Джерела та література

Літопис Руський.— К., 1989

Лев Диакон. История.— М., 1988.

Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі.— К., 1989.

Висоцький С. Княгиня Ольга і Анна Ярославна — славні жінки Київської Русі.— К., 1991.

Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая степь.—М., 1989.

Костомаров Н.И. Киевский князь Ярослав Влади­мирович.— В кн.: Костомаров Н.И. Исторические про­изведения. Автобиография.— К., 1990.

Котляр М.Ф., Смолій В.А. Історія в життєписах.— К., 1994.

Пастернак Я. Пояснення тризуба.— Ужгород, 1934.

Пріцак Омелян. Походження Русі,— Хроніка 2000. Наш край. Вип.1-6.— К.,1992-1993.

Толочко П. Древний Киев.— К.,1983.

Чмихов М.О. Давня культура. Навч. посібник.—К., 1994.

Юшков С.В. Общественно-политический строй и право Киевского государства.— М-, 1949.

100

Тема IV соціально-політична історія українських земель у XIII-XIV століттях

Короткий зміст:

Піднесення Галицького князівства. Виникнення і роз­виток Галицько-Волинського князівства. Монголо-та-тарська навала на Русь. Причини і наслідки втрати української державності.

Основні проблеми:

Роздробленість не означала остаточного розпаду Дав­ньоруської держави. Фактично відбулася лише зміна форми державного устрою, яка відбивала історичні ре­алії. Монархія поступилася місцем федеративній мо­нархії. Тобто долю Русі вершив не великий князь, а гру­па найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх з'їздах. Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом».

Піднесення галицького князівства

Географічне положення Галичини зіграло важливу роль в її історії. Оточена з трьох боків західноєвропей­ськими державами (Угорщина, Польща), вона, природ­но, знаходиться з самого початку свого існування в сфері їх державних інтересів.

101

Поступово втягуючись в їх політику, Галичина відчуває на собі їх культур­ний вплив і врешті-решт вступає з ними в тісні по­літичні, культурні і релігійні зв'язки.

З іншого боку, знаходячись на рубежі південно-русь­кого світу, Галичина і в пору своєї самостійності по­рівняно мало захоплюється спільними південно-русь­кими інтересами. Тим більше, що за Рюриковичів вона веде свою окрему від усієї Русі політику. Очевидно, цим пояснюється і та обставина, що початкові наші літописи, в подробицях оповідаючи про життя сусід­нього Подніпров'я, мало цікавляться життям Галичи­ни. Майже до кінця XII ст. про неї зустрічаються лише окремі літописні згадки.

Найдавніші відомості про Галичину стосуються кінця X ст. і пов'язуються з іменем кн. Володимира Велико­го: «йде Володимиръ к Ляхомъ и зая грады ихъ, Пе-ремышль. Червень и ины городы», — читаемо в літо­писі за 981 р. Вельми характерним для історії Галичини є те, що вона представляється в цій першій літописній згадці країною суперечок Південної Русі з Польщею. По суті, взаємовідносини їх протягом всьо­го історичного життя зводилися до такої нехитрої фор­мули: міцніла Південна Русь, — і вона тисла на Польщу. Та варто було ослабнути хоч на мить могут­ності Русі, як нагадувала про свої старі зазіхання Польща. Ось чому, з ослабленням Південної Русі по смерті кн. Володимира, Галичина робиться здобиччю Польщі. Повернена вона була Русі лише за кн. Яро­слава Мудрого. У 50-60 pp. XI ст. тут сидів Ярославів внук Ростислав — «мужъ добръ на рать, возрастомъ же лепъ и красенъ лицемъ», — змушений врешті-решт через інтриги Ізяслава Волинського втікати в Тьмутаракань, де він і загинув від грецької отрути в 1064 р. Деякий час Галичина знаходилася в руках Ярослава Волинського, та біля 1087 р. після неодно­разових і настійливих спроб добути собі уділ її отри­мують брати — Рюрик, Володарь і Василько Ростиславичі.

102

З цього часу, власне, і починається історія Га­личини як окремого князівства.

Брати Ростиславич-і. Ростиславичі правили Га­личиною більше 100 років — з 1087 по 1198 р. Рю­рик сів у найдавнішій столиці Галичини — в Пере­мишлі, Володарь — в Звенигород!, Василько — в Теребовлі. Становище їх зразу ж виявилося доволі складним, — треба було притьмом вступати в бороть­бу з західноєвропейськими сусідами. Польща завжди заявляла на Галичину свої права. Угорщина, що воло­діла Закарпатською Руссю, теж тягла руки до Галичи­ни. Волинські ж князі дивилися на Галичину як на невід'ємну частину свого уділу...

Не встигли Ростиславичі утвердитися в Галичині, як їм прийшлося готуватися до боротьби з волинсь­ким князем Ярополком, який не міг змиритися з втра­тою Галичини. Восени 1087 р. він рушив на Звениго­род, але по дорозі був убитий якимсь Нерядцей. Осада ж Перемишля київським князем Всеволодом, що вис­тупив у похід з наміром покарати Ростиславичів, що сховали у себе вбивцю, закінчилася невдачею для князя.

Після смерті Рюрика у 1092 р., в Перемишль пере­йшов Володарь (1092-1125 pp.). Обоє Ростиславичі жили дружно і, правлячи Галичиною, складали плани про її розширення за рахунок полків. Однак невдовзі події показали, що їм загрожує небслпека, якої вони не чека­ли.

У 1097 р., в надії залагодити взаємовідносини князів, під Києвом був влаштований Любецький з'їзд, який затвердив також і становище Ростнславичів, ви­знавши Галичину їх уділом. Однак, вбачаючи в моло­дих, енергійних і талановитих Ростиславичах небез­печних сусідів, кн. Давид Волинський, нацькований своїми боярами, разом з князем київським Святопол-ком II (потім — Окаянним) зразу ж після з'їзду ослі­пили кн. Василька Теребовлянського, який теж був на з'їзді. Правда, волость Василька захопити Давиду не вдалося, бо Володарь змусив його відпустити Василь­ка, сильно спустошив пограниччя Волині і, взявши в облогу Володимир, змусив кн.

103

Давида видати бояр, ініціаторів осліплення його брата. Сам кн. Давид, при загальному обуренні, за підступність заплатив своїм уділом і втік у Польщу. Та після цього Ростиславичам прийшлося вести війну ще з князем Святополком Окаянним, який, захопивши Волинь, повів і звичайну «волинську» політику. Ця війна закінчилася великою поразкою Святополка Окаянного і його союзників-угорців під Перемишлем у 1099 р. Галичанам допо­магали половці.

Перемога під Перемишлем сильно зміцнила стано­вище династії Ростиславичів у Галичині. Вона надовго зупинила просування угорців через Карпати і попере­дила напади з боку Волині. Навчені гірким досвідом, брати Ростиславичі далі дотримуються політики нейтра­лізації Волині. Вони пильно спостерігають за волинсь­кими князями і невпинно заважають їм організовува­ти союзи, які загрожували б Галичині. Особливо Ростиславичі всіляко заважали об'єднанню Волині з Києвом.

Об'єднання земель Галичини в одну державу кн. Володимирком. Три галицькі князівства — Пе-ремишлянське, Звенигородське і Теребовлянське — об'єднав в одне Галицьке князівство Володимирко, син князя Володаря, зробивши столицею місто Галич над Дністром. Володимирко (1124-1153 pp.) був рішучим і безоглядним у політиці, не зупинявся навіть перед порушенням клятви заради інтересів державних. Цей князь боронив'свою державу зразу на три фронти — проти Києва, Угорщини та Польщі. Володимирко вміло використовував як воєнні, так і дипломатичні засоби, в залежності від обставин. Наприклад, коли угорський король Геза вирушив у похід на Галичину, то Володи­мирко зумів підкупити мадярських вельмож, і вони намовили короля повернутися з півдороги додому.

Галичина була багата на корисні копалини, перш за все на сіль. Існували також високо розвинуте реміс­ництво, містобудування. Галичани торгувал.; з країнами Західної Європи і Візантією.

104

У руках боярства і купців з часом накопичилися великі багатства. Тому тут створилися відповідні соціальні умови, відмінні від решти руських земель. Багаті бояри на зразок західноєвропейських феодалів жили в міцно укріпле­них замках в оточенні придворної свити і під охоро­ною сильної дружини.

М. Грушевський, наприклад, пояснює силу боярства тим, що в Галичині протягом чотирьох поколінь правила та сама династія, а боярські родини посідали незмінно високі посади. Не було та­кож двірцевих переворотів, а земська аристократія породичалася з князівською дружиною.

Середнє і дрібне боярство та міщани були антагоні­стами бояр. Розвиток ремесла і накопичені внаслідок торгівлі багатства забезпечили також міцні позиції міщанства.

Піднесення Галицького князівства за кн. Яро­слава Осмомисла. Син Володимирка кн. Ярослав (1153—1187 pp.), якого в «Слові о полку Ігоревім* на­звано Осмомислом, спочатку ще боронив свою державу від київських князів і від свого племінника Івана Бер-ладника. Ярослав розширив територію свого князів­ства по Дністру і по Дунаю. Галичина за Ярослава ще більше економічно зміцнилася. Він був наймог/тні-шим князем тодішньої України: «Галицький Осмо-мисле-Я рославе! Високо лги сидиш на своєму золотоко-ваному престолі, підперши Угорські гори своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачи­нивши Дунаєві ворота, радячи суди по Дунаю. Гроза твоя по землі тече!», — сказано в літописі.

Одночасно кн. Ярослав підтримував добрі стосунки з Угорщиною, Німеччиною. А в 1165 р. він визнав ленну залежність від Фрідріха І Барбароси.

Однак цей могутній володар змушений був не тільки рахуватися з бажаннями боярства, а й кори­тись їм. Так, Ярослав, який був одружений з дочкою кн. Юрія Долгорукого, покинув її і зійшовся з На­стею з багатого роду бояр Чагрових. Це протиставило одну групу бояр проти іншої.

105

Настя була оголошена боярами чаклункою і спалена на вогнищі в 1170 р. Ярослав не зміг її врятувати.

Зі смертю князя Ярослава закінчується період мо­гутності Галицького князівства. Воно знову стає лег­кою здобиччю сусідів.