Кількість фізкультурників у регіонах срср, (%)

Республіка	1959	1965
РСФСР УРСР БРСР Грузинська PCP Естонська PCP	8,2 14,2 13,2 10,8 10,0	19,6 23,8 22,1 21,0 22,6

Не викликає сумніву, що населення Радянської України найактивніше користувалось засобами фізичного виховання і спорту. Неможливо нехтувати його віковічними традиціями, хоч найбільші руйнування під час війни відбулись на Україні та в Білорусії, де німецька окупація була найдовшою, від першого дня війни і до 1944 р.

Принагідно зауважити, що з дореволюційних часів Україна була серед перших в імперії по кількості людей, прихильних до фізичної культури. Радянська Україна не відставала і в інших питаннях фізичної культури. Так, наприклад, по кількості спортивних споруд Україна дещо поступалась тільки Грузії. У 1969 р. на 50 тис. населення налічувалось споруд (С. М. Філь, О. М. Худолій, Г. В. Малка, 2003):

Таблиця 6

Кількість спортивних споруд (на 50 тис. Населення, 1969р.)

Республіка	Стадіонів	Спорт. залів	Басейнів
Україна РСФСР Грузія Естонія	1,0 0,7 1,7 1,0	5 3 3 4	0,5 0,2 0,9 0,3

На першостях Радянського Союзу Українська команда була серед перших по кількості спортивних нагород (у 1969 — 15,3 %). Характерною ознакою і и х часів було проведення Спартакіади народів СРСР, що на рік передувала Олімпійським іграм. В них команда України була серед трьох найсильніших, а попереду були команди Москви та РСФСР. Тільки на першій (1956 р.) та другій (1959 р.) спартакіадах команда України була четвертою, а потім — другою (1963,1979 рр.) або третьою (1967,1971,1975 рр.).

Не поступалися місцями на цих спартакіадах і команди школярів України. Так, наприклад, на Всесоюзних спартакіадах школярів були в числі лідерів (1963 і 1967 рр.).

Слід відмітити прогрес дитячого спорту і зростання кількості дитячих і спортивних шкіл, збільшення їх контингенту. Але статистика засвідчила, що кількість учнів та їхня спортивна розрядність не були однакові в різних регіонах. Так, у 1966 р. з числа учнів з ДЮСШ розрядниками стали: в Естонії — 7,9 %, в РСФСР — 4,5 %, в Україні — 4,2 %.

У 1967 р. не всі учні шкіл та середніх навчальних закладах були залучені до занять. Так, наприклад, в Латвії — 81,5 %, в Естонії — 74,0 %, в Україні — 70,1 %, а в РСФСР — 67,0 %.

У вищій школі картина була більш оптимістична. До фізичного вихований і спорту були залучені: в Естонії — 95,9 %, в Латвії — 95,7 %, в Україні — 81,6 %, в Росії — 74,7 % (С. М. Філь, О. М. Худолій, Г. В. Малка, 2003).

Відомі й інші показники, що не на користь Радянської України серед інших республік. Так, здійснений у 1987 р. аналіз стану підготовки фахівців і вищою і середньою освітою показав, що в Радянському Союзі на 10 тисяч населення було в середньому 148 освічених спеціалістів, тоді як в Україні — 123 (менше), а у Східному регіоні (Донецька, Луганська, Харківська, Сумська, Полтавська області) — лише 111. Цю «несправедливість» виправило створення у 1979 році в Харкові Державного інституту фізичної культури, а згодом і Донецького, який став складовою структурою Національного університету фізичного виховання і спорту (в Києві).

В 1972 році вводиться новий (оновлений) комплекс ГПО. Для заохочення передбачалось нагородження срібним та золотим значком. В 1968 році створюється союзний при Раді Міністрів СРСР республіканський комітет по фізичній культурі і спорту (так званий Спорткомітет). Він як державний орган замінив «Союз спортивних товариств і організацій», котрі, як засвідчила практика, став неспроможним вирішувати державні завдання.

Що стосується спорту високих досягнень, то спортсмени України здійснили великий внесок в успіхи збірної СРСР на Олімпійських іграх та чемпіонатах світу і Європи

Практично кожна четверта золота олімпійська медаль була завойована спортсменами України. У 50-60-ті роки в Україні була вихована плеяда видатних спортсменів, які стали гордістю сучасного олімпійського руху: це гімнасти В. Чукарін, Б. Шахлін, Л. Латиніна, легкоатлети В. Голубнічий, В. Крепкіна, важкоатлет Л. Жаботинський, плавчиня Г. Прозумєнщікова, веслувальник А. Шапоренко та багато інших (В. М. Платонов, С. І. Гуськов, 1994).

Такі результати були відображенням відпрацьованої системи підготовки в Україні спортсменів найвищої кваліфікації. Основними елементами цієї системи були:

• піклування держави про розвиток цілісного фізичного виховання, дитячо-юнацького спорту і спорту вищих досягнень;

• наявність організаційно-методичної системи масового спорту і спорту вищих досягнень;

• розгалужена мережа спортивних споруд, колективів фізкулм урн, дитячих спортивних шкіл та інших організацій з підготовки спортсменів;

• популярність спорту серед населення країни, особливо у дітей і молоді, здорова соціальна атмосфера навколо спорту вищих досягнень;

• ефективна система підготовки тренерів, викладачів і організаторів спорту в інститутах і технікумах фізичної культури;

• високий рівень розвитку спортивної науки, перш за все теорії і мсто дики спортивного тренування і спортивної фізіології.

Після Ігор XIX Олімпіади у Мехіко (1968 р.), на яких збірна команда СРСР значно поступилася команді США як за кількістю золотих медалей, так і за сумою очок у неофіційному командному заліку, політична атмосфера навколо Олімпійських ігор загострилась. Цьому ж сприяла й інтенсивна політизація олімпійського спорту в НДР, а у подальшому — на Кубі, в Болгарії та інших в минулому соціалістичних країнах, де спорт став засобом великої політики, фактором, взаємопов'язаним з обґрунтуванням ефективності соціально-економічної і політичної системи.

В СРСР (і, природно, в Україні) в значній мірі була модифікована система організації підготовки спортсменів, інтенсифікувалось будівництво сучасних спортивних споруд, збільшилось фінансування олімпійського спорту, стали створюватись сучасні центри олімпійської підготовки, велика увага приділялась підготовці спортивного резерву.

Олімпійський спорт в Україні в ще більшій мірі, ніж раніше, став складовою частиною спорту в СРСР, розвивався у відповідності із загальною концепцією розвитку олімпійського спорту в країні.

Рівень майстерності найсильніших спортсменів СРСР зріс, з'явилося нове покоління видатних спортсменів і в Україні. Збірна команда СРСР переконливо перемогла на XX і XXI Олімпійських іграх, причому успіх радянських спортсменів багато у чому був обумовлений спортивним потенціалом України.

Таким же залишався внесок спортсменів Україні в успіхи збірної команди СРСР і в наступні роки (1980-1988 рр.). А у 1992 році на XXV Іграх в Барселоні, де виступала об'єднана команда СНД, в її перемогу великий внесок зробили українські спортсмени.

Досягнення спортсменів України в ці роки були обумовлені, в першу чергу, інтенсивним розвитком сучасної бази для занять спортом. Комплексні центри олімпійської підготовки включали не тільки стадіони, басейни, зали та інші основні споруди, але і місця для проживання, харчування, навчання, відпочинку, відновлення і т. ін.

Не менш важливим було і подальше вдосконалення системи відбору обдарованих дітей та організація їх багаторічної підготовки, що призвело до появи великої групи видатних спортсменів, які досягли вершин в олімпійському спорті, а також талановитих організаторів, вчених та інших спеціалістів, які забезпечували розвиток і функціонування всієї системи підготовки і участі в Олімпійських іграх спортсменів України за весь період з 1952 до 1992 років, тобто до тих пір, коли Україна стала незалежною і самостійно увійшла в систему міжнародного олімпійського руху.

Таким чином, радянський період в Україні (1917-1991 рр.) став епохою рішучого піднесення фізкультурного руху, втіленням його в життя колективів і окремих людей. Розвиткові масовості сприяло створення матеріальної бази, запровадження нових організаційних форм та заходів по масовому розвитку фізичної культури серед населення і росту майстерності спортсменів України.

Але на фоні таких значних здобутків в роки радянської влади зазнали практично повного знищення ті традиційні засоби української народної фізичної культури, які споконвіку функціонували в системі релігійних і традиційно — побутових свят. Радянська система, заборонивши традиційні елементи народної фізичної культури, запропонувала їм тоталітарну заміну. Але це призвело до забуття багатьох ефективних засобів української фізичної культури. Правда, деякі з них пережили всілякі заборони і продовжують побутувати в народі, особливо на селі (С. М. Філь, О. М. Худолій, Г. В. Малка, 2003).