Монголо-татарська навала на русь

У XIII ст. Русь являла собою територію, що склада­лась з восьми «напівдержав», ізольованих одна від од­ної. До того ж вони невпинно дробились усередині себе. Новгородська республіка, Полоцьке, Смоленське і Турово-Шнське князівства не були зачеплені тата­рами. Сильно постраждала Рязань, та більше від суз-дальців, ніж від татар. Вціліла північна частина Вели­кого князівства Володимирського завдяки своєчасним переговорам і капітуляції.

Наші літописці схильні були перебільшувати чи­сельність монгольської армії, називаючи 300-400 тис. воїнів. Це значно більше, ніж взагалі було всіх чо­ловіків у Монголії в XIII ст. Арабський мандрівник Рашид-ад-Дін вважає, що для війни на три фронти монголи мали 129 тис. воїнів.

А для одного вершника в поході потрібно було не менше ніж троє коней — їздовий, в'ючний і бойовий, якого не навантажували, щоб він не втомлювався на час битви. Прогодувати півмільйона коней, зосереджених в одному місці, в ті часи було фактично неможливо. Коні дохли і йшли на їжу воїнам. Тому монголи в поході вимагали від усіх підкорених народів свіжих коней.

Більш реальну кількість монголів називає історик Н. Веселовський — ЗО тис. воїнів, а, отже, біля 100 тис. коней. Монгольська армія потребувала поповнення, тому монголи пропонували полоненим купувати собі свободу ціною вступу до їх армії. У хроніці Матвія Па­ризького наведено листа двох монахів, в якому повідом­лялося, що в монгольській армії багато куманів і псев-дохристиян (так католики в середні віки називали православних). Перший набір серед русів був здійсне­ний монголами в 1238-1241 pp.

Дійсно, монголи набирали або й мобілізовували у свою армію угорців, мордву і навіть ізмаїльтян» (мусуль­ман), але формували з них ударні частини, приречеш на загибель в авангардному бою, і ставили позаду за­городжувальні загони з відданих воїнів.

111

Власні ж сили монголів перебільшені істориками.

Кн. Данило зустрічався з монголами ще в битві на р. Калці в 1223 р. Активно готувався він виступа­ти проти татар і цього разу, коли після повернення хана Батия з Волині на Волгу, кн. Данило напав на союзних монголам болоховських князів, перебив всю аристократію, а населення князівства розігнав. Але організувати воєнний союз проти Золотої Орди Дани­лові не вдалося. Тому врешті-решт Данилові при-йпілося їхати до Батия на уклін.

Тут треба зазначити, що основною метою перебуван­ня монголів на Русі була погоня за половцями. Ще в 1223 р. руські князі виступили союзниками половців, яких за підтримку ворогів монголів — плем'я меркі-тів -— і переслідував тепер на руській території хан Батий. Зрозуміло, що, йдучи за втікаючими на Захід половцями, монголи грабували і знищували ті міста, гарнізони яких чинили їм опір. У 1240-1241 pp. мон­голи націлились на Угорщину, куди втікли половці з ханом Котяном. Для того, щоб успішно діяти на таких розтягнутих комунікаціях, монголам потрібні були за­безпечений тил і постачання. Тому вони всіма засоба­ми шукали в Південній Русі не ворогів, а союзників. І знайшли вони їх у Болоховській землі, що у Верхньо­му Побужжі. Ці дрібні князі, мабуть що не Рюриковичі, а релікт давнього слов'янства, підтримували галицьких бояр у боротьбі проти кн. Данила, а з татарами вони домовились швидко. Татари звільняли болоховців від мобілізації у своє військо за умови, що болоховці будуть постачати їх пшеницею і просом. Виявилось, що свари­тися з татарами зовсім не обов'язково. Правда, відку­пившись від чужих, болоховці загинули від рук своїх — їх вирізав кн. Данило.

Політичний курс кн. Данила полягав у тому, щоб виділити Галицько-Волинське князівство в самостійну феодальну державу, зорієнтовану на Західну Європу. Та сама Західна Європа у ХНІ ст. не вирізнялась єдністю.

112

Гібелліни, прихильники германських імпера­торів, боролися з гвельфами, які підтримували папський престол папи Іннокентія IV. Отже, гібелліни, прихиль­ники світської влади, на чолі з імператором Фрідріхом II боролись проти гвельфів, прихильників церковної вла­ди на чолі з папою Іннокентієм IV. Кн. Данило був прихильником гібеллінів, про що папа Іннокентій IV не забув і коронував кн. Данила на короля в 1253 p., намагаючись прихилити його на свій бік.

Порівняно з Північно-Східною Руссю Південно-За-хідна (Галицько-Волинське князівство) постраждала від татар набагато менше. Цілу низку міст татари про­сто не змогли взяти, а ті, що вони все ж таки захопили, були ма-т - зруйновані, і населення їх встигло схова­тись. Більш того, населення південно-східних земель — з Путивля, Рязані тощо, позбавлене захисту з боку роз­громлених княжих дружин, і яке страждало від анархії і мародерства, втікало на Волинь, де брати князі Дани­ло і Василько після відходу татар установили порядок і гарантували захист.

Король Данило Галицький разом зі своїм братом доклали чимало зусиль до справи оборони своїх зе­мель. Велике будівництво, що розгорнулось в містах Галичини і Волині, потребувало значної кількості ро­бочої сили. На заклик Данила і Василька сюди сходи­лись ремісники з Західної Європи та із спустошених татарами земель Східної України. «...Князь Данило... став... прикликати приходнів — німців і русів, іно-племінників і ляхів. Ішли вони день у день. І юнаки, і майстри всякі утікали (сюди) од татар — сідель­ники, і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза, і міді, і срібла. І настало пожвавлення, і наповнили вони дворами навколо города поле і села»,— зазначено в Галицько-Волинському літописі. Літописець під­креслює особливу повагу кн. Данила до свого патро­на, св. Іоанна Златоуста. Церква св. Іоанна в м. Холмі була зведена на кошти кн. Данила, а майстром Авдієм були виконані красиві різблення «всяких барв і зо­лоті» в камені й дереві, а також відлиті дзвони.

113

Проте справа будівництва Данилом держави і міст гальмувалась опозицією галицького боярства княжій владі. Ця ворожнеча принесла більше лиха, ніж зовнішні вороги.

Галицькі бояри були найбільш реакційною силою на Русі. Вони уособлювали найдавнішу традицію — старовинну слов'янську племінну роздробленість. Для бояр Романовичі були узурпаторами, тоді як для міщан — природними захисниками від боярської сва­волі. Політичним ідеалом галицького боярства була слаба влада, навіть іноземна. Для міщан, навпаки, — сильна влада, тому вони й підтримували волинських Мономаховичів. Але ті, на свою біду, виявилися при­родними ворогами князів володимирських і чернігів­ських, а тому і галицькі бояри, і волинські князі шука­ли союзників серед сусідів,

У 1243-1244 pp. виникла складна розстановка сил. Кн. Ростислав Чернігівський після довгих клопотань одружився з дочкою Бели IV і залучив до боротьби за Галичину малопольського короля Болеслава Соромли­вого. Кн. Данило об'єднався з кн. Конрадом Мазо-вецьким і литовським князем Міндовгом. А про та­тар, які відходили через Болгарію і Молдавію на Волгу, обидві сторони просто забули...

Війна кн. Данила в Карпатах принципово відрізня­лась від війни, наприклад кн. Олександра Невського в Прибалтиці. Кн. Олександр Невський захищав свій народ і його культуру від залізного натиску католиць­кої Європи, власне, від колоніального рабства. Тому він відмовлявся від усяких культурних контактів з Заходом.

Кн. Данило ж вів війну іншого характеру. Бела IV, король Болеслав Соромливий малопольський і примк­нувший до них Ростислав Чернігівський знаходились на боці гвельфів. Конрад Мазовецький закликав на свої землі Тевтонський орден, який був на боці імпе­раторів. Там же був і кн. Данило. Князь Міндовг, язич­ник, був готовий бити католиків де завгодно. Таким чином, видно, що в Карпатах вирішувалось питання не про захист православ'я від католицизму, а про участь Південної Русі у західноєвропейській політиці, віссю якої була війна імператорів проти папи.

114

І тут раптом до кн. Данила Галицького прийшов від хана Батия короткий лист: «Дай Галич!».

Переможець угрів, поляків і крамольних бояр упав у відчай. Його військо було виснажене боротьбою з боярами, а татари були не таким противником, щоб з ними можна було не рахуватись. Вихід був один-єдиний — їхати в Орду на поклон до хана Батия, що князь Данило Галицький і зробив. Там він утішив хана тим, що поклонився за його вимогою кущеві і випив кумису. Літописець з цього приводу написав: «О злее зла честь татарскаяі», визначивши тим са­мим майбутнє свого народу, своєї країни, своєї куль­тури. Вдалий договір князя Данила Галицького з ха­ном Батиєм викликав на Волині «плач об обиде князя». Яким би образливим і незвичним не було таке приниження для буйних голів руських князів, зате кн. Данило, відбувши 25 днів у татар, «отпущен быстъ и поручена бысть земля его ему».

Заходи, кн. Данила у створенні антитатарської коаліції. А тим часом кн. Данило вживав заходів для створення антитатарської коаліції. До її створення пла­нувалось залучити папу римського Іннокентія IV, угорсь­кого короля, польських і литовських князів. Для цього кн. Данило дав попередню згоду на унію і в 1253 р. був коронований в Дорогочині від імені папи його ле­гатами. Та ідея «хрестового походу» проти татаро-мон-гольського іга не була втілена в життя. Кн. Данилові прийшлось самому відбиватись від татаро-монгольсь­ких наскоків на Пониззі та Волині в 1254 р. Однак після чергового нападу хана Бурундая в 1259 р. він був змушений підкоритись Орді і знищити укріплен­ня та відмовитись від антитатарських планів. На пів­ночі в 1250 р. кн. Данило вів боротьбу з ятвягами і литовцями. І хоча за угодою, підписаною в 1254 p., вся Чорна Русь — Новгородок, Слонім, Волковиськ і «всі городи» — на протязі декількох років складали васальне у відношенні до кн.

115

Міндовга князівство Ро­мана, сина кн. Данила Галицького, останній примусив у тому ж році литовського князя до союзу.

Сповна володіючи хистом дипломата і полководця, кн. Данило по праву належить до найвизначніших правителів України. Завдяки йому були відновлені традиції київських князів. Це єдиний князь, який усе життя мирно з братом кн. Васильком управляв своєю державою. Приклад, гідний наслідування для можновладців всіх епох.

Занепад Галацько-Волинського князівства. Після смерті кн. Данила на чолі держави став його син Лев І (1264-1301 pp.). За інерцією він ще деякий час розши­рював кордони Галицько-Волинського князівства. Так, кн. Лев відібрав у сусідньої Угорщини частину За­карпаття, разом з чеським королем Вацлавом II воював проти Польщі, а в 1292 р. захопив Люблінщину. Не та­кими успішними були його спроби завоювати Литву.

Тут треба згадати й ще одного сина кн. Данила — Своромира або Шварна. Він був галицьким і холмсь-ким князем з 1264 р. Одружений на доньці кн. Мін­довга, кн. Шварно деякий час був великим князем Литви. Проте його княжіння ускладнювалось бороть­бою проти нього литовських бояр-язичників. Останнім на руку були інтриги Шварнового брата Лева і постійні напади з боку німців і поляків. Кн. Щварно змуше­ний був полишити литовський стіл. Невдовзі він по­мер за таємничих обставин, здається, не без допомоги брата Лева.

Невдалі спроби кн. Лева зайняти Литву привели- до розходження між ним і Волинським князівством, яке відокремилось після смерті км. Василька. У 1270 р. кн. Лев переніс столицю князівства до Львова, де вона й залишалась до 1340 р. Останній раз Галицька і Во­линська землі об'єднались в 1324 р. під владою закли­каного галицькими боярами мазовецького князя Бо­леслава Тройденовича. Він був нащадком кн. Данила по матері. Цей князь прийняв православ'я за іме­нем Юрія і підписувався в грамотах «король всієї

Малої Русіо («rex totius Russiae Minoris»). У 1340 p. незадоволені ним бояри отруїли його. Тоді польський король Казимір Великий захопив Львів та інші га­лицькі міста. Почалась «Велика смута» — майже со­рокалітня боротьба Литви і Польщі за галицько-во­линський спадок.

116

Під час цієї боротьби литовський князь Дмитро-Лю-барт зайняв Волинь. У справи Галичини втрутилися й угорці. Тим часом галицькі бояри під проводом пе­рем ишлянського воєводи Дмитра Дєтька встановили бо­ярську олігархію. її визнали сусідні держави Угорщи­на і Польща. Боярська олігархія проіснувала до 1349 p., коли Казимір III в союзі з татарами вдруге захопив Львів і всю Галичину. Він уклав договір з Литвою і Угорщиною, за яким Галичина, Західна Волинь і Холмщина залишалися до кінця життя Казиміра III за Польщею. В 1370-1387 pp. Галичина опинилась під владою угорського короля, який став одночасно і королем польським. З 1387 р. Галичину приєднала до Польщі королева Ядвіга, намагаючись перетворити її і Холмщину в польські провінції.

У Галичині було почато підтримку католицьких місій, посилилась колонізація українських земель польськими і німецькими поселенцями, які користу­вались в містах магдебурзьким правом. Повсюдно польською владою підтримувались католицькі місії в Галичині. Слідом за названими заходами на підго­товлений грунт в Галичину прибула польська шлях­та. Маєтності, що раніше належали українському бо­ярству, прибрало до рук польське панство. Таким чином Галичина залишалась під Польщею до першо­го поділу останньої в 1772 р.

Окремою була історична доля Українського Закар­паття. Воно з кінця X ст. входило до складу Київської Русі. Та після смерті кн. Володимира Великого угор­ський король Стефан І, використовуючи міжусобиці, приєднав Закарпаття до Угорщини в 1015 р. В її складі Закарпатська Україна залишалась, за винятком років князювання Лева І і Юрія І, впритул до 1918 р.

117

Ще одна південно-західна частина українських зе­мель — Буковина — так само увійшла до складу Київ­ської Русі з X ст., а в XII ст. була в складі Галицького князівства. Після його розпаду Буковину було при­єднано до свіжого Молдавського воєводства, в якому вона й знаходилась до 1774 р.