Виникнення і розвиток галицько-волинського князівства

Волинська земля. Державність Волині старша, ніж Київська, — з неї почалося перше об'єднання східно­слов'янських племен в воєнно-політичний союз. До Киє­ва її приєднав кн. Володимир Великий в кінці X ст. Це була велика і багата земля, розташована на торго­вельних шляхах до Західної Європи. Після смерті кн. Ярослава Мудрого Волинь деякий час була у во­лодінні кн. Ізяслава та його нащадків, але з 1120 р. вона перейшла до Мономаховичів. У боротьбі кн.Ізяс­лава II за Київ Волинська земля була його військовою та економічною базою. Отже, багата і сильна Волинь трималась династії Мономаховичів. Та вони завжди прагнули перш за все володіти Києвом, тому, переби­раючись до столиці, віддавали Волинь кому-небудь з молодшої братії. Спадкоємність на Волині була тра­диційною — обидва головних князівства — Володи-мирське і Луцьке — передавались від батька до сина. Великого розвитку досягла дружинно-боярська верхів­ка Волині. Бояри мали тут великі земельні володіння, а разом з тим і вплив на політику.

Волинь складалась з двох найбільших князівств — Володимирського і Луцького, далі йшли більш дрібні: Белзьке, Пересопницьке, Берестейське, Дорогочинсь-ке тощо. Велике значення для Волині мало її геогра­фічне положення, завдяки якому вона не потерпала від нападів степняків, зокрема половців. Але поряд були Литва і Польща. Якщо з Польщею у Волині були міцні династичні зв'язки і це забезпечувало волинян

від зазіхань поляків, то литовці досить часто здійсню­вали спроби захопити землі своїх сусідів.

106

Волинська земля мала багато старовинних міст. Такі з них, як Волинь над Бугом, були давніми племінни­ми осередками. Неподалік від Волині кн. Володимир Великий заснував нове місто, давши йому своє ім'я — Володимир. Воно й стало столицею Волинської землі. Володимир з часом став великим і красивим, добре захищеним містом. Міцні фортифікаційні споруди бе­регли його від випадкових нападів неспокійних сусі­дів. Місто мало єпископську кафедру, безліч храмів. У середині XII ст. кн. Мстислав Ізяславич побудував своїм коштом величезний Успенський собор, оздобив­ши його дорогими іконами. Цей собор був більшим, ніж храм св. Софії в Києві. У місті було зведено бага­то пишних князівських і феодальних палаців і хоро­мин заможних міщан. Архітектура міста викликала захоплення іноземців.

Знаходячись на важливому торговельному шляху з Києва в Західну Європу, Володимир вів торгівлю з Німеччиною, Кримом, балканськими країнами. Ве­ликим містом був Лучеськ (Луцьк). У XI ст. це місто було добре укріплено. У XII ст. місто стало столицею князів Луцьких. Археологічні знахідки рештків цер­ков і мурованих будинків свідчать, що то було велике сучасне місто, важливий адміністративний центр з ви-сокорозвинутим ремеслом і торгівлею.

У літописах XI ст. згадуються також такі старо­винні міста, як Бузьк, Дорогобуж, Червень над р. Гуч-вою, притокою Бугу.

З 1173 р. князювати у Володимирі почав кн. Роман Мстиславич, який перед цим у Новгороді проявив себе як добрий організатор і талановитий воїн. Далі він оволодіває Києвом і фактично стає великим князем, «самодержцем всія Русі». Його держава простягалась від Дніпра до Карпат.

У зовнішній політиці кн. Роман відновив добрі сто­сунки з Угорщиною, Візантією і Германією. У 1188 р. кн.

107

Роман на запрошення галицьких бояр прийшов в Галичину. Та довго правити йому там того разу не довелось через сильну внутрішню опозицію і усклад­нення відносин з сусідами. Тільки за другим разом, в 1199 p., Романові вдалось об'єднати Галичину і Вб-лодимиро-Болинське князівство. Таким чином виник­ла нова велика держава. Маючи під собою сильну еко­номічну основу, тому що була розташована на торго­вельній магістралі Буг-Дністер, і частково контролюючи балтійсько-чорноморську торгівлю, Галицько-Волин-ська держава отримала блискучі перспективи для свого розвитку.

Галицько-Волинське князівство займало територію, на якій здавна мешкали східні слов'яни, тому тут була можлива консолідація громадян на ос­нові національної спорідненості.

Проте досить швидко кн. Роман вступив у конфлікт з галицьким боярством, яке не звикло жертвувати своїм впливом і могутністю на користь державної влади. Боротьба була дуже жорстокою і безкомпроміс­ною. Утвердити авторитет княжої влади кн. Роман прагнув у будь-який спосіб, тому він не зупинявся навіть перед фізичним знищенням найбільш запек­лих ворогів княжої влади. «Звичайна приказка його була: не можна безпечно їсти меду, не винищивши рою; не буде пахнути коріння, поки його не потов­чеш», — переповідають старовинні хроніки найбільш вживані Романові приказки. У боротьбі з великим боярством Романа підтримували в Галичині середні і дрібні бояри і міщани. На жаль, раптова смерть кн. Романа перервала так добре налагоджений про­цес зміцнення нової держави.

Роман планував припинити князівські міжусобиці і запровадити майорат (передачу князівського столу і всіх земель старшому синові) і навіть вибори київсь­кого князя шістьма найбільшими на Русі князями. Та його загибель у 1205 р. завадила виконанню цих планів. Галичина і Волинь надовго занурились у вир феодальних міжусобиць. Почалися великі чвари.

108

Громадянська війна в Галицько-Волинському князівстві. 1205-1238 pp. були періодом тимчасового розпаду держави. Після смерті Романа розпочинається більш ніж 30-річна боротьба за галицький стіл. У дер­жаві фактично почалась громадянська війна. Так ха­рактеризував цей період перший його дослідник ви­датний український історик І.П. Крип'якевич. Були навіть порушені норми феодального права — князем був оголошений боярин Владислав Кормильчич, правда, на цій посаді він утримався всього рік. В цю боротьбу втручались і сусідні держави — Угорщина та Польща. Уже в ті часи почала наростати загроза зі сходу — монгол о-татарська навала вже далась чути в битві на р. Калці в 1223 р., в якій брав участь ще молодий тоді кн. Данило.

Та задовго перед цим, зразу після смерті кн. Рома­на, в нього залишились два малолітні сини, регентшою у яких була їх мати, княгиня Ганна. Жінка енергійна і підприємлива, пам'ятаючи про долю князя-ізгоя на Русі, вона всіма силами намагалась зберегти «добрий порядок», утримати для своїх синів батьківський спа­док. Рятуючись від свавілля боярської олігархії, Рома­нова вдова кн. Ганна змушена була просити захисту у своїх сусідів, колишніх союзників свого чоловіка.

Тому, коли сіверські і белзькі князі за підтрим­кою іноземців ділили і грабували Галицько-Волинсь­ке князівство, спадкоємці кн. Романа, його малолітні сини врятувались разом з матір'ю втечею: Данилко — в Угорщину, а Василько з кн. Ганною — в Польщу. Незабаром «луччі люди» Волині, а саме представники м. Берестя звернулись до польського князя Лєшка з проханням послати до них на княжіння нащадка кн. Романа. В Галицько-Волинському літописі про це сказано так: «Приїхали берестяни до Лестька і про­сили Романової вдови і дитини Василька, щоб володів ними.

Як пише М.Ф. Котляр, з цього утвердження одного з Романовичів на клаптику Волинської землі й розпочалось об'єднання ними своєї аполуотчини» — Волині.

109

Черга Галичини ще не прийшла. Під приводом захисту прав князів Романовичів втрутились у справи Галичини і Волині сусідні дер­жави — Польща і Угорщина. Вони поставили угорсь­кого принца Коломана «королем Галичини і Володи-мерії» з 1214 по 1219 pp. Проти угорсько-польських нападів боротьбу спільно вели в 1219, 1221 і 1227 pp. знову закликаний боярами галицький князь Мстис­лав Удатний із смоленських Мономаховичів і «уний» (молодий) ще кн. Данило.

Типовою для боротьби європейських монархів про­ти феодальної сваволі була опора на середні прошарки тогочасного суспільства — городян, ремісників, дрібних і середніх родовитих землевласників. Так і кн. Данило формує за підтримки міщан, ремісників і дрібних та середніх бояр народне ополчення. Це було піше важ-коозброєне військо, що складалось з селян. З часом кн. Данило почав реформувати його в регулярні підроз­діли.

Енергійна боротьба кн. Данила за відновлення дер­жавної єдності закінчилась його успіхом. У 1229 р. він повністю оволодів батьківським уділом — Волин­ню, а майже через 10 років — Галичиною.

Відновлене Галицько-Волинське князівство наби­рає сили і повертає собі втрачені землі. В 1238 р. кн.Да-нило Галицький розгромив лицарів Добжинського ор­дену під Дорогочином. Як і його батько, він поширює свій вплив на Київ, в якому залишає правити свого воєводу Дмитра. Перед загрозою з Заходу і Сходу він будує цілу низку міст-фортець (Данилів, Крем'янець, Угровеськ та ін.).

Розумна зовнішня політика — дипломатичні кон­такти з Польщею, Угорщиною, Ватиканом (папа Інно-кентій IV) та ін., побудова фортифікаційних споруд та міст, зміцнення системи місцевого самоуправління, пе­реозброєння армії — їх метою була боротьба з Золо­тою Ордою. Не всі свої плани Данило реалізував, але побудована ним держава проіснувала майже сто років.

110