Тема VIII українська революція

XVII століття. Створення

Козацької держави

Короткий зміст:

Козацтво в першій половині XVII cm. Причини, харак­тер та рушійні сили, періодизація національно-визволь­ної війни українського народу 1648-1657 pp. Політико-правові аспекти державного устрою Української козаць­кої держави—Гетьманщини. Небезпека виникнення коаліції західноєвропейських держав, спрямованої про­ти Гетьманщини. Громадянська війна в Україні (Украї­на-Руїна).

Основні проблеми:

Відсутність власної держави, зрада свого народу націо­нальною елітою, церковний розкол, полонізація, окатоли­чення, майже повсюдне закріпачення селянства в сукуп­ності привели до всенародного виступу в Україні проти польської влади. А слабкість королівської влади, зрос­тання впливу Запорізької Січі, втрата контролю над нею з боку Польщі спричинили цей виступ взагалі.

182

Козацтво в першій половині XVII ст.

Берестейська церковна унія 1596 р. Ватікан, а та­кож польська королівська влада намагалися покато­личити православне населення України. За допомо гою релігії робилася спроба тісніше з'єднати Україну з Польщею і протидіяти Московщині. Ідея об'єднання католицької і православної церков знаходила прихиль­ників також і серед православного духовенства, поз­бавленого прав, якими володіли католики. Тому певна частина духовенства під проводом єпископів Іпатія Потія і Кирила Терлецького на Берестейському со­борі 1596 р. проголосили з'єднання православної цер­кви з католицькою. При цьому за греко-католицькою церквою зберігалися православний обряд і церковна догма. Служба в церкві велась українською мовою за православним обрядом.

Проте унію не прийняла значна частина україн­ського народу. Боротьбу проти об'єднання церков очо­лив князь Василь-Костянтин Острозький. Він особли­во багато зробив в обороні православної церкви і розвиткові української культури і освіти. Князь Ост­розький заслужив собі у віках ім'я мецената націо­нального життя, створивши Академію в Острозі.

Визначні магнатські роди в Україні продовжували ще чинити певний опір наступові Польщі, очолюючи добродійні установи, протегуючи розвиткові культу­ри. Магнат Григорій Ходкевич одним із перших зро­зумів значення друкарства і заклав друкарню в своїй маєтності в Заблудові, єже би г-лово Божіє розмножи­лося і наученіє людєм закону гречеського ширило­ся». Брацлавський каштелян Василь Загоровський став фундатором школи у своєму селі.

Ще перед унією єпископ Гедеон Балабан у посланні «ясновельможним княжатам, воєводам, каштелянам, старостам, зацнеуро-жоним паном подстаростам и всякому врядови над-лежачому, также всему стану рицерскому, славетним паном войтом, бурмистром, радцам» звернувся до православних у справі національній: збору грошей для викупу друкарні Івана Федорова, щоб не допустити її вивезення в Московщину.

З часом маєтки князів Острозьких перейшли до князів Заславських, які теж не цуралися добродійності.

183

Так, наприклад, коштом княжни Насті Заславеької було зладжено знамените Пересопницьке Євангеліє «на мову рускую з язика болгарського». Після Острозьких князів свої сили для культурної і національної бо­ротьби організовує українське православне міщанство. В історії розвитку і захисту української культури настає міщансько-братський період. Після Берестейсь­кого собору 1596 р. справу захисту православ'я пере­бирають на себе клірики, братства, козацька старшина і «люд посполитий». Українські магнати стали пере­ходити в латинський обряд, а народ без митрополита та інших князів церкви напівлегально створює брат­ства, друкарні, школи та виступає захисником віри предків. Боротьба в Україні велась не стільки станова, як національна. Православ'я стає вірою хлопською. Тільки *худі й неславні» залишилися в старій вірі.

Доба гетьмана Петра Сагайдачного. Після при­душення повстань К. Косинського і С .Наливайка Польща змушена була різко змінити своє відношення до козаків взагалі, тому що потребувала їх допомоги. Польське панство неохоче брало участь у війнах, тому король великі надії покладав на козаків. Через таку польську політику по відношенню до козацтва серед останнього зародилось дві течії. До радикальної течії належала козацька сірома, яка жила з воєнних по­ходів і в надії колись побороти Польщу. До течії по­міркованих відносились статечні козаки, «значні», яким було що втрачати в разі конфлікту з владою і поразки в ньому. Як це завжди буває після поразки повстан­ців і перемоги влади, наступила реакція. Гору серед козаків взяли помірковані, статечні хазяї. Вони по­чали слухняно виконувати всі розпорядження коро­ля, наприклад ходили походами в Лівонію та Молда­вію, а також брали активну участь в походах на Моск­ву під час її «великої смути».

У цей час серед козацтва вже було добре відоме ім'я Петра Конашевича Сагайдачного. Разом з запорожця­ми він прославився успішними морськими походами на Туреччину і Крим, здобуттям і пограбуванням їхніх міст. Завдяки цьому П.Сагайдачний зайняв почесне місце в антитурецькій «Лізі Міліції Християнства» з центром у Західній Європі.

184

П.Сагайдачний розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою, що було значним внеском у розвиток українського військового мистецтва. Усі найбільш успішні морські походи ко­заків на Крим чи Туреччину очолював П.Сагайдачний.

Уряд Туреччини розцінював боротьбу з козаками як найважчу, найскладнішу і найневідкладнішу воєнну і зовнішньополітичну проблему. Османська імперія була найбільшою державою тогочасного світу, проте і їй прий-шлось мобілізувати майже всі свої збройні сили для боротьби з козаками.

За час свого гетьманства (1614—1622 pp.) П. Сагай­дачний провів реформу козацтва, перетворивши його з тимчасових партизанських формувань на регулярне військо. Серед козаків було встановлено порядок, ієрар­хію і дисципліну. Реєстр їх був збільшений до 40 тис.

З військової формації козацтво, завдяки старанням П. Сагайдачного, було перетворено у політичний чин­ник з державницькими цілями. Тісні зв'язки з ук­раїнською інтелігенцією у П. Сагайдачного встанови­лись ще з часів його навчання в Острозькій академії. Співробітничав з міщанством і культурними діячами України гетьман і тепер. П. Сагайдачний переніс осе­редок козацтва до столиці України — Києва. Разом «з усім військом Запорізьким* він вписався в 1618 р. до Київського Богоявленського братства. Це братство вважається справою рук гетьмана. Як найбільш ви­сокоосвічена людина свого часу, П.Сагайдачний не міг не розуміти значення братств у розвиткові і збере­женні національної культури. Однією з фундаторок братства була киянка Гальшка Гулевичівна, яка відпи­сала своє майно на заснування монастиря, шпиталю та школи.

У 1620 р. під протекцією П.Сагайдачного патріарх Теофан відновив в Україні православну ієрархію, висвятивши на митрополита Иова Борецького і чотирьох епіскопів для Київської митрополії.

185

Так разом, в одній шерензі, стали міщани, духовенство і козаки. Союз козаччини з інтелігенцією скріпив обидві сторони. Міщанство і духовенство відчули за собою підтримку воєнної сили Запоріжжя. Тепер вони могли сміливі­ше і енергійніше здійснювати свої плани. А козаччи­на завдяки підтримці нею церкви виявилась оплотом загальнонаціональної справи — оборони церкви і куль­тури.

Виважену і помірковану політику проводив гетьман відносно Польщі. Допомагаючи королевичу Володис-лавові в 1618 р. в його облозі Москви, Сагайдачний ви­магав за це визнання поновленої православної ієрархії. У 1620-1621 pp. султанська Туреччина розв'язала війну проти Польщі. Вона завершилась у вересні 1621 р. чотиритижневою битвою об'єднаних сил козацьких і польсько-шляхетських військ проти турків під Хо­тином. У цій Хотинській війні вирішальну роль у пе­ремозі над турецько-татарськими військами відігра­ли козацькі полки на чолі з П.Сагайдачним. «Натовп черні..., а не зброя могутнього лицарства похитнула грізну турецьку силу», — з гіркотою зазначив Ян Со-бєський. Під час битви гетьмана було поранено і не­вдовзі він помер.

Козацькі повстання І половили XVII cm. Дві течії серед козацтва уособлювали собою і дві тен­денції. За компроміс з владою виступали заможні реєстрові козаки і козацька старшина Запоріжжя. їх підтримували українська шляхта і заможне міщан­ство.

Проти компромісу виступали широкі маси ко­зацтва, колишні учасники Хотинської битви, демобі­лізовані без засобів до існування. Пани презирливо називали їх «гультяями».

Гетьман Михайло Дорошенко пробував вести пере­говори з Польщею, а тим часом використовував вете­ранів Хотинської війни в битвах з Туреччиною, орга­нізовуючи морські походи.

186

Він також підтримував добрі стосунки з антитурецькою опозицією серед та­тар у Криму. Польща боялась постійних нападів ко­заків на Крим і Туреччину, небезпідставно вважаючи, що вони провокують татар і турків на війни з поляка­ми. Умовляння козаків не приносили результатів, тому в 1625 р. між поляками і козаками гетьмана Марка Жмайла дійшло до битви біля Крилова і над Куруко-вим озером під Кременчуком. Після цієї битви в уро­чищі Ведмежі лози було укладено компромісний до­говір з обмеженням реєстру до 6000 козаків, амністією повстанцям та забороною морських походів проти Ос­манської імперії.

Щоб попередити наступні конфлікти з козаками, польський уряд спробував за допомогою реєстровців контролювати Запоріжжя. Але козаки встигли до цьо­го обрати гетьманом талановитого воїна Тараса Фе­доровича (Трясила) і з артилерією рушили на волость. У 1630 р. головні бої відбулись під Переяславом. Під час переговорів коронний гетьман С Конєцпольський збільшив реєстр до 8000 козаків. Дипломатична пове­дінка гетьмана реєстрових козаків Івана Петражиць-кого дозволяла йому навіть вимагати, щоб козаків, як окремий лицарський стан, було допущено до виборів короля.

На елекційному сеймі 1632 р. в Варшаві поляки нарешті визнали православну церкву. Затверджені були також «Пункти заспокоєння народу руського грецької віри», а православним було дозволено мати свою ієрархію. Київським митрополитом українські єпископи обрали Петра Могилу. Коштом П.Могили і за його сприяння було реставровано храм св. Софії, велику лаврську церкву, а також церкву Михайлівського монастиря. За його прикладом «благочестиві і ревностні христолюбці» теж здійснювали своїм коштом рестав­рації храмів, відбудовували міста як пам'ятки слави і могутності України. Такі заходи будили в душах нащадків спогади про часи минувші, розбуркували во­гонь національної свідомості.

187

Митрополит П.Могила сприяв розвиткові будівниц­тва, мистецтва, книгодрукування, щоб «книг било роз-них в Парнасе достаток». У 1633 р. П.Могила реорга­нізував школу Київського Богоявленського братства на зразок єзуїтських шкіл у колегію. В історію українсь­кої культури вона ввійшла як Києво-Могилянська ко­легія. Керівники братських шкіл розуміли, що вберег­ти національну культуру від спольщення можливо було тільки вихованням нової української еліти. Реформи митрополита були такими важливими, що в подальшо­му роглядалися істориками як «Могилянська доба».

Тим часом змінювалась міжнародна політична об­становка і козаки знову стали потрібні польській владі як непереможна воєнна сила, якої боялись і яку пова­жали сусіди і вороги. У цей час в Європі точилася Тридцятилітня війна. Вели її країни, які поділилися на два табори — католицький і протестантський. Зро­зуміло, що обидва табори в Європі добре знали козаків і складали плани відносно їх залучення до боротьби на своєму боці. Польща мусила це враховувати. У 1633 р. почалась Московська кампанія поляків за участю ко­заків. У 1634 р. двадцятитисячний загін козаків на чолі з гетьманом Орендаренком воював під Смоленсь­ком. Решта козацьких загонів вела воєнні дії навколо Калуги, Вязьми, Ржева. Поляновський мир цього ж року засвідчив перемогу Польщі, до якої відійшли Сіверщина і Смоленськ. Козаки знову були обдурені королем, який перед походами на Росію обіцяв їм щедру платню і закріплення вольностей.

Це тільки загострило й до того складні відносини між поляками і козаками. Для кращого нагляду за Запоріжжям на Дніпрі біля порогів на замовлення уря­ду французьким інженером Гійомом де Бопланом була збудована фортеця Кодак. У 1635 р. вона була зруйно­вана козаками за наказом гетьмана Івана Сулими, а її залога вирубана. Побоюючись переслідувань з боку уря­ду, козаки видали І.Сулиму полякам і він був страче­ний. Тимчасове затишшя відзначалось енергійною діяль­ністю поляків з нейтралізації найбільш неспокійних елементів серед козацьких ватажків.

188

Проте все таєм­не рано чи пізно стає очевидним. Серед загального невдоволення вибухнуло нове повстання в 1637 р. під керівництвом П.Павлюка. У битві під Кумейками біля Черкас козаки потерпіли поразку і підписали мир за принизливих умов. Павлюка, Томиленка і ще декого з ватажків видали полякам. Поляки не забарилися ска­рати козацьких керівників на горло. Та навесні 1638 р. повстання вибухнуло на Лівобережжі. Постанців очо­лили Дмитро Гуня і Яків Острянин (Остряниця). Після запеклих боїв, в яких козаки захопили Чигирин, Кре­менчук і загрожували Києву, гору все-таки взяли пе­реважаючі сили поляків, коли на допомогу військам Потоцького прийшов Ярема Вишневецький. Після підписання миру козаки змушені були здати поля­кам зброю і клейноди. Через великі втрати поляків капітуляція козаків пройшла без великих жертв і без видачі ватажків.

Польський уряд у 1638 р. обнародував «Ордина­цію Війська Запорізького реєстрового», яка сильно обмежила самоврядування реєстровців. Скасовувалась виборність старшини, ліквідовувався козацький суд, замість виборного козацького гетьмана уряд ставив польського комісара. Посади полковників займала виключно шляхта. Реєстр скорочувався до 6 тис. ко­заків. Реєстрові козаки мали право перебувати тільки В Чигиринському, Корсунському і Черкаському ста-роствах. Козаків із Запоріжжя було оголошено поза законом. Була відбудована фортеця Кодак і збільшено її гарнізон для нагляду за Січчю. Почалися репресії уряду по відношенню до всіх, хто брав участь у по­встанні чи підозрювався в симпатії до бунтівників, ребельянтів і єретиків.

Цілих десять років після цього в Україні пану­вав могильний спокій. Цей період називався у по­ляків «золотим спокоєм». Склалася дивна ситуація, за якої слава, вплив і значення козацтва у світі все більше зростали, а права дедалі більше обмежува­лись польським урядом. Довго так продовжуватись не могло.

189

ПРИЧИНИ, ХАРАКТЕР ТА РУШІЙНІ

СИЛИ, ПЕРІОДИЗАЦІЯ

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ

ВІЙНИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

1648-1657 pp.

Визвольна війна, яку академік І.П. Крип'якевич назвав у свій час українською революцією, спалахнув­ши в середині XVII ст., сили, що брали в ній участь, ставили за мету визволення України з-під влади Речі Посполитої. Нова політична еліта України прагнула створити свою національну державу, сформувати в ній новий соціально-економічний лад з козацькою влас­ністю на землю.

Війна характеризується переплетінням національ­но-визвольних та соціальних мотивів. Великим і знач­ним було і релігійне протистояння православ'я і като­лицизму, тим більше, що інтереси українців і поляків оберталися в колі двох різних світоглядів. Перед у бо­ротьбі з Річчю Посполитою вели козаки, які очолили селян, міщан і духовенство. Війна почалася в лютому 1648 р. із захопленням повстанцями Запорізької Січі і обранням гетьманом Богдана Зиновія Хмельницько­го. Роком її закінчення вказується 1654 p., коли відбу­лася Переяславська Рада між Україною і Москвою.

Отже, рушійними силами революції були козаки, се­ляни, міщани, шляхта. Характер війни був всенарод­ний, національно-визвольний, справедливий. Лідером визвольної війни став Б.Хмельницький, син дрібного українського шляхтича, на початок війни — чиги­ринський сотник. У кінці 30-х років Б.Хмельниць­кий був генеральним писарем.

190

Запорізька Січ, що перебувала тоді на Микитиному Розі (поблизу м. Нікополя), обрала його гетьманом. Звідси під його проводом 22 квітня 1648 р. вируши­ли козаки, щоб об'єднатись з повстанським рухом на Наддніпрянщині і розпочати велику визвольну війну українського народу.

Перший період війни ознаменувався перемогами (1648-1649 pp.) під Жовтими Водами і Корсунем, битва­ми під Пилявцями, облогою Львова і Зборівським дого­вором. Другий період (1650-1653 pp.), незважаючи на кровопролитну боротьбу повсталих і поляків, жодній із сторін успіху не приніс. Третій період (1654-1655 pp.) визначився допомогою Росії Україні в боротьбі з Поль­щею. Четвертий період (1656-1657 pp.) —укладен­ням союзу між Україною і Семигородським кня­зівством, а також спільними діями козацтва і шведської армії проти Польщі.

Очевидна заслуга Б. Хмельницького полягає в тому, що він протягом року війни зумів створити з розріз­нених селянських і козацьких загонів народно-виз­вольну армію. Із Запорізької Січі він вийшов із заго­ном у три тисячі чоловік, а під Зборовом мав 360 тисяч повстанців.

У сучасній історичній науці переважає думка про те, що Визвольна війна закінчилася із смертю Б. Хмель­ницького. Це викликає сумнів, окільки визвольні зма­гання українського народу після цього не припини­лися, а лише змінили свій характер: стали менш масштабними і більш локальними. Мабуть, вірогідні­шою є точка зору В. Смолія, В. Степанкова, В. Шевчука. Вони вважають, що війна закінчилася з падінням геть­мана П. Дорошенка у 1676 р. «Вічний мир» 1686 р. між Росією і Польщею юридично зафіксував поразку України в цій війні.

Мрія про соціальне та національне визволення ско­лихнула широкі народні маси, організувала їх і надих­нула на боротьбу. У стислі строки була сформована своя політична еліта, з'явились нові, енергійні і талановиті ватажки.

191

Відома дослідниця історії української шлях­ти XIV-XVII століть. Н. Яковенко вважає, що саме шляхта, а не козацтво забезпечувала тяглість в існуван­ні українського політичного етносу з XIV по XIX ст. Шляхта, а не якийсь інший стан, пережила й абсорбу­вала і князівський елемент середньовіччя, і козацький елемент ранньоновітньої епохи. Саме шляхта була со­ціальним ідеалом членів нової еліти Гетьманщини.

Продемонструвавши гнучкість та подиву гідну жи­вучість, шляхетський стан проіснував в Україні від пе­ріоду середньовіччя до епохи національного відроджен­ня XIX ст. Саме він забезпечив спадкоємність української історії, допоміг зробити надбанням козаччини досвід княжих часів, а легенду козаччини передав «будителям» національного відродження. Шляхта-дворян и (а дворян­ство в Україні вперше почало запроваджуватися ще за гетьмана І.Брюховецького) колишньої Гетьманщини через свої історичні праці, найвизначнішою з яких була «Історія Русів», створили козацький міф XIX ст. І од­ночасно стали його жертвою, прирікаючи на тимчасове забуття історію власного стану.

За Хмельницького була створена національна дер­жава, побудову якої, однак, не вдалося довести до кінця.

До того ж протирічччя і суперечності серед повста­лих, відсутність чітких політичних орієнтирів управ­ління соціальними процесами, постійний зовнішній тиск і втручання у внутрішні справи України інозем­них держав спричинили поразку української рево­люції.

192

ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ

ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ

УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ

ДЕРЖАВИ — ГЕТЬМАНЩИНИ

Вибір типу української державності. Зиновія Бог­дана Хмельницького було обрано гетьманом у Січі, де він отримав згоду, мандат на повстання. На Січ до ньо­го перейшли ті «реєстрові», що знаходилися на Низу, біля Кодака, і що були вислані проти нього, з полковника­ми Кричевським, Барабашем, Караїмовичем-Вадовським і комісаром Шембергом.

Військо Запорізьке Низове старанно захищало свої вольное її, і коли, як пояснює польська історіографія, всі «ординації», постанови сеймові і комісарські уго­ди мали торкатися лише реєстрового козацтва, то січо­ве козацтво зовсім цього так не вважало, а пільги для реєстровців перекладало й на себе. Таким чином, ніби визнаючи протекторат Речі Посполитої над собою, фак­тично Запоріжжя було самостійною державною організацією. Це воно, Запоріжжя, почало повстання, себто війну з Польщею. З цього виходило б, що всю війну 1648-1657 pp., переривану і все відновлювану, між Б. Хмельницьким і Яком Казиміром Вазою на­лежить розглядати лише як війну двох сусідних дер­жав — з погляду міжнародного права. Державне пра­во, конституційне польське чи українське, не може бути прийнятим до уваги. Одначе так не є.

Уже той лее титулярний протекторат Варшави над Січчю показує, що державно-правове становище За­порізького Низу не було повністю оформленим, бо не в інтересах Січі було опинитися повністю відрізани­ми від решти українських воєводств Речі Посполитої. Населення Січі і «вольностей» було досить мінливим, тісно зв'язаним з родинами «на волості», куди повер­талося, вступало до реєстрових полків, кидало їх, осіда­ло на ріллі, чи верталось до міст.

193

Річ Посполита, з свого боку, воліла цієї справи не вирішувати остаточно.

Український же народ у восьми воєводствах Речі Посполитої в своїй активній частині був з Запоріж­жям в ідейній сполуці, а консервативно-угодовська частина подіями була цілковито загнана в польський табір.

Юридично Річ Посполита «обидвох народів» (Поль­ське Королівство і Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське) ніяких окремих прав «руського» на­роду не визнавала. Руські люди — це було населення семи воєводств Малопольщі і одного — Литви, якому королівські привілеї і сеймові постанови гарантували низку станових чи релігійних прав. Йому (населен­ню) дозволялося в своїх провінційних судах вживати свою мову, але зовсім не дозволялося відокремлювати­ся в національну групу. Це тим більше вірно, що за таку саму «Русь» приймалася і ціла сьогоднішня Біло­русь, себто п'ять воєводств Великого князівства Литов­ського.

Отже, шляхта, міщанство і духовенство боряться на протязі першої половини XVII ст. за свої права.

До повстання Б. Хмельницького провід у цій боротьбі вела шляхта, — чи то на сеймах, де вона одна бере участь, чи в козацьких повстаннях. Після Хмельниччини си­туація трохи змінюється.

Коли одне за одним вибухали козацькі повстання, то, так чи інакше реагуючи на них, держава конфінува-ла їх в рамки класового, чисто соціального порядку, бо як же могла вона підійти в інший спосіб до вимог руської шляхти, яка в один час була незначною мен­шістю, а іншим разом ставала колосальною більшістю, коли розуміти це явище в межах тринадцяти великих воєводств.

І на Запоріжжі це розуміли, і тому майже весь ук­раїнський народ пішов за Б. Хмельницьким.

Воєнні успіхи Хмельницького і його полковників на протязі перших двох років були такі значні, що вразили як короля Яна Казиміра, так і канцлера Юрія Оссолінського та привели до складення ЗборІв-ської умови 19 серпня 1649 р.

194

Ми називаємо цей акт «умовою», бо Хмельницький на самому початку війни ставив уже деякі вимоги, він послав своїх послів на сейм елекційний до Варшави, а звідти прислали до нього посольство на чолі з Ада­мом Кисілем, яке привезло йому королівське затверд­ження на гетьманстві, булаву, прапор і бунчук.

Сама ж Зборівська угода вилилась в королівську грамоту — «Декларацію ласки» — і її ратифікацію на сеймі. На жаль, ці документи і лягли в основу змін у становищі України, в основу її довголітньої консти­туції.

Хотілося б звернути вашу увагу на становище, яке виникло внаслідок повстання і деяких непередбачених обома сторонами явищ. Першим із підготовчих до по­встання актів Хмельницького був союз з Кримським ханством, в результаті якого, починаючи з 1648 р., за всі дев'ять років панування Хмельницького татарська орда з України не виходила. 14 жовтня 1648 р. Хмель­ницький пише листа до турецького султана, шле до нього посольство, просить протекції і отримує з Царго-рода диплом, в якім його названо «Славою Князів На­роду Християнського».

Після цих двох актів, які означали радикальну змі­ну в політиці Війська Запорізького, Україна, незважа­ючи на геніальні зусилля скріпити її всередині, стає повністю залежною від чужоземних інтересів. Схре­щення цих інтересів і було «руїною» України.

Отже, Польща, Кримське ханство, Туреччина, а потім, як ми вже знаємо, і Московська держава, мали свої інтереси в Україні.

Тому-то, незважаючи на велику перемогу Б. Хмель­ницького, Зборівська умова не могла бути повною. На час її складання Іслам-Гірей міг кожної хвилини кинути Хмельницького, бо він уже окремо замирився з Польщею. Кримський хан не хотів ані цілковитої згоди поміж Річчю Посполитою і Військом Запорізь­ким, ані повної незалежності останнього.

195

Із свого боку, військо Запорізьке не мало досить сили, щоб відразу створити незалежну державу, не питаючи дозволу у своїх сусідів.

Отже, Зборівська «Декларація ласки», названа в на­шій і польській літературі Зборівським трактатом, була октройованою (дарованою) хартією. На перший по­гляд, одним «привілеєм» більше, доданим до попе­редніх: Житмонта II Августа, Стефана Баторія тощо.

Кажуть, що існує принаймні дві історії кожної ви­датної людини: історія її діянь, відлита у бронзі, і істо­рія її думок, якої ніхто напевне не знає. Таке тверд­ження є справедливим і у відношенні до Б. Хмельниць­кого. Спочатку він ще коливався між автономізмом» України в рамках Речі Посполитої і таким місцем, яке мала Литва, тобто прагнув добитися однакових з по­ляками прав і для українців.

Історик В.Липинський вважає, що Б. Хмельниць­кий у перший період свого гетьманування ще не ви­рішив, чи «скерувати всю національну енергію на бо­ротьбу за зміну державного устрою і справу майбутнього Польської Речі Посполитої зробити ук­раїнською національною справою». Вірогідно, що Хмельницький на першому етапі гетьманування вже хотів вибороти для Україні в Речі Посполитій таке становище, яке мала Литва, тобто змінити дуалістичну систему — поляки і литовці — на тріалізм з польсько­го, литовського і українського народів.

Отже, коли навіть гетьман і заявив у Переяславі, як каже Д. Дорошенко, «що його план тепер — створити незалежну українську державу», то це була тільки по­гроза. І має рацію В.Липинський, коли гадає, що далі від автономії бажання гетьмана не пішли. Підтверд­жують це проявлені козацькими послами на конвока-ційному сеймі 1648 р. у Варшаві вимоги, які зводили­ся лише до амністії для всіх, хто брав участь у повстанні, охорони прав православної церкви, повернення їй відібраного майна. Була також і вимога скасувати унію — це той шлягер, яким оперуватиме козацтво аж до XVIII ст., і який являвся постулатом усіх кон­сервативних сил в Україні (так цю вимогу характери­зують і сьогодні уніати).

196

Територія держави Б. Хмельницького. Зборівсь­ка умова визнавала за Б. Хмельницьким, по-перше, пра­ва на титул і гідність гетьмана Війська Запорізького лише від короля залежного і «булави Війська Запо­різького». По-друге, виникнення в межах Речі Поспо­литої української автономії на території трьох воє­водств: Брацлавського, Київського і Чернігівського — теперішніх Київщини, Чернігівщини, Полтавщини і ча­стини Поділля та Волині. Реєстр козацький збільшу­вався до 40 тис. чоловік.

Склалося становище, яке не відповідало жодним правовим нормам. Фактично влада на вказаній тери­торії була в руках гетьмана, його урядових установ, полковників. Територію було поділено на 16 полків, які в свою чергу ділилися на сотні. Військова влада полковників сполучалася з адміністративною і судо­вою, тобто вони мали більшу частину функцій воєводи, а сотники мали всі функції старости.

Це був харак­терний староримський поділ, який римляни з часів Юлія Цезаря встановлювали у всіх новозавойованих країнах.

Слушно зауважує В. Липинський, що «спроба пого­дити у Зборівській умові змагання відродженої україн­ської нації з претензіями здегенерованої польської дер­жавності мусила скінчитися повним крахом». Конфлікт був неминучим і мусив викликати руїну установ, які одні одним відбирали, або яких владу одні одним наки­дали. Тим часом автономічні хитання Б. Хмельниць­кого продовжувалися аж до 1653 р. включно.

Соціальна політика гетьмана. Що дала Зборів­ська умова народові України? Реєстрових козаків до­зволялося мати 40 тис. Зрозуміло, що їх було набагато більше, якщо виходити з даних документів XVII ст., мусило бути до 1 млн, рахуючи з старими і родинами (синами). Населення гетьманської України в цей час доходило до трьох млн, отже треба було мати якісь засоби, щоб утримувати селянина при плузі, не дати йому перейти в козаки.

197

Селяни відрізнялися від ко­заків не стільки обсягом своїх прав, скільки характе­ром своїх обов'язків перед державою. Козаки борояи-ли державу зброєю, а на селян лягала служба фінансоза, вони мусили вносити в казну податки грішми і відбу­вати натуральні повинності працею.

Повстання Б. Хмельницького і виникнення держав­ного життя в Україні, в гетьманській її частині зовсім не поліпшили станового положення селян: може, навіть погіршили. І це теж було однією з причин «руїни», причин, серед яких, зрозуміло, постійна війна і татарсь­кий союз та татарські грабежі і ясири були головними. Створення станової держави. Увесь устрій Геть­манщини за Б. Хмельницького пристосувався до дав­нього устрою Речі Посполитої і до козацької військо­вої організації, запозичено з Січі. Гідною подиву є тра­диційність українців, яку вони виявили, пристосовуючи обидві ці основи державного устрою до давнього кня­зівського. Однак, якщо добре роздивитись, то найслаб-шим місцем нової державної будівлі, незважаючи на голосні перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Охматовим, Батогом, Сучавою, не рахуючи навіть Зборова, була військова справа, судячи з висна­ження країни і становища гетьмана у 1653 р.

На чолі Козацької держави стояв гетьман, досі військовий керівник санкціонованої польською дер­жавою військової організації, яка входила до складу польських збройних сил. Донедавна гетьман підлягав польському коронному гетьманові, а тепер мав підля­гати безпосередньо королеві, як обидва великі гетьма­ни — коронний і литовський, а фактично не підлягав нікому.

Характер влади гетьмана. Влада гетьмана була дуже великою і нагадувала римське імператорство. Іноді здається, що гетьман порівнював себе з польським королем, себто вважав себе за виборного монарха.

198

Більшість наших істориків вважає гетьманську дер­жаву за республіку, а його самого — за президента, наділеного винятковою владою.

Французький учений А.Бабті каже, що «конституційний король» — це ніби спадковий (дідичний) президент, а президент респуб­ліки — це ніби «король неспадковий», але це є змішу­вання понять правової установи з законом як фактом.

Тому виборного монарха належить відрізняти від виборного голови республіки. Монарх при коронації та інтронізації наділяється не поширеною і необме­женою владою, а правом, власним правом, лише йому належним, як це було майже в усіх монархіях.

Примітивність форм військового устрою, заснова­ного на фундаменті надламленої польської конститу-ційності, не дає можливості чітко визначити характер влади гетьмана Війська Запорізького. Перешкоджає це зробити оте постійне «підданство», яке в наступ­ників Хмельницького буде ще більш підкреслене, особ­ливо в залежності від Москви. І все ж таки Б.Хмель­ницький, незважаючи на юридичну неокресленість своєї держави, був незалежним, єдиновладним її голо­вою. Своєї ролі він вчився на двох найліпше йому відомих зразках: королі польському і кошовому Запо­різької Січі. І король, і кошовий отаман обиралися на однаковий строк. Вибір обох виходив з того, що обира­ють не урядника чи сторожа, а «пана», себто таку лю­дину, яка виділяється серед інших і наділяється окре­мими правами.

Тому-то Б. Хмельницький вважає себе за «самодер­жця», тому приймає як належне, коли султан називає його «славою князів віри Христової», тому називає себе Dux Exercitus Zaporoviensis. Далі Б. Хмельницький пробує переробити усталену конституцію, передавши при смерті владу синові Юркові, на що Хмельниць­кий не мав жодного права, і що, зрозуміло, не могло вдатися. Коли Хмельницький і короля польського на­мовляє стати, нарешті, незалежним від шляхти, в не­волі якої той знаходився, взяти сильною рукою владу, то він згадує необмежену владу кошового отамана Січі і всіх орденів, де ця необмеженість пов'язана з вибор­ністю, що гарантує міцність влади.

199

Влада гетьмана на весь час існування гетьманів на Правобережжі та довший час і на Лівобережжі була такою, якою її виробив і встановив Б. Хмельницький. Гетьман був верховним головнокомандувачем Вій­ська Запорізького, охочекомонного найнятого; він був останньою судовою інстанцією, — касаційною, і міг наказати переглянути справу; він роздавав маєтності чи то рангові, себто такі, що були зв'язані з якоюсь функцією в державі (нова форма ленного феодалізму), чи на власність. Брав гетьман ці землі з давніх королівщин, себто державних земель, що належали до замків і старосте, або із конфіскованих. Отже, Хмель­ницький цілковито поступав за звичаями і законами польськими. Гетьман мав необмежені права зовніш­ньої політики, про це добре сказав митрополит Силь­вестр Косів з нагоди стосунків з Москвою: «Знає то пан із паном, не моє то діло».

Українська держава Хмельницького займала три воєводства — Брацлавське, Київське і Чернігівське, з 1656 р. ще частину Білорусі, з деякими впливами на Слобожанщину, не рахуючи «Запорізьких Вольностей», які залишалися автономними. Гетьман розсилав уні­версали, дипломатичні листи і проекти угод, суворо ка­рав бунтарів, проводив таємні наради із старшиною без участі черні, скликав «чорні ради» лише для скріплен­ня вже прийнятих рішень. Але гетьман рідко самодер­жавно вирішував справи. Він рахувався і з козацькою черню, і з розбурханими народними масами, і з думкою Війська Запорізького Низового. Та й сам анархізую-чий життя факт війни зменшував строгість і суворість наведених вище форм управління державою.

Гідними подиву є геніальність і організаційний хист Хмельницького, якому в умовах роздертої на шматки України, в тісних межах Гетьманщини вдалося створити скарб і організувати державні фінанси.

200

Відомий мандрівник, сирійський монах Павло Алепський, опи­суючи своє перебування в Україні, згадує, що мита, чинші і податки на горілку дають гетьманській скарб­ниці сто тисяч червоних золотих щороку.

1653 рік особливо тяжко відбився на цілій геть­манській державі: війна з польськими експедиціями на Поділля, молдавські походи, смерть гетьманового сина Тимоша вкрай виснажили козацьке військо. З того часу не буде вже великих війн з Польщею чи турками, не буде голосних перемог, крім Конотопської битви І. Ви-говського та Іслам-Керменської І. Мазепи. Правда, ко­зацьке військо бере участь у Шведській війні проти Польщі і в здобутті Варшави. Будуть ще козацькі за­гони під Віднем у поході Собеського або в турецько­му війську численні козаки гетьмана Дорошенка, зга­дуватимуться часто «козаки» в російській армії, але наша національна козацька епопея, окрім нечислен­них випадків, коли запалахкотить ще кволим вогни­ком, уже скінчилася в 1653 р.

З того часу українські козаки, українські лицарі, українські військові сили — це лише частина чужих військових сил і, незважаючи на існування ще на про­тязі ста років Української Гетьманської держави, з цим ущухненням національного ентузіазму почи­нається «Руїна».

Першою ознакою «руїни» буде розподіл України, яка до того часу цілком входила до складу Речі По­сполитої. Другою — шукання в різних політичних орієнтаціях порятунку. Третьою — страшне спусто­шення країни, винищення величезної кількості насе­лення. Четвертою причиною був занепад економіч­ного добробуту і культурного життя, який повторив те становище, яке було в кінці XV ст., коли всякі чужин­ські впливи збільшувалися, бо Україна була вже не в змозі чинити який-небудь опір.

Уже згадуваний В'ячеслав Липинський («Україна на переломі») вважає трагічним, безвихідним становище, в якому опинилися Б. Хмельницький і його держава.

201

Далі Липинський каже, що Хмельницький знайшов єдино можливий вихід, і слушний в натиску на Моск­ву, з якою, як каже Д. Дорошенко, ввід 1649 р. Хмель­ницький веде постійні зносини і підбиває її на війну з Польщею, апелює до релігійного почуття московського царя і вабить його поворотом віднятої не так давно по­ляками Сіверської землі» (Нарис історії України. Т.ІІ). Загроза нової війни з Польщею в значно важчих для Гетьманщини умовах штовхала Хмельницького до військового союзу з Москвою. Можливо, гетьман і його соратники гадали, що союз України з Московським царством, країни демократичної і монархічного цар­ства вдасться. А як це оформити, напевно, ні Хмель­ницький, ні хмельничани не думали, хоч це і виглядає дивно.

НЕБЕЗПЕКА ВИНИКНЕННЯ КОАЛІЦІЇ

ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВ,

СПРЯМОВАНОЇ ПРОТИ

ГЕТЬМАНЩИНИ

Хто, як не історики, знають, що на світі немає нічо­го вічного. Та це стосується тільки матеріального світу. У світі ж ідеальному накопичилась величезна кіль­кість так званих «вічних істин». Окрім традиційних забобонів, до «вічних істин» можна віднести також і істо­ричні стереотипи. І породжуються вони не тільки ле­гендами, працями на замовлення, а й зусиллями со­лідних науковців. Одним з таких стереотипів є оцінка рішення Б. Хмельницького зняти облогу Замостя і не йти далі на Варшаву. Й досі вважається, що зняття облоги Замостя — це величезна помилка Б. Хмель­ницького. Вважається, що йому не вистачило рішу­чості, політичної мудрості і таке інше. Історики вже майже 350 років докоряють гетьманові Замостям, вва­жаючи, що вони краще б справились з цією проблемою і , захопивши Варшаву, уже в 1648 р. мали б неза­лежну Українську державу.

202

Дійсно, після перемог під Жовтими Водами, Корсу­нем, Пилявцями, Львовом Річ Посполита зазнала вели­чезного потрясіння. Проте її військово-економічний потенціал не був зруйнований, він набагато переважав можливості Гетьманщини і війська Б. Хмельницького. Нині просто важко уявити, з якою силою зіткнулось козацьке військо у 1648 р. А вона, на думку військово­го історика генерал-хорунжого Генштабу Армії УНР Миколи Капустянського, була такою:

1. Річ Посполита Польська в середині XVII ст. була в апогеї своєї політико-стратегічної могутності, як одна з найсильніших держав Європи. Вона володіла просторами від Балтійського до Чорного моря: їй належали вся Литва, Білорусь, майже всі українські землі за винятком Закарпаття, і навіть московська Смоленщина. За сучасними понят­тями, Польща створювала із цих 4-х народів імпе­рію з її напіввасалами (Східна Прусія, Лівонія, Бранденбург), прагнучи, здобувши «шапку Мо-номаха», стати гегемоном на Сході Європи.

2. Польщу підтримували католицькі держави Євро­пи, зокрема Папа Римський з його могутнім єзуїт­ським орденом.

3. Крім того, Польщу поважали і боялись її сусіди (Москва, Швеція, Молдавія, Семигород, Туреччи­на і Кримське ханство).

4. Вона володіла великим воєнним потенціалом. При необхідності Річ Посполита могла мобілізу­вати та розгорнути 150 тис. добре озброєних во-якІв. В Європі не було подібного їй воєнного по­тенціалу. Наприклад, Франція тримала в мирний час 24-30 тис, на війні розгортала 50-60 тис. Швеція і того менше. До того ж, великі еко­номічні й фінансові засоби давали можливість полякам найняти для бойових потреб десятки тисяч загартованих у 30-літній війні німецьких найманців із зброєю та спорядженням. Польщу відстоювала сучасно озброєна литовська армія.

203

5. Польська войовнича шляхта та командний склад були носіями бойових переможних традицій та­кож і над козаками, надто в 1637-1638 pp.

6. Взагалі ж Польща могла боротись і проти ко­аліції держав, що вона довела 1654-1657 pp.

Ці дані підтверджуються безліччю інших джерел, та на них чомусь не звертають уваги хулителі гетьма­на. На відміну від деяких сучасних романтиків, геть­ман був жорстким реалістом і чудово розумів, що, за­хопивши Варшаву, він може втратити все своє військо.

Б. Хмельницький не став приступом брати Львів. Він скромно задовольнився викупом. Дехто з учених пояснює це тим, що Б. Хмельницький не хотів руй­нувати таке чудове місто. Насправді ж, причина була зовсім в іншому, тим більше, що сентиментальним геть­ман не був. Насправді ж, він боявся, що козаки і поспо­литі з повстанських загонів, пограбувавши Львів, пе­реобтяжившись здобиччю, втратять боєздатність. Грабунок — на ті часи звичайна військова традиція, якої не міг зламати навіть гетьман. Здеморалізоване пінсько не змогло б вести активних бойових дій.

Що стосується Варшави, то там можливість вику­пу відпадала цілком: військо мало шалене бажання помститися за всі кривди українського народу. Схема в подібному випадку була типовою: облога, штурм, різня, грабунок... Проте у відриві від запілля, від баз, від резервів, у ворожому оточенні козацьке військо було приречене на загибель.

Гетьман знав, що тилу в нього практично не існує. З півночі над Києвом нависало литовське військо під керівництвом кн. Радзивілла, в південне підбрюшшя Україну кололи списами татари. Хоча Тугай-бей, со­юзник козаків, величався «другом і братом» гетьмана, це йому зовсім не завадило зненацька кинути свої орди на прикордонні міста України.

204

Спілка з кримчаками завжди виглядала меркантильною річчю, бо Крим дбав про свої вигоди і був зовсім не зацікавле­ний у зміцненні України. Це пізніше яскраво вияви­лось і під Берестечком, і під Зборовом...

Є ще один фактор, який у нашій історіографії чо­мусь не враховують. Цей фактор — міжнародний. Так, перемогами козацько-селянського війська сила Польщі була підірвана, але не знищена. До того ж з нею було пов'язано занадто багато інтересів західноєвропейських країн.

Переживши жахи Реформації, католики не зби­ралися йти на поступки схизматикам-православним. Не без втручання Ватикану визрівала ідея військово-політичної католицької коаліції, з якою гетьман аж ніяк не хотів зіткнутись. Щоб протистояти таким си­лам, треба було мати величезні, майже невичерпні еко­номічні та військові можливості, не кажучи вже про геополітичні. Гетьмая був добре поінформований про все, що діялось у Європі, тому зрозумів, до яких меж можна було доводити свої вимоги Польщі.

Мабуть, з легкої руки російського історика G.M. Со­ловйова, в історіографії склався певний стереотип від­носно Б. Хмельницького. Мовляв, це був простодуш­ний козарлюга, малоосвічений і темпераментний, людина настрою, яка й сама інколи не знає, чого хоче. Однак проф. І.П. Крип'якевич у монографії «Богдан Хмель­ницький» (Львів, 1990), а також сучасні українські вчені В.А. Смолій і B.C. Степанков у праці «Богдан Хмель­ницький: Хроніка життя і діяльності».— К., 1994 на підставі вже відомих і нових документів довели, що Хмельницький отримав блискучу, як на той час, осві­ту. Він вільно володів кількома іноземними мовами, тому добре орієнтувався в політичній обстановці Захід­ної Європи.

У той же час його союзник, московський цар «ти­шайший» Олексій Михайлович в освіті здолав шлях лише від буквара і до Псалтирі...

Тому легковажністю і імпульсивністю дії такого політика як Б.Хмельницький пояснювати не варто.

205

Коли гетьман отримав листа від нового короля польського Яна Казиміра з обіцянками прихильності, то зрозумів, що це був шанс, блискуча нагода достойно завершити перший етап визвольних змагань і відвес­ти війська в Україну.

Взагалі ж, емпіричне узагальнення причин і наслід­ків цієї воєнної кампанії Б. Хмельницького було зроб­лене львівським істориком і політологом Л.А. Сотни­ком.