Типи стратегічного управління
М. Мінцберг, що провів фундаментальне дослідження з вивчення праці керівників вищої ланки, називає три основних способи дій при формулюванні стратегії, що визначаються особистістю і системою цінностей вищого керівництва: підприємницький, адаптивний і плановий.
1. Підприємницький спосіб дій. Стратегія формулюється однією сильною особистістю. Робиться акцент на можливостях, що існують проблеми вторинні. Напрямки стратегічного розвитку визначаються власним баченням засновника компанії, домінуюча мета - зростання компанії. Яскравим прикладом такого типу є компанія Microsoft, яка відображає бачення процесу розвитку індустрії персональних комп'ютерів, властиве засновнику компанії Біллові Гейтсу.
2. Адаптивний спосіб дій або навчання за допомогою досвіду. Він характеризується в більшій мірі оперативним вирішенням існуючих проблем, ніж пошуком нових можливостей. Стратегія розробляється фрагментарно; рух уперед крок за кроком; забезпечується незначний, але передбачений щорічний прибуток. Процес розробки стратегії може бути спонтанним або керованим. Стратегії можуть виростати з динамізму підприємства, стосуючись більшого числа людей. Такий спосіб дій типовий для багатьох крупних корпорацій.
3. Плановий спосіб дій. Стратегічне управління перебуває як, в активному пошуку нових можливостей, так і в оперативному вирішенні існуючих проблем. У процесі прийняття стратегічних рішень використовується системний, комплексний аналіз. Це підхід розглядає стратегію як процес планування, однак виходячи з того, що за встановленням стратегії піде її реалізація. Ця класична модель припускає наявність централізованого штату і націлена на досягнення відповідного стратегічного стану або реалізацію портфельної стратегії .
Відзначимо, що вищі менеджери часто мають справу з парадоксом стратегічного управління. З одного боку, обов’язок менеджерів вищої ланки в тому, щоб забезпечити ефективність функціонування підприємства й одержати очікуваний прибутку. З іншого боку, вони повинні бути здатні здійснити швидкий маневр під впливом зовнішніх загроз і можливостей. На жаль, багато керівників, що процвітали, в забезпеченні ефективного функціонування підприємства, виявляються більш пасивними і менше підготовленими до змін зовнішнього середовища. З іншого боку, керівники, що досягли гнучкості й адаптивності своїх фірм до зовнішнього середовища, не гарантують виживання фірми в конкурентній боротьбі, якщо вони ігнорують проблеми функціонування. Для успішного управління ці два аспекти повинні бути збалансовані.
В цілому дослідження показують, що стратегічне управління може поліпшити конкурентну позицію підприємства, а також забезпечити довгостроковий прибуток. Для того щоб бути ефективним воно не обов'язково повинно бути формалізованим процесом.
Тема 3. Аналіз стратегічних факторів зовнішнього середовища
1. Кожний підхід до стратегічного аналізу, що використовується у світовій практиці, має особливості у змісті та структурі окремих етапів і підсистем, у переліку та послідовності дій у процесі аналізу, але базується на двох основних посиланнях - аналізі ситуації в зовнішньому та внутрішньому середовищі підприємства.
Метою стратегічного аналізу - є змістовний і більш-менш формальний опис об'єкта дослідження, виявлення особливостей, тенденцій, можливих і неможливих напрямів його розвитку. Отримані дані про об'єкт управління є базою для визначення загальної концепції та способів управління ним.
Стратегічний аналіз при правильному його застосуванні виконує такі функції : описову, роз'яснювальну та прогнозну.
Результатом стратегічного аналізу стає системна модель об'єкта (підприємства) та його оточення.
Аналіз середовища - це незвична для вітчизняних підприємств та організацій діяльність, якою в Україні почали займатись недавно.
Усі сучасні автори розрізняють:
зовнішнє середовище (або середовище непрямого впливу);
проміжне або безпосереднє середовище;
внутрішнє середовище організації.
Рис.4. Оточення бізнесу
Зовнішнє середовище - це сукупність факторів, які формують довгострокову прибутковість організації і на які організація не може впливати взагалі або має незначний вплив.
Проміжне середовище - це сукупність факторів, які формують довгострокову прибутковість організації і на які вона може впливати через встановлення ефективних комунікацій.
Внутрішнє середовище організації - це сукупність факторів, які формують її довгострокову прибутковість організації і перебувають під безпосереднім контролем керівників та персоналу організації.
Будь-яка організація знаходиться і функціонує в середовищі і діяльність усіх їх без винятку можлива тільки в тому випадку, якщо середовище дозволяє її здійснити. Внутрішнє середовище організації є джерелом її життєвої сили. Воно містить в собі той потенціал, що дає можливість організації функціонувати, а отже, існувати і виживати у відповідному проміжку часу. Але внутрішнє середовище може також бути і джерелом проблем і навіть загибелі організації в тому випадку, якщо вона не забезпечує необхідного функціонування організації.
Для того щоб визначити стратегію поведінки організації і провести цю стратегію в життя, менеджери повинні мати детальну уяву як про внутрішнє середовище організації, її потенціал і тенденціях розвитку, так і про зовнішнє середовище, тенденціях його розвитку і місця, що займає в ній організація. При цьому внутрішнє середовище вивчається для того, щоб розкрити сильні та слабкі місця організації, а зовнішнє оточення вивчається стратегічним управлінням, у першу чергу для того, щоб розкрити ті загрози і можливості, які організація повинна враховувати при визначенні своїх цілей і шляхів їх досягнення.