Українсько-шведський союз і. Мазепи і карла XII в контексті європейської політики

На початку XVIII ст. вся Західна Європа була в огні, і це відвернуло її увагу від подій у Східній Європі. Династичні суперечки Бурбонів і Габсбургів перед цим за іспанську спадщину привели до Тридцятилітньої війни. На боці Габсбургів були Англія, Голландія, Сар­динія і П'ємонт. Хоч Франція і вийшла переможцем з цієї війни, та не змогла подати руку своєму союзни­кові, шведському королеві.

Як на Заході викликала заздрість могутність Фран­ції і всі приводи були добрі, щоб її зломити, так на Сході Європи викликали заздрість воєнні і політичні успіхи Швеції.

Після цілої низки енергійних і щасливих полководців королівський трон в Стокгольмі зайняв в 1696 р. 15-літ-ній хлопчик, відомий з історії, як Карл XII. Усім су­сідам здалося, що настав час для приборкання шведів або загарбання того, що вдасться. Так, датсько-норвезь­кий король Фрідріх мріяв про відновлення для себе кальмарської унії всієї Скандинавії. Август II Сак-сонсько-Польськин хотів забезпечити собі спадковість королівської корони, та шукав вільних земель в бал­тійських краях для своїх численних позашлюбних синів.

219

Петро І намагався загарбати Інгрію і Естлян-дію, щоб мати собі «вікно в Європу». Навіть відомий прихильник шведів Фрідріх Бранденбурзько-Прусь-кий мріяв захопити шведське Помор'я і острови.

Душею цього антишведського союзу, цієї облоги Швеції, цієї акції захисту «північної рівноваги», од­ного з найбільш абсурдних дипломатичних питань, над якими бідкалася Європа на протязі XVIII ст., був Пет­ро І. Вживаючи різних «п'ятих колон», намагаючись ухопити все, що погано лежить, обіцяючи все, що хоче­те (Джонові Черчілю, герцогу Мальборо — Гетьман­ство українське і Київське князівство), бо знав, що жодної обітниці не дотримає, прикладав Петро І всіх зусиль, щоб доконати Швецію.

Та сталося інакше. Хлопчик на престолі Вазів, про­голошений повнолітнім, коли не мав ще 16-ти років, за короткий час, командуючи своїм військом, заставив замовкнути войовничого датського сусіда та його прусь­кого тезку, розбив під Нарвою Петра І і примусив Авгу­ста II визнати свою поразку та зректися Польщі і балтій­ських зазіхань.

Одначе війна не припинилася. Тривала вона в Поль­щі, як внутрішня, міжпартійна боротьба прихильників Станіслава Лещинського (з одного боку) і Августа II Саксонського {з другого). Августа підтримував, фінан­сував, заохочував до боротьби Петро І. Тривала вона на фінському кордоні, де шведів не переставали шарпати «партизани». Карлові XII доводилось відбиватись на всі боки. Успішні походи і перемоги зайняли у нього декілька років, приблизно десять. Усе це історія назва­ла Великою північною війною. Лише влітку 1707 р. Карл XII вирішив сам пошукати свого московського суперника і покласти край його амбіціям.

Сучасники наділяли Карла XII всілякими епітета­ми. Матеріалістичний і демократичний XIX вік ви­дав суворих і в'їдливих критиків його особи і діяльності. Сьогодні історики довели, — Карл XII зовсім не був якимось авантюристом чи зарозумілим юна­ком і що лише нещасливий збіг обставин був причи­ною його невдач під Полтавою.

220

У кінці літа 1707 р. Карл XII, який тоді очищав Польщу від російського війська, рушив через Литву і Білорусію на Москву, намагаючись зберегти зв'язок зі своїми базами постачання. Російські війська відсту­пали. Російське командування було вірним своїй одвіч­ній тактиці, яку потім застосував Кутузов у 1812 р. та великий князь Микола в 1915 p., і, врешті, Сталін в останній війні: поспішним відступом у свою безкрай­ню державу втомити ворога і відвести його від усіх баз постачання. Другою характерною тактикою ро­сійських військ було приймати великі бої лише тоді, коли їх сили були втроє більші, або коли іншого вихо­ду вже не було.

...Постать Івана Мазепи займає видне місце в ук­раїнській історії. Причини тому загальновідомі: під час 21-річного гетьманування його вплив на суспіль­ство, культуру та політичний розвиток Гетьманщини був надзвичайно сильний. Дійсно, намір Мазепи розі­рвати договір з Москвою і приєднатись до шведів мис-литься одним з вирішальних моментів в історії Ук­раїни. Його небувалий вчинок постійно викликав багато суперечок. Історики, які критикували Мазепу, робили це на підставі двоякої аргументації. Один підхід, що був загальноприйнятий в часи Російської імперії, базувався на теорії «єдиної і неділимої Росії». Його прихильники вірили, що вже наприкінці XVII ст. існувала неподільна Російська держава і що Україна (Малоросія) була її невід'ємною частиною. Тому вчи­нок Мазепи вони вважали загрозою для Російської держави.

Другий критичний підхід до гетьмана виник у кінці XIX ст. Історики-народники зображували Мазепу як захисника власних і старшинських інтересів. Вважа­лося, що його дії не були корисними для народу, бо гетьман зраджував його інтереси.

221

Виникла абсурдна ситуація — дві ворожі сили зійшлися в оцінці по­літики Мазепи.

Підхід радянських істориків був синтезом двох ви­щезгаданих поглядів. Доводячи, що існування двох на­родів в одній державі було їм на користь, радянська історіографія вважає вчинок Мазепи злочином і про­ти держави, і проти народу. Мабуть, для них критика гетьмана за його провини проти держави — за його «сепаратизм» — була куди важливіша, ніж критика його за провини проти народу. Критики І. Мазепи вважали, що його сепаратизм був не на користь україн­ському народові.

Тільки наприкінці XIX ст. з'явились захисники І. Мазепи в історичній науці. Вони в своїх роботах припускали, що українська національна свідомість існувала і за часів Мазепи і що, власне, національні інтереси керували його діями.

Таку концепцію почали розробляти українські історики в кінці XIX ст., а за­кінчили українські історики-емІгранти після невдачі захисту Української держави в 1917-1921 pp. Щоб пояснити невдачу їх державницьких починань, вони шукали історичні прецеденти, які могли б підтверди­ти їх політичні і ідеологічні переконання. Вчинок Мазепи їм підходив якраз як історичний прецедент. Вони думали собі так: чи Мазепа не намагався відірва­ти Україну від Росії в 1708 р. так, як націоналісти хотіли це зробити в 1917-1918 pp.? І чи не було його метою створення незалежної Української держави? Відповідь їх була позитивна. І це для них означало, що їхні бажання відірватися від Москви мали давню традицію, що надавало такому «сепаратизму» певної легітимності (правомірності). Тому Мазепа став ку­миром для націоналістів, таким він є і до сьогодні.

Таке історіографічне зловживання є відвертою екс­плуатацією історичної особи. Ясно, що для істориків XIX і XX століть Мазепа став символом, поборником новітніх ідеологій або «исчадием ада».

222

На жаль, сьогодні, як і 100 років тому, наші історики підходять до Мазепи з традиційними питаннями: чи мав він право так діяти? Чи його вчинок міг допомогти чи пошкоди­ти Україні? Якими інтересами він керувався — кла­совими чи національними? Коротше, історики кожно­го разу шукали ще один доказ на користь чи проти Мазепи. Майже зовсім не докладалось зусиль для того, щоб виробити нові методи, які б дозволили краще дос­лідити і зрозуміти Мазепу та його добу.

Прикладом продуктивного методу дослідження істо­ричної постаті Мазепи є порівняльний підхід, викори­станий проф.О.Субтельним. Ось з якого боку можна підійти до вияснення ролі Мазепи в історії України. Під час першого 10-ліття в ряді країн Східної Європи, які мали політичні та економічні структури, подібні до Гетьманщини, — дійшло до серії конфронтацій між місцевими елітами та їх вождями, з одного боку, і їхніми сюзеренами, з другого. Ось ці події:

1700 — Йоган фон Паткуль, лідер лівонської шлях­ти, з допомогою короля Саксонії Августа і царя Петра намагається ліквідувати владу Швеції над Лівонією.

1702 — Станіслава Лещинського обирають королем Польщі за допомогою шведів з мандатом бо­ронити «золоті вольності» шляхти проти сак­сонського абсолютизму.

1708 — Іван Мазепа, гетьман Лівобережної Украї­ни, намагається за допомогою шведів усунути владу російського царя з України. 1711 — Дмитро Кантемір, господар Молдавії, з під­тримкою Петра І намагається звільнитись від влади османського султана.

1703-1711 — Ференц Ракоші II, вождь угорської шляхти, за допомогою Франції, звільнившись від влади австрійського цісаря, прагне ство­рити незалежну Угорщину.

223

В усіх цих випадках конфлікти виникали із спроб національних вождів відстояти традиційні права та

привілеї від утисків з боку іноземних властей. В усіх випадках ватажки повстань — Паткуль, Мазепа, Кан-темір і Ракоші мотивували своє право розірвати до­говір з своїми сюзеренами, договір, який був в сис­темі європейського феодалізму головним регулятором політичних стосунків між місцевими елітами та їх суверенами.

Подібності у повстаннях Мазепи, Паткуля, Канте-міра та Ракоші сягають ще далі. Усі вони користува­лися змовою у підготовці до повстання. Кожний з них мав сильного іноземного союзника і чекав на набли­ження його військ, щоб виступити проти ворога. Ко­жен мав труднощі зі своєю елітою. Кожному було важ­ко або неможливо покладатись на селян у повстанні. І, врешті, всі повстання закінчилися поразкою. Прав­да, тільки Паткуль після зради його королем Авгус­том і видачі Карлу XII був колесований і четвертова­ний. Усі ж решта його знаменитих сучасників померли своєю смертю.

Усі ці національні лідери змушені були емігрува­ти. Навіть багата історична література на цю тему — подібна. Національно налаштовані польські, українські, угорські, німецькі і молдавські історики зображають своїх політичних діячів, як великих героїв національ­но-визвольних рухів. Навпаки, історики, які були на службі у австрійської, російської, шведської та турець­кої імперій, вважають їх запроданцями і зрадниками.

224