"Одинадцять етюдів у формі старовинних танців"

Це сюїта для фортепіано, що включає в себе одинадцять п'єс різного характеру і настрою, яскраво контрастна за жанрами, проте об'єднана єдиним ліричним, чутливим стилем композитора. Вона писалась декілька років, протягом 1928 - 1930 рр. і належить до вершинних здобутків фортепіанної спадщини Косенка. Сам задум твору полягає у прагненні автора відродити старовинну сюїту "придворних" танців різних народів, котра була дуже популярна у XVII - XVIII ст. в європейській музиці. Так з'являються тут німецька алеманда, французькі куранта, гавот, менует, іспанська сарабанда, англійська жига. Основних танців у барокових сюїтах було чотири, а їх кількість коливалась від чотирьох до восьми. В українській музиці XIX -поч. XX ст. було декілька таких "старовинних" сюїт, перша з них належала перу вітчизняного класика М.Лисенка. Класик вперше втілив дуже оригінальну ідею: в основу старовинних танців він поклав мелодії популярних українських пісень: "Сонце низенько", "Гречаники" тощо. Подібний задум втілив дещо пізніше і С-Людкевич у фортепіанній сюїті, також використавши теми українських народних пісень, щоправда, здебільшого галицьких регіональних. Аналогічний твір знайдемо і в доробку В.Барвінського - "Сюїту на українські народні теми".

Продовжуючи цю традицію української вітчизняної школи. Косенко пише свою сюїту теж у яскраво національній манері. Проте він не вдається до прямого цитування мелодій народних пісень, а створює свої власні теми, проникнуті глибинним духом українського фольклору. Окремі етюди близькі до запальних танців, в інших переважають м'які, ніжні інтонації ліричного романсу, остання п'єса, іспанська пасакалія, засновується на мотивах старовинних українських епічних дум.

Всі ці національні джерела перевтілюються крізь призму своєрідної "ліричної розповіді". Разом з тим невипадково назва циклу включає в себе слово "етюд". "Косенко поставив перед собою також завдання педагогічного плану. Про це свідчить велика кількість різноманітних прийомів і засобів спрямованих на розвиток виконавської майстерності". Педагогічний хист автора проявився в сюїті у віртуозній спрямованості окремих п'єс.

Гавот сі мінор

Один з найбільш наспівних і романтичних за духом етюдів. Побудований на основі старовинного рухливого французького танцю, назва якого походить від околиць міста Гал. У придворних святах завершував частину танцювальної церемонії, тому, як фінальний танець, відзначався особливою жвавістю, веселим, запальним настроєм. У циклі два гавоти перший за емоційним станом зовсім традиційний, дуже радісний і просвітлений. У другому, про який власне і йдеться, композитор дещо змінює початковий характер танцю і використовує тут популярний у XIX ст. на Україні тип ліричної танцювальної пісні, де почуття висловлюються піднесено, сама мелодія наближається до схвильованої людської розповіді. Трішки жалібно звучить сам початок твору, ніби сумовите благання. Мелодія тече плавно, немовби "виливаючи жалі", то спалахуючи яскравіше, то безсило спадаючи. Згодом у загальний розвиток вноситься елемент контрасту - якщо спочатку і наприкінці музика швидше елегійна, забарвлена ноткою суму, ніби спогад про далеке і прекрасне минуле, то середній епізод навпаки осяяний радісним "весняним" колоритом, сама музична тема наближається до ліричних веснянок.