Повторне закріпачення селянства

«Повторне закріпачення селянства» — то був прояв нещасливої долі селян Східної Європи. Будучи вільним у XVI ст., селянство відчуло зміну свого стано­вища протягом цього століття. Після чого все хитну­лось у зворотному напрямку, до кріпацтва, на величез­них просторах від Балтики до Чорномор'я, на Балканах, у королівстві Неаполітанському, на Сицилії, і в Мос­ковській державі. Те саме сталось і в Польщі та в Цен­тральній і Східній Європі, впритул до лінії, що простяг­лася приблизно від Гамбурга до Відня і Венеції.

Яку роль грав на цих просторах капіталізм? Оче­видно, що майже ніякої, якщо вже взяли за правило говорити у даному випадку про рефеодалізацію, про феодальний порядок, чи феодальну систему. І хороша книга Витольда Кули «Теорія економіки феодалізму. Модель економіки польської», який крок за кроком аналізує те, що з XVI по XVIII ст. могло бути «еконо­мічним розрахунком* польських кріпаків і «еконо­мічним розрахунком» їх панів, дуже добре пояснює, в чому пани не були «істинними» капіталістами і не стали ними й до XIX ст.

З початком XVI ст. кон'юнктура з подвійними, а той з потрійними наслідками прирекла Східну Євро­пу на долю колоніальну — долю виробника сировини, а «повторне закріпачення» було лише найбільшим її аспектом. Всюди, — з варіаціями, які залежали від часу і місця, — селянин, прикріплений до землі, юри­дично і фактично втратив свободу пересування, мож­ливість користуватися пільгами щорічного переходу на Юріїв день, звільнятись за гроші від натуральних повинностей і відробітків. Панщина виросла надміру.

163

На 1500 р. у Польщі вона була ще мізерного: статути 1519 і 1529 pp. встановили її у розмірі одного дня на тиждень, отже 52 дні на рік. На 1530 р. вона була дове­дена до трьох днів, а на 1600 р. — до шести. У Лівонії всякий панщизняний селянин працює на пана що­дня. У Росії саме селянська заборгованість дозволила дворянам добиватися від своїх підлеглих кабальних записів, які прикріплювали селян до землі, — своєї рідної «добровільної кріпості», як тоді казали, яка пізніше була узаконена.

Існувала ціла серія особливих порядків і норм відробітків.

Так що панщинну працю використовува­ли для всього: лакеями в домі, для роботи в стайні, в клуні і в хліві, на оранці землі, сінокосі, жнивах, для грабарування (земляні роботи), при перевозках, на лісо­повалі. Отже, то була величезних масштабів мобіліза­ція всієї робочої сили сільського світу, яка стала зви­чайною справою. Це було вселенське збільшення тягот панщини. І особливо воно практикувалось поляками в Україні вже починаючи з другої половини XVI ст.

Польським панам удалося замкнути селян в осібні економічні одиниці, часом вельми обширні. Згадайте лишень про Радзивіллів чи Чарторийських. Ці еко­номічні одиниці жили замкнутим життям самі в собі. Селянин практично перестав мати доступ до ринку.

Пан, власник кріпаків і землі, як і раніше, виробляє зерно, рубає ліс, вирощує велику рогату худобу, давить вино, — все у відповідності з попитом далекого клі­єнта. Справжній потік панського зерна плив Віслою до Гданська.

«Повторне закріпачення» було зворотним боком торговельного капіталізму, який у становищі, що скла­лося в Східній Європі, знаходив не тільки свою виго­ду, а навіть сенс свого існування. Великий землевлас­ник — пан — не був капіталістом, але він опинявся на службі у капіталізму амстердамського чи якогось іншого знаряддям і соратником. Він складав частину системи. Найбільший вельможа польський отримував аванси від гданського купця і через нього — опосе­редковано — від купця голландського.

164

У певному сенсі цей пан знаходився в такому ж залежному становищі, як і сеговійський вівчар, який у XVI ст. продавав вов­ну генуезьким купцям задовго до стрижки.

Знаходячись на ринку в Гданську в залежному від купця становищі, в цей же час у себе вдома такий пан був всемогутнім. Цим він і користувався. Тобто, щоб організувати виробництво таким чином, що воно відпо­відало капіталістичному попитові, який пана цікавив лиш постільки, оскільки відповідав його власному по­питові на предмети розкоші.

То не була феодальна система. Але то й не була су­часна капіталістична агрікультура. То була монополь­на економіка на службі міжнародної системи, яка сама була, без сумніву, в значній мірі капіталістичною.

Важливо, що повторне закріпачення у XVI ст. по­ляками українського селянства відбулося за умов, коли це селянство вже мало досвід прямих ринкових сто­сунків з містом чи навіть з іноземними купцями.

Система управління українськими землями в складі Речі Посполитої. Після Люблінської унії українські магнати добились від польської влади збе­реження за собою великих земельних маєтків. Шлях­та ж, об'єднана в свої місцеві сеймики, була слабо представлена в центральному польському управлінні, в польському сеймі. Українське православне вище ду­ховенство зовсім не отримало представництва. Не мало його" і українське міщанство. Фактично Україну пред­ставляли магнати, які безпосередньо входили в поль­ський сенат за своїм посадовим становищем.

У той час, як в основних польських землях політичне життя країни все більше залежало від шляхетського стану, в Україні воно залишилось в руках нащадків бувших руських князів і польських магнатів, які тепер стали проникати в Україну.

Центральна, так звана «державна», адміністрація спочатку була представлена намісниками — староста­ми. У подальшому Україна ділилась на сім воєводств: Руське, Подольське, Волинське, Підляське, Берестейське, Брацлавське, Київське.

165

У 1618 p., після приєднання Чернігово-Сіверської землі, додалось восьме — Черні­гівське. Цей поділ доповнився створенням 17 судо­вих повітів. В якості головної влади в Україні зви­чайно виступали воєводи, а старости перетворились в повітову адміністрацію. Воєводи отримали воєнне значення, як і каштеляни — коменданти фортець.

Адміністрації старост спочатку було підпорядкова­но шляхетство, міщанство і поспільство (селянство). Вилучення шляхти з безпосередньої підлеглості уря­ду старост і широке розповсюдження в Україні маг­натства, яке не підкорялось місцевій владі, звело тут роль старост до статусу державців королівських до­менів, які управляли господарством останніх.

Вищим щаблем шляхетської адміністрації земель являлись місцеві сеймики., що представляли і основну її судову інстанцію. Україна мала 10 місцевих сей­миків. Зі складу магнатства поповнювались лави земсь­ких «дігнітаріїв» — вищих посадових осіб, а також підкоморія, старости гродського, хорунжого, судді земсь­кого, вища воєнна адміністрація — воєводи і каште­ляни. В Україні останні з названих посад займались у більшості випадків польською аристократією. Міська адміністрація була представлена війтом і міськими виборними закладами: «радою* — органом з адміні­стративно-політичними функціями і «лавою» — орга­нізацією судовою. Вищою адміністративною інстанцією був староста, судовою — суд гродський і асесорський суд королівства. Міста, що знаходились у приватній власності, були виключені із загальної юрисдикції і підпорядковані юрисдикції своїх синьйорів.

166