"Кавказ"

Кантата-симфонія "Кавказ" писалась протягом доволі довгого періоду, понад десять років. Перша частина, присвячена російським революціонерам, виникла ще 1905 р., останні три були завершені аж перед Першою світовою війною. Сам задум, що виник під впливом драматичної громадянської поезії Кобзаря, ідеально вкладався в рамки стилю романтизму, до якого композитор тяжів усе своє життя, незважаючи на те, що в XX ст. він був уже дещо "старомодним". Ймовірно, прообразом кантати-симфонії "Кавказ" для Людкевича стала безсмертна Дев'ята симфонія Людвіга ван Бетховена, в якій геніальний німецький композитор вперше впровадив хор у симфонічний цикл. Для Людкевича хорове звучання Шевченкової поезії теж видавалось необхідним для повного втілення свого задуму, а водночас монументальність симфонії як жанру теж видавалась композитору найвідповідніша для втілення грандіозного задуму.

З масштабної поеми Шевченка вибрано лише три особливо яскраві, концентруючі в собі головні ідеї літературного першоджерела, початкові строфи, своєрідний епіграф до змісту всього твору. Таким чином, в композиції музичного циклу відбились гострі контрасти, протилежні образи: "За горами гори, хмарами повиті", тобто постать нескореного Прометея і вічної природи в І ч., сумовиті роздуми про слабкість людини перед обличчям Божого провидіння у II ч. - "Не нам на прю з тобою стати", гостре сатиричне скерцо", насмішкувата і перебільшено-хвалебна, гротескова слава у Ш ч. - "Хортам, і гончим, і псарям, і нашим батюшкам царям слава", і врешті урочистий фінал, сповнений героїчного пафосу, - "Борітеся, поборете", з його величним завершенням на словах: "І вам слава, сині гори, кригою окуті, і вам, лицарі великі, славні, незабуті". "Співзвучність, гармонійне злиття з поезією Шевченка є наслідком близькості творчого почерку композитора до стилю великого поета. Людкевич чудово вміє передавати щирість і простоту, а з іншого боку - грандіозність душевних поривань".

Коротко розглянемо основні частини твору. Перша частина відзначається глибоким і водночас стриманим емоційним станом, для музичного зображення величних Кавказьких гір композитор використовує широкий "просторовий" тип викладу, сувору, рельєфну мелодію, котра потім повторюватиметься протягом всього циклу - адже саме ці вічні гори є німими мовчазними свідками всіх подій тисячолітньої історії. Поруч з цією темою з'являється інша - стрімка, героїчна, мужня. Це музичне уособлення міфічного героя Прометея, котрий для Шевченка є символ незламної волі українського народу (“споконвіку Прометея там орел карає”. Саме ці два провідні мотиви і лягли в основу всієї частини. У їх безперервному розвитку стає помітно, що вони і близькі внутрішньо своєю урочистістю героїкою, але водночас й відмінні, оскільки перший втілює стан спокою, а другий - рішучу дію. Ряд епізодів приводить до найвищої "вершини" частини на словах "Не скує душі живої і слова живого, воно знову оживає і сміється знову". Тут врешті обидві теми сходяться в одне ціле, немовби герой долає свої страждання, переймає вічний спокій гір.

Друга частина, в котрій автор звертається з пристрасним благанням і зі скаргою до Господа на людські страждання, природно випливає з інтонацій українських народних планів і голосінь ("Нам тільки плакать, плакать, плакать"). Проте і тут поступово зароджується зовсім протилежне відчуття пов'язане зі словами: "Встане правда! Встане воля!", і так само гнучко композитор переходить від "слабких", "зітхаючих" зворотів мелодії до патетичного гімну, що нагадує чимось його ранній хор до слів Івана Франка "Вічний революціонер". Проте завершення знову повертає слухача до первісного стану, бо ще не час на прославлення, ще течуть “кровавії ріки” серед нашого народу.

Третя частина побудована на жорстких, неприємно-гострих мелодичних ходах, котрі мають характеризувати катів і злочинців, що лицемірно вбираються в шати благодійників. Цим зумовлені відтінки іронії, дуже вдало знайдені Людкевичем і втілені через "пародію на самого себе": адже тут вкотре вже, після першої та другої частини звучать мотиви гімну, проте тут вони спотворені до невпізнання, це швидше пародія на прославлення блазенські вигуки "Слава!".

Ефект раптовості, несподіваності через зіткнення повністю протилежних сил - гострої сатири і заклику "Борітеся!" - досягається завдяки тому, що між третьою і четвертою частинами немає перерви. Сцена сатиричного прославлення безпосередньо перетікає у героїчне поривання і тим більш вражаюче після глузливої "Слави" сприймається вольовий заклик "Борітеся!". Надалі знову проходить тема Кавказьких гір, знайома ще з першої частини, але тут вона природно пояснюється текстом: "І вам слава, сині гори", а також загальною логікою розвитку, головною думкою, яку прагне підкреслити Людкевич услід за Шевченком: вічна могутність природи повинна породжувати таких самих могутніх синів роду людського, що прийдуть захистити слабких і покривджених, як лицарі. Для втілення образу вольового пориву, який завершує весь монументальний цикл, композитор використовує поліфонічну форму фуги. В ній поступове включення, просторово віддалене проведення теми у всіх голосах чудово передає вагомість мовленого слова і маршового мотиву, підкреслює неминучість здійснення пророцтва: "За вас правда! За вас слава і воля святая!".

У цьому творі Людкевич найбільш повно і переконливо втілив свої переконання як людини, митця і громадянина, свої художні і морально-етичні ідеали. Таку свідому, чесну позицію він зумів зберегти впродовж свого довгого життя, так що міг сказати в кінці словами свого улюбленого поета: "У нас нема зерна неправди за собою".

У 60-х роках за кантату-симфонію "Кавказ" композитора було удостоєно звання лауреата Державної премії України ім. Т.Шевченка.