Форма державності

Усе це сприяло формуванню системи васально-ієрархічних відносин. Виникла і зміцнювалась фео­дальна ієрархічна драбина, верхнім щаблем якої був сюзерен, а нижнім — васали.

73

У цей період водночас з невпинно зростаючою владою князя поступово зро­стає і роль верхівки княжої дружини, яка, виділяю­чись у панівний прошарок, фактично складала осно­ву своєрідного адміністративного апарату, що збирав данину і займався судочинством на місцях. Недарма 0.0. Мельникова називає форму ранньофеодальної Руської держави дружинною.

Справді, така назва відповідає тим функціям, що здійснювались дружиною князя. Дружинники під­штовхували князя на воєнний похід у тих випадках, коли були прожиті воєнні трофеї від попереднього походу. Та й взагалі князь радився з важливих пи­тань з ближніми боярами і старшими дружинника­ми. Як пише Л. Гумільов, «князь в ту епоху — це тільки представник, а справжні правителі були завж­ди, тільки імена їх залишились невідомі історії». Тому таку форму влади можна було б назвати дружинно-вічовою.

Утворюються різні групи феодально залежних се­лян: смерди, закупи, рядовичі, холопи, челядь.

Феодальний спосіб ведення господарства

Середина IX ст. в історії Русі характеризувалась завершенням складного і довготривалого процесу фор­мування феодалізму у східних слов'ян і одночасно дав­ньоруської держави.

Основу феодального способу виробництва складає фе­одальна власність на землю. Однією з особливостей феодальної економіки є несумісність земельної влас­ності і володіння землею. Один і той же шмат землі, будучи власністю однієї людини, у той же час знахо­диться у володінні іншої. Тобто створилась система, яку очолював основний власник землі (великий князь), а основу її складали безпосередні виробники, ті, хто цю землю обробляв, — феодально залежні селяни. Отже, спосіб виробництва, за якого у повній власності фео­дала знаходились засоби виробництва (земля) і в непов­ній — селянин, який обробляв цю землю, називається феодальним.

74

За феодалізму експлуатований селянин мав дрібне господарство, з якого жив. Саме в цьому (а не в юри­дичному стані) полягала його відмінність від раба, який не мав ніякого майна, працював на хазяїна і існував за його рахунок.

Але земля, якою користувався феодально залежний селянин, була власністю феодала. За це останній ви­магав від свого підданого виконання певних повинно­стей. Наявність у селянина власного господарства ро­била його економічно незалежним від пана. Тому для забезпечення прибутку феодал змушений був засто­совувати пряме насильство чи примус. Тобто селяни­на почали насильно прикріпляти не тільки до землі, на якій він працював, але й особисто до феодала. За­роджувалось кріпацтво, основою якого була саме ця особиста залежність селянина від феодала. А.Я. Гуре-вич справедливо вважає, що право власності феодала на землю в період раннього середньовіччя було по­хідним від його влади над населенням.

Виникав антагонізм, між селянином і феодалом, який поєднував у собі економічну залежність селяни­на і позаекономічний примус. Протягом довгого часу цей антагонізм був всебічним. А всебічним він був тому, що означав радикальну майнову, соціальну і пра­вову нерівність людей. Час від часу цей антагонізм. (непримириме протиріччя) проявлявся у вигляді дріб­них і великих селянських бунтів і повстань. Б. Риба-ков, а за ним і І. Фроянов стверджували, що народні хвилювання часто не були рухом проти феодальних порядків взагалі, а лише боротьбою за перерозподіл життєвих запасів.

Основною формою експлуатації на Русі була про­дуктова рента, а не відробітки, як у Західній Європі, наприклад у Франкському королівстві. Давньоруська держава переходила до феодалізму не від рабовлас­ницького, а від первіснообщинного ладу.

75

Попередни­ком феодала тут був не рабо в л ас ник-латифундист, що мав добре організоване господарство, а бувший общин­ний староста, що звик наживатися за рахунок общи­ни. Але й феодально залежним виробником ставав не бувший раб, зовсім позбавлений засобів виробництва, а вільний общинник, який володів земельним наділом, мав своє господарство, необхідні знаряддя праці тощо. Отже, відробіткова рента на Русі не мала належної економічної бази. Відчуження молодим феодальним класом надлишкової праці селян здійснювалось у виг­ляді додаткового продукту, створюваного в рамках дрібного селянського господарства. Ця форма експлу­атації відома з джерел як данина.

У середині IX ст. феодальний лад у давньоруській державі в основному вже сформувався. Саме в цей час виникають дружинні некрополі, в яких хоронили пред­ставників лицарського стану, що нині виник. Такі не­крополі добре досліджені у Києві, Чернігові, Шесто-виці, Гнєздові під Смоленськом тощо. На Руській рівнині з'являються численні городища-замки, горо-дища-фортеці — центри феодального панування. Вони були специфічною особливістю феодальної країни.

Читаючи історичні джерела, можна собі легко уяви­ти зовнішній вигляд не тільки Русі, а й усієї решти країн, де на той час панував феодалізм. Розбиті на дрібні ділянки, не зв'язані між собою, ворожі, ці землі мали войовничий зовнішній вигляд. Вони були вкриті фортецями, замками, міста були оточені оборонними мурами. Видно було, що всі бояться біди, небезпеки: вона загрожувала звідусіль. Обнесеш оборонними му­рами міста були покликані новим станом речей — потрібно було захиститися від нападників, У Західній Європі — це норман, вікінг, а у нас — варяг, потім печеніги, хазари, половці, татаро-монголи. Та за цією метою ховалося щось більше: прагнення до відокрем­лення, до особистої самостійності, що складала суть феодального права.

76

А при тодішніх засобах облоги і на­паду ці фортифікаційні споруди практично були не­приступними.

В описах часів феодалізму цікаво порівняти будову замку X ст. з замком наступних століть. Ми побачимо значні зміни. Якщо в X ст. замок чи фортеця були тіль­ки для схову, для оборони, то в XII ст. — і для оборони, і для порятунку від нападників, але ще й для розваг, бо будується більш просторим і комфортабельним.

У всякого явища має бути два боки. Так само і у фе­одалізму. З одного боку, феодал завжди войовничий, напружений, постійно готовий битися зі своїми селя­нами або з такими ж сусідами-феодалами. З другого боку, феодал, як і всяка людина, дорожив своїми рідни­ми і близькими.

Так, стародавнє суспільство не визнавало само­стійності, самоуправства особи. Воно визнавало тільки громадянина, який був безмовним членом колективу. А в середньовіччя, коли держава була ще слабкою, зна­чення мала тільки особистість. Ця особистість повин­на була спочатку визначитися в надзвичайно грубих, жорстоких і різких формах. Це особа егоїстична, яка зневажала всіх, хто нижче неї за походженням. Це особа, яка не визнає ніякого іншого права, окрім сво­го. Cujus regie, hujus religio — чиє право, того й віра, або ще — чиє право, того й сила. Це девіз середньовіч­чя. Власне, на тій землі, де знаходився маєток феодала, для нього не існував ніхто, крім його сім'ї. Тільки зі своїм сімейством він був зв'язаний найміцнішими родинними стосунками. Між феодалом і його підда­ними не могло бути любові і довіри. Тільки члени родини феодала були йому дорогими.

Атрибути влади мали для феодалізму величезне зна­чення. Якщо феодала позбавити ознак його стану і за­брати його маєток-фортецю, що стоїть на його землі, і панцир, який він одягає, виїжджаючи з дому, — то він утратить свою силу і перестане бути небезпечним для оточуючих. Хто бачив середньовічні лати, кольчугу, панцирі, той знає, що лицар, дружинник, виїжджаючи з кам'яного, надягав на себе залізний замок.

77

Недарма варяги називали Русь — «Гардарікі» — «країна городів». Це були не міста у сучасному ро­зумінні, а саме укріплені поселення.

До прийняття Руссю християнства не припинялось протистояння з Візантією. Кожен з руських князів цього періоду вважав за необхідне організувати де­кілька походів на ромеїв. По-перше, тому що Візантія була одним з основних торговельних центрів, де збу­валась зібрана данина. По-друге, у боротьбі з сильні­шим суперником йшло власне самоствердження.

Все більше наростала печенізька небезпека. Нама­гаючись сприяти об'єднанню східнослов'янських пле­мен, Святослав у 965 і в 968 pp. здійснив два пере­можні походи проти Хазарського каганату, який здавна перекривав Русі торговельні шляхи та претендував на землі в'ятичів і сіверян. Та ослаблення каганату від­крило шлях на Русь кочівникам, тим же печенігам. За іронією долі, згодом від руки печенігів загинув і сам кн. Святослав.