Хори на вірші Тараса Шевченка

“Тече вода в синє море”

Цей твір належить до копа найпоетичніших у спадщині композиторі де вірш безсмертного Кобзаря знаходить глибоко ліричне перевтілення інтонаційній палітрі. Музика хору дуже розмаїто і індивідуально перевтілює риси давнього українського фольклору, насамперед, епічних дум і історичних пісень. Вже сам початок розгорнутої музичної картини наближений до розповідної манери співця-кобзаря, через те в ньому ніби "розмиті", приховані періодичні ритмічні акценти, мелодична лінія розгортається плавно, неспішно, з продуманими смисловими динамічними підйомами та спадами. Починаючись у глибокому тембрі басів, епічного складу мелодія пізніше підхоплюється вищими чоловічими голосами, тенорами, поступово захоплює ширший простір. Разом з тим для мелодії притаманна хвилеподібність, що відображає безперервний рух морських хвиль, як символ вічної природи і плинності часу.

Перший розділ витримано у чисто епічній, суворій, зосередженій манері розповіді (Нотний приклад № 26). Натомість другий епізод вносить яскравий контраст, пов'язаний з розвитком поетичного образу, - в центрі опиняється постать самотнього козака, що марно шукає щастя в чужині. Зрозумілим стає тут драматичний, поривчастий характер вокальної розповіді, експресивні вигуки, що завершуються "зітхаючими" закінченнями фраз. Неодноразово описаний Кобзарем самотній бурлака, якому Бог не післав ні щастя, ні долі, його трагічні відчуття в музиці Лятошинського отримують дещо театральне, патетичне втілення. Останній епізод хору повертає до початкової мелодії, як це часто типово для вокально-хорових форм. Проте це повернення не означає простого нагадування, чи обрамлення середнього епізоду: вічний рух морських хвиль, постійне "сповзання" до головного басового тону сприймається тут як символ марності зусиль, безнадії і глибокого трагізму долі козака.

"Із-за гаю сонце сходить"

Цей хор за своїм поетичним змістом сприймається як пряме і безпосереднє продовження попереднього твору: знову протиставляється образ вічної природи, її гармонії, уособленням якої виступає схід сонця - і нещасної долі козака, якого пан "цькує собаками", а його кохану "покриткою по світу пускає". Сюжет багатьох шевченківських поем ("Петрусь", "Варнак" та ін.) подається тут у максимально концентрованому вигляді. Цю концентрацію драматичного змісту глибоко відчув композитор, і у своєму хорі зумів її передати напрочуд виразно і сильно. Головна музична тема твору грунтується, як і тема попереднього твору, на епічних думних "зачинах", проте похмура, зловісна атмосфера ще більш яскраво підкреслена повільним, важким мелодичним поступом. Ефекти театральності супроводжують тут майже кожне слово, автор намагається музично проілюструвати кожен, навіть найтонший відтінок поезії. Так, слово "темного" ("не виходить чорноброва із темного лугу"), що несе в собі не лише буквальне, але й переносне значення - як передбачення подальшої трагедії - підкреслене в музиці відчутним "затемненням" музичного колориту. Дієслова, що нанизуються у стрімку, стиснену картину переслідування: "цькують його собаками, крутять назад руки і завдають козакові смертельної муки" отримують таке саме активне, дієве і водночас позначене трагічними акцентами втілення у музиці. Це один з нечисленних у Лятошинського хорів, у якому виразно проступають риси оперної, театральної сцени, що зумовлене, очевидно, змістом поетичного першоджерела.

ВІКТОР КОСЕНКО

(1896-1938)

Один з найбільш тонких і чутливих ліриків в національній композиторській школі, автор прекрасної світлої музики, що напрочуд глибоко відчував внутрішній світ дитини, блискучий педагог, піаніст-таким увійшов в українську культуру першої половини XX ст. Віктор Косенко. За своє недовге життя він зумів створити численні фортепіанні і вокальні композиції, що, на жаль, не надто часто звучать з велимо! концертної естради, проте охоче виконуються дітьми в музичних школах, початківцями та аматорами, входять у репертуар музичних училищ.

Віктор Степановнч Косенко народився 24 листопада 1896 р. у Петербурзі, де його батько служив офіцером. Невдовзі по народженні сина сім’я переїхала у Варшаву, в цьому місті пройшли дитячі і юнацькі роки майбутнього композитора. Музичне життя Варшави було напрочуд інтенсивним, гастрольні виступи відомих виконавців, котрі приїжджали не лише із столичного Петербурга чи Москви (С. Рахманінов, Ф.Шаляпін, В.Сафонов), а й з великих європейських центрів (Ф.Крейслер, Р.Штраус), змінювались концертами місцевих артистів - а польська композиторська і виконавська школа ще з часів Шопена, та потім І.Падеревського славилась у Європі. Таким чином, естетичні смаки і уподобання молодого музиканта формувались у якнайбільш сприятливій художній атмосфері. Своє навчання він розпочав у 1905 р. гімназії, а паралельно приватне займався у професорів Варшавської консерваторії А.Юдицького та З.Михайловського. Проте, хоч і готувався юнак до вступу у Варшавську консерваторію, займатись йому довелось вже в іншій столиці, у Петербурзі: напередодні Першої світової війни помер батько, і мати, рятуючись від військового лихоліття, переїжджає назад до Петербурга.

У 1914 р. Косенко вступає у Петербурзьку консерваторію і навчається там одразу на двох факультетах: фортепіанному та композиторському. Його педагогу класі фортепіано І.Миклашевська згадує, що він дуже наполегливо займався, бо спочатку обрав для себе кар'єру концертуючого піаніста. Проте поруч з тим постійно виникали цікаві фортепіанні та вокальні мініатюри, один з його романсів здобув схвальну оцінку директора консерваторії, відомого композитора 0.Глазунова, тож здібний студент не покидає творчої роботи, попри посилені заняття фортепіано, він навіть отримує у 1918 р. два дипломи - піаніста і композитора.

Після закінчення консерваторії Косенко переїжджає на Україну, в Житомир, де жили його родичі і де були корені його роду. Робота, хоч і скромна, пришилась йому до душі і відповідала його педагогічному хисту - він став викладачем фортепіано у місцевій музичній школі. Крім того, часто виступає у місті з концертами, і як піаніст-соліст, і як акомпаніатор, супроводжуючи виступи хорів та співаків. Про його талант піаніста згадували слухачі ще багато років пізніше:

"Чарівний звук, глибоке проникнення у зміст твору, темперамент, свіжість були неодмінними рисами його виконавського стилю. Він був другом усіх, хто любив мистецтво".

Маючи ще з Петербурга прекрасний навик гри в ансамблі, Косенко організовує камерне тріо зі скрипки, віолончелі та фортепіано. Цікаво, що і скрипаль, і віолончеліст були не музикантами за професією, а всього лише аматорами. Проте наполегливість і захопленість організатора передається і іншим учасникам. Невдовзі тріо стало популярним в місті, його концерти збирали чимало публіки. Часто до його виступів підключались і інші музиканти, поступово утворюється своєрідне коло музикантів-ентузіастів, що знайомлять житомирців із світовою класикою. Цей факт дуже знаменний для розуміння життєвої мети і характеру Косенка: він сам понад усе любив мистецтво і вмів вести за собою не лише своїх учнів, але й слухачів концертів, людей, раніше досить далеких від музики. Провінція, якою в той час був Житомир, її обмежене, одноманітне культурне буття, не лише не згасило його творчого поривання, а навпаки, викликало потребу своїм прикладом, працею розбудити інтерес до прекрасного.

Але концертна та педагогічна діяльність не обмежувала творчої активності митця. Житомирське десятиліття стало найбільш плідним для творчої спадщини Косенка. Вже через декілька років перебування тут, у 1922 р. він зміг організувати авторський концерт, де виступив як піаніст з програмою власних творів. Вражає багатоманітність образів і настроїв, до яких він звертається. Саме у Житомирі під натхненним пером музиканта виникають такі найбільш відомі його опуси, як дві поеми-легенди, цикл "Одинадцять етюдів у формі старовинних танців", три сонати, одинадцять етюдів, програмні поеми та мініатюри для фортепіано. Концерт та соната для скрипки з оркестром, "Класичне тріо" для скрипки, віолончелі та фортепіано, численні романси на вірші російських поетів та П.Тичини. Співпрацював композитор і з місцевим театром, створивши музику до вистав "Фея гіркого мигдалю" І.Кочерги та "Любов під в'язами" Ю.Дейла.

Нерідко композитор виїжджає до Києва та Москви для зустрічей з друзями-музикантами, показує їм свої нові твори. Таким чином деякі з його опусів, за клопотанням відомих митців, потрапляють до видавництва і виходять друком. Його ім'я потроху стає відомим не лише в Житомирі, але й по всій Україні. В більших містах - Харкові, Донецьку, Одесі, та й в столиці успішно проходять концерти Косенка, де він виступає і як піаніст-соліст, і як акомпаніатор співаків, і як композитор зі своїми сольними програмами. Критика напрочуд схвально відгукується про його концерти, дуже гарно приймає твори митця-лірика і широка публіка. Тож у 1929 р. Косенка запрошують на роботу до Києва, на посаду викладача Музично-драматичного інституту ім. М-Лисенка (згодом він був реорганізований у консерваторію, сьогодні - національна музична академія ім. П.Чайковського). Він викладав різні дисципліни, проявляючи себе і на педагогічній ниві у всій повноті таланту, вів і клас спеціального фортепіано, і камерного ансамблю, а, трохи пізніше, теоретичні предмети.

В Києві розширюється коло знайомств композитора, серед його друзів бачимо Б-Лятошинського, Л.Ревуцького, поета П.Тичину, відомих співаків З.Гайдай, І.Паторжинського, М.Литвиненко-Вольгемут. Приязний, товариський, Косенко здобував прихильність кожного, хто мав нагоду спілкуватись з ним ближче. Тичина згадував пізніше:

"Відсвіт від його творчої душі назавжди сонячними освітлення» лишився й на моїй біографії.

Завдяки його авторитету як виконавця і педагога, Косенка часто запрошують у журі різноманітних конкурсів піаністів та вокалістів, що відбуваються у Києві, Харкові, інших містах. Митець дуже відповідально ставився до підтримки молодих талантів, намагався всіляко сприяти їх творчому зростанню.

Не покидає він у столиці і виконавської діяльності. Афіші часто сповіщають про сольні концерти Косенка-піаніста, про його виступи разом з відомими співаками. Так у 1935 р. відбувся великий авторський концерт за участю відомих співаків, котрий транслювався київським радіо. В програми ж сольних концертів найчастіше входили, поруч з власними, твори композиторів-класиків, улюбленого ним Шопена, Рахманінова, Скрябіна. Йому, чутливому і делікатному, складно було погодитись з новітніми експериментами у композиторській техніці, його лякала відверті загостреність, а часом агресивність нової музики. Тому і як митець, і як виконавець він назавжди залишився прихильником класики. Він часто говорив своїм учням: "Зверніться до класики, мій друже, вона вас не підведе".

Творчість цього часу позначена певними протиріччями. З одного боку, його романтична спрямованість, багата емоційна натура, що відбилась у найкращих творах, і становила найціннішу природну рису обдарування, втілилась у таких опусах, як Два концертні вальси для фортепіано, Концерт для фортепіано з оркестром, романси на вірші Пушкіна. Ця ж чутливість, помножена на великий досвід піаніста-педагога, забарвлює музику одного з найкращих українських дитячих збірників "24 дитячі п'єси для фортепіано", котрим і сьогодні охоче користуються музиканти-початківці в молодших класах школи. Весь світ дитини з її радощами і смутками, зацікавленням до оточуючого середовища, допитливістю постає зі сторінок цього збірника.

Такі п'єси, як "Не хочуть купити ведмедика", "Купили ведмедика", "Дощик", "Ранком у садочку", "Скакалочка", "Українська народна пісня", "Балетна сценка" та інші - зрозумілі і близькі юним піаністам. У Києві виникла і найбільш об'ємна оркестрова композиція – “Героїчна увертюра”, безпосередньо навіяна образами і настроями героїчних українських пісень та музики Чайковського і Рахманінова.

Поруч із тим Косенкові "у вирі індустріалізації", і в атмосфері постійного ідеологічного контролю за творчістю, як і всім іншим митцям, доводилось писати твори на замовлення, серед них - багато масових пісень на злободенні теми, оспівувати рух ударників комуністичної праці, ілюструвати ще німі тоді кінофільми про революцію, про радянське життя. Важмо сказати, як сприймав особисто Косенко ці події, проте твори ці набагато слабші за художнім рівнем.

Останні роки життя композитора були затьмарені важкою виснажливою хворобою, котра поступово підточувала його сили, обмежувала творчість. Вже навіть його концерти у ті роки транслювались київським радіо безпосередньо з помешкання - автор не міг виходити з дому. Він часто виїжджав у Крим на лікування, сподіваючись на одужання, проте його сили танули, і 3 жовтня 1938 р. Віктора Косенка не стало. Ім'я композитора було присвоєно Житомирському музичному училищу, де він довгі роки працював, та одній з київських музичних шкіл.