Розгром каганату кн. Святославом

Останнього удару Хазарському каганату завдала Київська Русь. «У році 965 пішов Святослав на ха­зар», — сказано в літописі. Були взяті і пограбовані хазарські міста Біла Вежа (Саркел), Болгар, Хазарат, Ітіль і Семендер. По дорозі до Чорного моря кн. Свя­тослав переміг військо алан (осетин), касогів (адигів), що жили у Приазов'ї, мабуть, тоді ж підкорив м. Тама-тарху тощо.

Похід кн. Святослава, який порушив усі торговельні шляхи Хазарії і зруйнував її міста, виявився згубним для кр анату. Сила удару поглиблювалась ще й тим, що Святослав до війни з хазарами залучив племена гузів. Після того, як Святослав пішов з Хазарії, гузи ще впродовж декількох років грабували і розоряли беззахисних хазар.

У II половині X ст. більшість хазар повернулась в Ітіль і спробувала відбудувати місто, маючи надію на мир з русами і перехід до них у підданство. Мешканці Ітіля на цей час уже були не іудеями, а мусульманами. Зміна релігії відбулась під тиском обставин. Тобто у боротьбі з гузами хазари звернулись за допомогою в Хорезм. Там погодилися допомогти, але за умови, що хазари перейдуть в мусульманство. Не тільки народ, але й каган став сповідувати мусульманство. В деяких давніх джерелах збереглися відомості про непокору хазар і про окупацію їх міст хорезмійськими караль­ними загонами.

Зовсім уже в кінці X ст. кн. Володимир Великий в союзі з гузами пройшов шляхом батька на Болгарію, а потім вниз по Волзі — на хазар. Він оволодів краї­ною і наклав на хазар данину. Східні міста каганату були знищені, сади і виноградники Семендера спа-лені, столиця Ітіль перетворилася в руїни і згарище. Західна частина каганату, таманські і кримські землі, постраждала менше. Проте й там життя більшості поселень завмерло в кінці X ст., а населення зосереди­лось у містах.

65

Останній раз у наших літописах хазари згадують­ся в зв'язку із змовою проти кн. Олега Тьмутара-канського.

Джерела та література

Артамонов М.И. История хазар.— Л., 1962. Бартольд В.Б. Ислам,— Пг., 1918. Гаркави А.Я. Сказания еврейских писателей о ха­зарах и хазарском царстве.— СПб., 1874.

Гумилев Л.Н. Открытие Хазарии.— М., 1966. Мюллер А. История ислама. Тт. I—II.— СПб., 1895. Плетнева С.А. Хазары.— М., 1976.

Тема III давньоруське суспільство

В IX—XII століттях

Короткий зміст:

Виникнення Руської держави: кому ми цим зобов'я­зані. Форма державності. Феодальний спосіб ведення господарства. Утвердження Русі: Володимир Великий, введення християнства. Тип державності. Духовне життя Русі.

Основні проблеми:

Головними ознаками державності в середньовіччі були: влада, відчужена від народу; розміщення населення не за племінним, а за територіальним принципом; збір данини для утримання апарату влади, успадкування влади князем. Варто зазначити, що на процес зарод­ження, становлення та розвитку цих складових час­тин держави впливає цілий ряд соціально-екопомічних, політичних, культурних та інших факторів і тенденцій. Саме тому утворення держави не може бути коротко­часним процесом. Він є тривалим, і складається з де­кількох періодів. Тому історики часто умовно ділять політичну історію Київської Русі на три періоди.

Прав­да, як хронологічно, так і за змістом ці періоди, наприк лад у Б. Рибакова, О. Субтельного та інших істориків, пс співпадають.

67

ВИНИКНЕННЯ РУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. КОМУ МИ ЦИМ ЗОБОВ'ЯЗАНІ

У заголовку «Повісті минулих літ» літописець Не-стор поставив декілька запитань:

*Отъкуду есть пошьла Русьская земля? Кьто в Кыеве нача пьрвее къняжити? И отъкуду Русьская земля стала єсть?»

А на думку Б. Рибакова і Л. Гумільова, в кінці V — першій половині VI ст. в Європі відбувається три взає­мопов'язаних події. Вони безпосередньо співвідноси­лись з Київською Руссю і стали відповідями на запи­тання Нестора.

Першим був початок великого розселення слов'ян на південь, за Дунай, на Балканський півострів. Сло­в'янам удалось відвоювати і заселити майже полови­ну Візантійської імперії. Правда, це вже аж у IX ст. Тоді ж частина слов'ян перебралась навіть у Малу Азію. Причому колоністи йшли як з західного ареалу сло­в'янства, з боку склавінів, так і зі східного, з боку антів. Величезний за своїми розмірами рух слов'ян на Ду­най і в Подунав'я, в межиріччя Вісли і Одера змінив усю етнічну і політичну карту Європи. Крім того, було суттєво видозмінено історичний процес і на основній слов'янській території.

Другою важливою подією було заснування Києва на Дніпрі. Літопис передає стародавню легенду про трьох братів — Кия, Щека і Хорива та сестру їх Либідь. Вони побудували місто на Дніпрі в землі полян і на­рекли його ім'ям старшого брата. Цей переказ був відомим ще з незапам'ятних часів уже і за життя Нестора. А оскільки Київ у той час суперничав з Нов­городом, то літописці останнього вмістили в літопис ле­генду про Кия за 854 роком. Це не відповідає дійсності, тому що в розпорядженні вчених сьогодні є незапе­речні свідоцтва більш раннього часу виникнення пе­реказу про заснування Києва в землі полян.

68

Одним з таких свідоцтв була і залишається «Істо­рія Тарона» двох вірменських авторів — Зеноба Глака і Івана Маміконяна, написана у VIII ст.. Автори вклю­чили в свою історію переказ про трьох братів — Куа-ра, Мелтея і Хоревана, які побудували в якійсь країні Палуні місто. У вірменському запису співпадають з руською літописною і основа, і подробиці. Тут і мис­ливські угіддя, і місто на горі, і язичницькі святили­ща. Виявляється, що в тому ж VIII ст. арабський пол­ководець Мерван воював з хазарами і йому вдалося дістатись «слов'янської ріки», тобто Дону. Там він за­хопив у полон 20 тисяч слов'янських сімей. Полонені були виведені в Закавказзя і розташовані по сусідству з Вірменією. Отже, переказ про заснування Києва трьома братами в землі полян був складений слов'янами при­близно в кінці VII — на початку VIII ст.

А М.Ю. Брайчевський стверджує, що Кий з брата­ми і сестрою жили у кінці VI або на початку VII ст. Саме до цього часу відносяться вісті візантійських дже­рел про літописного Кия: у другій редакції «Чудес Дмитра Солунського», у Феофана Сповідника, у патрі­арха Никифора та у Іонни з Нікіу.

А завдяки вдалим розкопкам на початку і в другій половині XX ст. археологів Д. Мілєєва, Т. Мовчановсь-кого, М. Каргера і П. Толочка знайдено залишки горо­дища, про яке говориться в літописному переказі — «город Кия». Тобто була знайдена історична основа літописного переказу. Так фольклорна згадка про трьох братів і їх сестру та спорудження ними першо­го київського городища стали історичним фактом.

Показовим є стратегічне значення розташування Києва. Усі найбільші річки дніпровського басейну схо­дились до Києва. Басейн цих рік охоплював землі, де мешкали древляни, дреговичі, кривичі, радимичі і сіверя­ни. Загальна площа їх території складала біля чверті мільйона квадратних кілометрів. Шляхами сполучен­ня в ті часи були, в основному, ріки. А всі вони в місцях розселення слов'ян впадали в Дніпро вище Києва. Тому весь цей величезний простір, звідкіля слов'яни мігру­вали на південь або ходили на війну з сусідами, конт­ролювався київським князям.

69

Тоді як союз дулібів розпався в VI ст. під ударами аварів, інші слов'янські союзи племен уціліли і вели запеклу боротьбу з кочівниками за виживання. Оче­видно, що такими були — союз племен русі (басейн ріки Рось) і союз племен полян (Київ і Чернігів). Об'єд­навшись, ці два союзи стали згодом основою Руської держави.

І, нарешті, ми підійшли до відповіді на питания, чому наша прабатьківщина стала називатись «Русь». Акад. Б. Рибаков називає племена русів слов'янськими. Од­нак Л. Гумільов стверджує, що до приходу в Подніпро­в'я слов'ян цю територію населяли руси або роси, етнос зовсім не слов'янський. При цьому він посилається на Ліутпранда Кремонського (X ст.), а той, в свою чергу, закликав у свідки греків, які звали Russos народ, відо­мий в Європі як Nordmannos. До того ж поселяв він цих росів поряд з хазарами і печенігами на півдні Русі.

Як вважає інший видатний російський історик МЛ. Артамонов, побутові звички у слов'ян і русів були різними. Особливо це проявилось у характерних дрібни­цях, таких як спосіб вмивання. Руси вмивались перед трапезою у спільному тазу, а слов'яни — зливали один одному на руки. Знову ж таки, руси голили голову, залишаючи «оселедця» на тім'ї, а слов'яни стриглися в «кружальце». Руси мешкали у військових селищах і отримували платню воєнними трофеями, частину яких продавали, хазарським купцям. Слов'яни ж вели осі­лий спосіб життя і займались землеробством і ско­тарством. МЛ. Артамонов підкреслює, а Л. Гумільов з ним погоджується, що автори X століття ніколи не плутали слов'ян з русами. Знову ж таки, руси відомі як самостійний етнос авторам VI ст. Йордану і За-харії Ритору. Мабуть, найточнішою є версія єпископа Адальберта, який назвав княгиню Ольгу царицею ругів.

А руги були народом, західна частина якого загинула в Норіку і Італії в V столітті, а східна втри­малась у Східній Європі до X ст., залишивши у спа­док слов'янам династію і назву держави.

70

Ця теорія дуже струнка і приваблива, але за нею виходить, що руси були єдиним плем'ям на нашій території, яке отримало свою назву не від місцевості, на якій проживало. А від чого? Адже решта місцевих племен отримала свою назву саме таким чином.

Процес виникнення і становлення Руської держави відбувався з першої половини IX по кінець X ст. Цей час пов'язаний з правлінням останніх представників династії давньоруських князів — Діра та Аскольда (за­гинули близько 882 р.) і початком князювання в Києві династії Рюриковичів — Олега (882-912 pp.), Ігора (912-945 pp.), Ольги (945-964 pp.), Святослава (964-972 pp.).

Якими ж були основні події цього періоду? Архео­логи і історики називають декілька умов, за яких пев­не співтовариство людей отримує право називатись дер­жавою. Перша з них — це не менше п'яти тисяч осіб населення, які мають спільну релігію. Влада мусить мати адміністративний аппарат. Наступна з умов — писемність. Обов'язковим атрибутом державної вла­ди є також великі будівлі у зигляді палаців і храмів. Необхідною умовою є структу^изація населення. Воно мусить бути поділено за спеціальностями, щоб кожний робив усе не тільки для самого себе і для сім'ї, а й на державу. Так, поряд з жерцями і солдатами з'явились художники, філософи, зодчі, ремісники. Солдати в складі армії охороняли державу, а ремісники виробляли всі необхідні для проживання товари, а також створювали розвинуту інфраструктуру. Усім цим умовам відпо­відала держава східних слов'ян, про яку ми продов­жуємо вести розмову.

У VIII-XI століттях на історичній арені з'являєть­ся новий осередок східнослов'янської державності — Руська земля. Розміри воєнних акцій та амплітуда її зовнішньополітичної діяльності були вражаючими — від участі в 852-853 pp. у відбитті арабського наступу в Закавказзі до численних знаменитих походів у 860 р.

71

За князювання Аскольда під час одного з його вдалих походів Русь прийняла хрещення на державному рівні. Правда, хрестилися тільки кн. Аскольд'і частина вер­хівки суспільства — князі, дружинники і бояри, а на­род не схвалив і не підтримав цієї ініціативи князя Аскольда. Справді, на цей час ще не визріли умови для активного масового поширення християнства. У результаті опір новій релігії не тільки низів, а й верхів став однією з причин усунення від влади Аскольда та його загибелі.

Загинув кн. Аскольд через підступність Олега, який, замаскувавши свою дружину під купецький караван, без перешкод підійшов до Києва. Виманив­ши кн. Аскольда і Діра за місто, Олег убив їх і захо­пив Київ. А І. Крип'якевич називає Олега «першою великою постаттю в історії київської держави».

За однією з історичних версій, Олег був дружинником новгородського князя Рюрика, який послав його «зби­рати землі». Н. Полонська-Василенко вважає Олега сто­ронньою людиною, не зв'язаною ні з Рюриком, ні з Іго­рем. Незважаючи на суперечливість версій появи на історичній арені Олега, всі історики визнають його військовий і державний хист.

Убивство Аскольда і Діра та захоплення Олегом влади у Києві в 882 р. мало надзвичайно важливі на­слідки. З одного боку, фактичне об'єднання Північної (Новгород) та Південної (Київ) Русі стало основою ви­никнення загальноруської держави. З іншого ж, — державний переворот, що стався, був початком анти-християнської, язичницької реакції.

Княжіння Олега в Києві дало підстави для виник­нення у XVIII ст. теорії про норманське походження Русі. її авторами були німецькі історики на російській службі. Вони скористались палімпсестами (записами в літописі «Повість минулих літ» на місці попередньо знищеного тексту). У цих нових записах саме і йшла

мова про те, що варяги були запрошені на Русь керу­вати державою. Правда, німці зневажили тим фактом, що Руська держава вже існувала задовго до приходу в Київ кн. Олега.

72

Руські князі ні на мить не припиняли своєї діяль­ності з активного розширення державних кордонів та централізації влади. У межах процесу державної кон­солідації в цей період можна чітко виділити два ас­пекти: завоювання та поширення впливу Русі на нові території (Олег підкорив землі древлян, сіверян, кри­вичів, радимичів, хорватів, уличів, фіно-угорські пле­мена — чудь та мерю; Святослав — в'ятичів, ятвягів, хорватів, алан (осетин), касогів (адигів); перманентною була їкорстока боротьба проти автономістських настроїв підкорених народів — придушення виступів древлян та уличів (Ігор), древлян (Ольга).

Завдяки цілій низці успішно проведених реформ У Руській державі була здійснена політика централі­зації. Кн.Ольга впорядкувала збирання данини, розді­ливши князівства між своїми синами.

її син, кн. Святослав, перший Рюрикович з чисто слов'янським ім'ям, був за характером найбільшим варягом серед усіх київських правителів. Цей князь мав нехитру ідейну платформу, суть якої полала в ствердженні приоритету меча і фізичної сили в по­рівнянні з розумом. Одного разу, поки він ходив воюва­ти чужі землі, вороги (печеніги) вільно дійшли до стін Києва і ледве його не захопили. Разом з тим йому не можна відмовити в проведенні деяких вдалих держав­них заходів. Так, до прикладу, Святослав поклав поча­ток адміністративній реформі, в результаті якої Русь опинилась у володінні однієї князівської династії.