Причини появи та джерела формування українських козаків. Територія їх розповсюдження

Походження козацтва. З приводу походження яви­ща, яке прийняло назву — «козаки», написана вели­чезна кількість книг, в яких легко виділити, принаймні, дві протилежні точки зору. Польські історики XVI ст. {Г.Ф. Міллер та ін.) одноголосно вважають українсь­ких козаків холопами або втікачами-селянами. Ук­раїнські історики XVIII ст. Г. Граб'янка, П.І. Симо-новський та анонімний автор «Історії Русів» вважають українських козаків воєнною організацією, схожою на лицарський орден в якій не було соціальних відмінно­стей), спрямованою на війну з мусульманами (Симо­новский П.

Краткое описание о казацком малорос­сийском народе.— М.— 1841.— С. 4).

На думку Л. Гумільова, сама постановка проблеми некоректна. Селяни не могли отримати спокою і без­пеки на степових кордонах, де так легко було попасти в аркан ногайців і кримчаків. Захист і навчання воєнній справі були їм потрібні як повітря і вода... Навчити їх могли тільки князі і їх дружинники. З іншого боку, ті ж князі потребували нових вояків для власного війська. Отже, всі повинні були з охо­тою приймати до себе тих втікачів, що віддавали пере­вагу вічній війні на кордонах перед спокійним жит­тям біля Вітебська чи Києва. Коротко кажучи, на кордонах скупчувались ті люди, для яких однаково обтяжливими були як жорсткі порядки Москви, так і безправ'я Польщі. Держава пропонувала українцям на вибір: залишатись кріпаками, чи йти світ за очі. «І вони йшли і розіклали вогонь в придніпровських пустинях, заграва від якого охопила небо всієї Поль­щі», — писав князь Любомирський в «Люднощі роль-ничій в Польще од XVI до XVIII века».

Для того, щоб адаптуватись у нових умовах і ство­рити сім'ї, які виникали при шлюбах з місцевими жінками половецького походження і православного віросповідання, їм було потрібно біля ста років.

167

За цей час князі Рюрикового дому (кн. Дмитро Вишне-вецький-Байда), польські магнати (Предслав Лянцко-ронський) і просто втікачі — селяни і міщани, здатні навчатися воєнній справі, однаково перетворювалися на козаків.

Перша, як вважає В.Антонович, сучасна козакам звістка про них була в листі великого князя литовсь­кого Олександра до хана Менглі-Гірея в 1492 р. У ньо­му великий князь обіцяв розслідувати справу нападу на татарських купців, зробити трус між козаками та покарати винуватих. З листа зрозуміло, що назва «ко­зак» стосовно українських воєнних людей була тоді вже загальновідомою і не потребувала спеціального пояснення.

Зростання експлуатації і безправ'я посилило бо­ротьбу українських селян проти феодальних порядків. Вона набирала різних форм — від простого непослу­ху до збройних повстань. Велику тривогу серед фео­далів викликало повстання 1490 р. Як тоді писали у своїх звітах польські власті, «року 1490 на галицько­му Поділлю скоїлася ворохобня селян проти шляхти, що забрала у свої руки всі землі. На чолі ворохоб­ників стояв козацький отаман на прізвище Муха». 10-тисячне військо Мухи здобуло міста-фортеці Сня-тин, Коломию і Галич. Тільки зібравши королівські і наймані війська, та закликавши лицарів Тевтонсько­го ордену, місцевим феодалам вдалося розгромити за­гони селян. Сам Муха сконав у краківській в'язниці.

Перший український дослідник історії козацтва проф. В. Антонович вважає, що «козаки — місцевий стан без усякої ініціативи державної влади». А наш сучасник, американський історик проф. О.Пріцак має своє пояснення причин виникнення козацтва. За його версією, в II половині XV ст., після завоювання Криму і повної ісламізації татар, відомі нам з генуезьких колоній «козаки» подалися на північ і зформували біля Дніпровських порогів січовий осередок, щоб про­довжити перервану боротьбу хреста проти півмісяця.

168

Народна колонізація півдня України. Однією з най­поширеніших форм протесту селян у ці часи стали втечі. Селяни, а частково й міщани, групами й цілими селами переселялися в майже безлюдні тоді східні й південно-східні окраїни Поділля, Брацлавщини, Київ­щини. Це південна Україна, яка являла собою окраї­ну Великого князівства Литовського. У кінці XV ст. ця територія України від Чорного моря аж до р. Рось була спустошена кримськими татарами і турками і на­зивалася «Дике поле». Адміністративно південна Ук­раїна поділялась на повіти: Канівський, Черкаський, Вінницький і Брацлавський.

За даними люстрацій (описів), на середину XVI ст., наприклад, в названих вище 4 повітах, а також Київ­ському і Житомирському існувало 208 поселень, в яких налічувалося всього 17 тис. чоловік населення. Ці дані далеко не повні, але й вони рішуче спростовують твер­дження польських шляхетських істориків про нібито повне «запустіння» південної України. Однак, неза-важаючи на спустошливі татарські напади, протягом XVI ст. і особливо І половини XVII ст. тут відбувався безперервний процес колонізації — народної і шля­хетської. Внаслідок цього в середині XVII ст. Київ­щина мала досить значне населення: за одними дани­ми, 420 тис, а за іншими — 1400 тис.

Втечі селян набули в кінці XV ст. загрозливого для феодалів характеру. Тому окремі пани і держава вживали різних заходів, щоб припинити їх. За Су­дебником великого князя литовського Казиміра IV від 1467 p., особам, що підбурювали селян тікати, за­грожувала страта (кара на горло, як тоді казали). Але втечі не припинялися, а часом навіть частішали.

На нових місцях селяни-втікачі називали себе ко­заками — вільними людьми.

169

Сучасник хроніст Гронд-ський (XVII ст.), автор твору про Україну, так опису­вав це явище: «Ті з руського (українського) народу,

котрі не хотіли терпіти ярмо і владу місцевих панів, ішли в далекі краї, на той час ще не залюднені, і при­власнювали собі право на свободу, засновували нові колонії, і щоб відрізнятись від підданих, що належали руським (українським) панам, стали називатися ко­заками».

У самій Польщі було два стани — шляхта і селян­ство. Польське право не знало такого стану, як коза­ки. Масові втечі селян привели до того, що через 50 років після Стефана Баторія в степах і лісових нетрях України мешкало вже більш ніж 500 тис. людей.

У II пол. XV ст., а особливо у І половині XVI ст. на Правобережжі України — в верхів'ях Південного Бугу, в басейні річок Соби, Синюхи, Росі, Тясмина, а також на Лівобережжі — вздовж Трубежа, Сули, Псла й т. ін. з'явилося чимало козацьких слобід і хуторів. За слова­ми сучасника, багатолюдні колись містечка і села цен­тральних районів країни зовсім спустіли, а на неза-люднених просторах, навпаки, з'явилося багато жителів.

Як зазначає радянський дослідник історії козацтва В.Голобуцький, козацька колонізація південноукраїн­ських степів мала важливе господарське значення. Докладаючи величезних зусиль, козаки розорювали сте­пову цілину, зарослу тирсою (ковилою висотою до 2 м) і терном, торували шляхи, будували мости, засновува­ли поселення, вирощували сади. Козаки поклали по­чаток не тільки землеробству в степових краях. Вони займались й скотарством, промислами — рибальством, мисливством, селітроварінням, ремеслом, торгівлею. Ко­лишні «дикі поля» почали втягуватися в економічні зв'язки з більш розвинутими районами України.

Отже, у XVI—XVII століттях козацька колонізація південно-східної України, особливо нижче Києва, біля Черкас і Чигирина, була вже явищем звичайним. Підкреслюючи значення її для економічного відрод­ження краю, французький інженер Г.Боплан (XVII ст.), що проживав в Україні, писав: «Місцева людність так далеко відсунула її (держави) кордони і доклала стільки зусиль для обробітку пустинних земель, що тепер їхня надзвичайна родючість становить основне джерело доходу держави.»

170

Слідом за козаками котився панський колоніза­ційний потік. Магнатська шляхетська колонізація Сте­пової України, підтримувана державою, створила тяжкі умови для козаків. Частина їх мусила визнати владу панів і помалу перетворилася на залежних селян. Але найбільш му нені й волелюбні елементи відступали на південний схід, до порогів, а потім і за Дніпровські пороги.

Виникнення Запорізької Січі. За порогами лежав край з родючими грунтами, буйними травами, багатий на рибу, сіль, звіра, птицю. Але колонізація його була пов'язана з великими труднощами, головні з них — сусідство войовничих татарських орд. Крім того, За­порі жжя було майже цілком відрізане від централь­ної України: рухатися степом було важко за браком шляхів і через загрозу нападів кочівників, а дорогу Дніпром перетинали страхітливі пороги.

Незважаючи на несприятливі умови, ще в середині XVI ст. не тільки перед порогами, але й за ними були вже козацькі «городки» — укріплення, опорні пунк­ти на випадок ворожих нападів. Як свідчить тодішній документ (XVI ст.), козаки «уставичне (постійно) там живуть на мясе, на рыбе, на меду, з пасек, з сапетов (рибних промислів) и сытят там собе мед, яко дома». Тоді ж за порогами з'явилися і козацькі зимівники. У перші часи колонізації зимівник являв собою неве­личку степову оселю — хижу або землянку — з заго­родою для худоби, стогами сіна, пізніше — більш-менш упоряджений козацький хутір.

Близько середини XVI ст. козацькі «городки», або січі», за порогами об'єдналися в Запорізьку Січ, своє­рідну «козацьку республіку». Виникнення Запорізь­кої Січі було визначною подією в історії українського народу.

171

Коли заснувалося славне Запоріжжя, дух козацтва розлився по всій Україні. Січ стала центром боротьби українського народу проти феодального і національ­ного гніту. Вона відіграла також важливу роль в обо­роні України від нападів турок і татар.

Розвиток товарно-грошових відносин поступово втя­гував у ринкові зв'язки і селянське господарство. Із зростанням панських фільварків меншав селянський наділ і збільшувалась панщина. Згодом у частини се­лян зостались одні городи та хати. Таких звали город­никами. А тих, у кого відбирали на пана й город, ли­шивши тільки хату, називали халупниками, або комірниками. Були й такі, що не мали навіть хат, — гультяі, як тоді казали. Уже в XVI ст. чимало було селян, що наймалися на роботу до своїх сусідів. Польський сучасник писав: «Селянин не шукає довго наймита, якщо він йому потрібен, бо має його у себе дома (в селі)».

Соціальне розшарування серед селян починається порівняно рано, хоч і стримується всіляко феодалами.

Соціальне розшарування козацтва. Більш спри­ятливі для соціального розшарування умови існували у козаків. Козацтво, до того ж, ніколи не було вер­ствою одноманітною в соціальному відношенні. Еко­номічна нерівність в середовищі козацтва виникла одночасно з його появою, бо від феодально-кріпосниць­кого гніту в запорізький край тікали різні за своїм економічним станом елементи.

На нових місцях соціальна нерівність не тільки збе­рігалася, але й зростала. Наявність наймитів у багато­го козацтва в І половині XVI ст. не викликає сумніву. Так, у грамоті Жигмонта І від 14 серпня 1544 р. гово­риться, що черкаський староста стягує незаконні збо­ри з козаків і їх наймитів.

Процес розшарування відбувся і за порогами — на Запоріжжі. Австрійський посол, поляк за походжен­ням, Еріх Лясота писав у 1594 p., що ав числі (козаків) багато людей бідних».

172

Такі «сіромахи», — зазначав він, — наймалися на роботу до «заможних козаків».

Реєстрові козаки. 1572 р. Жигмонт II Август на­казав сформувати невелике козацьке військо числом 300 чоловік. Ці козаки вписувались у спеціальний реєстр (список) і називалися реєстровими. У реєстр набирали здебільшого заможних селян і дрібних ук­раїнських шляхтичів. На чолі реєстровців постав­лено, за королівським наказом, старшого (пізніше його стали називати гетьманом).

0- Апанович пише, що офіційно термін «козацький гетьман» або «гетьман Запорізького Війська» почали застосовувати саме з часів виникнення реєстрового ко­зацтва. Під час великих походів і повстань влада реєст­рового гетьмана поширювалася на все козацтво.

Реєстр мав певні привілеї. Козаки звільнялися від усіх повинностей, здобували право володіти землею і підпорядковувались своїй старшині, яка мала, в свою чергу, право судити і управляти козаками. За ці пільги реєстровці повинні були відбувати службу за власний кошт. Щоб заохотити козаків, уряд посилав їм іноді невеликі суми грошей і сукна.

1578 р., за короля Сте­фана Баторія, реєстр було збільшено до 500 чоловік.

Після організації реєстрового війська польський уряд вважав за козака тільки того, хто був вписаний в реєстр. За всіма іншими козаками він не визнавав не тільки козацьких прав, але й самої назви «козак». Реєстр відбував службу в Південному Подніпров'ї, здебільшого за порогами. Тут він мав виставляти від себе залогу. З цього часу реєстрове військо почали називати в офіційних актах «Військом Запорізьким». Називаючи так реєстровців, польський уряд хотів підкреслити, що ніяких інших козаків — передусім тих, що належали до Запорізької Січі, — він не виз­нає. Пізніше, щоб уникнути плутанини в терміно­логії, стали називати вільне козацтво за порогами — «Військом Запорізьким Низовим».

173

ПЕРЕРОСТАННЯ КОЗАЦТВА

В ОКРЕМИЙ СТАН УКРАЇНСЬКОГО

СУСПІЛЬСТВА ТА ЙОГО РОЛЬ У

РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ НАРОДУ УКРАЇНИ

Значення Запорізької Січі є завершенні форму­вання і виході українського козацтва на політичну арену. Згідно зі свідоцтвами тогочасних джерел відо­мо, що в кінці XVI і в І половині XVII ст. безмежна влада польських панів над хлопами привела останніх до повної безвиході. Ієзуїт Петро Скарга, фанатичний ворог православ'я і українців, свідчив, що на всій землі не знайдеться держави, де б так обходились з землеро­бами, як у Польщі: «Володілець чи королівський ста­роста не тільки віднімають у бідного хлопа все, що він заробляє, але вбивають і його самого, коли захочуть і як захочуть, і ніхто не скаже їм за це поганого слова».

Тому-то демократизм та рівність усіх членів Запо­різької Січі так приваблювали народні маси України. В існуванні Січі дістав реальне втілення суспільний ідеал мільйонних мас пригнобленого суспільства. «...Имя запорожцев, —писав проф. В. Антонович, — в глазах угнетенных казаков и простолюдинов южно­русского края было символом свободы» (Архив Юго-Западной Руси. Ч. III. Т. I. С. XVII). 3 часом автори­тет і значення Січі настільки зросли, що назва Запо­ріжжя, замість свого першого вузького значення, приймає тепер ширше значення, охоплює собою все незадоволе-не Польщею українство, піднімається як прапор, на­вколо якого гуртуються народні сили.

Той же В.Антонович вважає, що основу причин ко­зацьких рухів і селянських повстань треба шукати «в нарушении сословных казацких прав и в наруше­нии польским правительством и шляхтою общинного их устройства, с целью завести польский порядок, ос­нованный на шляхетстве».

174

Крім того, існували й інші, не менш важливі обста­вини, що зумовлювали загострення соціального напру­ження в Україні:

— релігійний фактор — Берестецька унія 1596 p.;

— спроби урядових кіл утримати козацтво від бо­ротьби проти Туреччини;

— внутрішні чвари в польській державі (Архив ЮЗР. Ч. III. Т. І. С XXXVII);

— боротьба за українські землі, на яких мешкали козаки.

Отже, суспільний устрій України у XVII ст. сфор­мувався під культурним впливом Речі Посполитої. Шляхта і хлопи — альфа і омега цього ладу. Духовен­ство і міщанство позбавлені суттєвого значення і ваги. Земля України була захоплена Польщею. Вдруге вона була загарбана в душах і симпатіях панів українсь­ких. Відкидаючи разом з одягом, побутовою обстанов­кою і мовою зовнішність українця, пани одночасно легко прощались зі своїм традиційним світоглядом православної людини.

Це на поверхні. А в глибині відбувався соціально-економічний процес об'єднання в одну групу земле­власників проти землеробів. На руїнах вільного селян­ського хутора виникав панський фільварок з панщи­ною, продукти якого йшли на ринок і перетворювались в гроші, — такою була схема нових господарських стосунків. За блискучими результатами господарського розвитку України не видно було, якою ціною для на­роду це досягалось. І тільки революція 1648 р. це ви­світлила.

У цій революції люта ненависть українського на­роду була спрямована на українських і польських панів, які скористались своєю освітою, щоб надати ви­тонченої форми такій жахливій думці, що паплюжить усі заповіти християнської моралі: iRustica gens optima flens, pessima ridens» («сільскип люд ліпший, коли плаче, гірший, коли сміється»). Зрозуміло, що нічим хоро­шим відповісти посполиті на це не могли, як тільки таким афоризмом: «Шляхтич та арендар тільки пе­чеш добрі».

175

За традицією вважається, що першим запорізьким отаманом був князь Дмитро Вишневєцький (Бай­да). Він побудував на острові Мала Хортиця фортецю. У недоступних для польських властей і татарських чам-булів місцях за дніпровими порогами виникає і фор­мується замкнута організація із озброєних чоловіків — Запорізька Січ. Вона мала своєрідний суспільно-по­літичний та адміністративний устрій. За відсутності української державності і при постійній воєнній за­грозі виникла козацька держава, яку М. Костомаров назвав «християнською козацькою республікою». Де­мократизм був її невід'ємною рисою.

Запорізька Січ підтримувала дипломатичні стосун­ки з багатьма країнами світу. Січ знали в Молдавії, Австрії, Трансільванії, Швеції, Венеції, Росії. За своїм міжнародно-правовим статусом Січ була національно-територіальною автономією в добровільному союзі по-перше з Польщею, далі — з Росією, а в 1709-1734 pp. — з Кримським ханством.

Аналогами козацтва у цілому світі були лицарські військові ордени на кшталт Мальтійського, Тевтонсь­кого та інших в Західній Європі, Чимось подібним були й донські козаки в Росії, граничари у Хорватії тощо. Тобто це явище було типовим для певної епохи розвитку багатьох народів Європи.

Проте козаки досягли вищих форм своєї організації, ніж подібні зам­кнуті соціуми у інших народів. І студенти мусять знати, що саме в цьому й полягає своєрідність україн­ського козацтва.

Козацькі війни кінця XVI ст. У відповідь на со­ціальні утиски і політичне безправ'я в Україні поча­ли наростати обурення і протест народу, що вилились наприкінці XVI ст. у козацькі війни під керівницт­вом Криштофа Косинського та Семерія Наливайка.

Повстання 1591 р. було викликане Криштофом Косинським, якому в нагороду за службу в козацькому реєстровому війську польський король надав має­ток.

176

Білоцерківський староста кн. Януш Острозький цей маєток самочинно відібрав. Тоді гетьман реєстро­вого козацтва К.Косинськии підняв повстання козаків, до якого приєдналось багато селян. Вони напали на Білу Церкву, на маєтки князів Острозьких. Повстання охопило Київщину, Волинь, Поділля. Лише в 1593 р. біля П'ятки, недалеко від Чуднова, між польською вла­дою і К. Косинським була укладена угода, за якою влада прощала повстанців. Отже, 1593 р. закінчувався для козацтва вдало. Немає достатніх підстав твердити про насильницьке припинення козацького руху. А од­нією з помилок радянської історіографії при описі козацьки- рухів кінця XVI ст. була теза про «приду­шення» повстання К. Косинського. Насправді ж по­встання закінчилось природним чином з декількох причин. Однією з них була та, що козацтво переклю­чилось на звичну боротьбу проти турків і татар. Іншою причиною була та, що козацтво забезпечило собі стра­тегічно важливі позиції на південній Київщині і Брац-лавщині і тому у нього не було потреби вести активну боротьбу на волості.

Було незрозуміло, хто переміг, — влада чи козаки? Розпочатий у 1591 р. соціальний конфлікт не був розв'язаний. Мабуть тому події 1591-1593 pp. були лише першим етапом великого козацького руху 1591-1596 pp. Цікаво, що на боці влади в боротьбі з повстан­цями приймав тоді участь і Семерій Наливайко. «Се­мерій» — так Наливайко підписував листи, так потім його називали М. Грушевський і І. Крип'якевич.

Семерій Наливайко походив з Поділля, з маєтнос-тей польського магната Мартина Калиновського, Його батька, кушніра, забив на смерть М.Калиновський. Семерій з братом Дем'яном знайшли притулок у кня­зя Костянтина Острозького. Дем'ян згодом став свя­щенником і відомою в українській літературі люди­ною. Семерій мав хист до воєнної справи, був добрим пушкарем.

177

Повернувшись з молдавського походу проти турків (1594-1595 pp.). вже досвічений тоді командир заго­ну С. Наливайко виступив у 1595-1596 pp. проти польської влади в Україні. До його козацьких заго­нів пристали селяни і міщани, а також реєстрові коза­ки на чолі з гетьманом Григорієм Лободою і полковни­ком Матвієм Шаулою. Повстання почалося на По­діллі.

Повстанці зайняли Брацлав, Гусятин, Бар, Канів, Черкаси, перейшли на Волинь і Галичину. Там вони захопили Луцьк, а згодом в Білорусії Слуцьк, Могилів.

Придушити повстання польський уряд доручив ко­ронному гетьманові С. Жолкєвському. Війська останньо­го зазнали, однак, великих втрат від повстанців біля Білої Церкви і в урочищі Гострий Камінь. Повстанці відійшли на Лівобережжя, де, потрапивши в оточення недалеко від Лубен, на р. Солониці, забили гетьмана Лободу, зви­нувативши його в поразці. Однак це їм не допомогло. Залишки повстанців були нещадно винищені під час дводенного артилерійського обстрілу козацького табору. Ті ж з них, хто вцілів, повіривши обіцянкам С. Жолкєв-ського про амністію, видали С. Наливайка полякам. Зрадники були обдурені поляками і жорстоко катовані, а С. Наливайка після тортур поляки стратили у Вар­шаві. Збереглись народні перекази про те, що Наливай­ко був спалений у мідному бику.

Як пише С. Леп'явко, юридичним підсумком війни проти козаків став універсал Жигмонта III від 1 ве­ресня 1596 p., виданий у відповідності до постанови весняного сейму. За ним козаки, які не перебували на службі, оголошувалися поза законом. їх наказува­лося ловити і карати на горло.

Очевидним наслідком воєнної кампанії було витіс­нення козаків з волості і зосередження їх діяльності на Запорьіжжі, Та програвши в сфері воєнній, козаки виграли в сфері набагато важливішій — соціальній. Головним наслідком п'ятирічного господарювання на волості стало створення соціальних передумов для різкого зростання і посилення козаччини.

178

За переконан­ням В. Антоновича, у цій війні у відкрите зіткнення вступили новий польський шляхетсько-аристократич­ний устрій і общинний лад України.

Великої уваги козацьким повстанням 1591—1596 pp. надав М. Костомаров. Виступаючи прихильником об­щинної теорії походження козацтва, він, як і В. Анто­нович, вбачав головну причину повстань у постійній ворожнечі общинного вічового ладу козацтва і шляхетсь­кого устрою Польщі. Вона вперше вилилась у відкри­тий конфлікт у повстанні К. Косинського, яке, однак, не мало підтримки широких верств населення. Та коли з 1595 р. у зв'язку з загостренням релігійного питан­ня «козацький рух набував уже релігійного відтінку, хоча і слабкою мірою..., злість козаків на знатних і ба­гатих привернула до них усе дрібне і пригнічене — тепер вони могли сподіватись на більше народне спів­чуття, коли прикривали своє свавілля прапором віри».

Козацькі війни 1591-1596 pp. завершили собою пер­ше сторіччя історії козацтва, коли воно переживало період становлення і росту. Одночасно вони були своє­рідним початком XVII ст., яке ввійшло в історію Ук­раїни як козацьке сторіччя. Через те характер козац­тва, його позитивні і негативні риси відбились на всій подальшій нашій історії.

Як підкреслює сучасний дослідник козацьких війн 1591—1596 pp. С.

Леп'явко, козацтво кінця XVI ст. нагадувало собою підлітка, уже фізично дорослого, але духовно недозрілого. Тому зрозумілою стає його по­літична безпорадність під час перших козацьких війн. • Політична неповноцінність козацтва була закладена в нього генетично. За походженням воно було дрібним військовим станом, який довгий час вперто боровся лише за право... служити котромусь із сюзеренів. Ма­ючи велику військову силу, козацтво врешті-решт зму­сило володарів навколишніх держав рахуватись із со­бою, хоча заплачена за це ціна була неспільномірна з отриманим результатом. Але на більше, ніж на самоутвердження в ролі законно визнаної військової корпорації воно так і не піднялося».

179

Козацтво не змог­ло усвідомити себе повноцінним суб'єктом суспіль­но-політичних відносин, господарем власної землі, на­ціональною політичною елітою. Мабуть, це й стало однією з головних причин трагедії козацтва.

Козацтво як носій національної ідеї. Існування козацтва, масове покозачення населення Подніпров'я та Східного Поділля на початку XVII ст. сформували в суспільній свідомості українців уявлення, що на ко­зацькі вольності має право вся українська верства. Зразком реалізації цих вольностей мала стати Запо­різька Січ. А воєнний характер козацтва переконував українців, що домогтися своїх прав можна тільки зброй­ним шляхом.

Православ'я було основою світогляду козацтва. За середньовічною традицією вирішальним фактором на­родності вважалась віра. Борючись за віру, козаки бо­ролись за народ. Вони були захисниками від зовніш­нього ворога та народними месниками за національні і релігійні кривди. Глибока релігійність, ревний за­хист православної віри є характерними рисами духов­ного життя запорожців. Тому наступ Польщі на пра­вослав'я, спроба полонізувати й покатоличити ук­раїнців, зустрів такий опір з боку козацтва, який воно чинило до кінця свого існування.

Отже, боротьба козацтва за свої права і вольності стала платформою об'єднання всіх сил українського народу у боротьбі за державність.

Джерела та література

Антонович В. Про козацькі часи на Україні.—К., 1991.

Апанович О. Розповіді про запорізьких козаків.— К., 1991.

Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі.— К-, 1993.

Боплан де Гійом Левассер, Опис України.— Львів, 1990.

Леп'явко С Козацькі війни кінця XVI ст. в Ук­раїні.— Чернігів, 1996.

Меріме Проспер. Українські козаки. Богдан Хмель­ницький.— Львів, 1990.

Сергійчук В. Байда-Вишневецький — ратник ук­раїнської землі.— Дніпро, 1989, N° 2.

Середа В.Г. Греко-католицизм: історія і сучас­ність— К., 1990.

Українське відродження і національна церква.— Львів, 1990.

Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків.— Львів, 1990.—Т.1.

Ин.

180