Посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель русі)

(1480-1569 pp.)

Остаточна втрата українськими землями у складі Литви своєї автономії співпала з утворенням і роз­витком централізованої Російської держави. Після по­валення у 1480 р. ординського іга Росія заявляє про себе як про центр *збирання земель Русі». На почат­ку XVI ст. між Росією та Литвою відбулися три неве­ликі війни, в результаті яких російський цар зумів захопити частину українських земель, що знаходили­ся в межах Литви.

Зростаючий соціальний гніт, релігійна дискримі­нація в умовах ліквідації залишків автономії сприя­ли росту на кордонах українських земель проросійсь-ких настроїв. Під владу Росії добровільно переходять деякі князі зі своїми володіннями (чернігово-сіверські князі Бельські, Новосильські, Воротинські, Одоєвські, Шемячичі). А в 1481 р. була розкрита невдала змова Олельковича, Бельського та Гольшанського з метою вбивства короля Казиміра. У 1507 р. вибухнуло анти-литовське повстання кн. М. Глинського на Київщині та Поліссі. Велика кількість дрібних княжат з-під Путивля, Чернігова, Новгород-Сіверського з великою охотою перейшли під руку російського царя.

Невдалі війни з турками і постійні сутички ли­товських військ з російськими, у яких воєнне щастя схилялось то в один, то б інший бік, змусили поляків і литовців шукати виходу із скрутного становища.

Передумови, для об'єднання Польщі з Литвою.

131

Підписання Люблінської унії в 1569 р. Повстання на кшталт виступу кн. М. Глинського «со товарищи» давали зрозуміти, що за постатями обурених руських князів маячили фігури московських «збирачів земель руських». З іншого боку, добровільні відходи в мос­ковське підданство цілих територій вимагало вжиття заходів з боку литовських властей. Треба було негай­но вживати кардинальних заходів, які б, зближуючи руську знать з литовською, разом з тим зближували б обидві їх зі знаттю польською. Це б підготувало грунт для створення міцної польсько-литовської держави.

Досвідчені державні урядовці Польщі тонко і не­нав'язливо зайнялися законодавчою перебудовою ли­товсько-руського суспільства за зразком польського. Литовсько-руська воєнно-служила верства, перетворе­на за польським зразком у шляхту, була, з одного боку, противагою великим князям. З іншого, новоство-рена шляхта повинна була тягтися до Польщі, у вірно­му служінні якій вона бачила б гарантію своїх прав. Створенням цієї нової і сильної опори своїм цілям і були зайняті всі Ягеллоии.

Отже, цілеспрямована внутрішня політика Ягеллонів украй ослабила ті відцентрові сили, що діяли в Пів­денній Русі. Ця політика підготувала грунт для злит­тя Литовського князівства з Польським королівством. Відсутність спадкоємця престолу в останнього з Ягел­лонів Жигмонта II Августа (1548—1572 pp.) тільки за­гострила питання про повну унію, про злиття двох дер­жав, зв'язаних династично в одну могутню державу. Небезпека була в тому, що у випадку смерті короля Жигмонта II Августа повинен був припинитися дина­стичний союз Литви з Польщею. І він дійсно міг при­пинитися назавжди. Поляків така перспектива жаха­ла. Але литовські магнати були рішуче проти унії. Та полякам удалося зломити опір литвинів. «Литві були обірвані крила», — як вони потім казали.

Цікавою і показовою є та пасивність, яку проявила руська знать під час підписання Люблінської унії 1569 р. Там на сеймі литовці, бачачи, що поляки наполягають на злитті Польщі і Литви, демонстративно покинули приміщення, де відбувався Люблінський сєіїуі.

132

Поляки ж проголосували за унію, заручившись підтримкою невеликої кількості української знаті. Очевидно, що українські пани не бачили небезпеки у приєднанні України в складі Литви до Польщі. Та, на жаль, ця небезпека проявилась дуже скоро.

За Ягеллонів утвердився механізм централізовано­го великокнязівського управління. Князівства стали називатися землями, волостями, повітами. Замість князів ними керували намісники великого князя Ли­товського. Вертикаль влади була простою: великий князь нагорі, поряд Рада. Проф. О.

Єфименко стверд­жує, що соціальний склад суспільства у Великому князівстві Литовському був таким: князі, пани, зем'я-ни, бояри, лицарство, шляхта, дворяни, слуги, местичі або міщани, потім люди чорні — волосні, тяглі, данни­ки, вотчині, путники, бобровники, «похожі» і «непо-хожі», закладні. А ще ж були духовенство і раби. Усе це змушує передбачати, що ми маємо справу зі склад­ним соціальним ладом, який представляє сукупність різноманітних станових груп.

Систему централізованого державного управління завершали «з'їзди земель» або сейми для виборів ве­ликого князя. Починаючи з Ягайла, всі Ягеллони ви­дають цілий ряд «земських привілеїв», метою яких було перетворити литовсько-руську дружинну вер­ству — боярство — в шляхту. Тобто бояри наділялись майновими правами, отримували в безумовну власність ті землі, які у них були у власності обмеженій. У кінце­вому рахунку на основі «земських привілеїв» був скла­дений Жигмонтом II Августом Литовський Ста­тут — кодекс шляхетських прав, у якому про інші верстви населення згадується лише як про нікчем­ний додаток до пануючого класу, який зайняв собою всю суспільну арену.

Як до 1569 р., так і після цього в середовищі ли­товських магнатів і шляхти не було єдності поглядів щодо доцільності об'єднання з Польщею.

133

Якщо біль­шість середньої і дрібної шляхти Литви підтримувала ідею унії, сподіваючись зрівнятись в правах з польською шляхтою і вбачаючи у спільній сильній державі гаран­тію своїх прав і маєтностей, то великі пани боялися втратити своє провідне становище в економіці та по­літичному житті Великого князівства. В унії найбіль­ше була зацікавлена польська верхівка, яка прагнула розширити свої володіння за рахунок підвладних Литві багатих українських і білоруських земель.

Ще в перебігу засідань Люблінського сейму 12 бе­резня 1569 р. польський король Жигмонт II Август оголосив про приєднання Волинського і Підляського воєводств Литви до Польщі, а 5 травня зробив те саме з Київським і Брацлавським воєводствами. Перед цим королівські урядовці чинили сильний тиск на литовсь­ке і українське панство згаданих воєводств, аби вони підтримали рішення короля. Отже, ще до офіційного об'єднання Польщі і Литви польські пани захопили українські землі, що доти входили до складу Литовсь­кого князівства. Це й вирішило справу — литовсь­ким магнатам уже не було сенсу боротися проти унії.

1 липня 1569 р. посли Великого князівства Ли­товського склали у Любліні присягу на вірність польсько-литовській унії і підписали акт, за яким Польща й Литва об'єднувались у єдину державу — Річ Посполиту (Rex Publica) на чолі з виборним ко­ролем, що ще раз підтвердило польське прислів'я: • Королем стають, а князем народжуються». Спільни­ми стали сейм і сенат, а також гроші. Польська та литовська шляхта мали право володіти землями в обох частинах держави. Окремими залишались державна печать, герб, фінанси, адміністрація та військо. Фак­тично Річ Посполита не була єдиною державою, а ско­ріше, федерацією двох держав.

У Великому князівстві Литовському державною мо­вою була білорусько-українська, а судочинство здійсню­валось на основі Литовського Статуту. Треба сказати, що «Руська Правда» справила величезний вплив на розвиток феодального права Великого князівства Ли­товського.

134

«Судебник» Казиміра 1468 р. і перший Ли­товський Статут 1529 р. містять у собі багато юридич­них норм судового і процесуального характеру, який вони запозичили з «Руської Правди». Уставні земські грамоти представляли собою в області кримінального і цивільного права подальший розвиток правових норм «Руської Правди». Хоч Литва й зберегла деяку, більше зовнішню автономію, її фактично поглинула Польща. За актом Люблінської унії розгромлене Росією в ході Лівонської війни Литовське князівство було зму­шено віддати полякам Волинь, Брацлавщину (частину Поділля) і Київщину. По суті, майже всі українські землі, крім Закарпаття й Буковини, що належали Угор­щині і Молдові, а також Чернігово-Сіверщини, що відійшла до Росії, опинилися під владою польських панів. Виграла від унії тільки місцева шляхта, яку зрівня­ли у правах з польською. Український народ зазнав після унії ще більших національних і релігійних утис­ків та феодального гноблення.