Куранта мі мінор

Куранта - це французький і італійський танець, що увійшов у придворний побут у XVI ст. Відзначався урочистим характером з спеціально підкресленими в самій музиці "реверансами" і поклонами. Косенко кладе в основу цього етюду виразно національну тему, близьку до народних танцювальних жартівливих пісень, навіть імітуючи притаманну для багатьох зразків цього жанру скоромовку і "підстрибування". Замість граціозних реверансів завершення фраз позначене типовим для українських швидких пісень притиском, акцентом.

Це створює напрочуд енергійний і запальний характер музики. Особливо активний, навіть героїчний образ панує у середньому епізоді, нагадуючи мужні танці запорізьких козаків, зокрема гопак. У самому викладі теж помітні риси українського народного багатоголосся. Таким чином, автор перекидає місток між давніми французькими музичними традиціями і пісенною душею своєї Батьківщини, немов би підтверджуючи відому істину, що музична мова зрозуміла всім без перекладу і для неї немає ні часових, ні географічних кордонів.

Українська музична культура 50-х-60-х рр. XX ст.

Розвиток української музики після Другої світової війни відзначався винятково складними умовами свого становлення. З одного боку, сталінське "керівництво культурою" накладало важкий відпечаток на творчу фантазію, сковувало свободу творчості. В той час, як західноєвропейське музичне мистецтво шукає власні, невторовані шляхи розвитку, відповідні до духу часу, то на Україні, як і в усьому колишньому СРСР музика мала виключно "ідеологічну" функцію, що значно знижувало її художній рівень. Лише нечисленні твори 50-х років заслуговують на увагу і сумірні з досягненнями класичної спадщини, що цілком зрозуміло. В той час, як вітчизняна культура початку сторіччя інтенсивно засвоює нові естетичні напрямки, перевтілює їх на ґрунті власних традицій, то соціалістичний реалізм, визнаючи лише, "партійність" та "народність" мистецтва, позбавляє композиторів їх власної індивідуальності і права на художній експеримент. Більш природньо в таких задушливих умовах "виживають" ті жанри, які по природі своїй є більш демократичними і невибагливими у сенсі професіоналізму. Тому над 50-ми роками в українській музичній культурі можна сміливо ставити позначка: "пісенна епоха". Справді, якщо б не ліричні, чутливі пісні П.Майбороди, А.Кос-Анатольського, Є.Козака, дещо пізніше - О.Білаша, то можна було б говорити лише про окремі, випадкові, і то вкрай нечисленні зразки професійної музики, прийнятні з художньої точки зору. Серед тих, які вартують згадки, - балет Віталія Кирейка "Лісова пісня" за мотивами п'єси Лесі Українки, опера "Украдене щастя" Юлія Мейтуса за п'єсою І.Франка, деякі фортепіанні твори Ігора Шамо, хори Андрія Штогаренка, оркестрові інструментальні та хорові твори Бориса Лятошинського, Миколи Колесси. Вони визначають певний належний фаховий рівень нашої культури. В усьому іншому доробок композиторів того часу видається своєрідним анахронізмом.

Пісенна творчість композиторів того часу відзначається переважаючою ліричністю, наспівністю, легкими для запам'ятовування мелодіями, іноді використовує ритми популярних танців, найчастіше вальсу. Проте навіть в рамках такої загальної характеристики кожен із згаданих митців проявив свою творчу індивідуальність.

З усіх них Анатолій Кос-Анатольський (1909 - 1983), виділяється 1 своєю близькістю до джерел галицької музичної побутової культури, до старогалицької елегії, до співогри з її динамічними музичними номерами.

Адже недаремно композитор дуже багато зробив для популяризації творчості своїх попередників, і насамперед у пісенно-хоровій сфері. Серед його пісень особливо розкішною мелодією і щирим почуттям приваблює "Ой, ти, дівчино, з горіха зерня" до поезії І.Франка, в якій чутливі рядки із збірки "Зів'яле листя" отримують нові експресивніші музичні барви. Мотиви гуцульського фольклору з його яскравими запальними ритмами і інтонаціями знайшли відображення у пісні "Ой піду я межи гори", у хорі на власні слова "Коломия місто". Цікавим здобутком автора була його музика до численних вистав Львівського драматичного театру ім. М.Заньковецької, в якій він зумів передати дотепні, жваві, близькі до розмовної мови інтонації львівської міської пісні тридцятих років.

Близьким по духу до творчості Кос-Анатольського, настільки ж демократичним та безпосереднім, але більше тяжіючим до буковинського та бойківського регіонального фольклору, є його сучасник Євген Козак (1907 -1988). Успіх і визнання принесли йому сольні пісні і хори - "На річницю Т.Шевченка" на сл. Лесі Українки, "Вівчарик" на сл. Г.Коваля, "Верховино, мій ти краю" на народний текст, численні обробки буковинських та галицьких народних пісень.

Важко уявити собі пісенний побут України 50-х років без творів Платона Майбороди (1918 - 1989). Його задушевні, сповнені сердечного тепла, пісні, такі як "Київський вальс", "Пісня про вчительку", "Пісня про рушник", до сьогодні не втратили свого художнього значення. Учень Ревуцького, палкий прихильник української класики, насамперед Лисенка та Леонтовича, П.Майборода зумів перейняти такі прикметні риси національного вокального стилю, як багатство мелодичного розвитку, м'які ліричні барви, і пристосувати їх до естрадного стилю свого часу.

Лише після "хрущовської відлиги", на початку б0-х рр. українська професійна музика починає звільнятись від жорсткого диктату соціалістичного реалізму і шукати власного шляху.