159

Розділ 1 ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНО-

ТЕХНОЛОГІЧНОЇ БАЗИ ПЕРЕХОДУ ДО ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

1. ІНФОРМАТИЗАЦІЯ –

КАТЕГОРИЧНИЙ ІМПЕРАТИВ СУЧАСНОСТІ

Проблемам переходу до нового етапу розвитку циві­лізації, що отримав назву постіндустріального, присвяче­но багато наукових праць і публікацій. Нині вчені на по­страдянському просторі осмислюють теорію і практику постіндустріалізму, зокрема концепцію наукових револю­цій як зміни наукових парадигм, обґрунтовану амери­канським філософом і істориком науки Томасом Куном; концепцію циклічності всесвітньої історії і ролі в ній творчої еліти англійського історика і соціолога Арнольда Тойнбі; загальновизнаного лідера в розробці теоретичних основ постіндустріалізму американського соціолога Даніела Белла; теорію технотронної ери і неминучості вступу всіх країн до технотронного століття, лідером у якому є США, обґрунтовану Збігневом Бжезінським; те­орію і практику марксизму – ленінізму, будівництва соціа­лізму в окремо взятій країні й колишньому соціалістич­ному таборі; внесок радянських та українських вчених у розробку теорії постіндустріального суспільства; практич­ні дії державних і суспільних інституцій щодо створення передумов переходу до інформаційного суспільства.

Автори дослідження не ставлять за мету розгляд усіх теоретичних і практичних аспектів переходу до но­вого етапу розвитку суспільства і держави, а лише роб­лять спробу обґрунтувати проблеми щодо створення ін­формаційно-технологічної бази інформаційного суспі­льства. Однак при цьому вважають, що ґрунтовність відповідей на поставлене питання безпосередньо зале­жатиме від визначення змісту такого поняття як „інфо­рмаційне суспільство”.

Науці відомі різні підходи до типологічної класифікації цивілізаційних систем та етапів інформаційно-технологічних револю­цій, які використовуються для обґрунтування переходу до постіндустріального етапу розвитку людства. Наведемо деякі з них.

• Типологія, основою якої є промислові революції: перша – створення енергоперетворюючих машин (парових, електричних, внутрішнього згорання), з якою пов’язується перехід до індустріаль­ного суспільства; друга – це сучасна науково-технічна революція, що створює передумови формування інформаційного суспільства.

• Типологія, основа якої – соціотехнологічні революції: пер­ша – аграрно-реміснича; друга – індустріальна; третя – інформа­ційна революція.

• Типологія з точки зору інформаційних критеріїв (способу виробництва, збору, поширення, використання інформації і уп­равління інформаційними процесами) виділяє сім еволюційно-інформаційних стадій розвитку людської цивілізації, а саме:

– перша – усно-мовна;

– друга – письмова;

– третя – книгодрукарська;

– четверта – радіотелеграфна;

– п’ята – комп’ютерна, пов’язана з комп’ютерною технологією передачі й відтворення інформації;

– шоста – поширення комп’ютерних телекомунікаційних сис­тем і мереж передачі інформації, розглядається як початкова фа­за інформаційного суспільства;

– сьома – поширення глобальних біоквантових та персоніфі­кованих комп’ютерних систем і мереж з розвитком глобальної інформаційно-телекомунікаційної супермережі, що охоплює усі сфери життя і діяльності людської цивілізації, розглядається як стадія зрілого інформаційного суспільства.

Сучасні дослідники, відзначаючи позитивний внесок радянсь­ких вчених у розвиток науково-технічної революції, одностайні у тому, що радянська наука до розробки теорії і практики постіндустріалізму звернулася зі значним запізненням.

Віце-президент Російської академії наук Ж. І. Алферов на між­народному конгресі з проблем розвитку телекомунікацій і будів­ництва інформаційного суспільства в країнах СНД у Санкт-Пе­тербурзі у лютому 2001 року зазначив: „...Майже 20 років тому на міжнародній конференції у Токіо було проголошено про те, що Сполучені Штати Америки, починаючи з 1955 року стали постіндустріальною країною у зв’язку з тим, що найчисленнішою групою серед працюючого населення виявилися зайняті одержанням, обробкою і використанням інформації”. І далі, як підкреслив ро­сійський вчений, саме „інформаційні технології дозволили СІІІА до цього часу не збільшувати вказану групу населення, вона і досі складає приблизно 50 % працюючого населення, що це стало мож­ливим завдяки розвитку мікроелектроніки” [1, с. 27, 28].

У колишньому СРСР високі темпи науково-технічного про­гресу спостерігалися у розвитку електронної обчислювальної тех­ніки, її інтенсивному впровадженні у виробництво. Генезис цього процесу можна простежити на прикладі розвитку автоматизованої системи управління виробництвом (АСУВ) Київського авіаційно­го заводу (нині КіДАЗ „Авіант”).

Перші спроби механізації процесів обчислювальних робіт на заводі відносяться до 1948 – 1949 рр. Саме тоді були зроблені кро­ки, спрямовані на механізацію бухгалтерських робіт, а у складі го­ловної бухгалтерії створено машинооблікове бюро. На перших етапах велися роботи з видачі рахунків – фактур, обігових відомо­стей з матеріалів. З удосконаленням обчислювально-перфорацій­ної техніки розширювалося і коло завдань – було механізовано розрахунки з матеріалів і розрахунки із заробітної плати.

У 1966 р. на заводі створюється спеціалізований структурний підрозділ, відповідальний за широкомасштабне впровадження еле­ктронно-обчислювальної техніки у виробництво.

Розробка програм для плазмово-шаблонних робіт, станків з числовим програмним управлінням (ЧПУ), формування довідко­во-нормативних даних з усіх матеріалів на основі конструкторсь­ко-технологічних специфікацій (КТС), формування масиву КТС, калькулювання собівартості продукції з виробу Ан – 2 – такі бу­ли перші здобутки у цій сфері.

У 1968 р. на заводі створюється Інформаційно-обчислюваль­ний центр і формуються нові напрями роботи: автоматизація тех­нічної підготовки виробництва; автоматизація планування, обліку і регулювання матеріального забезпечення виробництва; автома­тизація обліку і регулювання процесів виробництва; автомати­зація планування і обліку праці і заробітної плати. У 1969р. від­діл було перейменовано в ВАСУВ – відділ автоматизованої сис­теми управління виробництвом.

Створювалася централізована обчислювальна архітектура: центра­льний обчислювальний комплекс – система збирання інформації (пе­риферійне обладнання в цехах і службах), яка вдосконалювалася ор­ганізаційно, програмно і технічно протягом майже двох десятиріч.

У травні 1972 р. завод перейшов до нового етапу вдосконалення системи управління – було поставлено завдання щодо створення автоматизованої системи управління виробництвом (АСУВ). Виз­началися шість підсистем АСУВ: підсистема технічної підготовки виробництва; підсистема техніко-економічного планування; підсис­тема оперативного управління основним виробництвом; підсистема управління матеріально-технічним забезпеченням; підсистема управління кадрами; підсистема бухгалтерського обліку.

Керівництво заводу надавало виключно важливого значення удосконаленню систем управління виробництвом, впровадженню АСУВ „КіАЗ”, а тодішній директор заводу, видатний організатор авіаційного виробництва В. А. Степанченко взяв виконання цього проекту під свій особистий контроль. Головним конструктором АСУВ і понад двох десятків років рушійною силою його впрова­дження у виробництво, формування колективу спеціалістів був начальник відділу АСУВ Ю. П. Трясунов.

На думку авторів, саме зусилля цього керівника сприяли тому, що проект був реалізований у повному обсязі. Це дозволило здій­снювати одночасне планування виробництва Ан – 24, Ан – 26, Ан – 30, Ка – 26, разових замовлень, цивільної продукції, вийти на сві­товий ринок.

Перший на заводі відеотермінал типу „Videoton” був встановле­ний заводськими спеціалістами в кабінеті директора на початку 70-х років і забезпечував можливість цілодобово отримувати інформацію про реальний стан виробництва по заводу і по кожному з цехів ос­новного виробництва від інформаційно-обчислювального центру.

Слід відзначити той факт, що Київський авіаційний завод в ті часи вийшов на плановий випуск 12 – 16 літаків за місяць, і був визначений Міністерством авіаційної промисловості СРСР як ба­зовий з впровадження АСУВ у виробництво. Робота обчислюва­льного центру велася цілодобово, у три зміни, а максимальна штатна чисельність відділу складала понад 300 працівників.

Постійне зростання обчислювальних можливостей, зміна поколінь ЕОМ („Мінськ – 22”, „Мінськ – 32”, „ЕС – 1022”, „ЕС – 1045”), пере­хід до мережевих структур з використанням ПЕОМ забезпечили но­рмальне функціонування підприємства за умов скорочення загаль­ної чисельності працюючих. Станом на 1995 р. відділом АСУВ ви­рішувалося 98 задач і видавалося у виробництво 613 машинограм.

Досвід впровадження у виробництво, науку, освіту обчислюва­льної техніки дав підстави політичному керівництву Радянського Союзу у 80-х роках переосмислити значення та усвідомити необхідність широкого розвитку інформаційно-технологічної бази як важливої складової науково-технічного прогресу. У „Основ­них напрямах економічного і соціального розвитку СРСР на 1986 – 1990 роки і на період до 2000 року” були визначені насту­пні завдання: „Організувати масовий випуск персональних комп’ютерів. Забезпечити зростання обсягів виробництва обчислю­вальної техніки в 2 – 2,3 разу. Високими темпами нарощувати мас­штаби застосування сучасних високопродуктивних електронно-обчислювальних машин усіх класів. Продовжити створення і підвищити ефективність роботи обчислювальних центрів колек­тивного користування, інтегрованих банків даних, мереж обробки і передачі даних” [2, с. 281].

У 1983 р, розробляється загальнодержавна програма розвитку засобів обчислювальної техніки та АСУ до 2000 р., а в 1989 р. вно­сяться корективи в програму інформатизації терміном до 2005 р. З урахуванням нових аспектів у підручнику для вищих навчаль­них закладів „Політична економія” (видання 1988 р., колектив ав­торів Медведев В. А., Абалкин Л. И., Ожерельев О, И., Аганбегян А. Г., Камаев В. Д., Куликов В. В., Мартынов В. А., Пороховский А. А. – прізвища подано мовою оригіналу. – Авт.) охаракте­ризовано науково-технічний прогрес. Поряд з його класичними елементами (двигун, передавальний механізм, робоча машина) обґрунтовується поняття четвертого елементу, який на базі елек­тронно-обчислювальної техніки керує і контролює роботу машин, що дозволяє вивільнити людину від безпосереднього контакту з машиною. У зазначеній праці вплив розвитку електронної техні­ки, інформаційних технологій, сучасних засобів зв’язку та обробки інформації розглядається як революційний. При цьому підкрес­люється, що обсяги виробництва у цій сфері в розвинених країнах перевищують обсяги паливно-енергетичного комплексу [3, с. 103].

За даними радянських часів, у 1987 р. в США було 22 млн. комп’ютерів, більша частина з яких використовувалася як персо­нальні комп’ютери [3, с. 103]. Тобто близько 10 % населення краї­ни були користувачами ПЕОМ на той час.

Відповідно до експертних оцінок, сьогодні в Україні персональ­ними комп’ютерами користуються 1 – 2 % населення. За кількістю комп’ютерів у розрахунку на душу населення Україна відстає у півтора – два рази від Росії, від країн Балтії – у кілька разів [4, с. 14].

Існують різні думки щодо причин відставання СРСР у цій сфері. Наприклад, Г. Атаманчук підкреслює, що це – проблема ефектив­ності: „Адже відомо, що соціалізм розвалився через неефективність, тобто не було виконано завдання, що об’єктивно стояло перед суспільством – досягнення рівня продуктивності праці, яку мож­на порівняти з рівнем розвинених країн” [5, с. 46]. Багато нау­ковців головні причини пов’язують з надмірною ідеологізацією науки, її ізольованістю від світових наукових здобутків, неефек­тивністю функціонування адміністративно-командної системи.

На погляд авторів, заслуговує на увагу думка С. Кульчицького: „Нові тенденції у розвитку світового господарства, які виявилися вже останніми роками Другої світової війни, не були помічені Ста­ліним та його оточенням. Вважалося, що рівень видобутку вугілля і виплавки сталі визначатиме, як і в довоєнні роки, економічну мо­гутність держави. Тим часом розвинені країни Заходу стрімко змінювалися під впливом науково-технічної революції. Індустріальне суспільство перетворювалося на постіндустріальне.

Наступники Сталіна з деяким запізненням зрозуміли стратегічну загрозу, яка випливала з науково-технічного відставання СРСР. У липні 1955 року проблема науково-технічної революції була вине­сена на розгляд Пленуму ЦК КПРС як суто політична. Фундамен­тальна наука, пов’язана з сучасним виробництвом, набувала велико­го значення. У короткий період були здійснені принципово важливі зміни у пропорціях розподілу нацдоходу. В науку та освіту почали вкладатися істотно більші кошти, ніж раніше” [6].

Водночас слід зауважити, що в 40 – 50-х роках в СРСР велася активна боротьба з такими „лженауками”, як кібернетика і гене­тика, її наслідки вченим добре відомі.

Буржуазними теоріями радянська наука вважала і концепту­альні погляди на розвиток постіндустріального суспільства, спря­мованого на підміну технологічними революціями класової бо­ротьби і соціальних революцій [7, с. 1057].

У наведеному вище підручнику „Політична економія” підкрес­люється, що науково-технічна революція розвивається в умовах існування двох протилежних соціально-економічних систем – соціалізму і капіталізму і стала ареною глобального змагання і од­ночасно взаємодії двох систем. При цьому автори підручника доходять висновку, що капіталізм дійсно досягнув прискорення економічного зростання па базі науково-технічного прогресу. Ав­тори констатують, що буржуазні політики і вчені вважають нау­ково-технічну революцію основою реалізації необмежених мож­ливостей та позбавленням від внутрішніх протиріч. І далі, як під­креслюють автори: „Практика однак змушує сумніватися у серй­озності таких надій. Незважаючи на чималі успіхи та на ще не вичерпані можливості, капіталізму не вдалося позбавитися жодного з властивих йому протиріч” [3, с. 108].

Реальністю є те, що в змаганні з капіталізмом колишня систе­ма соціалізму програла. У цьому дослідженні не ставиться за ме­ту розгляд усього комплексу причин поразки соціалізму і розпа­ду колишнього СРСР, а робиться спроба звернути увагу на не­обхідність об’єктивного аналізу як минулого, так і сучасного етапу розвитку нашого суспільства і держави у інформаційно-еконо­мічному вимірі загального цивілізаційного процесу.

Дослідникам відомо, що напрями розвитку науки у радянський період визначалися генеральною лінією КПРС, чергових її з’їздів. Так, XXVII з’їзд КПРС орієнтував радянських вчених на подаль­ше викриття процесів поглиблення загальної кризи капіталізму, активну боротьбу проти буржуазної реформістської ідеології, реві­зіонізму і догматизму в будь-яких формах [2, с. 283]. До буржу­азних теорій, ревізіонізму та інших „ізмів” належали не тільки те­орії, які не вписувалися в концепції класової боротьби і соціаль­них революцій, а й так звані „лженауки”. При цьому слід заува­жити, що висновки про псевдонауковість того чи іншого напряму наукових досліджень первинно робилися не партійними функ­ціонерами, а науковими авторитетами. Про це свідчать не тільки висновки авторів вищенаведеного підручника „Політична еко­номія”. Негативна оцінка теорій інформаційного суспільства, впливу інформаційних процесів на розвиток суспільних відносин була притаманна значній кількості публікацій і видань того часу.

Історія свідчить, що кожна соціальна система формувала свою ідеологію, продукувала як своїх захисників, так противників, а та­кож впроваджувала комплекс ідеологічних, наукових, адміністра­тивно-правових, репресивних заходів (спалювання на вогнищах, заборона на професійну діяльність, репресії, дискредитація, ком­прометація тощо).

Україна у підвалини свого розвитку заклала парадигму ство­рення незалежної, демократичної, соціальної і правової держави. У Конституції України записано, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної ба­гатоманітності, а жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова [8, ст. 15]. Основний закон України також гаран­тує кожному право на свободу думки і слова, на вільне виявлен­ня своїх поглядів і переконань [8, ст. 34]. Тобто правові засади для всебічного наукового обґрунтування нового постіндустріального етапу розвитку суспільства і держави в Україні створено. Багато зроблено для усвідомлення теоретичних і практичних аспектів інформаційного суспільства з урахуванням сучасних економічних можливостей нашої країни та всього спектра політичних, еко­номічних, науково-технічних, соціальних проблем тощо.

Помітним вкладом у розвиток теоретичних аспектів інформаційного суспільства є праця К. І. Бєлякова „Управління і право в період інформатизації”. У цій монографії автором на основі аналізу соціально-історичних, гносеологічних, економічних, науково-технологічних передумов, з урахуванням результатів вітчиз­няних і закордонних наукових досліджень сформульовано ознаки інформаційного суспільства, роль і місце інформатизації в його формуванні [9]. Автор підкреслює, що інформатизація не повин­на бути самоціллю, що це підціль у дереві цілей, на верхівці яко­го находиться метаціль – поліпшення життя окремої людини, суспільства, держави, міжнародного співтовариства. І далі, – що в процесі переходу від індустріального до інформаційного суспі­льства практично в усіх сферах соціальної практики ліквідуються обмеження щодо накопичення і використання його головної продуктивної сили – інформаційних ресурсів, що основу соціальної динаміки в інформаційному суспільстві складають не традиційні матеріали, а інформаційні, інтелектуальні ресурси – знання, на­ука, організаційно-управлінські фактори, інтелектуальні здібності людей, їхня ініціатива і творчість [9, с. 89, 90].

Відповідно до висновків К. І. Бєлякова, „суспільство є інфор­маційним якщо:

• будь-який індивід, група осіб, підприємства та організації у будь-якій точці країни у будь-якій час за відповідну платню або безкоштовно можуть отримати із спеціальних інформаційних си­стем, будь-яку інформацію або знання, необхідні їм для життє­діяльності, вирішення особистих, соціально значущих і професій­них завдань, використовуючи при цьому засоби автоматизованого доступу та зв’язку;

• у суспільстві виробляється, функціонує і доступна будь-яко­му індивіду, групі або організації сучасна інформаційна техноло­гія, яка забезпечує виконання попереднього пункту;

• у суспільстві здійснюється інтенсифікація процесів автома­тизації і роботизації усіх сфер суспільної діяльності;

• здійснюються радикальні зміни соціальних структур, наслід­ком яких є розширення сфери інформаційних послуг і діяльності, пов’язаної з ними; у цій сфері працює більшість працездатного на­селення, у крайньому випадку не менше ніж 50 % загальної кількості зайнятих; при цьому кількість зайнятих у традиційних сферах виробництва неухильно скорочується за умов неухильно­го підвищення продуктивності праці та якості продукції;

• існують розвинені державні та комерційні інфраструктури, що забезпечують створення національних інформаційних ресурсів в обсягах, необхідних для підтримки науково-технологічного і со­ціально-історичного прогресу, які постійно прискорюються; сус­пільство здатне виробляти усю необхідну для життєдіяльності ін­формацію і, насамперед, наукову” [9, с. 90].

Нині багато вчених і спеціалістів вважають, що основою про­цесів переходу до інформаційного суспільства є інформація, впро­вадження інформаційних технологій.

У Законі України „Про Національну програму інформати­зації” визначено, що інформатизація – це „сукупність взаємопов’язаних організаційних, правових, політичних, соціально-еконо­мічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб грома­дян та суспільства на основі створення, розвитку і використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних техно­логій, які побудовані на основі застосування сучасної обчислю­вальної та комутаційної техніки” [10, ст. 1].

На думку К. І. Бєлякова, „...інформатизація суспільства – це соц­іальний процес, у якому його компоненти не просто зв’язані, а є єдиною системою, яка являє собою якісно новий етап прогресивно наростаючого використання інформаційних технологій під час ви­робництва, переробки, зберігання інформації і знань у суспільстві” [9, с. 35]. І далі: „Результатом цього процесу як раз і є виникнення інформаційного суспільства, що знаменуватиме радикальні перетворення у сфері виробництва і технологій, у сфері культури, духовно­го життя і побуту, але і головним чином в соціально-економічних і організаційно-правових відносинах” [9, с. 35].

Відповідно до висновків В. М. Брижка, Ю. К. Базанова, Л. С. Ха­рченка, „інформатизація – це організаційний, соціально-економіч­ний та науково-технічний процес утворення та використання певних знань для задоволення інформаційних потреб та реалізації прав юридичних та фізичних осіб на основі інформаційного ре­сурсу. ... Інформатизація передбачає процес інтенсивного проник­нення знань у життєдіяльність як окремої особи, так і суспільства в цілому на основі перетворення знань на інформаційний ресурс. Перетворення, опредмечування знань здійснюється на базі інфор­маційних (нових або високих) технологій, розвиток яких сприяє виникненню потужної індустрії інформації, яка надає необмежені можливості оперування з інформаційними ресурсами як інформаційно-опредмеченим знанням” [11, с. 10].

Наступним важливим аспектом інформаційної революції взагалі й інформатизації зокрема є інформаційні технології, їх розробка, впровадження, усвідомлення змістовних ознак і призначення.

Законом України визначено, що інформаційна технологія – це „цілеспрямована організована сукупність інформаційних процесів з використанням засобів обчислювальної техніки, що забезпечу­ють високу швидкість обробки даних, швидкий пошук інформації, розосередження даних, доступ до джерел інформації незалежно від місця їх розташування” [10, с. 1].

Відповідно до висновку, викладеному у роботі К. І. Бєлякова, „власно інформаційні технології і виявилися новим засобом пере­творення знань на інформаційний ресурс (ІР) суспільства, його новим рушійним фактором, стали засобом ефективного його ви­користання” [9, с. 120].

Отже, із дефініцій випливає таке:

• головна мета інформатизації полягає у забезпеченні інфор­маційних потреб особи, суспільства і держави;

• інформаційні технології (ІТ) як важливий елемент інфор­маційної інфраструктури є засобом сполучення інформаційних ресурсів з користувачем з використанням інформаційно-телеко­мунікаційних систем.

У спрощеному вигляді загальний висновок можна сформулю­вати таким чином: забезпечення інформаційних потреб усіх суб’єктів інформаційних відносин здійснюється на основі інформа­ційних ресурсів з використанням інформаційно-телекомунікацій­них систем, при цьому головним засобом вирішення цих завдань є інформаційні технології.

Відповідно до рекомендацій Конференції ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) технології – систематизовані знання, які вико­ристовуються для виробництва продукції, супроводження певно­го процесу або надання необхідних послуг [12].

У Окінавській Хартії глобального інформаційного суспільства інформаційні технології розглядаються як один з найважливіших факторів формування суспільства XXI століття, що забезпечить стале економічне зростання, підвищення суспільного добробуту, досягнення соціальної злагоди та реалізації потенціалу суспі­льства [13, п. 2]. Не можна недооцінювати проблему світового масштабу, пов’язану з подоланням істотної різниці у сфері інформації та знань, особливо в країнах, де поширенню інформаційних технологій перешкоджає відставання у розвитку основних еко­номічних і соціальних інфраструктур [13, п. 13]. Подолання тако­го відставання із застосуванням сучасних інформаційних техно­логій в Окінавській Хартії розглядається як важливий шлях до соціального прогресу.

Інформація і знання у вигляді повідомлень, ідей, понять, уяв­лень про предмети, події та явища, що розробляються і накопичу­ються суспільством і світовою цивілізацією, становлять інфор­маційний ресурс. Як підкреслено у роботі [9, с. 124], інформацій­ний ресурс є інтелектуальним ресурсом, фактором колективної творчості й проблема у розумінні його природи і функцій поля­гає у розкритті механізму переходу знань в силу, способів впли­ву на матеріальні фактори прогресу.

Американський вчений, професор університету Клермонт П. Дракер вважає, що наступна інформаційна революція вже почала­ся і відбувається вона не там, де її шукають вчені, керівники та інформаційна індустрія взагалі. До цього дня протягом п’ятдесяти років інформаційна революція була зосереджена на даних – їх збиранні, зберіганні, передачі, аналізі й відтворенні, що нині інформаційна революція порушує питання про сенс інформації та її призначення. На думку вченого, сучасний етап інформаційної революції полягає у тому, що на основі інформаційних ресурсів та інформаційних технологій через відповідні підприємства повинні вирішуватися завдання, спрямовані на створення вартості й під­вищення добробуту. Інформаційні технології завдяки революці­йному програмному забезпеченню значно скоротили витрати часу і коштів на розрахунки виробничих, будівельних процесів, внесли докорінні зміни в організацію виробництва, банківську справу, охорону здоров’я тощо [14, с. 20, 21].

К. І. Бєляков, окреслюючи ознаки інформаційного суспільства, що характеризують цей етап розвитку, визначає, що в суспільстві здійснюється інтенсифікація і роботизація усіх сфер суспільної діяльності [9, с. 90].

Сучасну світову тенденцію соціально-економічного розвитку і науково-технічного прогресу визначає рівень інтелектуалізації ос­новних сфер виробництва і послуг. За оцінками експертів, нові знання, що втілюються в технологіях, обладнанні, освіті, підготов­ці кадрів, організації виробництва, у розвинених країнах вже нині є чинниками зростання економіки на 80 – 95 %. Тому не є випад­ковим загострення боротьби за володіння інформаційними ресурсами, за носіїв інтелекту і знань, за відкри­тість науково-технічної інформації, особливо подвійного та обо­ронного призначення.

Глави країн „великої вісімки” в Окінавській Хартії закликали всі держави ліквідувати міжнародний розрив у сфері інформації і знань на основі використання можливостей цифрових технологій. Важливим засобом вирішення цих світових проблем визначено конкуренцію [13, п. п. 6, 7, 14]. А це означає, що бідним країнам і тим, що розвиваються, відводиться роль споживачів інформаційно-комунікаційних технологій через їхню неспроможність витри­мати конкурентну боротьбу в сфері високих технологій.

Президент України Л. Д. Кучма у своєму виступі 16.11. 2000 р. на науковій конференції „Україна на порозі XXI століття: уроки реформ та стратегія розвитку” відзначив, що „ми зобов’язані вра­хувати не лише позитивні, а й негативні явища, які виразно вия­вилися на нинішньому етапі глобальних процесів, що в останні десятиріччя катастрофічно зростає нерівність, пролягає справжня прірва між багатими і бідними країнами...” [15, с. 13].

Певну цінність для осмислення сучасних процесів, спрямова­них на створення передумов для переходу до постіндустріального етапу розвитку мають висновки англійських вчених Бриджит Гранвілль і Керола Скотта Леопарда. Вони звертають увагу на те, що насправді, інтеграція в світову економіку дає найкращі надії на зростання. Проте всесвітня інтеграція не може бути досягнута тільки за рахунок інформаційних технологій – бідним країнам не­обхідні здорові стратегії розвитку, а не просто стрибок до кібер­нетичного простору. Інформаційні технології принесуть прибуток тільки у разі дотримання обґрунтованих стратегій розвитку і кож­ний повинен замислитися перед тим, як покладати безмежні надії на можливості Інтернету [16].

Російський вчений Г. В. Бєлов, аналізуючи вплив інформаційної революції на розвиток історичних процесів, зазначає, що центром глобальних перетворень завжди була боротьба за ресурси, „за свої – шляхом повсюдного застосування ресурсозберігаючих технологій і за чужі – шляхом встановлення вигідного режиму економічного домі­нування й управління у своєму альянсі або шляхом ведення фінан­сових та інформаційних воєн, а іноді шляхом прямої збройної агресії проти членів інших, альянсів”. При цьому вчений наголошує, що жодна ресурсозберігаюча технологія не може працювати за відсут­ності принаймні самих мінімальних ресурсів, що їх треба мати або на своїй території, або на території члена союзу [17, с. 54].

Реальністю сучасного розвитку є певна обмеженість природ­них (матеріально-енергетичних) ресурсів як в Україні, так і у світі, і необмеженість інформаційних, обумовлених досягненнями вітчизняної і світової науки. Тенденцією світового розвитку стає швидке зростання наукоємності всіх видів суспільної діяльності, впровадження науково-технічних досягнень, новітніх технологій як основи підвищення ефективності виробництва, якості товарів і послуг та виживання в умовах жорсткої конкуренції. Звідси вип­ливатиме необхідність для суспільства і держави чітко визначити­ся в концептуальних і стратегічних напрямах соціально-економіч­ного розвитку з логічним поєднанням ефективного використання наявних матеріально-енергетичних ресурсів на базі досягнень нау­ково-технічного прогресу, сучасних можливостей інформаційних технологій та необхідної інформаційно-технологічної бази.

Президент України Л. Д. Кучма у виступі 18.02. 2002 р. на засі­данні Державної комісії з питань стратегії економічного та соціаль­ного розвитку визначив завдання щодо розробки 2Стратегії еконо­мічного і соціального розвитку України на 2002 – 2011 роки”, спря­мованої на забезпечення якісних зрушень в економіці. Як зазначив Президент України, „... успіх може прийти лише за умов:

• якщо ми забезпечимо посилення регулюючої функції держа­ви;

• якщо наявні матеріальні, людські та фінансові ресурси не бу­дуть розпорошуватися;

• якщо ми переглянемо всі діючі програми і зможемо через ме­ханізми державного прогнозування забезпечити концентрацію іс­нуючих ресурсів на реалізацію ключових завдань української еко­номіки, утвердженні її конкурентних переваг, зміцненні та розвит­ку, передусім, наукоємних галузей виробництва, на забезпеченні науково-технічного прогресу” [18].

Виконання завдань, визначених Президентом України, залежа­тиме не лише від суто економічних факторів. Одним з таких фак­торів є інформаційна складова економічного і соціального розвит­ку, забезпечення життєво важливих сфер діяльності суспільства і держави достовірною і надійною інформацією.

Як відомо, теорії економічного розвитку притаманний посту­лат про те, що необхідною умовою оптимізації поведінки на рин­ку товарів та послуг будь-якого суб’єкта господарювання або су­купності таких суб’єктів у суспільстві та забезпечення приросту суспільного продукту є своєчасне і точне знання: по-перше, своїх науково-технологічних і виробничих можливостей; по-друге, всіх умов, що існують на ринку товарів та послуг (цінових, платоспро­можності користувачів, конкурентних та ін.); по-третє, вітчизняних та міжнародних норм регулювання ринкових відносин. Для прогно­зування і планування стратегічного соціально-економічного розвит­ку на довгострокову перспективу доцільно використовувати лише достовірну і надійну як вітчизняну, так і зарубіжну інформацію.

Створення і забезпечення функціонування системи інформацій­ного забезпечення сучасного етапу соціально-економічного рефор­мування України має докорінну різницю з розвитком інформаційної сфери у розвинених країнах (Західна Європа, США). В останніх розвиток інформаційної інфраструктури, інформаційних продуктів та послуг здійснюється за умов сталого функціонування економіки, державних і суспільних інституцій на базі правових основ сформованого демократичного суспільства. Наша країна нині знаходиться на перехідному етапі. Складнощі соціально-економічного розвитку, пов’язані не тільки зі скрутним фінансово-економічним станови­щем та браком певних матеріально-енергетичних ресурсів. Розроб­ка чітких орієнтирів ускладнюється різними поглядами впливових, політичних сил на напрями розвитку і зміст реформ, певною міфо­творчістю в теоретичному та інформаційно-пропагандистському ві­дображенні аспектів постіндустріального розвитку і соціально-ду­ховним стресом, викликаним зміною соціально-економічної фор­мації та іншими негативними чинниками.

Завдання, визначені Президентом України щодо опрацювання „Стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002 – 2011 роки”, випливають із об’єктивного закону, що діє в інфор­маційній сфері – закону інформаційного випередження. Сутність останнього полягає в попередньому інформаційному (теоретично­му) усвідомленні, обґрунтуванні й окресленні напрямів розвитку соціальної системи; в організації інформаційної взаємодії як у сере­дині соціальної системи, так і з оточуючим середовищем. Ці заходи передують кожному кроку на всіх стратегічних напрямах стра­тегічного розвитку. І, як зазначено у роботі [9, с. 11], „...інформацій­не забезпечення повинно випереджувати кожний черговий крок що­до прийняття рішень у різних сферах. З цього випливає і зворотне: невирішеність проблем інформаційної взаємодії або запізнення обов’язково призводить до серйозного відставання і в інших сферах соціальної діяльності, що сьогодні і спостерігається”.

Для формування прагматичної моделі економічної і соціальної політики України доцільно вирішити комплекс проблем, пов’язаних з інформаційною складовою всіх напрямів стратегічного розвитку.

Однією з головних проблем є необхідність забезпечити об’єктивну оцінку всіх напрямів економічного і соціального розвитку. Загальна оцінка сучасного стану визначена Президентом України 18.02.02 р. і полягає в наступному: „Треба бачити, що абсолютна більшість програм, які приймаються в нашій державі, фактично „не працює”. ...Гострота ситуації пояснюється й тим, що діюча мо­дель економічної політики, яка забезпечила подолання еко­номічної кризи і виведення економіки на траєкторію зростання, себе фактично вичерпала. Її потрібно радикально змінити” [18].

Об’єктивність оцінки складових економічного і соціального стану суспільства і держави та прогнозування стратегічних на­прямів розвитку можливі лише на основі достовірної і науково опрацьованої інформації. Тільки достовірна інформація дозволя­тиме виявити помилки та вади, що гальмують економічний та со­ціальний розвиток, а також розробити механізми їхнього подолан­ня у процесі поточного і перспективного розвитку.

Враховуючи, що в сучасних умовах в нашому суспільстві одні й ті самі явища і процеси різними політичними силами розглядаються з протилежних позицій, доцільно визначитися в дефініціях, а саме:

• об’єктивність в оцінці інформації полягатиме в забезпеченні достовірності, повноти і точності для характеристики економічно­го і соціального становища відповідно до легітимного встановлен­ня пріоритетів тактичного і стратегічного напрямів розвитку; у формуванні висновків без упередження і будь-яких політичних пристрастей, керуючись виключно національними інтересами, ле­гітимно визначеними державою;

• науковість опрацювання інформації щодо соціальних про­цесів і теорій полягатиме у виявленні та обґрунтуванні об’єктивних закономірностей розвитку соціальних систем, відповідність визначених пріоритетів економічного і соціального розвитку цим закономірностям та національним інтересам, виразником яких має бути більшість народу України.

Актуальною проблемою інформаційно-теоретичного рівня є не­обхідність концептуального визначення змістових складових еко­номічного і соціального розвитку, притаманних переходу до постін­дустріального етапу розвитку. На особливу увагу заслуговує ком­плексне осмислення тактичних і стратегічних завдань подальшого розвитку на основі сучасної світової тенденції взаємодії науки і сус­пільства, швидкого зростання інтелектуалізації й наукоємності всіх видів соціальної діяльності, які б логічно поєднували ефективне ви­користання наявних матеріально-енергетичних ресурсів на базі активного впровадження науково-технічних здобутків, новітніх тех­нологій та використання позитивних можливостей інформаційної революції та застосування інформаційних технологій.

За сучасних умов актуальність вказаних проблем зумовлена тим, що в теоретичному і особливо в інформаційно-пропагандистському плані найбільш „розкрученими” темами є демократи­зація та інформатизація, що розглядаються як головні важелі, за­соби нового етапу розвитку та панацея від усіх негараздів сучасності. Аналіз публікацій у так званій незалежній пресі та поглядів опозиційних соціально-політичних угруповань підштовхує до проголошення гасла „демократизація та інформатизація” як пара­дигми стратегічного розвитку, що дуже нагадує колишні гасла ра­дянських часів.

У виступах окремих представників наукової та управлінської еліти демократизація зводиться до утвердження основних засад представницької демократії елітарного типу та свободи слова. Інформатизація та розвиток глобальної мережі Інтернет розгляда­ються як головні ознаки інформаційного суспільства. Так, відо­мий український журналіст С. Удовик пише: „На наших очах від­бувається становлення нового суспільства – інформаційного, за­снованого на об’єднанні в мережу інтелектуальних ресурсів люд­ства. ...Фактично інформаційна революція й розпочалася з появою Інтернету” [19]. Тобто подібна теоретична та інформаційно-про­пагандистська творчість є міфологізацією чергового етапу розвит­ку соціальної системи.

Автори даного дослідження далекі від того, щоб спрощувати політичну ситуацію, пов’язану з утвердженням демократичних за­сад розвитку суспільства, одних з найважливіших цивілізаційних цінностей, а також зменшувати роль і значення науково-техніч­ного прогресу, пов’язаного з інформаційними технологіями та мо­жливостями глобальної мережі Інтернет. Хоча у роботі підкрес­люється, що розробка тактичних і стратегічних завдань неможлива, передусім, без усвідомлення на інформаційно-теоретичному рівні всього комплексу проблем, що підлягають вирішенню, необхідності визначення головних і допоміжних чинників, що забезпечують до­сягнення головної мети, штучне вилучення будь-яких з них із за­гальної стратегії розвитку призведе до негативних наслідків.

Відомий український вчений професор А. С. Гальчинський у публікації „Демократію – для всіх”, проаналізувавши процеси ут­вердження сучасної європейської демократії, теоретичних основ її розвитку, ґрунтовно доводить, що розвиток демократичної системи можливий лише на еволюційній основі, що поглиблення демо­кратії безпосередньо пов’язано з економічним розвитком, зростан­ням багатства нації та добробуту людей, упровадженням цивілізо­ваного парламентаризму та підвищення дієздатності держави як суб’єкта демократизації” [21]. Критерій демократичності у фунда­ментальному дослідженні колективу авторів „Глобалізація і без­пека розвитку” віднесено до комплексу критеріїв оцінки сучасно­го світового та економічного порядку. У цій праці відзначено, що процеси прискореної демократизації більш характерні для суспі­льств так званого перехідного періоду. „Щонайперше суспільства таких держав повинні самоусвідомити фундаментальну сутність феномена демократії та її роль в соціально-економічних процесах. ... феномен демократії є соціально-економічним функціоналом, а не тільки деякою політичною чи ідеологічною категорією. Головним своїм важелем вона спрямована на якнайшвидше досягнен­ня достовірних (істинних) інформаційних знань у всіх сферах, пов’язаних із соціально-економічним життям, передусім у сфері державного управління” [22, с. 689 – 692].

Інформаційна революція в США та деяких інших країнах три­ває майже протягом п’ятдесяти років. На її сучасному етапі здійс­нюються суто прагматичні заходи, спрямовані на те, щоб інфор­мація, інформаційні технології, інформаційно-телекомунікаційні системи працювали на створення „вартості й підвищення добро­буту” [14, с. 20 – 26]. Тобто інформатизація повинна працювати на поліпшення життя і добробуту людини, суспільства, держави, міжнародного співтовариства [9, с. 89]. Тільки на основі обґрунто­ваних стратегій розвитку інформаційні технології як засіб прине­суть прибуток, а не перетворяться на „великий стрибок до кібер­нетичного простору” [16].

Все це обґрунтовано порушує питання про необхідність вива­жених, збалансованих з нашими власними потребами і можливо­стями, підходів до проблем інформатизації – тільки на цій основі інформатизація та розвиток інформаційних технологій працюва­тимуть на економічний і соціальний розвиток України, підвищен­ня добробуту її народу.

Процеси сучасного економічного і соціального розвитку потре­бують глибокого наукового і теоретичного осмислення, всебічно­го врахування глобальних політичних, економічних, соціальних, духовних, екологічних, інформаційних факторів, які стали ре­аліями наприкінці XX століття. Актуальність такої постановки питання зумовлена тим, що у суспільстві поширене уявлення про процеси глобалізації та інтеграції як суто позитивні, а інтеграції; у світову економіку є головним засобом рятування національної економіки і подолання кризових явищ. Тобто на інформаційної теоретичному рівні формується ще один міф, далекий від адекватної оцінки такого складного, багатостороннього і суперечливого явища як глобалізація.

Велику цінність для усвідомлення як позитивних, так і негативі них процесів глобалізації, їхнього впливу на економічний і соціальний розвиток на глобальному, регіональному і національному рівнях має фундаментальне дослідження колективу авторів під керівництвом і науковою редакцією члена-кореспондента НАН України, доктора економічних наук, професора О. Г. Білоруса „Глобалізація і безпека розвитку”. Фактично вперше в Україні на основі комплексного аналізу глобальних проблем в їхньому взаємозв’язку з погляду політики, економіки, соціології, екології, послідовного розгляду шкіл, концепцій і напрямів глобалістики нетрадиційно порушено питання про безпеку глобального і національного розвитку. Вказані проблеми розглядаються на основі проголошення безумовного пріоритету людини як центру орієнтації і як вищої цінності в процесах виживання і розвитку. У центрі уваги автори поставили інтелектуалізацію розвитку [22, с. 6 – 7].

Аналізуючи тенденції глобалізму, О. Г. Білорус пише: „Сучасні лідери глобальних трансформацій і діячі „глобальної революції” ставлять перед собою надзавдання набагато радикальніші, ніж ті, що ставили перед собою апостоли „світової революції” Ленін і „нового порядку” Гітлер. ... Глобалізм як нова ідеологія країн „золотого мільярда” назавжди відкидає класичний для міжнародного права принцип невтручання у внутрішні справи націй-держав і замінює його протилежним йому принципом „глобального втручання”, „гуманітарного втручання”. Ідея створення і легалізації системи „глобального управління”, „світового уряду”, „глобальної держави” на Заході набула серйозного звучання. При цьому націо­нальним державам, їх суверенітету не залишається місця і ролі бі­льшої, ніж роль місцевих адміністрацій” [22, с. 51 – 52].

Підсумовуючи результати дослідження, керівник авторського; колективу в післямові „Неоколоніальна глобалізація чи ефектив­на глобальна інтеграція?” дає ґрунтовні відповіді на поставлені питання. Наведемо лише деякі висновки, які є ключовими для усвідомлення сучасних проблем глобалізації.

• Глобалізація стала головним законом розвитку. Для одних країн вона несе нові можливості, для інших – великі загрози. Така доля чекає нації та країни, які з тих чи інших причин не залу­чені у процеси модернізації інтелектуально-інформаційного типу і не забезпечили собі високий рівень міжнародної конкурентос­проможності в процесі розвитку. До таких країн належать Ук­раїна і всі нові незалежні держави – колишні республіки СРСР.

• Головне завдання цих країн – участь у регіональній інтег­рації і вихід на світові ринки у складі регіонів – інтегрованих і конкурентоспроможних систем, які є здатними реалізувати пере­ваги окремих країн та секторів їхньої економіки.

• Якщо в XX столітті імперативом для багатьох країн було „Вчитися торгувати!” або „Вчитися комунізму!”, то в XXI сто­літті головним імперативом є „Вчитися глобалізації!”

• Головна проблема глобальної інтеграції для України, Росії та інших нових незалежних країн полягає в справедливому виріше­нні соціальної долі людини-громадянина цих країн у новому гло­бальному світі. Найбільша загроза – перетворення мільйонів гро­мадян колишнього СРСР у наймитів глобального світу „золотого мільярда”, які будуть відкинуті в соціальному розвитку і працюватимуть як некваліфікована робоча сила не за середньосвітову зарплату, а за прожитковий мінімум.

• Держава Україна повинна прийняти нову стратегію безпеч­ного розвитку на основі економічного і соціального консенсусу, що виявляє корінні інтереси громадян і об’єднує їх, створюючи синергійний ефект об’єднаної народної праці.

• ... Нові незалежні країни в умовах глобалізації мають лише одну можливу і прийнятну стратегію. Це стратегія поєднання на­родного підприємництва з інноваційним, випереджаючим характе­ром розвитку.

• Інформаційно-технологічна глобалізація веде до зруйнування національних кордонів і адміністративних бар’єрів між країнами, до всепланетного об’єднання регіональних фінансових ринків, до наси­льницького відкриття ринків країн і національних економік усіма си­лами міжнародної конкуренції, локомотивну роль в якій відіграє еко­номіка США. В цих умовах особливо зростає роль і значення націо­нальних держав нових незалежних країн у справі захисту національ­них економік та посилення їхньої конкурентоспроможності.

• Суть нової інтелектуально-інформаційної глобалізації поля­гає в перетворенні інформаційних технологій у головний інстру­мент створення вартості продукції нового типу „high-hume products” на відміну від „high-tech” продукції. Провідні лідери гло­балізації переноситимуть традиційне виробництво у відсталі країни, а в себе розвиватимуть високоінтелектуальне виробництво і виробництво нових технологій управління. В умовах глобалізації експорт капіталів буде заміщено експортом технологій.

• ...Приматом та імперативом для нових незалежних країн є високоефективний державний менеджмент, здатний розробляти і втілювати в життя економічну стратегію і національну стратегію розвитку, орієнтовану на врахування вимог і законів глобалізації та глобальної інтеграції, здатну вирішувати довгострокові завдання розвитку на десятиріччя вперед, забезпечувати необхідні масштаби і високу якість внутрішніх соціально-економічних трансформацій [22, с. 722 – 725].

Дослідження, проведені авторами даної праці у сфері інформаційних ресурсів і технологій протягом останніх років, підтверджують об’єктивний характер оцінок сутності процесів глобалізації, які подані у монографії „Глобалізація і безпека розвитку”. Цей фундаментальний науковий труд сприятиме усвідомленню нашим суспільством реальних проблем глобалізації, дозволить позбутися уявлень, які є результатом міфотворчості щодо проблем глобалізації, особливо в такій чутливій сфері, як інформаційна, впливатиме на формування головних цілей у процесі створення інформаційно-технологічної бази на новому етапі розвитку українського суспільства і держави, виходячи насамперед із національних інтересів,

Отже, постіндустріальний етап розвитку, зумовлений науково-технічним прогресом та інформаційною революцією, піднімає людство на новий цивілізаційний рівень. Цей етап розвитку отримав назву інформаційного суспільства. Ознаками, які його харак­теризують, є не тільки інформатизація і розвиток глобальної мережі Інтернет. Як ґрунтовно доведено у дослідженні [22]: „На кожному етапі НТР людство переходить на більш високий рівень прогресу. ...Дійсний науково-технічний прогрес – це прогрес всебічний, віддзеркалюючий високий загальний рівень соціального життя, в першу чергу за його гуманітарними характеристиками”. Національний рівень технологічного розвитку і відповідний йому сумарний потенціал інтеграції у світовий ринок і загальноєвропейський процес сьогодні вимірюється не просто темпами і результатами науково-технічного прогресу, „а й станом історично сформованого ресурсу, до сфери якого треба віднести, окрім фондів на несаморухомих носіях (бібліотеки, техніка, фільмотеки тощо), відповідно розвинених і компетентних людей як саморухомих носіїв цього ресурсу, що тільки живі люди є рушійною силою розвитку і управління технологічною сферою, а в підсумку і подальшого саморозвитку інформаційної основи соціально-економічного прогресу” [22, с. 618 – 619].

Вважаємо за необхідне підкреслити ще один, конче важливий висновок вченого: „Безперервне, творче вдосконалення технологічний процесів – це і є шлях науково-технічного прогресу як прискореного накопичення цінностей (вартості) або суспільного багатства. Ось чому багатство як таке створюється виключно в сфері виробництва, яке, безумовно, треба розуміти системно (курсив авторів даної праці), тобто як прогресуючу, соціально та гуманно спрямовану трудову систему, складовими частинами якої треба вважати усі транспсихоінформаційно-технологічні дії, починаючи з творчого інтелектуального процесу на вже здобутій інформаційній основі” [22, с. 646].

Проблеми формування інформаційно-технологічної бази постіндустріального суспільства неможливо вирішити без всебічного врахування як позитивних, так і негативних аспектів глобалізації. Тільки на підставі здобутків такої нової науки, як глобалістика, можна коректно ставити і вирішувати проблеми в інформаційній сфері та забезпечити цивілізовану інтеграцію у світовий інформаційний простір.

2. ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНИХ

РЕСУРСІВ ТА ДОСТУПУ ДО НИХ

За тлумачним словником, слово „ресурси” походить від французького ressourse – допоміжні засоби (грошові кошти, цінності, запаси, можливості, джерела прибутків тощо) [7, с. 1133]. Тобто ресурси (матеріальні, енергетичні, інформаційні) є необхідними елементами людської діяльності. Вони виробляються, перетворюються, використовуються тощо. Процес перманентний.

Огляд проблем розвитку інформаційних ресурсів України необхідно починати з визначення місця інформації у людському житті на сучасному етапі суспільного розвитку. Так, Закон України „Про інформацію” визначає інформацію як „документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому середовищі” [23, с. 1]. Інформаційний ресурс же визначено законодавством як „сукупність документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо)” [10, с. 1]. Інформаційні ресурси науково-технічної інформації – рушійна сила прогресу – законом визначено як „систематизоване зібрання науково-технічної літератури і документації (книги, брошури, періодичні видання, патентна документація, нормативно-технічна документація, промислові каталоги, конструкторська документація, звітна науково-технічна документація з науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, депоновані рукописи, переклади науково-технічної літератури і документації), зафіксовані на паперових чи інших носіях» [24, ст. 1].

Наведені дефініції щодо інформації, інформаційних ресурсів та науково-технічної інформації не розкривають властивостей цих категорій, не дають критеріїв й орієнтирів інформаційної діяльності, не визначають спрямованість на прогресивний розвиток соціальної системи. Вони лише віддзеркалюють наявність ресурсу як такого у вигляді інформації та знань, накопичених суспільством. Основні принципи інформаційних відносин, закріплені правовими нормами, також не дають необхідного усвідомлення певних процесів, а саме:

• гарантованості права на інформацію;

• відкритості, доступності інформації та свободи її обміну;

• повноти і точності інформації;

• законності одержання, використання, поширення і збереження інформації [23, ст. 5].

Тобто вказані принципи, незважаючи на їхню важливість, ре­гулюють інформаційні відносини у відриві від реальної дійсності, не наближають до усвідомлення механізмів і способів впливу на матеріальні та енергетичні фактори прогресу.

Авторами сучасних досліджень з даної теми пропонуються різні моделі інформаційних ресурсів. Однак, як правило, такі моделі мають описовий характер і не наближають до розуміння головних властивостей інформації (інформаційних ресурсів), яка є першоосновою всіх сфер людської діяльності.

Найбільш прийнятним варіантом термінологічного визначення інформаційних ресурсів є такий: „Це окремі документи і масиви документів, результати інтелектуальної, творчої та інформаційної діяльності, бази та банки даних, всі види архівів, бібліотеки, музейні фонди та інші, що містять відомості і знання, зафіксовані на відповідних носіях інформації, є об’єктами права власності всіх суб’єктів України і мають споживчу вартість (політичну, економічну, соціокультурну, оборонну, історичну, ринкову, інформаційну тощо)” [25, с. 535].

Таке формулювання дефініції пов’язує інформаційні ресурси з інтелектуальною, творчою діяльністю людини, результатом якої є об’єкт права власності, тобто ресурси через свою споживчу вар­тість мають використовуватися в усіх сферах соціальної системи. Отже, повноцінне існування особи, суспільства, держави немож­ливе без інформаційної складової. Але інформація (інформаційні ресурси) не є самодостатньою силою прогресу.

Ґрунтовні відповіді щодо механізмів діяльності, спрямованої на реалізацію можливостей інформації, містять системні дослід­ження взаємозв’язків людина – природа – соціальна система – інформація, викладені у [22]. Для розуміння системних сутнісних змістовних характеристик інформаційних складових цих процесів наведемо ключові висновки вченого.

1. Людина соціально-економічно, функціонально-історично накопичує інформацію як знання про закони природи і формує відповідну психоінформаційну картину світу... Практичність трансінформаційної світової орієнтації тут цілком зрозуміла, адже вона не тільки сигнально-випереджувальна, але й передбачувальна та прискорювальна.

2. ...Інформація як феномен – це тільки психічний відтінок дійсних явищ, процесів і об’єктів. Тобто це ідеальний, не самору­хомий образ, відірваний від свого носія і тому енергетично „мерт­вий”. Інформація зароджується винятково в суб’єктно-об’єктних відносинах і тому може бути „оживленою” тільки відповідною „компетентною” психікою людини.

3. ...Як ідеальний не саморухомий феномен (видимість) інфор­мація абсолютна, а як образ конкретних об’єктів речовинно-енер­гетичного світу – відносна. Слід додати, що інформаційні абст­ракції можуть мати різний рівень: від первинного, з максималь­ною об’єктивністю, і до похідного, включаючи фантастику і пря­му дезінформацію.

4. ...Активна творча діяльність людини здійснюється в речовин­но-енергетичному середовищі і має повністю відповідати його не­похитним законам. І саме для того щоб мати можливість дотри­муватися цих законів, людство в процесі свого історичного роз­витку формує психоінформаційну картину світу.

5. ...Як засвідчили загальносистемні дослідження, свою світо-орієнтовну, цілепокладальну або трудову діяльність сучасне роз­винене суспільство реалізує винятково на інформаційній основі як єдиному об’єктивному субстраті – зв’язку з речовинно-енерге­тичною першоосновою. Оскільки трудовий процес як такий завдяки принципу розподілу праці завжди складається з окремих операцій, то інформація служить також деяким субстанційним зв’язком в ієрархічному комплексі цілей і фактично за рушійною силою свідомої психіки (мислення, емоції, воля) створює кожну трудову систему.

6. Феномен інформації дуже складний і в першу чергу його можна назвати поліфункціональним. З певної точки зору інформацію як знання про світ слід вважати одним з найголовніших факторів, що породжують і розвивають свідому психіку та духовну сутність людини. Вона є змістовним фактором мислення й активного творчого ставлення людини до об’єктивно існуючого світу, прямим і зворотним зв’язком у цих відносинах. Тобто це – сутнісний міст в суб’єктно-об’єктній взаємодії [22, с. 641-645].

Відповідно до висновків О.Г. Білоруса, виходячи із загальносистемної точки зору, первинною і найголовнішого є прискорювальна, або прогресотворча, функція інформації, яка пов’язана з історично та практично виваженою вузловою економічною категорією – продуктивністю праці, головним критерієм прогресивного суспільного розвитку, основою якого є безперервне, творче удосконалення технологічних процесів. При цьому темпи збагачення цивілізованим шляхом залежать від темпів розвитку виробництва.

Наступним важливим аспектом прогресивного розвитку, на думку вченого, є інформаційна складова попиту і реалізації виробленої продукції, яка відображає з одного боку людські потреби, а з другого – об’єктивні можливості їхнього досягнення та можливості споживача, враховує феномен цінності (вартості) та феномен грошей як системи інформаційних знаків відображення виробничо-споживчих факторів. Він пише: „...інформація як система знаків, зокрема як грошовий знак, сама по собі несаморухома і не може активно взаємодіяти із середовищем. Вона починає діяти тільки в органічній єдності з людською свідомою і відповідно налаштованою психікою. Відповідний лад в соціально-психологічному стані людей падає якість інформації – її об’єктивність і достовірність ... без урахування відповідного психологічного стану людей, без їх довіри до життєво важливої інформації, в першу чергу до грошей, принципово не можна одержати позитивного результату” [22].

І наступний, важливий фактор ґрунтовно доведений О. Г. Білорусом: „Якщо, наприклад, функціонально необхідну для організації ефективної діяльності інформацію накопичувати без кваліфіковано скоординованої системи та перевірки на якість, то це зрештою неминуче приведе до тих чи інших потрясінь. Тому що це вже дезорієнтація, і ми є живими свідками наслідків такої дезорієнтації . ... Але, мабуть, існує певна величина „критичної маси” наявної в суспільстві об’єктивної і достовірної, соціально важливої інформації. І вектор розвитку вирішально залежить від цієї маси. ... Отже, психологічно найбільш здоровим сьогодні можна визнати суспільство з високорозвиненою та добре і цілеспрямовано систематизованою науковою інформацією. Громадянство також має великий вплив на суспільно-інформаційну проникненість соціально-економічної сфери. Тому вирішальним фактором тут треба визнати атмосферу моральності та правосвідомості, які врешті-решт формуються на основі якісно сформованої інформаційно-цільової системи. ... В певним чином систематизовану інформаційну основу входять (повинні входити) всі без винятку спеціалізовані інформаційні підсистеми. Адже з огляду на єдність об’єктивно існуючого матеріального світу, інформаційна його картина генетично є – і методологічно також повинна бути – системно єдиною” [22, с. 645-650].

Таким чином, фундаментальні дослідження відомого українського вченого О.Г. Білоруса є ключовими для усвідомлення системних сутнісних змістовних характеристик інформаційних складових процесів прогресивного економічного і соціального розвитку; шляхів формування і розвитку національного інформаційного простору на основі об’єктивної, достовірної і соціально важливої інформації; проблем логічного поєднання в загальній національній інформаційній системі всіх спеціалізованих інформаційних підсистем (галузей і видів інформації).

Розглянемо найпринциповіше проблемні питання розвитку інформаційних ресурсів та цивілізованого їхнього формування у середовищі національного інформаційного простору.

• Поширене у суспільстві обмежене уявлення про державну інформаційну політику, зміст якої начебто зводиться лише до інформування населення про події та явища, про роботу державних органів, про діяльність засобів масової інформації тощо створює реальну загрозу розвитку інформаційного середовища та його інформаційних складових.

Реальністю є те, що в Україні створено умови для штучного вилучення інформаційно-політичних, економічних, соціокультурних та інших складових із системи державної інформаційної політики. Тобто сьогодні державна інформаційна політика штучно відірвана від матеріально-енергетичної основи і реального економічного та соціально-культурного життя суспільства і держави. Наслідком цього є поширення в суспільстві різних квазіотеорій інформаційного спектра: „інформаційна економіка” – лише як обмін інформацією та знаннями; необмежена свобода і повна відкритість інформаційної діяльності; інформатизація та „великий стрибок” до кібернетичного простору як засоби лікування всіх економічних і соціальних „хвороб”; інтеграція у глобальну економіку та світовий інформаційний простір за будь-яку ціну тощо. Все це на інформаційно-теоретичному рівні гальмує осмислення проблем економічного і соціального розвитку, заважає накопиченню в суспільстві „певної величини „критичної маси” об’єктивної і достовірної соціально-важливої інформації”, від якої вирішальною мірою залежить вектор розвитку. До цього слід додати, що накопичення певної „критичної маси” спотвореної, необ’єктивної і недостовірної інформації неминуче призведе до появи нових економічних проблем і соціальних конфліктів та інших негативних явищ. Спотворене ставлення до інформації О.Г. Білорус називає „соціальною психопатією” [22, с. 648].

Таким чином, гострою і актуальною проблемою сьогодення є необхідність розробки концептуальних основ державної інформаційної політики, яка б логічно поєднувала весь комплекс інформаційних складових (галузей, видів інформації) в єдину цільову інформаційну систему, спрямовану на виконання світоорієнтивної, системо утворювальної, прискорювально-прогресотворчої функцій інформації і знань задля економічного і соціального розвитку, підвищення добробуту людини і, врешті-решт, підвищення комунікаційної можливості забезпечення стабільності в суспільстві і державі.

• Актуальною проблемою сучасного розвитку України те, що в суспільстві, навіть офіційними каналами, циркулюють величезні обсяги недостовірної і спотвореної інформації. Розглянемо проблеми найважливіших складових єдиної інформаційної системи (середовища).

Проблеми інформаційно-економічної складової. Економічна теорія свідчить, що ефективне функціонування сучасної ринкової економіки неможливе без надійного і достовірного інформаційного забезпечення, від якого залежить поведінка суб’єктів економічних відносин, їхня конкурентоспроможність та результативність економічної діяльності.

Аналіз стану інформаційної складової економічного розвитку свідчить про безсистемність і хаотичність функціонування інформаційно-економічного середовища України, яке здебільшого наповнюється недостовірною, а в окремих випадках і спотвореною інформацією.

Так, за оцінками експертів, система статистичної звітності не забезпечує отримання достовірної інформації, „насамперед, це стосується сфери зовнішньоекономічної діяльності та ПЕК. ...Різні дані (за однаковими позиціями) щодо зовнішньої торгівлі оприлюднюють Державний комітет статистики України і Державна митна служба, а оцінки показників зовнішньої торгівлі, зроблені в Україні, значно відрізняються від показників, що наводяться її зарубіжними партнерами. Аналогічна ситуація і в інших сферах” [26, с. 25]. І ще один аспект, який був виявлений експертами і засобами масової інформації: „За даними Державного комітету статистики України, за дев’ять місяців 2000 р. реальні грошові доходи населення зросли на 7,1 % (Експрес-доповідь „Грошові доходи та витрати населення України, № 347, 10. 11 2000 р.) Президент України заявив про падіння реальної зарплати на 7,9 % за 10 місяців 2000 р. (Укрінформ, 12. 12 2000 р.). У свою чергу фахівці Міжнародного центру перспективних досліджень стверджують, що реальна зарплата протягом 2000 р. зросла на 1 % (УНІАН, 29. 11. 2000 р.). При цьому кожна зі сторін використовує різні показники (реальні грошові доходи, реальна зарплата) та різні бази для порівняння (за 9 місяців, за 10 місяців, протягом року), що робить оцінки неспівставними”. [26].

Суперечна інформація, яка використовується представниками різних політичних сил і економічних шкіл у період щорічних бюджетних дебатів. І тільки в ході виконання бюджету виявляється, що заплановані пропорції мають значні розбіжності з об’єктивною реальністю.

Можна згадати також рекламу комерційних банків, зокрема комерційного банку „Україна”, коли за допомогою засобів масової інформації тиражувалася свідомо недостовірна інформація, що стало однією з причин втрати заощаджень великою кількістю людей і створило певне соціальне напруження.

Серйозну проблему становить неадекватність інформаційних показників, якими у суспільстві оперують суб’єкти соціально-економічних відносин. Так, вважається, що банкрутство підприємств є необхідною умовою оздоровлення мікроекономічного середовища. Однак в умовах інформаційного хаосу досконалих критеріїв визнання того чи іншого підприємства банкрутом просто не існує. За оцінками експертів Інституту економічного прогнозування НАН України 49 % вітчизняних підприємств збиткові, тобто неплатоспроможні [27]. За таких умов, керуючись формальними ознаками неплатоспроможності, прибутковості, рентабельності можна визначити банкрутами майже половину підприємств виробничої сфери.

Наступна проблема щодо кризи платоспроможності підприємств пов’язана з інформаційною складовою політики ціноутворення. Сьогодні фактично неможливо передбачити рівень цін наперед на декілька місяців. Деякі аспекти цієї проблеми обґрунтовуються так: „Постачальники продукції не завжди мають змогу точно передбачити, у якій ланці станеться розрив платежів через функціонування збиткових підприємств. Страхуючи ризик втрати частини доходів, вони завищують ціну на свою продукцію. З огляду на масштаби нерентабельного виробництва, можна припустити, що таке „цінове страхування від неплатежів” досить поширене. У масштабі нагромадженого між вітчизняними підприємствами боргу за неоплачені продукцію та послуги навряд чи сприяють відмові від нього” [27]. Серйозні сумніви також висловлюються щодо об’єктивності підвищення цін на електроенергію. Співвідношення вітчизняних електро-тарифів та середньої заробітної плати у промисловості вже у двічі-тричі перевищує аналогічний показник у США. Та й небажання компаній-виробників публічно обговорювати структуру своїй видатків свідчить, що подорожчання їхньої продукції аж ніяк не пояснюється об’єктивними чинниками [27].

Отже, відсутність належного інформаційного забезпечення підводить до таких висновків: по-перше, невизначеність і хаос у ціноутворенні унеможливлюють стратегічне і тактичне планування господарської діяльності суб’єктами економічної діяльності; по-друге, створюються умови для недобросовісної конкуренції та по­стійного порушення прав споживачів.

Багато проблем виникає через незадовільний стан інформаційного забезпечення політики приватизації, функціонування фондового ринку, надзвичайної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності. Виникають суперечки стосовно оцінок прибутків від приватизації державних підприємств, здійснюються масштабні товарні та фінансові операції за кордоном, в офшорних зонах без відповідного державного контролю тощо.

Реальністю є також штучна закритість інформаційно-економічних потоків, що циркулюють в Україні. У зв’язку з відсутністю ефективних механізмів державного регулювання рівних можливостей доступу до загальнодоступної (відкритої) економічної інформації багато суб’єктів господарювання працюють без знання умов ринкового середовища. Фактично галузева і відомча інформація, створена на кошти платників податків, використовується, як правило, у вузьковідомчих інтересах. Перевагу у доступі до неї отримують лише комерційні структури, утворені при багатьох державних органах, котрі безкоштовно користуються централізовано зібраною інформацією і самочинно встановлюють ціни на інформаційні послуги. Користувачі, що не мають можливості оплатити ці послуги, змушені користуватися нелегальними каналами отримання необхідної економічної інформації.

Можна навести багато прикладів, що характеризують сучасний інформаційно-економічний простір як фрагментарний, дезінтегрований, наповнений недостовірною, а в деяких випадках і спотвореною інформацією. Все це є підставою для таких висновків.

• Дезінтеграція інформаційно-економічного простору і трива­лий інформаційний хаос в економіці створювали і надалі створюватимуть передумови для припинення і навіть згортання склад­них виробничих процесів, невдалої орієнтації національних ви­робників у конкурентному середовищі сучасного ринку. Відсут­ність надійної і достовірної інформації стосовно всіх соціально-економічних складових унеможливлює прогнозування і раціона­льне планування стратегічного розвитку на далеку перспективу.

• Можна припустити, що дезінтеграцій ні процеси, інформаційно-економічний хаос, закритість певної галузевої І відомчої еко­номічної інформації підтримуються штучно. Підтвердженням цього можуть бути надприбутки при операціях на фондовому ринку та в процесі перепродажу акцій приватизованих підприємств, знеособлен­ня об’єктів промислової вартості, відплив капіталів за кордон тощо.

• Країна, яка неспроможна організувати поєднані в загальну ін­формаційну систему надійні інформаційно-економічні потоки, що дозволяють прогнозувати і планувати складний комплекс економі­чного і соціального розвитку на основі досягнень науково-технічно­го прогресу, приречена на втрату економічної самостійності, незалеж­ності, перетворення на сировинний придаток розвинених країн.

• Дезінтеграцію інформаційно-економічної складової єдиного інформаційного простору України неможливо перебороти будь-якими одиничними організаційними або технічними заходами. Зу­мовлено це значним поширенням і глибоким укоріненням дезінтеграційних процесів. Потрібен комплекс взаємоузгоджених і взаємо­пов’язаних дій, які було б доцільно визначити виваженою держав­ною політикою, адекватною внутрішнім та зовнішнім загрозам.

Автори дослідження не ставлять за мету розглядати і обґрун­товувати будь-які аспекти економічної теорії. Вони лише підкрес­люють, що будь-який шлях економічного розвитку та практична реалізація будь-якої економічної теорії без надійного інформацій­ного забезпечення неможливі.

Для формування розвиненого та ефективно функціонуючого інформаційно-економічного середовища, на думку авторів, було б доцільним здійснити такий комплекс заходів.

1. Організувати розробку і впровадження організаційних і правових механізмів очищення інформаційно-економічного середовища від недостовірної і спотвореної інформації. Визначити державні органи, їхню компетенцію і відповідальність за формування достовірної, надійної інформації для своєчасного надання її суб’єктам господарювання України. Забезпечити рівні умови для доступу до загальнодоступної (відкритої) економічної інформації всім суб’єктам економічних відносин, тобто до інформації, яка в розвинених країнах є суспільним надбанням. Доцільно також на законодавчому рівні посилити захист економічних інтересів споживачів, суспільства і держави. Інформаційне законодавство фактично не захищає користувачів інформації від зловживань, пов’язаних з поширенням різного роду недостовірної і спотвореної інформації.

2. Забезпечити удосконалення системи інформаційного забезпечення суб’єктів економічної діяльності як на традиційній основі, так і шляхом застосування інформаційно-телекомунікаційних систем.

3. Потребує вирішення і комплекс інформаційно-економічних проблем, а саме: налагодження надійних процедур індексації вартісних пропорцій, грошових потоків, прибутків і витрат на випадок сплеску неконтрольованої інфляції; розробка та впровадження критеріїв оцінки стану економічних об’єктів через неефективність застосування критеріїв рентабельності, які використовуються в стабільній ринковій економіці; розв’язання проблем державного впливу на ринкові відносини, наприклад, в процесі зовнішньої економічної діяльності тощо.

Тільки шляхом очищення національного інформаційно-економічного середовища від недостовірної і спотвореної інформації можна забезпечити розвиток інформаційно-економічної складової загальної інформаційної системи України та забезпечити накопичення необхідної „критичної маси” інформації і знань, яка визначає подальший стратегічний розвиток.

4. Формування на інформаційно-теоретичному рівні необхідних уявлень про економічний і соціальний розвиток в сучасних умовах є проблематичним без всебічного осмислення процесів глобалізації та інтеграції. Закономірність цих процесів ґрунтовно розглядається сучасною наукою – глобалістикою. Ключовими для розуміння сучасних проблем глобального світу є фундаментальні дослідження [22].

З точки зору формування інформаційної складової національного інформаційно-економічного середовища з урахуванням глобальних інтеграційних процесів потребують вирішення наступні проблеми.

По-перше. Усвідомлення на інформаційно-теоретичному рівні співвідношення та механізмів взаємодії національної економіки і капіталів з міжнародними фінансовими організаціями і транснаціональними корпораціями (ТНК), а також позитивних і негативних аспектів інтеграційних процесів.

На думку економістів, прихід західних ТНК на вітчизняний ринок матиме неоднозначні наслідки. З одного боку – це позитивний фактор, бо корпорації демонструють вищу продуктивність праці, застосовують новітні технології та ефективний менеджмент [28]. Про позитивні аспекти і вигідність цього процесу для країн, що розвиваються насамперед через одержання західних технологій, йдеться в багатьох публікаціях і дослідженнях. Прихід ТНК розглядається як „приплив цінної прикладної інформації, яка вже пройшла шлях соціально-практичної конкретизації від суто наукової до технологічно-виробничої” [22, с. 639].

З іншого боку, ТНК абсолютно байдужі до проблем української економіки, бо орієнтуються на включення високоприбуткових її сегментів у міжнародний розподіл праці. Такий стан речей і в подальшому поглиблюватиме депресію менш прибуткових галузей економіки [28]. При цьому необхідно враховувати, що за міжнародними фінансовими, економічними та іншими організаціями стоять розвинені країни Заходу – лідери глобалізації. Їхні дії спрямовані на досягнення власних інтересів, тобто на економічний розвиток сильних країн за рахунок слабих і тих, що розвиваються.

Таким чином, наукове осмислення і політичне прогнозування економічного і соціального розвитку в умовах глобалізації сприятиме відповіді на нериторичне питання відомого українського вченого О.Г. Білоруса: „Неоколоніальна глобалізація чи глобальна інтеграція?”

По-друге. Реальністю сьогодення є дискусії навколо проблем відкритості та закритості науки. У зв’язку з цим доцільно нагадати, що наука за своєю природою є інтернаціональною, однак вона робиться в конкретних країнах. І кожна країна з урахуванням попиту на наукову інформацію, рівнем розвитку її технологічних ресурсів здійснює заходи щодо забезпечення монопольних прав на реалізацію власних наукових здобутків. Механізмом вирішення цих питань завжди була патентно-ліцензійна система та система засекречування.

Це переконливо підтверджує досвід США, де „було чимало небезпідставних спроб обґрунтування негативних наслідків обміну технологіями (здебільшого їх експорту) в формі науково-технічної документації та інформації. Одну з причин послаблення своїх позицій на світовому ринку США бачать у продажу за кордон великої кількості так званих „голих технологій” (тобто патентів, ліцензій, ноу-хау) замість того, щоб продавати ці технології вже втіленими в капітальне устаткування і високотехнологічну споживчу продукцію... При цьому США свідомо звужують сферу патентно-ліцензійного обміну, вірніше експорту шляхом засекречування результатів наукових досліджень і розробок. ... Патентно захищена науково-технічна інформація в США є головним об’єктом комерції і розвиненого внутрішнього, тобто національного, ринку. ... Зовнішньоекономічні відносини принципово відрізняються від внутрішньо економічних саме „абсолютним” характером монополії на науково-технічну інформацію” [22, с. 639, 640].

Автори даного дослідження неодноразово писали про необхідність у сучасних умовах забезпечити логічне поєднання свободи інформаційної, в тому числі наукової, діяльності, міжнародного наукового обміну та припустимих обмежень на поширення інформації в інтересах економічного, соціального розвитку України і укріплення її національної безпеки. Цей постулат повинен бути основою формування і розвитку науково-технологічної складової інформаційно-економічного середовища України.

По-третє. В умовах процесів глобалізації та інтеграції тільки дієздатна держава може забезпечити функціонування і розвиток інформаційно-економічного середовища України. Шляхами вирішення цих проблем, на думку авторів, можуть бути такі:

• підвищення ролі й відповідальності державних інституцій з урахуванням світового досвіду регулювання процесів інформаційно-економічної взаємодії;

• впровадження комплексу правових механізмів регулювання діяльності міжнародних фінансових, економічних та інших організацій в Україні, вдосконалення законодавства щодо обміну технологіями, захисту об’єктів інтелектуальної власності.

Тобто йдеться про формування й удосконалення інформаційно-правової основи інформаційно-економічного середовища України.

Характерною ознакою української дійсності є те, що перехід до постіндустріального етапу розвитку здійснюється дуже специфічно: значною мірою зруйновано власну індустріальну основу, в тому числі електронну промисловість. Це стосується не тільки України, а й низки інших країн на пострадянському просторі.

Авторами даної монографії протягом кількох років вивчалися питання впливу комп’ютеризації на виробничі й управлінські процеси в державних органах і на підприємствах.

Слід зазначити, що в таких державних органах як ДПА, МВС, Держкомкордон, Держмитслужба, Нацбанк і деяких інших, де інформатизація здійснюється методично і послідовно, основна маса комп’ютерної техніки використовується за призначенням.

У більшості ж інших державних органів і на низці підприємств, де вивчалося це питання, комп’ютерна техніка використовується для друкування і тиражування документів. У понад 90 % керівників державних органів і підприємств у робочих кабінетах наявні персональні комп’ютери. Водночас для переважної більшості з них комп’ютер не є необхідним робочим обладнанням, а лише ознакою того, що цей керівник крокує в ногу з часом. Реальні державні витрати на інформатизацію, в тому числі на комп’ютеризацію, в Україні поки що ніхто не підраховував, статистична ж звітність об’єктивної відповіді на це питання не дає.

У різних регіонах України авторами монографії було вивчено ці питання у понад п’ятдесяти господарських товариствах, утворених спільно з іноземними фізичними та юридичними особами. Зазначимо, що у понад половини з них частка іноземного капіталу в статутному фонді – комп’ютерне обладнання, перераховане на гроші. Такого плану іноземні „інвестиції” в українську економіку поки що реальної віддачі не дають. Окрім того, потрібно враховувати витрати на комп’ютеризацію з різних позабюджетних, благодійних та інших фондів, а це в декілька разів перевищуватиме витрати бюджетних коштів на інформатизацію.

Наведене дає підстави для таких висновків і припущень.

По-перше, новий сектор економіки – інформаційно-техно­логічний – поки що збитковий і для його упорядкування потрібні раціональні підходи та жорстке державне регулювання бюджет­них і позабюджетних коштів, що виділяються на інформатизацію. Особливу увагу слід приділяти впровадженню інформаційних (комп'ютерних) технологій у сфери, які забезпечують інноваційний розвиток країни – у науково-технологічну та виробничу сфери, а також у сферу державного управління. При цьому треба зауважити, що найновітніші технології, ноу-хау та інші наукові здобутки, навіть при їх надлишку, за відсутності необхідного національного попиту, виробничих можливостей, ресурсів, реалізованими бути не можуть. В умовах глобалізації інформаційних процесії будь-які науково-технологічні новації, не затребувані національною економікою, використовуються ТНК у власних інтересах.

По-друге, альтернативні варіанти для створення інформаційно-технологічної бази постіндустріального суспільства існують. Можна бути користувачем. За таких умов процес створення інформаційно-технологічної бази також здійснюється. Впроваджуються новітні технології як в економіку, так і у сферу обігу інформації і знань. Стосовно процесів інформатизації створено всі передумови для відведення Україні ролі споживача. Правовою нормою Закону України „Про Національну програму інформати­зації” встановлено, що з метою підвищення науково-технічного рівня виконання окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації до них можуть залучатися іноземні юридичні та фізичні особи, іноземні інвестиції [10, ст. 27]. Порядок закупівлі програмних та технічних засобів для виконання Національної програми визначається на конкурсних засадах на суму понад сто тисяч гривень. Протекціоністські заходи, передбачені Законом, не забезпечують надійного захисту вітчизняного виробника засобів інформатизації [10, ст. 20]. Результат відомий: ринок засобів інформатизації завойований іноземними фірмами. Тобто без вжиття дієвих державних заходів Україна приречена і надалі залишатися лише користувачем засобів зв’язку, комутації та обробки інформації іноземного виробництва.

Альтернативний варіант – це розвиток економіки країни з використанням наукоємних технологій, створення і розвиток на цій основі національної інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури, інформаційних технологій і системи виробництва інформаційних продуктів і послуг. При цьому слід підкреслити, що розвиток науково-технічного і виробничого потенціалу має забезпечувати виготовлення конкурентоспроможних засобів інформатизації, інформаційних технологій, продуктів і послуг, які б відповідали вимогам світових стандартів. За умов „окупації” національного ринку України зарубіжними виробниками засобів інформатизації – це дуже складна проблема, вирішення якої вимагає чіткого визначення напрямів і пріоритетів, вжиття з боку держави комплексу організаційних, правових та економічних заходів. Поширення серед частини науковців, управлінців і особливо серед значної кількості спеціалістів уявлень про інформатизацію і глобалізацію інформаційних процесів лише як про такі, що саморегулюються на основі ринкових механізмів, і надалі створюватиме передумови для бурхливого розвитку інформаційно-комуні­каційних систем у напрямі, далекому від захисту національних ін­тересів у цій сфері.

Слід зазначити, що інколи кроки керівництва держави щодо її організаційного, правового, економічного зміцнення зустрічають з боку окремих суспільних груп, партій різку і часто необґрунтовану критику. З цього приводу було б доцільним нагадати думку видатного німецького економіста і державного діяча Л. Ерхарда, яку він висловив в урядовій заяві „Політика центру і взаєморозуміння” 18 жовтня 1963 р.: „Саме промислово розвиненому сус­пільству потрібна міцна держава. Чим сильніше тиск об’єднань і груп на політику, чим відвертіше виявляється егоїзм окремих джерел насильства, тим категоричніше стає місія відповідальних сил, в особливості федерального уряду, дбати про дотримання за­гального блага. Ми зможемо вирішити майбутні завдання німець­кої політики лише тоді, коли суспільна сила об’єднань не буде підпорядкована суто особистим інтересам” [82].

Автори монографії вважають, що було б доцільним у „Стра­тегії економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 роки” окремим розділом визначити напрями і пріоритети розвит­ку сучасної інформаційно-технологічної інфраструктури України. Наукове обґрунтування економічних, матеріально-технічних, на­уково-технологічних, соціальних аспектів, у тому числі розвитку інформаційно-технологічної бази, покладено на Інститут еконо­мічного прогнозування НАН України та Національний інститут стратегічних досліджень.

Розглянемо актуальні проблеми розвитку сучасної національ­ної інформаційно-технологічної бази.

Докорінного реформування й удосконалення вимагає законо­давче і нормативно-правове регулювання суспільних інформацій­них відносин, як пов’язаних зі створенням і розвитком технологі­чної бази та захистом національного виробника засобів інформа­тизації, так і з виконанням програм і проектів інформатизації.

На засіданні РНБО України 31. 10. 01 р. „Про заходи щодо вдо­сконалення державної інформаційної політики та забезпечення ін­формаційної безпеки України” йшлося про юридичну незабезпече­ність функціонування інформаційних мереж, відсутність правил придбання та експлуатації інформаційно-телекомунікаційних тех­нологій та систем проведення фінансової та технічної експертизи проектів інформатизації, неврегульованість питань функціонування „Комп’ютерних мереж корпоративного зв’язку та Інтернет, відсутність норм та механізмів недопущення монополізації цього сектору інформаційної галузі та використання мережі всупереч законним інтересам особистості, суспільства, держави, також йшлося про відсутність системи ліцензування провайдерів та Інтернет-ЗМІ.

Аналіз чинного законодавства підводить до висновку, що поряд з недосконалістю регулятивних функцій правових норм деякі акти свідомо закладають правові механізми, що не враховують необхідності захисту національних інтересів. Так, Закон України „Про Національну програму інформатизації” в процесі формування й організації виконання державних, регіональних і місцевих програм і проектів не передбачає їхнього розмежування за режимом доступу до інформації, що в них циркулюватиме [10, ст. 2, 7, 8, 17-19]. Не дає необхідного усвідомлення щодо інформаційно-телекомунікаційних систем за вказаними ознаками і прийнятий у 1994 році Закон України „Про захист інформації в автоматизованих системах”, який визначає поняття автоматизованої системи як такої, що „здійснює автоматизовану обробку даних і до складу якої входять технічні засоби їх обробки (засоби обчислювальної техніки і зв’язку), а також методи і процедури, програмне забезпечення” [36, ст. 1]. Отже, правові норми наведених законів заклали підвалини для створення інформаційно-телекомунікаційних мереж лише за архітектурою відкритих систем, для ігнорування вимог спеціально уповноваженого органу державної влади у сфері захисту інформації з обмеженим доступом.

У зв’язку з тим, що будь-яке обмеження прав і свобод у сфері інформаційної діяльності відповідно до світових стандартів і правової норми Конституції України (ст. 34) може бути введено лише законом, потребують чіткого визначення на законодавчому рівні категорії інформаційно-телекомунікаційних систем за режимом доступу до інформації, яка в них циркулюватиме.

Національні інформаційно-телекомунікаційні системи доцільно розділяти на територіально розподілені, державні та корпоративні системи (мережі) спеціального призначення і системи загального користування.

Законом України „Про Національну систему конфіденційного зв’язку” введено поняття „спеціальна система (мережа) зв’язку – система (мережа) зв’язку, призначена для обміну інформацією з обмеженим доступом” [37, ст. 1]. Цей досвід нормотворення може бути використаним для визначення на законодавчому рівні категорій інформаційно-телекомунікаційних систем, у тому числі спеціальних, призначених для передачі, обробки, накопичення і поширення інформації з обмеженим доступом, а також встановлення ефективних правових механізмів забезпечення режиму секретності (конфіденційності) інформації в цих системах (мережах).

Актуальною проблемою розвитку інформаційно-технологічної бази та інформатизації є необхідність прагматичних підходів до визначення державою напрямів та пріоритетів. Зумовлено це як бурхливими процесами вирішення цих питань, так і теоріями та ідеями, відірваними від реалій сьогодення і розуміння суті державного управління взагалі та управління процесами інформатизації, зокрема.

Наприклад, прибічники теорії „електронного уряду” наповнюють це поняття таким змістом: „Електронний уряд – це уряд, в якому вся сукупність як внутрішніх, так і зовнішніх зв’язків та процесів підтримується і забезпечується відповідними комп’ютерними технологіями. Іншими словами, необхідною умовою переходу до електронного уряду є широка інформатизація всіх процесів, що мають місце у звичайній діяльності міністерств, відомств, місцевих органів, виконавчої влади, причому як внутрішніх, так і зовнішніх”. При цьому лише визнається необхідність забезпечення безпеки інформації, у тому числі захисту персональних даних [38].

Деякі дослідники на підставі аналізу директив президента США Б. Клінтона (від 01.07.97 р. та від 17.12.99 р.) щодо розвитку електронної комерції для закупівлі федеральними службами необхідного устаткування і товарів та розширення інформування громадян про діяльність урядових служб доходять висновку, що це і є „електронний уряд”. Найповніше уявлення про наведені теорію дає аналіз російського вченого І. Бачило у публікації журналу „Експеримент” під назвою „Уряд і Інтернет”, підготовлено на основі публікації англійського журналу „The Economist”. Розглядається досвід Австралії, Великобританії, Канади, США, Сінгапура, Туреччини. Аналіз свідчить, що практично йдеться лише про ту складову діяльності державних органів, яка стосується інформування населення і виконання обслуговуючих функцій з використанням мережі Інтернет, а саме:

• у США, Великобританії, Сінгапурі робиться спроба комплексно вирішити проблеми контактів з населенням (інформаційних та обслуговуючих);

• в більшості з цих країн – реєстрація і перереєстрація автотранспортних засобів, податкових, страхових, працевлаштування і вирішення деяких інших проблем здійснюється з використанням мережі;

• у США – поширена „Інтернет – торгівля тощо.

Автори публікацій у журналах „The Economist” та „Експерт” пустили в обіг поняття „електронний уряд” [40, с. 87-88].

Наведене свідчить про способи розвинених країн за допомогою інформаційно-телекомунікаційних технологій вирішити комплекс проблем важливого і надзвичайно складного сегмента управлінської діяльності, пов’язаного з наданням і розширенням спектра державних послуг населення. До практичних кроків у цій сфері розвинені країни йшли майже п’ятдесят років.

До цього слід додати, що навіть у США впровадження інформаційно-технологічних новацій здійснюється зі збереженням подвійних технологій (у тому числі традиційних) на період адаптації населення до нових методів комунікації.

Інформатизація процесів інформування населення, надання з боку держави відповідних послуг – це важливий аспект розвитку сучасної інформаційно-технологічної бази. Однак об’єктивна реальність вимагає виваженого підходу до вирішення цього завдання, обережних оцінок цих процесів і явищ.

Наприклад, нинішній стан справ з відкритістю внутрішньої і зовнішньої інформації в Україні, принципом загальної публічності інформаційних ресурсів у діяльності державних органів можна витлумачити як нерозуміння змістовної сутності управлінської діяльності, як спроби теоретиків „електронного уряду” нав’язувати суспільству „романтичні” ідеї загальної відкритості та гласності. Як буде показано далі, державна управлінська діяльність містить дві інформаційні складові:

• інформацію про діяльність державних органів, яка є відкритою і загальнодоступною;

• інформацію про задоволення потреб органів державної влади й управління та прийняття управлінських рішень на всіх рівнях ієрархічної структури, забезпечення суб’єкт-об’єктної інформаційної взаємодії між елементами системи; значна частина цієї інформації містить відомості обмеженого доступу і має циркулювати і використовуватися у сфері, обмеженій відповідними режимними заходами.

До наведених положень слід додати, що такий підхід ґрунтується на світовому досвіді і заклики до загальної відкритості внутрішніх і зовнішніх інформаційних ресурсів щодо діяльності державних органів в умовах будівництва суверенної і незалежної держави не тільки несерйозні, а й шкідливі.

Таким чином, розвиток інформаційно-технологічної бази, інформатизацію всіх сфер суспільного життя доцільно здійснювати на раціональній основі, методично і методологічно послідовно, з урахуванням позитивних та негативних чинників, які впливають на процеси формування інформаційного простору України, створення соціально-культурних передумов переходу до нового етапу розвитку суспільства – інформаційного.

3. ІНФОРМАЦІЙНІ РЕСУРСИ В КОНТЕКСТІ

ПРОЦЕСІВ ІНФОРМАТИЗАЦІЇ, ВІДКРИТОСТІ

ТА РИНКОВИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ В ЕКОНОМІЦІ

Не тільки в наукових колах, а й у суспільстві загалом дедалі більше усвідомлюється те, що інформатизація процесів інформування є категоричним імперативом, зумовленим необхідністю вирішення стратегічного завдання людства – виживання і розвитку цивілізації на гуманістичних засадах.

У попередньому розділі розглянуто основні проблеми формування і розвитку інформаційно-технологічної бази в процесі інформатизації. Проте рушійною силою процесів розвитку у сучасному світі стають інформаційні ресурси, наукові знання і новітні технології. Включення до сфери ринкових відносин інформаційних ресурсів, розвиток міжнародного співробітництва, широке впровадження відомчих, державних, міждержавних і глобальних інформаційно-телекомунікаційних систем, які поступово охоплюють усі сфери суспільного життя, вимагає завчасного вирішення низки організаційно-правових проблем.

Через об’єктивні й суб’єктивні обставини розробка і впровадження правових норм як головного механізму регулювання суспільних відносин та організаційних заходів забезпечення їх виконання не задовольняють проблем сьогодення.

Державна система управління й захисту інформаційних ресурсів формувалася на нижчих ланках колишньої загальносоюзної системи. Це спричинило випереджаючий розвиток відомчих систем та впровадження нових інформаційних систем новоствореними або трансформованими суб’єктами господарювання.

Аналіз економічного розвитку України свідчить, що в країні, починаючи з 2000 року, спостерігаються позитивні зміни в процесах відтворення промислово-виробничої сфери та певне стале економічне зростання. При цьому простежується процес народження в Україні інформаційного сектора ринкової економіки. Це виявляється передусім через визначення інформації та продуктів її обробки як ринкового товару, який має ціну, виробників та споживачів.

По-друге, через поступовий перехід усіх структур інформаційного забезпечення на ринкові засади організаційно-економічної діяльності та співробітництва як у середині країни, так і у міждержавному інформаційному обміні. По-третє, через удосконалення нормативно-законодавчої бази, інформаційної інфраструктури та формування національного банку даних інформаційних ресурсів та інтеграції України у світовий інформаційний простір.

Найбільш „просунутими” секторами інформаційного ринку є сектори науково-технічної та економічної інформації – саме така інформація є основою суспільно-економічного розвитку будь-якої держави, найважливішою складовою національного інформаційного простору, базисною складовою її національної безпеки.

Зазначимо, що всі провідні держави забезпечують жорсткий захист тих власних інформаційних ресурсів, які становлять підґрунтя їхнього економічного, науково-технологічного, військового лідерства у сучасному мінливому світі, та вживають усіх заходів для отримання певної інформації ззовні.

Тому перед Україною передусім постає завдання аналізу наявності та прогресивності інформаційних ресурсів, які характеризують названі сегменти інформаційного ринку, та формування відповідної бази даних. Основу науково-технічних та економічних інформаційних ресурсів становлять друковані та електронні публікації і документи (статті, тези конференцій, книжкові публікації, описи винаходів, стандарти, статистичні та науково-технічні звіти, дисертації, що розміщені в ретро та сучасних базах даних). Україна за кількістю та складом має неабиякі обсяги науково-технічних та економічних інформаційних ресурсів: інформаційні ресурси бібліотечної мережі, архівного фонду, національної системи науково-технічної інформації, державної системи статистики, ресурсів органів державної влади та місцевого самоврядування , галузей і сфер економіки. Науково-технічні та економічні інформаційні ресурси становлять запасник інформації, наявної або тієї, що створюється, для використання в усіх областях знань і діяльності суспільства та держави.

Результати економічної діяльності зазвичай містяться в базах даних, відтворюючих реальний стан економічного розвитку держави. Зокрема, кожна державна установа, науково-дослідний інститут, інформаційно-обчислювальний центр, підприємство незалежно від розмірів та форми власності, почали створювати необхідні для своєї діяльності бази даних. Такі бази даних вміщують різні обсяги інформаційних ресурсів, наявність яких уможливлює розвиток діяльності власників баз даних, зокрема для прийняття управлінських рішень, й оцінку інформаційної ресурсної бази країни.

Наявність значної ресурсної бази дозволяє бачити та аналізувати стан соціально-економічного розвитку України, оперативно визначати критичні ситуації, розробляти сценарії виходу з кризових ситуацій, координувати взаємодію суб’єктів господарювання. Слід відзначити, що в Україні останнім часом сформована значна кількість баз даних (табл. 1).

Таблиця 1

Відомості про тематичний розподіл баз даних

Тематика	1991		1993		1995		1997			1998		1999		2000
Кількість
Бізнес		2101		2644		2769		2887	3014		3039		2829
Споживча інформація		450		837		978		1082	1343		1680		1725
Медицина і біологія		690		742		775		826	1004		1154		1286
Гуманітарні дисципліни		248		330		367		432	526		626		629
Політематичні бази		366		230		209		254	354		465		500
Науково-технічна інформація		1210		1529		1568		1635	1749		1889		1937
Суспільні науки		453		473		495		557	619		638		623
Новини		291		369		421		473	476		503		498

Верховна Рада України оперує базами даних про склад та структуру парламенту, зміни, що вносяться до Конституції та законопроектів, містить база даних „Законодавство України”.

Кабінет Міністрів України розробляє та супроводжує бази даних про склад КМУ, законодавче забезпечення соціально-економічної політики уряду, єдиний державний автоматизований паспортний реєстр.

У Головному Управлінні Державної Служби України функціонує база даних „Реєстр контрактів з керівниками державних підприємств, установ і організацій та головами правлінь акціонерних товариств, контрольний пакет акцій яких належить державі.

У Міністерстві закордонних справ підтримуються бази даних щодо структур щодо структур міністерства, питань зовнішньополітичної діяльності України: новини, заяви, виступи та прес-релізи за всіма аспектами зовнішньої політики України.

У Міністерстві освіти і науки України функціонують бази даних про навчальні заклади України, навчання за кордоном, новини науки, вищі та середні навчальні заклади, спеціалізовані дитячі установи.

Підпорядковані Міністерству праці та соціальної політики структури також мають багато інформаційного матеріалу. Пенсійний Фонд України користується у своїй роботі автоматизованою системою обробки документації щодо пенсій та допомоги (АСОД / КОМТЕХ). До складу цієї системи входить понад 90 автоматизованих робочих місць (АРМів). Інформація, що накопичується в базах даних системи, дозволяє одержати довідки про кількість пенсіонерів-інвалідів м. Києва; про пенсії льотних екіпажів, особові рахунки, прибутки пенсіонерів тощо. Управління соціального захисту населення, Фонд інвалідів використовує інформацію, що накопичується в базі даних „Наша сім’я” (облік громадян України, які потребують соціальної допомоги).

Міністерство екології і природних ресурсів України супроводжує базу даних про стан навколишнього середовища та екологічні проблеми України.

Міністерство юстиції України супроводжує бази даних про апарат міністерства, місцеві управління юстиції, судову систему, нотаріат, інститути судової експертизи, „Законодавство”, „Нормативні акти України”, „Лоцман”.

В Українському інституті науково-технічної та економічної інформації функціонує банк даних, який об’єднує бази даних понад 4000 українських web-сайтів, розподілені за тематичним та алфавітним каталогами. З 1992 року Інститут веде базу даних зареєстрованих НДДКР та дисертацій, яка на сьогодні налічує понад 420 тис. документів, а з 1998 р. реєструє електронні інформаційні ресурси з науково-технічної та економічної діяльності.

Інститут Проблем Реєстрації інформації (ІПРІ) НАН України розробив та впровадив метабазу даних „Реєстр інформаційних ресурсів м. Києва” (РІР). База розміщена в Інтернеті на web-сайті (www.ipri.kiev.ua). Крім цього, ІПРІ НАН України містить інформацію про бази даних органів державної влади та місцевого самоврядування м. Києва.

Практично всі обласні та міські державні адміністрації України розробили та супроводжують бази даних про нормативно-законодавчі загальнонаціональні та регіональні документи, статистичні та економічні показники розвитку регіонів, міграції населення, служби зайнятості, тендери, культурно-оздоровчі заклади, банки тощо.

Як вищезазначені, так і всі інші суб’єкти інформаційних відносин, що створили або створюють інформаційно-технологічну базу для виконання покладених на них державою функцій, у процесі реєстрації, накопичення, зберігання, поширення та використання інформації з обмеженим доступом зобов’язані передбачити і вжити заходів щодо забезпечення режиму секретності (конфіденційності) інформації, що підлягає охороні, відповідно до порядку і правил, встановлених чинним законодавством України.

Зазначимо, що останніми роками кількість представленої в Інтернеті інформації щодо України зросла у понад десять разів. Так, на початок 2000 року загальний обсяг електронних національних інформаційних ресурсів розміщувався на 1,4 тис. web-серверах, а на початок 2001 року – вже на 9268 web-серверах, загальна кількість web-сторінок налічує понад 900 тис. За змістом інформацію на цих серверах розподілено таким чином: 42 % – інформація про підприємства, банки та біржі; 29,5 % – відомості для широкого кола користувачів; 10 % – інформація про провайдерів послуг Інтернет; 8,5 % – електронні версії газет та журналів; 7 % – інформація про науково-дослідні інститути та навчальні заклади; 3 % – інформація про діяльність органів виконавчої влади та управління.

Система державного управління й захисту інформаційних ресурсів формується та вдосконалюється у процесі становлення держави і вимагає здійснення виваженої державної політики, відповідних практичних кроків. У державі відбувається нелегкий пошук шляхів створення та вдосконалення науково обґрунтованої, економічно доцільної системи управління й захисту інформаційних ресурсів, дія якої має бути спрямована на те, щоб накопичені суспільством знан­ня, наукові досягнення працювали передусім на розвиток економіки держави та забезпечення національної безпеки України. При цьому, як підкреслив Президент України Л. Д. Кучма у доповіді під час вручення Верховній Раді Послання „Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000–2001 роки”, має бути забезпечена „розумна відкритість економіки”.

Актуальність зазначених питань вимагає розгляду законодавчих, нормативно-правових, організаційних й організаційно-технічних проблем, від способу вирішення яких залежатиме оптимальність характеристик створюваної в державі системи управління й захисту інформаційних ресурсів.

Зазначимо, що формування такої системи відбувається на тлі процесів глобалізації у світі, які є досить неоднозначними, і ця неоднозначність дедалі більше усвідомлюється не тільки вітчизняними вченими та дослідниками за кордоном, а й суспільством загалом.

Через обмеженість у природних ресурсах розвиток України у перспективі має відбуватися у напрямі ефективного використання цих ресурсів, виготовлення і постачання на внутрішній та світовий ринки якісної і високотехнологічної продукції та практичної реалізації державою як суб’єктом управління ефективної науково-технологічної політики.

Так, у монографії під редакцією доктора економічних наук Б. А. Малицького зазначено, що „результати проведених досліджень переконливо свідчать про винятково важливе значення державної науково-технічної політики для забезпечення умов, завдяки яким наукові знання і технології перетворюються на вирішальний фактор економічного прогресу. ... Там, де конструктивна участь держави в організації науки існує, найкраще розвиваються і використовуються особисті творчі можливості науковців, ефективніше здійснюється інноваційний процес, вагомішою є роль науки, технологій та інформації у соціально-економічному розвитку країни” [43, с. 3].

Доктор юридичних наук, професор Н. Р. Нижник, формулюю­чи державну стратегію регіональної політики, підкреслює, що розробка стратегії розвитку має спиратися головним чином на власній матеріальні, фінансові, науково-технічні та інші ресурси і є ос­новною функцією структур регіонального управління [44, с. 60].

Відокремлення і акцентування уваги на проблемах захисту інформаційних ресурсів у загальній системі управління національними інформаційними ресурсами, насамперед на процесах їх формування, розвитку і забезпечення ефективного використання, має сенс у плані захисту національних інтересів і забезпечення національної безпеки, створення умов для сталого і безперешкодного функціонування суб’єктів господарювання всіх форм власності, забезпечення позитивного для України результату перетворень у всіх сферах життєдіяльності особи, суспільства і держави. Насамперед це стосується сфери економіки, оскільки для держави, як відзначають вітчизняні науковці, „одним з найважливіших завдань є створення надійної системи забезпечення економічної безпеки як складової цілісної системи гарантування національної безпеки України” [22, с. 434].

У дослідженні Р. М. Юсупова і В. П. Заболотського зазначено, що нині „основу економіки розвиненої держави починають складати реформаційні ресурси”, а саме поняття національних інформаційних ресурсів „претендує на роль економічної категорії” [41, с. 355].

Зазначимо, що не визначивши на рівні актів законодавства правових норм регулювання відносин, пов’язаних із захистом інформаційних ресурсів, та не встановивши компетенції і відповідного рівня забезпеченості скоординованих дій з цих питань державними органами та іншими суб’єктами, що діють в інформаційній сфері, неможливо без шкоди для суспільства і держави здійснювати формування, розвиток і використання інформаційних ресурсів, що підлягають охороні з боку держави. Заходи і засоби захисту відповідної категорії інформаційних ресурсів завжди зумовлені їхньою важливістю.

Недооцінювання або нерозуміння жорсткої необхідності захи­сту законодавчо визначених інформаційних ресурсів, державних програм, методів і засобів досягнення державою національно значущих й стратегічних цілей не тільки призводить до негативного кінцевого результату, безглуздої витрати державних коштів, збід­нення кожного громадянина України, а й небезпечна для людини, суспільства, держави загалом.

Україна – молода держава. Органи державного управління протягом останніх 10 років перебували у стані перманентного ре­формування, кадри фахівців у державних установах постійно змі­нювалися, а тільки-но накопичений досвід державного управлін­ня нерідко втрачався, оскільки функції, делеговані певній струк­турі, переймали на себе інші фахівці, зі своїм баченням проблем і досвідом роботи. Був потрібний час для усвідомлення нових про­блем, що постають перед державою, а вони, як відомо, простими не бувають: будь-яка держава діє в умовах різних обмежень – пра­вових, політичних, ресурсних тощо, всі держави на міжнародній арені конкурують між собою, а форми цієї конкурентної бороть­би можуть бути різними – від інформаційного й економічного втручання у внутрішні справи до прямого військового. Джерела­ми цієї конкурентної боротьби є боротьба за життєво важливі ресурси, обстоювання національних інтересів, забезпечення своєї національної безпеки.

У цьому плані заслуговує на увагу висловлювання Прем’єр-міністра України А. Кінаха в інтерв’ю редакції газети „День”: „...Ми протягом 10 років дуже мало приділяли уваги національним інтересам. Та держава, котра не вміє формулювати й захищати національні інтереси сучасними методами, ніколи не буде ні конкурентоспроможною, ні благополучною” [42].

На засіданні Всеукраїнського прес-клубу секретар Ради національної безпеки і оборони України Є. К. Марчук звернув увагу журналістів центральних та регіональних видань, теле- і радіо- журналістів на те, що XXI століття висунуло перед Україною і перед іншими країнами світу нові серйозні завдання, що стосуються проблем національної безпеки. Серед головних названих проблем відзначимо глобалізацію багатьох сфер життя світової спільноти – її негативний вплив позначається на всіх сферах, від політики до економіки; проблему захисту інформаційного простору України від інформаційної інтервенції [45].

Зазначимо, що такі поняття як „інформаційний простір”, „національний інформаційний простір” в інформаційному законодавстві України досі не визначено. Необхідність законодавчого визначення таких ключових понять та термінів інформаційного права як інформаційний суверенітет України, національний інформаційний простір, правовий режим інформації, принципи міжнародного інформаційного співробітництва тощо, які слугуватимуть підґрунтям подальшого вдосконалення інформаційного законодавства, прийняття дієздатних законів та формування важливих правових ознак суверенної та незалежної держави, яка прагне до міжнародного співробітництва на принципах вільних і рівноправних націй, підкреслено у статті О. В. Сосніна [46]. Авторами статті „Політико-правові аспекти формування інформаційного суспільства суверенної і незалежної держави” [47] запропоновано визначити основні елементи інформаційного простору України: національні інформаційні ресурси України; інформаційна інфраструктура, у складі якої наявні організаційні структури управління й структури забезпечення; інформаційно-телекомунікаційні структури; інформаційні технології; система засобів масової інформації.

Відомо, що в країні триває адміністративна реформа, і є надія, що структура органів державної влади набуде системного і логічно завершеного характеру. Ця структура й стане тією „платформою”, на якій циркулюватимуть інформаційні потоки і яка забезпечуватиме ефективну роботу державної системи управління, життєдіяльність громадянина, суспільства й держави загалом, а також захист циркулюючої у системах державного управління інфор­мації, захист створюваних інформаційних ресурсів, їх обігу і накопичення, зокрема. У той же час ця структура забезпечить у визна­чених законом межах умови для міжнародного обміну інформацією. Кожна система управління створюється суб’єктом управління і відбиває його власне розуміння і вимоги до системи управління як такої, прорахунки в цих питаннях можуть дорого коштувати державі й надовго відкинуть її від визначених стратегічних цілей.

У правовому, організаційному та організаційно-технічному плані Україні ще багато треба зробити для створення системи управління національними інформаційними ресурсами, надійного захисту каналів державного управління, новітніх технологій, су­часних виробництв, інформаційних ресурсів, що забезпечують або забезпечуватимуть провідні позиції країни у світі, – всього того, що потребує правового захисту з боку держави.

Не менш актуальною є проблема виконання ст. 28 Закону Ук­раїни „Про інформацію” щодо визначення Верховною Радою України і Кабінетом Міністрів України спеціального органу для забезпечення державного контролю за режимом доступу до інформації, що становить „іншу, передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі” (ст. 30), яку досі не вирішено. Проте надзвичайно важливо, щоб у державі будь-яка робота з інформаційними ресурсами, що містять відомості обмеженого доступу, здійснювалася відповідно до „правил гри”, встановлених державою для кожного виду інформаційних ресурсів.

Теракти у США 11 вересня 2001 р. наочно засвідчили, що міжнародне співтовариство й Україна, зокрема, стоять перед новими загрозами міжнародній безпеці. Як підкреслюють у своїй статті в газеті „Президентський вісник” науковці Національного інститу­ту стратегічних досліджень О. Власюк, О. Литвиненко, Л. Туровець, „На перше місце в якості носія загрози як окремим країнам, так і світовій спільноті в цілому, виходять не держави, а якраз міжнародні організації на кшталт „Аль-Каїди” Усами бен Ладена. Побудовані за мережевими технологіями, базуючись одно­часно на кількох континентах, найсумлінніше засвоївши можли­вості новітніх технологій, вони стають найпотужнішим противни­ком для дещо застарілих національних систем безпеки” [48]. Цю думку поділяють і автори даної монографії.

Бурхливий розвиток інформаційних технологій і зміна методів отримання інформації, зважаючи на те, що технології подвійного призначення розширюють зону, загальну для оборонної і цивільної промислової інформації, підвищили вимоги до процесів формування, поширення, використання й захисту такої інформації. Економічна розвідка і промислове шпигунство як її складова не канули у Лету із завершенням „холодної війни”, а набирають нових обертів використовуючи для цього нові геополітичні, соціально-економічні реалії та сучасні технічні та технологічні можливості.

Не вдаючись до детального розгляду цих проблем, зазначимо основні принципи економічної розвідки:

• підпорядкованість завдань і цілей економічної розвідки ключовим економічним інтересам як держави, так і окремих суб’єктів господарювання;

• незалежність вибору об’єктів від політичних, військових та інших відносин між державами;

• постійність ведення;

• вплив на економічну структуру об’єктів економіки в інтересах держав і підприємств, що здійснюють розвідку;

• стимулювання з боку держави і зацікавлених в отримай формації підприємств.

Основні напрями діяльності економічної розвідки:

• зосередження основних зусиль економічної розвідки на „добу­ванні” стратегічної економічної інформації, яка використовується вищими урядовими та іншими колами під час підготовки і реалізації планів і рішень у всіх сферах міжнародних економічних відносин;

• спрямованість на отримання відомостей про специфічно чутливі місця діючих і прогнозованих партнерів і конкурентів;

• постійну спрямованість на „добування” науково-технічної інформації „випередження” – значні науково-технічні досягнення, прориви у фундаментальних дослідженнях, пріоритетній проблематиці;

• прагнення до отримання кризової, індикаторної інформації насамперед на об’єктах валютно-фінансової сфери та паливно-енергетичного комплексу.

Слід також звернути увагу на висновки експертів, які вважають, що за сучасних умов розмежування між „відкритою” інформацією з вільним доступом і „закритою”, доступ до якої захищається законом, має нині вирішальне значення.

Однак це розмежування ускладнюється виникненням так званої „проміжної інформації”, яка перебуває в зоні юридичного вакууму і відокремлює відкриту інформацію від закритої, а також у нейтральній зоні, яка лежить між відкритими пошуками економічної інформації з використанням законних методів і таємних пошуків з використанням незаконних методів.

Сучасні дослідження свідчать, що за умов запеклої конкурентної боротьби на міжнародному ринку масштаби „полювання” за „закритою” і „проміжною” інформацією різко зростають, що зумовле­но прагненням діючого в даному напрямі суб’єкта заощадити власні кошти на науково-дослідних та дослідно-конструкторських роботах, а також фундаментальних дослідженнях, бажанням бути обізна­ним у справах конкурента, використовувати його науково-технічні досягнення у власних інтересах. Перерозподіл фінансових, матеріа­льних, людських тощо ресурсів, що вивільняються в разі проведен­ня „успішної операції” з отримання визначеної інформації, дозво­лять приділяти більше уваги виробництву і маркетингу, концентру­вати наявні ресурси на інших напрямах, в тому числі й на прове­денні НДДКР, важливих для даного суб’єкта.

Саме тому у сфері економічної розвідки визначилися такі ос­новні напрями професійного інтересу: науково-дослідні та конст­рукторські роботи; фінансові операції компаній, у тому числі фінансування проектів, інвестиційна політика; особливості техно­логічного процесу, специфікації продукції, результати випробувань; маркетинг, зокрема, режим постачань, списки замовників, кон’юнктура ринку, відомості про угоди, що укладаються, а також звіти про реалізацію продукції; організація виробництва, у тому числі дані про введення в дію нових, розширення або модерніза­цію існуючих виробничих потужностей, об’єднання з іншими фір­мами; комерційна філософія керівників фірм-конкурентів, стра­тегія їхнього бізнесу; торгівля продукцією спеціального і подвій­ного призначення тощо.

Активно провадять роботу у вищезазначених напрямах транс­національні корпорації – лідери серед суб’єктів економічної дальності. Їхня організаційна структура, що поєднує централізм у здійсненні єдиної економічної політики з делегуванням прав ме­неджерам, які очолюють закордонні філії корпорацій, дозволяє ТНК створити гнучку систему збору інформації, яку вона отри­мує від численних філій, розпорошених у всьому світі, з ураху­ванням специфіки регіонів і навіть окремих країн.

За оцінками дослідників ООН, нині існує близько 55 тис. ТНК, що контролюють близько 170 тис. іноземних філій. Найбільші 100 ТНК, за винятком банківських і фінансових компаній, мали у 1990 р. у своєму розпорядженні сватові активи на загальну суму 3,1трлн дол., з яких активи на суму 1,2 трлн дол. розміщувалися поза межа­ми країн, в яких розташовані ці компанії. Якщо порівняти активи 100 найзначніших компаній (які можна оцінити в 20 трлн дол.) із загальною сумою активів в усьому світі, то вийде, що вони мають близько 16 % продуктивних активів усього світу, а компанії перших трьох сотень контролюють, імовірно, 25 % всіх активів. Дослідники зазначають, що ТНК здійснюють практично усі види шпигунства, починаючи від науково-технічного і закінчуючи політичним.

Джерелами отримання ТНК секретної інформації можуть бути філії у країні базування; відділи розвідки і контррозвідки ТНК; лобісти у країні базування і за кордоном; державні розвід служби; незалежні агентства, які спеціалізуються на так званій „інформаційній діяльності”.

Реалії такі, що конкурентна боротьба за ринки збуту продукції, сфери інвестицій капіталів і прагнення отримати максимальні прибутки, змушують керівництво великих корпорацій уважно слідкувати за діяльністю їхніх конкурентів.

Вище окреслено лише окремі аспекти такого спеціального питання як економічна розвідка, тільки в контексті визначення вектора її інтересів у сфері інформаційних ресурсів. У світі працює добре налагоджена система з отримання необхідної інформації, і захистити інформаційні ресурси можна лише завдяки комплексу системних заходів з боку як державних спеціальних служб, так і самих суб’єктів економічної діяльності.

Фахівці відзначають постійне зростання кількості приватних організацій, що спеціалізуються на „добуванні” відомостей про конкурентів.

Наукові дослідження свідчать, що керівництво приватних компаній уважно вивчає практику діяльності державних спецслужб з „добування” й обробки зовнішньоекономічної інформації, впрова­дження сучасних технічних засобів та інформаційних систем.

Треба зауважити, що великі масиви комерційної інформації зберігаються в електронних базах даних і є об’єктом промислово­го шпигунства, а можливість дистанційного проникнення до комп’ютерних мереж, незаконне використання, зміни і знищення даних були неодноразово продемонстровані на практиці.

Сучасні інформаційні технології дозволяють отримувати відомості переважно з використанням цих самих технологій у штучному інформаційному середовищі за мінімальною участю людини.

Для цього створюються спеціальні програмні продукти (ноуботи), здатні пересуватися мережею від комп’ютера до комп’ютера, розмножуватися, збирати і надсилати ініціатору визначену інформацію, змінювати чи руйнувати бази та банки даних найважливіших вузлів системи управління.

Нагадаємо, що при створенні мережі Інтернет комерційна без­пека до розрахунків не бралася, тому користувачі мережі вияви­лися значною мірою беззахисними.

Аналіз свідчить, що нині хакери створюють значну загрозу для національної безпеки, оскільки вони нерідко зв’язані з терористичними організаціями і організованою злочинністю, а процес ін­форматизації підвищує залежність усіх служб від сталого функ­ціонування комп’ютерних систем.

Наведемо лише окремі приклади з довгого переліку атак на комп’ютерні мережі, здійснених останніми роками.

Лютий 1999 року. Невідомі хакери змінили траєкторію польоту одного з британських супутників-шпигунів.

Серпень 1999 року. За повідомленням Пентагона, російські хакери викрали з секретних комп’ютерних мереж відомства сотні секретних документів, операція щодо їх знешкодження тривала пів­року і отримала назву „Moonlight Maze”. Усі web- сайти міністерства оборони, крім шести найбільш захищених, були закриті.

Січень 2000 року. Невідомі хакери вивели з ладу половину комп’ютерів Агентства національної безпеки США. Три доби спів­робітники Агентства не могли одержати доступ до даних супут­ників-шпигунів і глобальних мереж телефонного і комп’ютерного прослуховування.

7–9 лютого 2000 року сайти дев’яти провідних Інтернет-компаній зазнали найжорстокішого нападу хакерів – загальний обсяг втрат становив 1,2 млрд. доларів.

Ґрунтовно і всебічно ці та інші проблеми боротьби з економіч­ною розвідкою розглянуті в праці відомого російського вченого, доктора юридичних наук А. Г. Шаваєва [49] і в книзі американсь­ких авторів Боттома Н. Г. і Галатті Р. Р. Дж. [50].

Події в Україні свідчать, що проблеми захисту інформаційних ресурсів, інформаційно-телекомунікаційних систем стоять досить гостро. Так, витік інформації з державної установи в глобальну ме­режу Інтернет через появу в ній комп’ютерного вірусу „SirCam”; вірусна атака на комп’ютерну мережу генеральної дирекції ВАТ „Укртелеком” (700 комп’ютерів і десятки серверів), яка тривала протягом п’яти днів і серйозно вплинула на працездатність мережі (збитки понад 1 млн. грн) тощо, створюють підстави для порушен­ня питання про створення в Україні Центру комп’ютерного антивірусного захисту.

Зазначимо, що завчасне вжиття заходів щодо технічного захисту інформації загалом і комп’ютерного антивірусного захисту в цілому стає необхідною умовою сталого функціонування комп’ютерних мереж підприємств, установ і організацій. Так, голова Ощадбанку України В. Н. Ґрибков зазначає: „Процес комп’ютеризації банків перетворив зафіксовану на матеріальних носіях інформацію у найважливіший стратегічний ресурс, що багато у чому визначає безпеку банку. ...В одну з недавніх серпневих ночей на ощад-банківський сервер було здійснено понад 40 атак вірусних мере­жевих „черв’яків”. ... Антивіруси КАV („Антивірус Касперського” — прим. авт.) у нас їх успішно відбили” [51].

Отже, зовнішні та внутрішні загрози безпеці суб’єктам економік у спектрі проблем забезпечення національної економічної безпеки значні та різноманітні за змістом. Розглянуті явища безпосередньо загрожують не тільки окремим державним і недержавним суб’єктам економіки, а й загалом економічній безпеці країни, тому вирішенням проблеми забезпечення інформаційної безпеки та безпеки виготовлення і обігу інформаційних ресурсів стає першочерговим завданням як держави, так і всіх суб’єктів економічної діяльності.

За цих умов особливого значення набуває випереджувальне вдосконалення і розвиток правової, організаційної, організаційно-технічної і ресурсної бази системи державного управління та захисту інформаційних ресурсів України.

Розділ 2 ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ

ФУНКЦІОНАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЙНО–

ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ

НАЦІОНАЛЬНИМИ ІНФОРМАЦІЙНИМИ

РЕСУРСАМИ УКРАЇНИ

Інформаційні ресурси є одним з найважливіших об’єктів державної інформаційної політики. Враховую­чи зростаючу роль інформаційних ресурсів у сучасному світі, держава зобов’язана створити умови І механізми для формування, розвитку і ефективного використання інформаційних ресурсів у всіх сферах діяльності і, на­самперед, систему управління національними інформаційними ресурсами України.

Національні інформаційні ресурси складаються з мі­льйонів окремих документів і масивів документів, як тра­диційних – у паперовому вигляді, так і на електронних носіях, баз і банків даних, бібліотечних, архівних, музей­них, картографічних фондів, реєстрів, кадастрів, що міс­тять дані, відомості та знання, пов’язані з усіма сферами життя людини, суспільства і держави. Потенціал інформаційних ресурсів України посідає одне з провідних місць у світі. Проте доступність інформаційних ресурсів Ук­раїни для користувачів та ефективність їх використання з різних причин значно нижче, ніж у розвинених країнах. Однією з таких причин є недосконалість системи держав­ного управління національними інформаційними ресурса­ми. Важливим завданням і обов’язком держави, її інституцій є забезпечення широких можливостей для того, щоб потенціал національних інформаційних ресурсів працю­вав на досягнення сталого економічного розвитку, підви­щення добробуту людей, зміцнення демократії, збережен­ня власної соціально-культурної ідентичності, забезпе­чення рівноправного, взаємовигідного міжнародного ін­формаційного співробітництва.

Формування, накопичення, поширення, забезпечення як загальнодоступного, так і комерційного використання національних інформаційних ресурсів в умовах переходу до постіндустріального суспільства та глобальних інформаційних процесів доцільно розглядати як пріоритетні завдання, що мають загальнодержавне значення.

У даній праці з метою виявлення проблем формування системи національних інформаційних ресурсів (СНІР) відповідно до їхніх складових, галузей і видів, а також правового режиму їх функціонування здійснено аналіз поглядів на проблеми управління СНІР учених і спеціалістів та актів чинного законодавства, нормативно-правових документів, що регламентують окремі питання державної реєстрації та обігу інформаційних ресурсів та інших документів.

В основу дослідження покладено парадигму становлення розвитку державності на принципах демократичності, законності та інформаційної відкритості, закріплених у Конституції України та її правових нормах: кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в іншій спосіб – на свій вибір; здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, захисту репутації або прав інших людей, запобігання розголошенню інформації, отриманої конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя [8, ст. 34].

Сучасний стан державного управління системою національних інформаційних ресурсів можна охарактеризувати таким чином.

1. Сучасні інформаційні процеси, як внутрішні, так і глобальні, спричинили активне залучення до сфери інформаційних відносин значної кількості людей, громадських організацій, держави.

У процесі подальшого розвитку суспільних інформаційних від­носин дедалі більше виявляються „протиріччя між потребами сус­пільства в розширенні вільного обміну інформацією і необхідності окремих обмежень на її поширення” [67]. За таких умов держава не в повному обсязі забезпечує управління інформаційного сферою для встановлення необхідного балансу: з одного боку – між свободою слова, правом на інформацію, і з другого – припустимими обмежен­нями на поширення і захист інформаційних ресурсів в інтересах гарантування національної безпеки України.

2. В Україні створюється національна система законів і підзаконних нормативних актів щодо правового регулювання соціаль­них відносин, визначальною складовою яких є інформація. Вітчизняними ученими встановлено, що кількість законів України, в яких визначаються і регулюються суспільні інформаційні відноси­ни, становить понад 260, а підзаконних нормативно-правових ак­тів сягає 2 тис. [68]. Однак в економічному, соціально-політичному та організаційно-правовому плані в Україні досі не створено логічно завершеної системи державного управління національни­ми інформаційними ресурсами. Базове інформаційне законодавст­во, що безпосередньо регулює суспільні відносини в інформацій­ній сфері, та більшість актів законодавства, що містять окремі правові норми регулювання відносин у цій сфері діяльності, ста­ли чинними до прийняття у 1996 р. Конституції України. Деякі правові норми чинного законодавства виконали свою функцію, а окремі виявилися неефективними або такими, що не відповідають вимогам подальшого економічного, соціокультурного розвитку та забезпечення національної безпеки України. Як визначено у про­екті Концепції реформування законодавства України у сфері сус­пільних інформаційних відносин: „Різні закони та підзаконні ак­ти, що регламентують суспільні відносини, об’єктом яких є інфор­мація, приймалися у різні часи без узгодження поняттєвого апа­рату, тому вони мають ряд термінів, які не є достатньо коректни­ми, а отже, розуміються неоднозначно учасниками суспільних інформаційних відносин” [69, розд. , п. 2]. Нові юридичні норми у сфері суспільних інформаційних відносин нерідко не узгоджені з раніше прийнятими, що призводить до правового хаосу, падіння авторитету публічного права, нігілістичного ставлення суб'єктів суспільних відносин до законодавства [69, розд. 3, п. 5]. Крім то­го, залишаються і сфери суспільних інформаційних відносин, досі неврегульовані чинним законодавством. На думку М. Прокоф’єва, „...регулювання суспільних відносин, які виникають з приводу інформації з обмеженим доступом, що не становить державної таємниці, є „білою плямою” в законодавстві України. Це зумов­лено не лише відсутністю чіткого розмежування конфіденційної та таємної інформації, а і безсистемним та недбалим викладенням положень, які стосуються будь-якої інформації з обмеженим до­ступом, якщо вона не становить державної таємниці, непридат­ність відповідних норм до практичного застосування”. [70]. Спів­звучні з цими поглядами щодо проблем, пов’язаних з інформа­цією з обмеженим доступом, що не становить державної таємниці, висновки учасників „круглого столу” „Захист інформаційних ре­сурсів в інформаційно-телекомунікаційних системах” О. В. Сосніна [71], В. Я. Балаби [72] та інших.

Не наближає до створення цілісної, логічно завершеної системи державного управління національними інформаційними ресурсами і проект Інформаційного кодексу України. Він не вирішує комплекс визначальних економічних, соціально-політичних, організаційно-правових, матеріально-технічних та інших проблем, пов’язаних з такими аспектами:

• формування, розвиток і забезпечення ефективного використання національних інформаційних ресурсів, що сприятимуть соціально-економічному розвитку суспільства і держави, зміцненню національної безпеки України;

• подальше розширення глобалізаційних інформаційних про­цесів, можливість широкого доступу до світових інформаційних ресурсів, інтегрування національного інформаційного простору у світовий інформаційний простір;

• створення ефективно діючої системи захисту інформаційних ресурсів, системи їх створення, накопичення й обігу як підвалини інформаційного суверенітету України, здійснення незалежної інформаційної політики та захисту національних інтересів.

„У ході досліджень, – як підкреслили Р. Калюжний і В. Гавловський, – з’ясовано, що деякими політичними і державними дія­чами робляться спроби здійснити кодифікацію інформаційного за­конодавства, минаючи формування його концепції, зокрема і на рівні законодавчого акту. Таке форсування процесів правотворення інформаційного права на публічно-правовому рівні, як множини нормативних актів, нагадує будівництво багатоповерхового будинку без узгодженого плану. Прогнозувати результати таких спроб, з точ­ки зору праксеології, здорового глузду неважко...” [68].

3. Залишається невизначеною державна політика інформатизації та її місце в загальній системі державної інформаційної політики. Наслідком цього є те, що „процес інформатизації має стихійний, некерований характер” [67], що не сприяє формуванню СНІР.

Одним з важливих питань формування банку національних ін­формаційних ресурсів та його використання на мікро- та макрорівнях економічного спілкування є проблема захисту даних бан­ку як результату інтелектуальної діяльності та власності націонал них виробників інформаційної продукції. Вільний доступ до значної кількості інформації різного змісту та значення в електронній мережі з боку не меншої кількості різних споживачів, діяльність хакерів, вірусні програми тощо призводять до втрати інформації або її злочинного використання, що загострює необхідність підвищення рівня безпеки функціонування інформаційних систем.

Вирішення вказаних проблем потребує вжиття комплексу організаційних, політико-правових, науково-методологічних заходів, спрямованих на формування СНІР та забезпечення управління цією системою з боку держави. Головною метою управління є створення умов для ефективного використання інформаційних і ресурсів у діяльності державних органів, підприємств, установ, суспільних організацій і суспільства загалом. Найприйнятнішим варіантом, безумовно, є прийняття Інформаційного кодексу України – правового фундаменту регулювання як суспільних, так і міжнародних інформаційних відносин України.

Проте проект Інформаційного кодексу України, який було надіслано на узгодження до зацікавлених державних органів [73], не враховує об’єктивний стан і проблеми правового регулювання спільних інформаційних відносин, принципи наукового забезпечення правотворчої діяльності, методологічні підходи, провідні функції та завдання щодо систематизації інформаційного законо­давства України. За своїм змістом проект цього Кодексу звужено до регулювання окремих напрямів суб’єкт-об’єктних суспіль­них інформаційних відносин.

Ідея кодифікації інформаційного законодавства України підтримується різними державними органами, науковою громадськістю, спеціалістами, що працюють в інформаційній сфері. Рішенням Урядової комісії з питань інформаційно-аналітичного забезпечення органів виконавчої влади від 06.10. 2000 р. за основу був взятий проект Концепції реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин. Як зазначалося на засіданні „круглого столу” 23. 05. 2001 р., „...концептуальні розробки щодо систематизації інформаційного законодавства України є відображенням багаторічних конструктивних наукових дискусій дослідників різних галузей знань в нашій країні та за кордоном. У розробці Концепції реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин брали участь багато науковців, практиків і робота триває. Кожний новий автор, який має інтерес щодо систе­ми інформаційного законодавства, може внести свої доповнення і приєднатися до числа розробників Концепції за визначеною правовою ідеологією (доктриною, теорією)” [74].

Кодифікація правових норм регулювання суспільних відносин в інформаційний сфері потребує неабияких зусиль і багато часу, тому в проекті Концепції реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин передбачено, що „розробки нових законів та підзаконних актів у сфері суспільних інформаційних відносин можуть поєднуватися з розробкою проекту Кодексу про інформацію” [69, розд. 9, п. 11].

Автори даної праці вважають, що формування організаційно-правових засад управління національними інформаційними ресурсами як цілісною системою необхідно здійснювати паралельно з систематизацією інформаційного законодавства. А це потребує розробки й прийняття нових законів, підзаконних нормативних актів та вжиття на державному рівні певних організаційних заходів.

На думку авторів, висновки і пропозиції, що містить даний аналіз, доцільно використати для вдосконалення державного регулювання в інформаційній сфері відповідно до вимог Указу Президента України „Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 19 липня 2001 року „Про заходи щодо захисту національних інтересів в галузі зв’язку та телекомунікацій”.

Розглянемо найактуальніші проблеми реформування системи національних інформаційних ресурсів та управління нею з боку держави.

1. НАЦІОНАЛЬНІ

ІНФОРМАЦІЙНІ РЕСУРСИ ТА ЇХНІ СКЛАДОВІ

Чинне інформаційне законодавство не дає повного, юридично закріпленого трактування поняття „національні інформаційні ресурси”, що є наслідком нерозвиненості теорії інформаційних ресурсів. Відсутність теоретичного і юридично обґрунтованого визначення понятійного апарату створює проблеми формування як СНІР, так і державного управління цією системою.

Так, у Законі України „Про національну програму інформатизації” інформаційний ресурс визначено як „сукупність документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо)” [10, ст. 1]. Проте є кілька зауважень.

Наведене поняття не враховує ознак, що перетворюють інформацію на ресурс, феномен, який включає такі складові характеристики: „інформація”, „інформаційний ресурс” як предмет і результат діяльності людини, як об’єкт права власності фізичних, юридичних осіб та держави, як об’єкт товарних відносин, як державний і національний ресурс. Крім того, як зазначено в багатьох працях вітчизняних і закордонних учених, важливими ознаками інформаційного ресурсу є те, що він може бути системоутворювальним і керівним чинником діяльності людини, суспільства і держави, позитивно впливати на соціально-економічний розвиток суспільства і держави та забезпечення національної безпеки; завдавати шкоди суспільному життю у разі браку цього ресурсу, низької його якості або негативної інформаційної експансії з боку інших країн; бути об’єктом кримінальних зазіхань і спеціальних заходів і засобів захисту; мати якості та ознаки, притаманні іншим ресурсам.

Чинне законодавство України щодо інформаційних ресурсів та регулювання суспільних інформаційних відносин розробляється без необхідного врахування об’єктивних законів розвитку інформаційної сфери, серед яких [75, с. 11–12]:

• закон організації і обмеження інформації у соціальних систе­мах, дія якого виявляється у тім, що від рівня організації соціаль­ної системи залежить ступінь регуляції та обмежень суспільних інформаційних відносин; закон дає уявлення про роль держави у вирішенні цих питань;

• закон неповного використання інформації, у тому числі під час прийняття управлінських рішень, що пов’язано з надмірною кількістю інформації та нездатністю суб’єктів до її сприйняття в повному обсязі;

• закон незменшення обсягів інформаційних ресурсів з часом; старіння інформаційних ресурсів не знецінює їхню первинну споживчу вартість, навіть за деградації цих ресурсів вони отримують іншу цінність – як історичні відомості.

Отже, узагальнення суттєвих ознак інформаційних ресурсів та об’єктивних законів, що діють в інформаційній сфері, є підставою для висновку про те, що в основі формування, розвитку і ефективного використання національних інформаційних ресурсів в умовах постіндустріального суспільства та ринкової економіки має бути споживча вартість на усіх напрямах діяльності особи, суспільства і держави: політичному, економічному, науковому, освітньому, соціокультурному, оборонному, історичному, інформаційному тощо. На думку вітчизняних дослідників, зокрема Ю. М. Канигіна, Г. І. Калитича, інформаційний ресурс – це доступні для безпосереднього використання дані та знання, визначною і невід’ємною характеристикою яких є їхня прагматична цінність, що визначається практичними потребами в їх матеріально-енергетичному уречевленні в інтересах вирішення певних практичних завдань. Інформаційний ресурс є інтелектуальним ресурсом, ре­зультатом колективної творчості, і головна складність у розумінні його і функцій полягає в розкритті механізму переходу „знань в силу”, способів його впливу на чинники розвитку людства [76]. Тому для всебічного обговорення і визначення в правовому плані може бути запропонована така редакція поняття національні інформаційні ресурси.

Національні інформаційні ресурси – це результати інтелектуальної діяльності в усіх сферах життєдіяльності людини, суспільства і держави, зафіксовані на відповідних матеріальних носіях як окремі документи і масиви документів, бази й банки даних і знань, усі види архівів, бібліотеки, музейні фонди та інші, що містять дані, відомості та знання, які є об’єктом права власності будь-якого суб’єкта Украйїни і мають споживчу цінність (політичну, економічну, наукову, освітню, соціокультурну, оборонну, ринкову, історичну, інформаційну тощо)

На національні інформаційні ресурси має поширюватися юри­сдикція України. Це – здобуток нації.

Чинне законодавство України не дає повного юридично закріплено­го трактування складових інформаційних ресурсів. Не визначені ви­черпні критерії віднесення інформаційних ресурсів до категорій дер­жавних та недержавних. Таке становище створило й надалі створю­ватиме труднощі щодо формування СНІР, управління цією системою, а також у правовому оформленні функцій, пов’язаних з володінням, ви­користанням і розпорядженням інформаційними ресурсами.

Відповідно до Закону України „Про власність” [52], суб’єктами права власності в Україні визначені: народ України, громадяни, юридичні особи та держава, таке право власності також може належати іншим державам, їхнім юридичним особам, спільним підприємствам, громадянам інших держав та особам без грома­дянства (ст. 3). У ст. 40 цей Закон визначає і суб’єктів права інте­лектуальної власності, серед яких є і держава.

У Законі України „Про інформацію” встановлено, що підста­вами права власності на інформацію є такі: створення інформації самотужки і власним коштом; договір на створення інформації; договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи. А також що інформація, створена коштом державного бюджету, є державною власністю [23, ст. 38].

З урахуванням права власності до складових національних інформаційних ресурсів можна віднести:

• інформаційні ресурси держави;

• інформаційні ресурси інших суб’єктів інформаційної діяль­ності, визначених чинним законодавством.

Особливо важливим є визначення критеріїв для віднесення інформаційних ресурсів до категорії державних. У закордонній практиці, наприклад, визначальним критерієм є джерела походження та фінансування інформаційних ресурсів. Правова вітчизняна норма про те, що інформація, створена коштом державного бюджету, є дер­жавною власністю, не є вичерпною.

В Україні значна частина інформаційних ресурсів створюється за рахунок вторинного розподілу бюджетних коштів через різні поза­бюджетні фонди, що створюються коштами платників податків. Частина інформаційних ресурсів органів місцевого самоврядування створюється коштом платників податків. Невизначеним з погляду права власності залишається і правовий статус інформаційних ре­сурсів акціонерних товариств, у яких держава володіє 100 % або контрольним пакетом акцій, а також некомерційних організацій, створених державою чи за її участю.

Отже, до державних інформаційних ресурсів доцільно було б віднести інформаційні ресурси, створені, придбані, накопичені кош­тами державного бюджету, позабюджетних державних фондів та платників податків. Такий підхід до визначення державних інфор­маційних ресурсів створюватиме умови, за яких буде неможливим неправомірне привласнення або приховування інформаційних ре­сурсів, віднесених до цієї категорії, особливо в процесі приватизації виробничих і наукових підприємств, установ і організацій, запобіга­тиме витоку за кордон разом з науковими емігрантами та недобросовісними партнерами і конкурентами.

2. ГАЛУЗІ Й ВИДИ

ІНФОРМАЦІЙНИХ РЕСУРСІВ, ЩО ПІДЛЯГАЮТЬ

ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННЮ

Законом України „Про інформацію” [23] встановлено, що основ­ними галузями інформації є: політична, економічна, духовна, науково-технічна, соціальна, екологічна, міжнародна [23, ст. 17], а основ­ними видами інформації є: статистична інформація; масова інфор­мація; інформація про діяльність державних органів та органів місце­вого і регіонального самоврядування; правова інформація; інформа­цію про особу; інформація довідково-енциклопедичного характеру; соціологічна інформація [23, ст. 18]. Якщо визначення галузей дає певне уявлення про відносно самостійні сфери життя і діяльності суспільства та держави, то визначення видів інформаційних ресурсів визначене для формування системи державного управління національними інформаційними ресурсами. Наведений перелік видів інформації не є вичерпним і не враховує деякі види та підвиди інформаційних ресурсів, що традиційно існують, і для формування, нако­пичення яких створено певні системи управління. Окрім того, визначені види інформації не розкривають змісту галузей інформації.

Так, в Законі України „Про інформацію”, наприклад, визначена як галузь інформації „економічна” [23, с. 17], однак зміст цієї галузі у вигляді видів інформації, з яких вона складається, Законом не встановлено. А це створює певні труднощі щодо формування СНІР.

До галузі економічної інформації було б доцільним віднести види інформаційних ресурсів сфери матеріального виробництва, фінансів, зовнішньоекономічної діяльності, природних ресурсів тощо.

Аналогічних підходів варто було б дотримуватися і щодо складових (видів і підвидів) інших галузей інформації, а саме: політичної, духовної, соціальної тощо.

Дискусійним є питання щодо виділення як окремих видів інформації інформаційних ресурсів довідково-енциклопедичного характеру та соціологічної інформації [23, ст. 24, 25]. Наприклад, „рекламні повідомлення і оголошення”, віднесені до інформації довідково-енциклопедичного характеру, є важливою складовою економічної політики в умовах ринкових відносин. А довідки, що надаються державними органами, органами місцевого і регіонального самоврядування, вважаються інформацією про діяльність цих органів. Джерелами соціологічної інформації є соціологічні дослідження, які проводяться у політичній, економічній, соціальній, міжнародній та інших сферах діяльності суспільства й держави, тому їхні результати також можуть бути віднесені до відповідних галузей інформаційної діяльності.

Залишається актуальною проблемою визначення галузей і видів інформаційних ресурсів з урахуванням існуючої практики та накопичення суспільного досвіду.

Види інформаційних ресурсів з точки зору формування системи управління національними інформаційними ресурсами. Розглянемо інші види інформаційних ресурсів з погляду формування системи управління національними інформаційними ресурсами.

Інформаційні ресурси державної системи статистики мають структуру, яка складається з наступних рівнів:

1. державний;

2. Автономної Республіки Крим;

3. обласні;

4. міст Києва та Севастополя;

5. районні.

Змістовний інформаційний фонд системи державної статистики містить загальноекономічну, галузеву та регіональну статистичну інформацію; інформацію про організації, установи і підприємства. Фонд статистичної інформації формується на підставі даних різної періодичності. Функціональна організаційна правова ієрархічна структура системи статистичної інформації визначена Законом України „Про державну статистику” та низкою підзаконних актів.

Указом Президента України „Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 19 липня 2001 року „Про заходи щодо захисту національних інтересів в галузі зв’язку та телекомунікацій” Кабінету Міністрів України доручено забезпечити удосконалення державної статистичної звітності в інформаційній сфері.

В Україні також створені й функціонують системи національних інформаційних ресурсів, які охоплюють інформаційні ресурси:

• архівного фонду;

• бібліотечного фонду;

• музейного фонду;

• податкової служби України;

• правоохоронних і силових структур.

Функціонування вказаних систем інформаційних ресурсів (ІР) регламентується відповідними законами та низкою нормативних документів.

Так, ІР архівного фонду регулюється Законом України „Про Національний архівний фонд і архівні установи”, чинний з груд­ня 1993 р. [55]. Відповідно до цього Закону, впорядковано ор­ганізаційну структуру архівних установ, визначено повноваження управління, зокрема організаційне та методичне керівництво галузевими архівними установами. Нормативними документами, затвердженими Кабінетом Міністрів України, встановлено порядок Державної реєстрації документів Національного архівного фонду [65]; порядок віднесення документів Національного архівного фонду до унікальних документальних пам’яток, включення їх до Державного реєстру національного культурного надбання [66]. На виконання вимог Закону України [55, ст. 27] в системі національного і галузевих архівних фондів створено підсистему документа­ми, що вміщує відомості, які становлять державну таємницю. Державна реєстрація, зберігання та використання секретних архівних фондів (тобто доступ до них) здійснюються в умовах обмежень, встановлених відповідними режимними заходами.

У грудні 2001 р. Верховною Радою України прийнято закон України „Про внесення змін до Закону України „Про національ­ний архівний фонд і архівні установи”, який на даний час регулює в суспільстві відносини, пов’язані з формуванням, обліком, зберіганням і використанням Національного архівного фонду та інших основних питань архівної справи. Цим Законом визначено загальні засади формування Національного архівного фонду (ст. 5), внесення до нього документів (ст. 6), їхньої державної реєстрації (ст. 7) і систему архівних установ (розд. 11).

Статтею 23 Закону передбачено таку систему архівних установ:

• спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства;

• галузеві державні архіви;

• державний архів в Автономній Республіці Крим;

• місцеві державні архівні установи, до яких ст. 28 Закону віднесено державні архіви областей, міст Києва та Севастополя, архівні відділи районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій;

• інші місцеві архівні установи;

• архівні підрозділи державних наукових установ, музеїв та бібліотек;

• архівні підрозділи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних і комунальних підприємств, установ та організацій;

• архівні підрозділи об’єднань громадян, релігійних організацій, а також підприємств, установ і організацій, заснованих на приватній власності;

• архівні установи, засновані фізичними особами;

• науково-дослідні установи, а також підприємства та органі­зації у сфері архівної справи та діловодства [63].

Регламентовано допуск до документів Національного архівного фонду (ст. 15), обмеження допуску до документів, що належать дер­жаві, територіальним громадам (ст. 16), іншим власникам (ст. 17) [63].

Особливому розгляду підлягають проблеми щодо організації змі­стовних інформаційних ресурсів науково-технічної інформації.

Законом України „Про науково-технічну інформацію” [24] виз­начено складові інформаційних ресурсів національної системи на­уково-технічної інформації (ст. 8), їхня структура (ст. 10), порядок державної реєстрації (ст. 11), державне управління в системі науко­во-технічної інформації (ст. 18), а також встановлено (ст. 18), що Кабінет Міністрів України визначає орган державного управління, який забезпечує організацію діяльності у сфері науково-технічної інформації, формує і реалізує політику в цій сфері.

Згідно з рішеннями Уряду України, у державі сформовано певну організаційну структуру реєстрації, накопичення й поширення НТІ, яка створюється у процесі виконання НДДКР. До систе­ми входять Український інститут науково-технічної та економічної інформації, державні науково-технічні бібліотеки та регіона­льні центри науково-технічної й економічної інформації. Тобто зроблено певний крок для забезпечення формування стратегічно­го інформаційного ресурсу, який повинен відображати науково-технічний потенціал держави.

Вхідний потік від джерел інформації складається з первинних та вторинних документів, а саме:

• первинні документи – звіти про НДР, пояснювальні запис­ки про ДКР, кандидатські та докторські дисертації;

• вторинні документи – реєстраційні, облікові картки про НДДКР, облікові картки дисертацій.

На підставі первинних і вторинних документів формується Де­ржавний фонд реєстраційно-облікових документів НДДКР і ди­сертацій та функціонує автоматизована система бази даних НДР, ДКР і дисертацій України.

Разом з тим Державний фонд інформаційних ресурсів науко­во-технічної інформації можна вважати стратегічним ресурсом лише умовно з таких причин:

• створена система охоплює коло досліджень і розробок, що виконуються у рамках заявлених Міністерством освіти і науки України програм і проектів;

• кожне міністерство, інші державні органи у сфері науково-технічної інформації створюють відокремлені ІР для своїх потреб, без узгодження технології їх формування;

• залишаються невизначеними порядок і система моніторингу й поширення інформаційних ресурсів, що містять відомості, від­несені до державної таємниці, іншу інформацію з обмеженим до­ступом з дотриманням умов обігу такої інформації у рамках, об­межених режимними заходами (порядок реєстрації та зберігання визначено окремими урядовими постановами);

• відсутній механізм реєстрації та поширення в загальнодер­жавних інтересах НТІ, яку отримує Україна у процесі міжнарод­ної діяльності.

Ефективність процесу формування системи змістовних інфор­маційних ресурсів залежить не лише від упорядкованості збирання, накопичення та поширення інформації, а й від існування органу дер­жавної влади з функціями розробки та впровадження нормативних, методологічних, організаційно-фінансових заходів забезпечення ре­алізації державної інформаційної політики в цій сфері діяльності.

На думку академіків НАН України К. Ситника, М. Новикова, про­фесора Б. Малицького, „ ... інноваційна модель розвитку економіки України потребує такого способу державного управління, який і відповідав би цій моделі. Принаймні на цьому етапі Україні потрібен єдиний повноважний орган державного управління, який міг би впливати па інноваційний процес загалом, включаючи сферу виробництва. Бо за нинішнього рівня управління наукою вона навряд чи зможе вийти зі стану витратної галузі” [64].

Прикладом складової інформаційних ресурсів держави оборонного характеру є інформаційні ресурси, створені під час фундаментальних та пошукових досліджень, що проводяться установами НАН України та іншими науковими організаціями країни на замовлення Міністерства оборони. Ці інформаційні ресурси використовуються як наукові та науково-технологічні напрацювання для вирішення проблем реформування і розвитку військових структур держави, розвитку озброєння, військової та спеціальної техніки.

За прогнозами вчених, відсутність ефективного державного механізму управління згаданими інформаційними ресурсами може спричинити остаточний занепад процесу формування інформаційних ресурсів, використання яких у перспективі спрямовуватиметься на:

• вивчення нових властивостей матерії, явищ і законів природи;

• проведення спеціальних теоретичних, експериментальних до­сліджень, результати яких необхідні для створення фундаментальних основ вирішення військових проблем у майбутньому, забезпечення не­обхідної бази проведення наукових розробок перспективних технологій військового призначення, виявлення нових можливостей озброєння;

• вирішення принципових проблем створення перспективного озброєння на основі нових технологій;

• оцінку можливості реалізації досліджуваних технічних рі­шень і визначення їхніх потенційних можливостей, характерис­тик, показників ефективності та вартості;

• створення нових конкретних зразків озброєння, військової техніки, а також на модернізацію існуючих зразків, забезпечення підтримки їхнього технічного стану та надійну екологічно безпечну утилізацію.

У нашій країні не сформовано також системи інформаційного забезпечення (на підставі використання ІР НТІ) для підтримки участі вітчизняних науковців у міжнародних наукових досліджен­нях і розробках. Нині в Україні практично немає загальнодержав­ної служби інформування про найбільш важливі міжнародні науково-технічні програми (НТП). Збір та поширення інформації про умови участі в міжнародних НТП здійснюється відомствами і організаціями з дублюванням цих процесів. Відсутній постійний моніторинг тенденцій і напрямів розвитку науки, техніки, техно­логій та інновацій зарубіжних країн [77, с. 51-53].

УкрІНТЕІ спільно з Австрійським інститутом науки і технологій розпочав роботу з моніторингу науково-технічних програм Євросоюзу. Здійснюються заходи для створення міжнародного консорціуму за участю УкрІНТЕІ, головним завданням якого є підвищення інформованості суб’єктів України про стан, тенденції й розвиток науко­во-технічної діяльності в країнах Євросоюзу. Однак зусиллями тіль­ки УкрІНТЕІ вирішити зазначені питання проблематично. Академіки НАН України К. Ситник, М. Новиков, професор Б. Малицький вважають, що „нашій державі слід чіткіше визначитися стосовно інтег­рації вітчизняної науки у світовий і загальноєвропейський простір. Нам необхідно перейти від країни зі статусом донора інтелектуально­го потенціалу до рівноправного науково-технічного співробітництва. Для початку потрібна бодай елементарна державна підтримка науки України у провідних міжнародних організаціях” [64].

Слід зауважити, що обмеженість фінансування та недоскона­лість існуючого механізму управління інформаційними ресурса­ми, отриманими при проведенні фундаментальних та пошукових досліджень для потреб оборони та національної безпеки держави, перешкоджає процесам:

• створення наукового здобутку з метою реалізації завдань ре­формування і розвитку Збройних Сил України;

• пошуку та розробки нових перспективних технічних та тех­нологічних рішень, використання яких при створенні нового і мо­дернізації існуючого озброєння, військової та спеціальної техніки сприятиме підвищенню їхньої ефективності, надійності, знижен­ню вартості при мінімальному технічному ризику;

• перевірки можливості реалізації технічних ідей та визначен­ня ймовірності створення на їхній основі нових зразків озброєння і зведення при цьому до мінімуму можливих негативних наслідків реалізації цих ідей;

• науково обґрунтованого вибору і розвитку пріоритетних га­лузей науки і техніки й на цій основі максимальному нарощуван­ню можливостей щодо створення надійних засобів та способів захисту від вражаючих факторів сучасної зброї;

• вибору найбільш раціональних шляхів, принципів, методів та ефективної

реалізації можливостей науково-технічної та виробничо-технологічної бази оборонної промисловості; накопичення даних для обґрунтування необхідності й можливості створення нових і модернізації існуючих систем озброєння, військової і спеціальної техніки та для прийняття науково обґрунтованих рішень щодо подальшого розвитку Збройних Сил України та інших силових структур держави.

Таким чином, національну систему змістовних інформаційних ресурсів науково-технічної інформації в Україні ще потрібної сформувати, з урахуванням накопиченого досвіду в цій сфері діяльності. Необхідно також враховувати, що існуючий в Україні страховий фонд науково-технічної документації, що містить відо­мості, віднесені до державної таємниці, не вирішує проблем поширення й ефективного використання інформаційних ресурсів НТІ з обмеженим доступом, тому слід сформувати систему державної реєстрації, накопичення та обігу такої категорії інформаційних ресурсів, забезпечення ними зацікавлених державних органів, наукових і освітніх установ з дотриманням всіх режимних обме­жень, які передбачені законодавством України.

Важливе місце у загальній системі національних ІР належить інформаційним ресурсам органів державної влади і управління, міс­цевого і регіонального самоврядування.

В Законі України „Про інформацію” [23] як вид інформації визначено „інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування” (ст. 18), „це офі­ційна документована інформація, яка створюється в процесі поточ­ної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого та регіонального самоврядування” (ст. 21). В Законі Ук­раїни „Про науково-технічну інформацію” серед основних завдань національної системи НТІ є „підготовка аналітичних матеріалів, не­обхідних для прийняття державними органами, органами місцевого і регіонального самоврядування рішень з питань науково-технічно­го, економічного і соціального розвитку країни” [24, ст. 9].

Тобто інформаційні ресурси державних органів та органів міс­цевого і регіонального самоврядування містять такі складові (під­види інформаційних ресурсів):

• перший – це інформаційні ресурси для задоволення потреб органів державної влади і управління для прийняття управлін­ських рішень на всіх рівнях ієрархічної структури;

• другий – це інформаційні ресурси про діяльність законодавчої, вико­навчої, судової влади, органів місцевого й регіонального самоврядування.

Формування першої складової цього виду інформаційних ресурсів залишається неврегульованим на законодавчому рівні – не визначе­но обов’язки, права і відповідальність державних органів, органів міс­цевого і регіонального самоврядування за вирішення цих питань.

Друга складова вказаного виду інформаційних ресурсів регу­люється чинним законодавством переважно через забезпечення права на інформацію [23, ст. 9, 10], а її формування відбувається за нормативними відомчими положеннями.

Зауважимо, що існують деякі нормативно-правові неузгодже­ності, а саме:

• викладені в рекомендаційній формі шляхи доведення інфор­мації про діяльність державних органів та органів місцевого само­врядування до зацікавлених осіб і до широкого загалу виявилися неефективними і не спрацьовують [23, ст. 21];

• обов’язки державних органів і юридичних осіб формувати інформаційні ресурси, які передбачені для відкритого загального до­ступу, не визначені нормативно, як і залишається невизначеним пи­тання про те, хто приймає рішення про порядок, терміни, обсяги й форми реєстрації та накопичення таких інформаційних ресурсів;

• законодавством передбачено створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або автоматизованих систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації [23, ст. 10]; однак без визначення на рівні правових норм компетенції державних органів щодо обов’язкового створення таких служб і си­стем вказана правова норма залишиться декларацією.

У Законі України „Про інформацію” встановлено, що основними джерелами інформації про діяльність державних органів і органів міс­цевого самоврядування є: законодавчі акти України, інші акти, що приймаються Верховною Радою України та її органами, акти Прези­дента України, підзаконні нормативні акти, ненормативні акти держав­них органів, акти органів місцевого і регіонального самоврядування [23, ст. 21]. Водночас Закон визначає як окремий вид інформаційних ресурсів „правову інформацію”, джерелами якої є Конституція Украї­ни, інші законодавчі й підзаконні нормативні правові акти, міжнародні договори та угоди, норми й принципи міжнародного права, а також не­нормативні правові акти, повідомлення засобів масової інформації, пу­блічні виступи, інші джерела інформації з правових питань [23, ст. 22].

Таке визначення джерел змістовної інформації про діяльність державних органів та органів місцевого й регіонального самовря­дування цілком обґрунтоване. Разом з тим для розробки, впрова­дження нормативно-правових, організаційних і методологічних заходів щодо реєстрації, накопичення, поширення, забезпечення ефективного використання ІР потрібен інший підхід. Доцільно чітко визначити компетенцію державних органів, органів місцево­го і регіонального самоврядування щодо вирішення цих питань.

Тому правове встановлення видів (підвидів) інформаційних ресурсів має стати вихідним положенням для визначення функцій державних органів, органів місцевого й регіонального самоврядування, їх ролі й місця щодо формування ІР та управління цією системою.

У статті Закону [23, ст. 22] поєднано відносно самостійні види та підвиди інформаційних ресурсів, а саме:

• правову інформацію України та правову інформацію світового співтовариства, формування якої покладено на Мін’юст України;

• правову інформацію, що містить міжнародні договори та уго­ди – їхню державну реєстрацію і формування як інформаційного ресурсу чинним законодавством покладено на МЗС України;

• повідомлення засобів масової інформації з правових питань – це складова частина змістовного ІР як самостійного виду інфор­маційних ресурсів [23, ст. 20], суспільні інформаційні відносини у цій сфері діяльності регулюються окремими актами законодавства, управління в цій сфері діяльності віднесено до компетенції Держкомінформполітики, телебачення і радіомовлення України.

Стосовно правової інформації доцільно підкреслити таке: реє­страція інформаційних ресурсів, віднесених до виду „правова ін­формація”, та їх накопичення повинно здійснюватися на підставі першоджерел, тобто тільки оригіналів правових актів.

Окремим видом інформаційних ресурсів чинне законодавство визначає „інформацію про особу” [23, ст. 23], яка вміщує персо­нальні дані й таємницю особистого життя.

Формування ІР про особу забезпечується конституційними правовими нормами [8, ст. 30, 31,32], Законом України „Про інформацію” [23, ст. 23, 31,47] та низкою інших законодавчих актів. Разом з тим ця сфера суспільних інформаційних відносин залишається найбільш неврегульованою як у правовому, так і в організаційному планах. Вивчення цих питань у державних ор­ганах, державних і недержавних установах і організаціях свід­чить про те, що кожний суб’єкт інформаційної діяльності на свій розсуд вирішує питання щодо формування та доступу до такої інформації.

Основою для створення нормативно-правової бази, спрямова­ної на формування інформаційних ресурсів, віднесених до виду „інформація про особу”, повинні бути конституційні правові нор­ми про недоторканість приватного життя, конфіденційність інфо­рмації про особу та її кореспонденції.

Вирішення цих питань пропонується здійснювати такими пра­вовими заходами:

• встановленням вичерпного переліку державних органів, поса­дових осіб у державних і недержавних установах і організаціях, яким надано право мати у своєму розпорядженні відомості про приватне життя громадян;

• забороною будь-кому, крім визначених законодавством суб’єктів, збирати, накопичувати й поширювати інформацію про приватне життя громадян, а також про померлих;

• формуванням переліку відомостей, що становлять персо­нальні дані та інформацію про приватне життя з чітким визначен­ням у цьому переліку інформації з обмеженим доступом;

• наданням громадянам права відмови від повідомлень про факти свого власного приватного життя будь-якій організації, за винятком випадків, передбачених законом;

• встановленням вичерпних правил використання і оприлюд­нення особистої інформації, порядку ознайомлення громадян з документами про них;

• визначенням умов, за якими деякі документи, що містять ві­домості про особисте життя, підлягають видачі;

• запровадженням заходів юридичної відповідальності за не­правомірне вторгнення у приватне життя;

• наданням правового захисту честі та гідності громадянина;

• чітким визначенням обов'язків і функцій державних органів та інших суб’єктів, яким надано право збирати і розпоряджатися інформацією про особу, для виконання завдань державного уп­равління щодо охорони цієї інформації;

• визначенням спеціально уповноваженого державного органу, який би здійснював розробку та впровадження нормативно-право­вих, організаційних, методологічних та інших заходів у сфері суспіль­них інформаційних відносин, пов’язаних з інформацією про особу, в тому числі й щодо формування і забезпечення використання цього виду інформаційних ресурсів із дотриманням вимог законодавства.

Розглянуті проблеми дозволяють зробити деякі висновки що­до формування системи змістовних ІР держави.

1. Процеси формування ІР мають враховувати наявність фун­кціонуючих видів інформаційних ресурсів як у традиційній фор­мі, так і на електронних носіях. З урахуванням існуючих матеріа­льних та фінансових можливостей держави формування інфор­маційних ресурсів тільки в електронному вигляді є справою май­бутнього, але певні практичні кроки, безумовно, треба наполегли­во робити сьогодні, щоб інтегруватися у світовий інформаційний простір як рівноправний партнер.

2. Як існує суттєва різниця між законами функціонування си­стеми і законами її розвитку, так само розрізняються інформа­ційні ресурси щодо їх призначення, а саме;

• інформаційні ресурси для зовнішнього користування;

• інформаційні ресурси для внутрішнього користування.

До підвидів (категорій) інформаційних ресурсів для зовнішніх користувачів доцільно відносити увесь масив правових і норма­тивно-правових документів, інформацію про діяльність держав­них органів, органів місцевого і регіонального самоврядування, підприємств, установ і організацій, бази й банки даних статистич­них, бібліотечних, архівних фондів, економічної, політичної, соціа­льної, науково-технічної та іншої інформації. Вказані інформацій­ні ресурси можуть надаватися в режимі відкритого доступу, для загального користування, у тому числі і в інформаційно-телеко­мунікаційних системах, а також з використанням глобальної ме­режі Інтернет. Для формування та забезпечення користувачів такими відомостями, безумовно, доцільно створювати спеціальні служби і системи з чітким визначенням їх компетенції.

До підвидів (категорій) інформаційних ресурсів для внутріш­нього користування доцільно відносити інформацію, спрямовану на забезпечення потреб органів державної влади і управління, ор­ганів місцевого та регіонального самоврядування, підприємств, ус­танов і організацій, пов’язану з прийняттям управлінських рішень. Серед науково-технічної інформації – це наукові здобутки, новітні технічні й технологічні рішення, ноу-хау тощо, які визнача­ють прогресивний соціально-економічний розвиток та забезпечення національної безпеки держави. Частина цього ІР містить відомості, віднесені до категорії з обмеженим доступом, у тому числі – до дер­жавної, банківської, службової, комерційної, інших передбачених за­коном таємниць та конфіденційної інформації. Реєстрація, облік і обіг цієї інформації здійснюється в умовах, що встановлюються пра­вовим режимом, визначеним чинним законодавством.

У Російській Федерації вирішенням проблеми класифікації ІР можна деякою мірою вважати пропозицію щодо створення кла­сифікатора інформаційних ресурсів, що затверджується Держста­ндартом Росії. У цьому випадку кожна категорія інформаційних ресурсів отримала б свій унікальний номер, у структурі якого бу­ли б закріплені форма власності (зокрема, приватна), форма (до­кумент, масив документів, масив документів у базі даних), вид но­сія, на якому здійснюється ведення ІР, категорія ресурсу за рів­нем доступу (відкритий, з обмеженим доступом) тощо.

Для забезпечення сталого функціонування державних органів в Україні запроваджено державну уніфіковану систему документації (ДУСД). У складі ДУСД є уніфіковані системи первинно-облікової, звітно-статистичної та планово-економічної документації, а та­кож форм управлінських документів різних категорій: міжгалузеві (загальнодержавні), галузеві та ін. [58, 59, 60]. Порядок обліку, збе­рігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять інформацію з обмеженим досту­пом, регулюються нормативними документами, що затверджуються Кабінетом Міністрів України (окремо для носіїв інформації, що міс­тять державну таємницю й окремо для носіїв, що містять іншу ін­формацію з обмеженим доступом).

Основу ІР складає інформація з режимом відкритого доступу, призначена для загального користування. У зв’язку з цим доці­льно чітко визначити правовий режим використання інформації з обмеженим доступом, межі і терміни його дії, своєчасно, в тер­міни, визначені законодавством, знімати обмеження на доступ до такої інформації та включати її до інформаційних ресурсів загаль­ного користування.

3. У зв’язку з тим, що в суспільстві та державі немає єдиних поглядів і підходів на систему формування національних інфор­маційних ресурсів, доцільно було б розробити і ввести в дію кон­цептуальні основи формування національних інформаційних ре­сурсів. У них необхідно передбачити модель (схему) такої систе­ми, яка включала б державний, відомчий та регіональний рівень управління таким процесом з чітким визначенням організаційних, нормативно-методичних функцій, фінансового і матеріаль­но-технічного забезпечення та контролю за порядком формуван­ня, використання інформаційних ресурсів, їх доступністю та ста­ну захисту відповідно до правового режиму опрацювання і вико­ристання кожного виду інформації.

Отже, фундаментальною властивістю змістовного інформацій­ного ресурсу є обмеженість його розвитку екстенсивним шляхом, тобто простим нарощуванням та інтенсифікацією існуючих інфор­маційних технологій. Перехід суспільних відносин на новий етап розвитку відбувається після радикальної надбудови усталених тех­нологій створення, зберігання і споживання інформації новітніми, що спираються на відкриття і застосування нових принципів формуван­ня змістовної інформації. Для цього потрібні заходи концептуально спрямованої політики держави щодо переведення сучасного інфор­маційного простору із засад мас-медійного напряму і просування реклами у суспільну свідомість на засади точного механізму уп­равління, автоматизованого посередника кожного з кожним.

Це відповідає одному з очевидних принципів виваженої дер­жавної політики, згідно з яким роль держави має полягати у ство­ренні умов, за яких самі виробники і користувачі ІР, а не органи державного управління приймають найбільш ефективні з погляду суспільства рішення.

Необхідно поєднати, з одного боку, інтереси держави та грома­дян у забезпеченні ІР та інформаційними продуктами та послуга­ми (ІПП), що створюються на підставі опрацювання ресурсу; з іншого боку, економічні інтереси власників та розпорядників ІР, без чого включення ІР та ІПП у господарський обіг неможливе, тобто необхідно узгодити інформаційну політику держави та еко­номічну політику підприємств, установ, організацій, інших суб’єктів інформаційних відносин, що формують ІР з урахуванням си­туації на ринку.

При здійсненні відповідної організаційної роботи, зокрема на рівні інтеграції територіальних, міжвідомчих довідково-інформа­ційних фондів та реєстрів, доцільно поєднати ІР за вертикаллю (бази даних різних міністерств та відомств, їхніх інформаційних та науково-виробничих організацій) та за горизонталлю. До цьо­го також додається необхідність ефективного моніторингу нако­пичення інформаційних ресурсів, їх статистичного опрацювання.

Актуальною проблемою є розробка нормативно-методичних документів, що конкретизують інтереси держави в ІР НТІ, з ура­хуванням їхніх видів, способів та форм ведення та реалізації, які б забезпечували також інтереси партнерів, що вкладають додат­кові кошти у формування (створення) та реалізацію ІР, вводили б прозорі контрольні функції держави, пов'язані, зокрема, з бух­галтерським обліком ІР.

В цілому, інформаційна політика держави щодо ІР взагалі і ІР НТІ зокрема має ґрунтуватися на таких принципах:

• відкритості та прозорості державного регулювання у сфері ІР НТІ;

• обов’язковості з боку підприємств, установ і організацій (різної форми власності) надання відомостей для державної реєстрації ІР НТІ, що формуються, та порівняння повноти відомостей, що нада­ються, зі статистичними даними для обліку поточного стану ІР;

• прямої економічної зацікавленості підприємств, установ і організацій у багаторазовій реалізації створених та тих, що форму­ються у цих суб’єктів інформаційних відносин ІР.

3. ОСНОВИ ПРАВОВОГО

РЕЖИМУ ІНФОРМАЦІЙНИХ РЕСУРСІВ

Правовий режим інформації та його межі є підґрунтям для встановлення інформаційної взаємодії між державною владою, особою і суспільством, важливим інструментом для формування необхідного балансу між потребою вільного обміну інформацією і припустимими обмеженнями її поширення.

Право людини на інформацію закріплено в нормах міжнародно­го права. Таке право встановлено і конституційною правовою нор­мою України, яка проголосила курс на будівництво демократично­го суспільства. Водночас у статті 34 Конституції України [8, ст. 34] встановлені й певні обмеження на здійснення цих прав, які можуть бути введені тільки законом. Тобто правовий режим інформації мо­же бути встановлено тільки на рівні актів законодавства.

Найактуальнішими проблемами регулювання суспільних інфо­рмаційних відносин, пов’язаних з правовим режимом інформації, можна визначити такі.

В Україні поняття „правовий режим інформації” на рівні актів законодавства досі не визначений.

Вітчизняні розробники законопроектів і законодавці не врахо­вують світові стандарти та модельні нормативно-правові акти, прийняті у межах СНД. Так, Рекомендаційним законодавчим ак­том МПА СНД „Про принципи регулювання інформаційних від­носин в державах-учасницях Міжпарламентської Асамблеї” пра­вовий режим визначено як „нормативно встановлені правила, які визначають ступінь відкритості, порядок документування, досту­пу, збереження, розповсюдження і захисту інформації, а також ви­ключні права на інформацію” [78, ст. 2].

Чинне законодавство України встановлює лише окремі фрагмен­ти правового режиму інформації з обмеженим доступом, що не становить державної таємниці.

Лише Закон України 2Про державну таємницю” [33] містить чітке визначення поняття „державна таємниця”, комплекс право­вих норм, які встановлюють правовий режим інформації, що ста­новить державну таємницю, а саме: перелік інформації, що може бути віднесена до державної таємниці; порядок її віднесення цієї категорії відомостей; зміст режиму доступу до інформації, що становить державну таємницю та правових норм його забезпечен­ня; основні організаційно-правові заходи щодо охорони держав­ної таємниці, які відповідають встановленому рівню обмежень доступу до цієї інформації та її носіїв; здійснення права власності на секретну інформацію та її матеріальні носії; компетенцію суб’єктів України щодо встановлення правового режиму відомостей, віднесених до державної таємниці та його дотримання; відповіда­льність суб’єктів держави за порушення вимог чинного законо­давства про державну таємницю.

Важливим є те, що Закон України „Про державну таємницю” чітко визначає відомості, що не відносяться до державної таємниці та забороняє „віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей, якщо цим будуть звужуватися зміст і обсяг конституційних прав та свобод людини і громадянина, завдаватиметься шкода здоров’ю та бе­зпеці населення” [33, ст. 8]. Тобто цей Закон встановлює правовий ре­жим відомостей, що містять державну таємницю, передбачає гарантії захисту прав і свобод людини, проголошених Конституцією України.

Закон України „Про банки і банківську діяльність” [32] визначає зміст поняття „банківська таємниця”, перелік відомостей, які відно­сяться до банківської таємниці (ст. 60), порядок розкриття банків­ської таємниці, пов’язаний з сумнівними банківськими операціями та боротьбою з організованою злочинністю (ст. 62). Разом з тим виз­начення правового режиму в цьому Законі має суттєві недоліки.

Так, у визначеному Законом понятті „банківська таємниця” не враховується власне таємниця банків, яка зазначена в переліку, переслідуються лише інтереси клієнтів банків. Досі залишається відкритим питання про гриф обмеження доступу, що повинен встановлюватися на матеріальних носіях банківської таємниці. Не визначено компетенцію банківських структур щодо встановлення режиму доступу до банківської таємниці. Не встановлено й термі­ни дії обмежень доступу до банківської таємниці. Це важливі ас­пекти правового режиму банківської таємниці не тільки для вну­трішньої діяльності банків, а й, особливо, для встановлення режи­му доступу іноземних клієнтів і партнерів до банківської таємниці в процесі міжнародного співробітництва.

Правові норми регулювання суспільних інформаційних відно­син щодо „інших, передбачених законодавством таємниць та кон­фіденційної інформації” чинне законодавство України не визна­чає. Певні норми законів можуть неоднозначно трактуватися або є незрозумілими за змістом.

Так, у ст. 30 Закону України „Про інформацію” зазначено, що „громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією про­фесійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною па власні кошти, або такою, яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комер­ційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таєм­ниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи на­лежність її до конфіденційної та встановлюють для неї системи (спо­соби) захисту”. Зміст цієї правової норми свідчить про те, що така інформація може бути як конфіденційною, так і іншою, передбаченою Законом-таємницею. Крім того, незрозуміло, що включається до скла­ду „професійного, ділового, виробничого та іншого характеру”. Не мо­же бути також підставою (критерієм) для віднесення інформації до ка­тегорії конфіденційної інформації наявність до неї „іншого інтересу”, оскільки такий „інтерес” може мати й кримінальну спрямованість.

Необхідність встановлення правового режиму кожного виду інформації з обмеженим доступом передбачена фактично базовим для інформаційної сфери Законом України „Про інформацію” [23], який передбачає:

• забезпечення законності одержання, використання, поширен­ня та зберігання інформації (ст. 5);

• створення загальної системи охорони інформації (ст. 6);

• встановлення режиму доступу до інформації за порядком, пе­редбаченим правовими нормами (ст. 28);

• поділ інформації за режимом доступу на відкриту інформа­цію та інформацію з обмеженим доступом (ст. 28);

• віднесення інформації до категорії таємних відомостей, поря­док і терміни оприлюднення таємної інформації тільки на підставі відповідних законів (ст. 30);

• регулювання законодавством права власності на інформацію (ст. 38) та охорони цього права законом (ст. 45);

• встановлення відповідальності за порушення законодавства України про інформацію (ст. 47);

• гарантування інформаційного суверенітету України на під­ставі забезпечення виключного права власності України на інфор­маційні ресурси, що формуються коштами державного бюджету, встановлення режиму доступу інших держав до цих ресурсів та використання їх на підставі рівноправного співробітництва з ін­шими державами (ст. 53, 54).

Наведене свідчить, що правові норми Закону України „Про інформацію” передбачають розвиток інформаційного законодавст­ва на підставі впровадження правових норм щодо вдосконалення правового режиму різних видів інформації з обмеженим доступом на рівні законів. Такі правові норми чинні у повному обсязі сто­совно державної таємниці.

Слід підкреслити, що всі законодавчі та нормативні документи, які приймаються в Україні після 1991 р., ґрунтуються або врахо­вують товарність об'єкта інформаційних відносин, тобто документованої або публічно оголошеної інформації про події та явища у сфері політики, економіки, культури тощо. Але у такому доку­менті як проект Інформаційного кодексу України ця ознака майже не врахована і тому не дивно, що підсистема збору інформації – основа формування інформаційних ресурсів – майже не розгля­дається як на рівні закону, так і на рівні інструктивних докумен­тів. А знати, від кого, кому, яким коштом і на підставі чого (нор­мативних документів, договорів, безоплатній основі тощо) надає­ться відповідна змістовна інформація, вкрай важливо.

При вирішенні таких питань сама проблема конфіденційності, секретності, безпеки і захисту набула б іншого забарвлення.

Відповідно до світової практики нормотворення, вітчизняного до­свіду та результатів досліджень з цих питань до системи правового режиму інформації з обмеженим доступом доцільно включити такі правові норми щодо регулювання суспільних інформаційних відносин:

а) визначення науково і юридично обґрунтованих понять:

– конфіденційна інформація (інформація професійного, діло­вого, виробничого характеру та інтерес до неї фізичних та юри­дичних осіб, а також зміст конфіденційної інформації про особу);

– інша передбачена законодавством таємниця (службова, вій­ськова, комерційна, медична, адвокатська, попереднього слідства, оперативно-розшукова, дорадчої кімнати, судова, страхування, нотаріальних дій, таємниця особистого життя тощо);

б) перелік видів інформації, що становить іншу передбачену законодавством таємницю та відомості, які можуть бути віднесеш до конфіденційної інформації, а також переліки відомостей, які заборонено відносити до інформації з обмеженим доступом, що не становить державної таємниці; цей розділ має також вміщувати правові норми, які визначають критерії та підстави віднесення інформації до відповідної категорії відомостей;

в) визначення порядку встановлення режиму доступу до інфо­рмації з обмеженим доступом, надання матеріальним носіям такої інформації відповідного грифу обмежень доступу та термінів дії встановлених обмежень;

г) встановлення правових норм щодо основних організаційно-правових, інженерно-технічних (за необхідності криптографічних) заходів захисту інформації, які б відповідали встановленому рівню обмежень доступу (режиму секретності та конфіденційності);

д) визначення правових норм щодо права власності на інфор­мацію й механізмів гарантування цього права;

е) встановлення правових норм щодо відповідальності суб’єктів інформаційної діяльності за порушення вимог інформаційно­го законодавства з визначенням кримінальних, адміністративних і цивільно-правових санкцій.

Таким чином, основи правового режиму інформації - це встанов­лені законодавством правові норми регулювання суспільних інфор­маційних відносин щодо впровадження ступенів відкритості (закри­тості) інформації, порядку і правил віднесення відомостей до кате­горії обмеженого доступу, забезпечення режиму секретності (конфі­денційності), гарантування права власності на інформацію та пра­вового захисту інтересів суб’єктів інформаційної діяльності.

Формування СНІР (реєстрація, накопичення, зберігання, поши­рення та використання інформації з обмеженим доступом) обов’язково має передбачати заходи забезпечення режиму секретності (кон­фіденційності) інформації, що підлягає охороні, відповідно до по­рядку і правил, встановлених чинним законодавством України.

4. ПОДІЛ ІНФОРМАЦІЙНИХ

РЕСУРСІВ ЗА РЕЖИМОМ ДОСТУПУ

Важливою складовою правового режиму і ключовим питанням системи її охорони є режим доступу до інформації. Відповідно до чинного законодавства за режимом доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом [23, ст. 28]. У цій статті Закону визначено і зміст поняття «режим досту­пу до інформації» як передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення й зберігання інформації.

Закон України „Про державну таємницю” [33], визначаючи зміст заходів щодо режиму доступу, включає до нього такий етап як виготовлення інформації, що становить державну таємницю та її матеріальних носіїв. Підкреслимо, якщо на етапі виготовлення (розроблення) матеріальних носіїв інформації, віднесеної до дер­жавної таємниці, не буде встановлено режим доступу, який відпо­відає ступеню секретності цієї інформації, створюються умови для її витоку і несанкціонованого поширення. Це дуже важливий аспект правової норми, що регламентує порядок і правила режи­му доступу, які обов’язково мають виконуватися в процесі фор­мування СНІР, саме починаючи з етапу її виготовлення.

Ще одним важливим аспектом правової норми щодо правово­го режиму інформації є те, що вона не поділяє інформацію за оз­наками права власності. Тобто власник має право встановлення режиму доступу до інформації з обмеженим доступом, що йому належить, але в межах, які визначені законодавством.

Законом України визначено такі категорії інформації за режи­мом доступу.

Відкрита інформація. Чинним законодавством України визна­чено, що доступ до такої інформації забезпечується у спосіб:

• систематичної публікації в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках);

• поширення у засобах масової інформації;

• безпосереднього її надання зацікавленим громадянам, дер­жавним органам та юридичним особам на запит.

Обмеження права на одержання відкритої інформації заборо­няється законом [23, ст. 29].

Конфіденційна інформація. Право доступу до такої категорії інформації надається власником цієї інформації [23, ст. 30]. Зали­шається неврегульованим у правовому і організаційному плані порядок доступу до конфіденційної інформації про особу, що зби­рається й накопичується державними органами для виконання функцій державного управління.

Таємна інформація, що не становить державної таємниці [23, ст. 30]. Доступ до такої інформації, яка є власністю держа­ви, надається керівниками державних органів, підприємств, ус­танов і організацій та керівниками їхніх структурних підроз­ділів [61, л. 34].

Державна таємниця – це відомості, які є власністю держави. Відповідно до чинного законодавства доступ до державної таєм­ниці надається дієздатним громадянам України, яким надано до­пуск до державної таємниці та які потребують його за умовами своєї службової, виробничої, наукової чи науково-дослідної діяльності або навчання [33, ст. 27].

Для роботи із секретною інформацією, що має ступені секрет­ності „особливої важливості”, „цілком таємно”, „таємно”, встано­влено допуск форми 1; зі ступенями секретності „цілком таємно” і „таємно” – допуск форми 2; зі ступенем секретності „таєм­но” – допуск форми 3 [33, ст. 22].

Право надання доступу до конкретної секретної інформації та її матеріальних носіїв мають тільки перші керівники державних органів, підприємств, установ і організацій [33, ст. 27].

5. УДОСКОНАЛЕННЯ ФУНКЦІОНАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОБОЇ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО

УПРАВЛІННЯ НАЦІОНАЛЬНИМИ ІНФОРМАЦІЙНИМИ

РЕСУРСАМИ УКРАЇНИ

Система державного управління національними інформаційни­ми ресурсами має ґрунтуватися на нормах і принципах правового регулювання суспільних інформаційних відносин, визначених у Конституції України, ратифікованих Україною міжнародних уго­дах, конвенціях та загальнолюдських цінностях, визнаних Органі­зацією Об’єднаних Націй у Декларації прав людини та інших загальноприйнятих міжнародних правових актах.

Визначення та правове й організаційне закріплення провідних напрямів державної політики щодо управління національними інформаційними ресурсами має випливати з об’єктивних законів розвитку інформаційної сфери та державної управлінської діяль­ності. Системний підхід як метод, адекватний засіб дослідження органічно цілісних систем, які складаються із закономірно структурованих і функціонально завершених елементів, передбачає до­тримання таких основоположних принципів, як системний, ієра­рхії, інтеграції, формалізації. Тому в процесі формування системи державного управління національними інформаційними ресурса­ми мають бути забезпечені цілісність системи, системність та ієрархічність її будови, стабільність організації та сумісність її зв’язків з навколишнім середовищем, а також враховані об’єктивні характеристики інформаційних ресурсів, засобів їх обробки і передачі як об’єктів управління.

Формування логічно завершеної системи управління націона­льними інформаційними ресурсами доцільно здійснювати у спо­сіб удосконалення існуючої системи, створеної відповідно до чин­ного законодавства та нормативно-правових документів держави. Одночасно слід розробити рекомендації щодо усунення недоліків і вирішення проблем, що існують у системі державного управ­ління цією сферою, а також врахувати проблеми державної по­літики інформатизації. Останні пов’язані із забезпеченням науко­во-технічних, виробничо-технологічних та організаційно-економічних умов створення й застосування інформаційних технологій та інших елементів інформаційної інфраструктури для формування, розвитку, поширення й ефективного використання інформаційних ресурсів.

При здійсненні відповідної державної інформаційної політики щодо управління національними інформаційними ресурсами ство­рюватимуться засади:

• для реалізації конституційного права громадян „вільно збира­ти, зберігати, використовувати і поширювати інформацію” (ст. 34 Конституції України);

• для вирішення завдань формування національного інформа­ційного простору, його входження у світовий інформаційний простір, забезпечення інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки;

• формування демократично орієнтованої масової свідомості;

• формування й становлення сфери інформаційних послуг та ринку інформації;

• розширення правового поля регулювання суспільних інфор­маційних відносин.

5.1. Основні функції системи державного управління інфор­маційними ресурсами. Удосконалення системи державного уп­равління національними інформаційними ресурсами безпосередньо залежатиме від визначення її цілей, як це обґрунтовано в закордон­них та вітчизняних наукових працях. Визначення мети завжди по­требує перетворення її на дії, тобто визначення функцій.

З праксеологічної точки зору діяти й при тому осмислено – це значить змінювати дійсність більш-менш свідомо; це значить бра­ти до дійсності чинники, завдяки яким здійснюється перехід від системи початкових умов, що підлягають визначенню, до системи визначених кінцевих умов. Тобто „дія, яку ми маємо намір здійс­нити, потребує потрійного визначення: 1) визначення мети; 2) визначення умов, які відносяться до дійсності; 3) визначення засобів, які пристосовані як до наміченої мети, так і до існуючої дійсності. Немає свідомої дії, яка не містила б бажання пізнати щось дійсне і знайти засоби. Мета, умови і засоби – три елемен­ти практичної діяльності...” [79].

З визначення мети й функцій випливатиме логічна модель уп­равління соціальною системою, у тому числі системою державно­го управління національними інформаційними ресурсами, а саме; головна мета – функції – структура. Тобто на підставі визначе­ної головної мети, розробляються основні функції (а не навпаки), які дозволятимуть сформувати ієрархічну структуру центральних, регіональних і місцевих органів виконавчої влади. У тих випад­ках, коли змінюється головна мета, мають бути розроблені додат­кові або нові функції та сформована структура державних органів, що задовольнятиме досягненню нової головної мети. Відповідно до головної (стратегічної) мети розробляється й впроваджується система правового та організаційного забезпечення, спрямована на її здійснення,

Наведене випливає із закономірностей цілісності системи уп­равління, системності підходу та ієрархічності побудови і стабі­льності організації.

Головну мету державної інформаційної політики, стосовно націо­нальних інформаційних ресурсів можна сформулювати як створення необхідних економічних і соціокультурних умов та правових і орга­нізаційних механізмів формування, розвитку і забезпечення ефектив­ного використання національних інформаційних ресурсів в усіх сфе­рах життя і діяльності громадянина, суспільства і держави.

Відповідно до головної мети державної інформаційної політики щодо національних інформаційних ресурсів можна сформулювати функції державного управління цією сферою діяльності, а саме:

• розробка й прийняття політичних рішень, законодавчих і но­рмативно-правових актів правового забезпечення системи упра­вління національними інформаційними ресурсами та удосконале­ння правових й організаційних механізмів реалізації правових норм чинного законодавства;

• визначення і здійснення повноважень державних органів, ор­ганів місцевого і регіонального самоврядування щодо оперативно­го управління (володіння, розпорядження, користування) держав­ними інформаційними ресурсами;

• розробка і реалізація організаційних і нормативно-методич­них заходів щодо координації діяльності відомчих і регіональних структур та недержавного сектору в сфері формування й викори­стання інформаційних ресурсів;

• розробка і реалізація фінансово-економічних методів регу­лювання діяльності щодо формування і забезпечення використан­ня інформаційних ресурсів;

• забезпечення державної реєстрації інформаційних ресурсів, повноти створення первинних і похідних інформаційних ресурсів на основі інформації, що розробляється (створюється) у процесі діяльності державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності;

• формування інформаційних ресурсів про діяльність держав­них органів, органів місцевого і регіонального самоврядування, державних підприємств і організацій для надання їх для вільного доступу громадянам і організаціям (крім інформаційних ресурсів, що мають відомості, віднесені до державної таємниці та іншої ін­формації з обмеженим доступом);

• забезпечення ефективного використання інформаційних ресурсів у діяльності державних органів, органів місцевого і регіонального са­моврядування та державних підприємств, установ і організацій;

• оптимізація державної політики інформатизації щодо забез­печення науково-технічних, виробничо-технологічних та органі­заційно-економічних умов створення й застосування інформацій­них технологій та інших елементів інформаційної інфраструктури для формування, розвитку й ефективного використання інфор­маційних ресурсів та сприяння доступу громадян до світових інформаційних ресурсів, глобальних інформаційних систем;

• забезпечення функціонування ефективної системи захисту інформаційних ресурсів;

• забезпечення захисту громадян, суспільства й держави від хибної, спотвореної та недостовірної інформації;

• забезпечення розробки і впровадження ефективних право­вих, організаційних та економічних механізмів регулювання інформаційних ресурсів України (ринку інформації, інфор­маційних технологій, засобів обробки інформації та інфор­маційних послуг);

• регулювання інформаційного співробітництва, спрямованого на забезпечення рівноправного і взаємовигідного використання націона­льних інформаційних ресурсів у процесі міжнародного обміну;

• здійснення єдиної державної політики наукового забезпечен­ня системи державного управління формуванням, розвитком і ви­користанням національних інформаційних ресурсів;

• кадрове забезпечення функціонування системи державного управління національними інформаційними ресурсами;

• інформаційно-аналітичне забезпечення прийняття управлін­ських рішень у сфері управління інформаційними ресурсами;

• контроль за встановленим порядком і правилами формуван­ня, розвитку, поширення і використання інформаційних ресурсів;

• нагляд за дотриманням законодавства у сфері формування, розвитку, поширення і використання інформаційних ресурсів та здійснення правосуддя у сфері суспільних інформаційних відносин.

Функціональна структура організаційно-правової системи дер­жавного управління інформаційними ресурсами в контексті викла­деного має кілька рівнів. На нашу думку, можна виділити три рівні (рис.1)

Другий рівень - рівень організаційного, нормативно-методичного забезпечення виконання законодавчих і нормативно-правових актів, координації і контроль за формуванням, поширенням, використанням та захистом інформаційних ресурсів (ІР) України

Третій рівень - виконавчий рівень, на якому забезпечується безпосереднє виконання законодавчих і нормативно-правових актів, порядку та правил формування, поширення, використання та захисту ІР, відомчий та територіальний контроль

Суспільні інформаційні відносини: Система правового регулювання Інформаційно-правові норми Конституції України суспільних інформаційних відносин • Права і свободи суб’єктів інформаційної д Інформаційно-правові норми Цивільного законодавства іяльності • Право власності на інформацію • Інформаційно-правові норми Адміністративного законодавства Створення і використання інформаційних ресурсів • Інформаційно-правові норми Кримінального законодавства Доступ до інформації • Інформаційно-правові норми інших галузей законодавства Захист інформаційних ресурсів та інформаційна безпека • Інформаційне законодавство України Міжнародне інформаційне співробітництво Міжнародні правові норми

Рис. 1. Функціональна структура організаційно-правової системи державного управління інформаційними ресурсами та регулювання суспільних інформаційних відносин

Таблиця 2