори, як В. Лащевський, М. Довгалевський та інші.

Найдоступнішим для народу продовжував залиша­тись ляльковий театр — вертеп. Проте в кінці століття він почав поступатися перед сценічним драматичним і музичним театрами. Увагу глядача все більше завойо­вували здійснювані в театральних приміщеннях по­становки трагедій, драм, музичні концерти, які давали трупи Київської академії та інших навчальних закладів.

270

У Харкові в 1791 р. було засновано перший в Укра­їні постійний театр.

На їх основі постає потім нова українська комедія І. Котляревського, Гр. Квітки-Основ'янеика і одного з найбільших майстрів світової сцени — Миколи Го­голя.

Музичне мистецтво. У XVIII ст. в Україні поряд з народною самодіяльною почала розвиватися і профе­сійна музика. Перших музикантів-професіоналів випус­кали Києвська академія та засноване в 1737 р. музич­не училище в Глухові. Саме виходець із Глухова, пізніше студент Київо-Могилянської академії, М.С. Березов-ський став видатним українським і російським ком­позитором. Він був автором першої в Росії опери «Де-мофонт».

Його земляк і учень Д.С. Бортнянський роз­винув далі вітчизняне музичне мистецтво і написав опери «Креонт», «Сокіл» та інші, а також понад 100 тво­рів для хорового виконання. Обидва композитори широ­ко використовували народну пісенну творчість і україн­ського, і російського народів. Менш щасливою і більш трагічною була доля третього знаменитого композито­ра і диригента Артема Веделя. Після періоду активної творчості Ведель поїхав на батьківщину, постригся в монахи, але за антицерковну діяльність був ув'яз­нений і решту життя провів у в'язниці.

Живопис. Видатну роль у розвитку живопису та графіки XVIII ст. відіграли українці, академіки Петер­бурзької академії мистецтв Д.Г. Левицький і В.Л. Бо-ровиковський. Вони стали справжніми творцями віт­чизняного портретного мистецтва тієї пори. Хоч їх численні портрети і мали парадний характер, все ж вони зробили значний крок до створення реалістичного порт­рета. У створених Д. Левицьким портретах М. Дякової, А. Давга, Катерини II та написаних В. Боровиковським портретах М. Долгорукої, І. Безбородко, А. Сталь з ви­нятковою майстерністю відтворені почуття властолюб­ства, індивідуальні риси людей різного характеру і соціальної приналежності.

271

Архітектура. Величні архітектурні споруди цьо­го століття в Україні також є німими свідками мис­тецького і будівельного таланту нашого народу. Основ­ними спорудами, які знаменували вищий ступінь розвитку архітектури, були різні за своїми формами культові церковні приміщення. Саме вони втілюють у собі типові риси епохи і політ фантазії будівничих. Наприклад, 96-метрова дзвіниця Києво-Печерської лаври побудована за проектом архітектора Г. Шеде-ля. Ця споруда тоді була найвищою будовою в усій Російській імперії. Шедель на схилі свого життя плідно працював у Києві. Йому належав і проект над­будови високої, щедро прикрашеної ліпним орна­ментом в українському національному стилі дзвіниці біля входу до Софійського собору та мурів цього архі­тектурного ансамблю. До нього увійшла і славнозвіс­на архітектурна перлина XVIII ст. Брама Заборовсь-кого. Вона була збудована в 1746 р. на замовлення митрополита Р. Заборовського як парадний в'їзд. Ця брама є чудовим зразком українського бароко.

Андріївська церква збудована за проектом зодчого В. Растреллі. Зводили її київські майстри. Особливою майстерністю виділяється серед них будівничий-кріпак Кяєво-Печерської лаври Степан Ковнір. Його спору­ди — так званий Ковнірівський корпус на території Києво-Печерської лаври, кілька дзвіниць на верхніх і нижніх печерах, церква в Василькові — викликали здивування і захоплення простотою, витонченістю і лег­кістю форм. Чудові споруди проектував і будував знаме­нитий український зодчий І. Григорович-Барський. За його проектами споруджені надбрамна церква з дзвіни­цею в Кирилівському монастирі, Покровська та Ми­коли Набережного церкви, бурса Київської академії. В цих спорудах простежуються перші паростки архі­тектури стилю класицизму.

Усі ці споруди будувалися в стилі бароко (від італ. barocco — вибагливий, химерний).

Це був стиль у ми­стецтві кінця XVI — середини XVIII ст., для якого характерні підкреслена урочистість, пишна декора­тивність, динамічність композиції.

272

Українське баро­ко відрізнялося від західноєвропейського більшою зва-женістю, поміркованістю в декоративності, менш стрім­кими формами.