Фортепіанна творчість. Прелюд пам'яті Шевченка. Рондо сі мінор

Фортепіано було улюбленим інструментом композитора, до якого він звертався протягом всього життя. Для нього Степовий створив багато ліричних, витончених п'єс, не поминув і більших за обсягом форм - Фантазії, Сонати. Проте ближчою йому була все-таки мініатюра, в Ті швидкоплинних образах, мінливих настроях митець почувався більш природно. Невеликі прелюдії, мазурки, характерні п'єси складають основну частину його інструментальної спадщини. Серед всіх творів два особливо приваблюють увагу: це "Прелюд пам'яті Шевченка" та Рондо сі мінор.

"Прелюд пам'яті Шевченка" виник під враженням відзначення 50-річчя з дня смерті поета і був написаний наступного 1912р. Вперше виконаний на літературно-музичному вечорі пам'яті Шевченка у Москві. Головний образ твору - скорботний, зосереджений, мелодія близька до тужливих українських пісень (Нотний приклад № 21). Якщо в початкових тактах елегійність, м'яка ліричність переважають у настроях "Прелюду", то поступово він набуває більш драматичного, схвильовано-тривожного характеру. Завершення твору звучить патетично, а водночас рішуче, ніби уособлюючи бунтарський дух поезії Шевченка.

Рондо сі мінор, написане невдовзі після "Прелюду", дуже близьке до нього за характером і теж пов'язане з шевченківськими образами. Деякі дослідники навіть відчувають в ньому інтонації "Заповіту", знаменитої пісні Г.Гладкого. Воно розпочинається темою, що більше наближена до історичної пісні, тобто суб'єктивно перевтілює фольклорно-епічне джерело. Ця тема передає стан зачаєної тривоги, болісного роздуму, а карбований маршовий поступ викликає навіть певні асоціації з траурним походом (згадується в цьому контексті знаменита картина О.Мурашка "Похорон отамана"). Воно і за побудовою нагадує пісню, тужливу, а разом з тим наче овіяну романтикою героїчного минулого. Початкова сумовита тема поступово набуває більш гострих, драматичних відтінків, в запалі втрачається її лірична елегійність, а навпаки, підкреслюється активність, рішучість. Сплеск до вершини, - і ніби отямившись від пережитого, знову далеким спогадом завершується епічна розповідь.

Станіслав людкевич

(1879- 1979)

У 1979 р. громадськість Львова урочисто святкувала доводі незвичну подію - 100-річчя від дня народження композитора, який дочекав свого ювілею і відсвяткував його особисто. Станіслав Пилипович Людкевич був присутній майже на всіх численних концертах, організованих на честь знаменної дати, давав інтерв'ю, спілкувався з тими, хто приїхав його привітати з усіх куточків країни... Його не стало через вісім місяців. По собі він залишив численну спадщину як композитор, теоретик, фольклорист, педагог, поет, громадський діяч.

Людкевич народився 24 січня 1879 р. в м. Ярославі (сьогодні знаходиться в Польщі). Його батько був учителем, мати серйозно захоплювалась музикою, навчаючись в молодості у Вербицького, і своє захоплення передала синові. Ще будучи учнем гімназії, він створює свої перші опуси - це були не лише, як звично, фортепіанні мініатюри та солоспіви, але й значніші за обсягом хори. Показово, що вже в такому юному віці майбутній композитор поставив собі ясну мету - творити українську національну музику. Недаремно серед перших творчих спроб знайдемо і хор на вірші Тараса Шевченка "Гамалія". Свої задуми він описав у листі до Лисенка, котрий відповів юнакові і підтримав у його шляхетних намірах.

Після закінчення гімназії Людкевич вступає на філософський факультет Львівського університету, котрий власне у ті роки стає провідником українських патріотичних сил, збирає найвизначніших у майбутньому політичних, наукових та культурних діячів. Серед найбільших авторитетів – поет; письменник, філософ Іван Франко, з котрим заприятелював талановитий студент. Недаремно одним з перших творів, написаних у Львові, став "Вічний революціонер" на слова Франка

Займаючись музичною самоосвітою, Людкевич особливу увагу звертає на вивчення особливостей народної пісні. Нові технічні засоби, серед них фонограф, дозволили йому докладніше і ширше проаналізувати існуючі записи народних пісень. Так з'являється на світ двотомна збірка "Галицько-руські народні мелодії", котрі вчений підготував разом з Й.Роздольським. Не лишається Людкевич осторонь і від інших важливих національно-культурних подій Галичини. Він керує хорами, готує партитури власних творів, редагує композиції інших авторів, зокрема Вербицького та Воробкевича², вдається і в так звані "артистичні мандрівки", котрі організовувались студентською та учнівською молоддю, що навчалась у Львівському, Віденському та Празькому університетах, для мешканців маленьких містечок і сіл Галичини. Під час цих мандрівок хори, ансамблі і окремі солісти виконували твори українських і зарубіжних композиторів, українські народні пісні.

Після закінчення університету Людкевич стає вчителем української мови в гімназії, проте ця скромна посада не обмежила розмаху його громадської та творчої діяльності. Навпаки, саме початок XX ст. стає одним з найбільш плідних періодів у житті композитора. З 1903 р.. коли у Львові засновується Виший музичний інститут ім. Лисенка, він входить не лише до складу викладачів, але й до правління, з 1905 - редагує авторитетний мистецький часопис "Артистичний вісник", перше такого плану видання українською мовою в Галичині. Не полишає і улюбленої праці хорового диригента, входить у заснований 1902 р. "Союз співацьких і музичних товариств". В творчому доробку тих років переважають монументальні твори, присвячені або героїчно-визвольній тематиці, або, на противагу до того, сповнені глибокого почуття, близькі до народної пісні, такі як "Хор підземних ковалів", кантата "Останній бій", перша частина найбільш грандіозного твору автора - кантати-симфонії "Кавказ", "Симфонічний танець", "Капричіо" для оркестру. Широка ерудиція випускника філософського факультету допомагала йому в освоєнні найновіших напрямків композиторського пошуку. Прагнучи до постійного вдосконалення, він вирішує здобути музичну фахову освіту у столиці Австро-Угорської імперії., до котрої тоді належала Галичина, у Відні, де збирався науковий і артистичний цвіт Європи.

Навчання у Відні тривало протягом року, проте за цей короткий час \ Людкевич відвідує не лише лекції з теорії у авторитетного професора музикології Віденського університету А.Греденера, заняття з композиції у педагога О.Цемлінського, але й значно поглиблює теоретичну підготовку, задля чого декілька разів виїжджає до Мюнхена і Лейпцига, до відомого теоретика Г.Рімана. Перебування у Відні завершилось захистом докторської дисертації, присвяченої питанням походження музичного мистецтва. Автор дуже велику увагу приділяє в ній народним традиціям, звичаям та первісним, дохристиянським віруванням.

Повернення до Львова співпало з сумною подією: у 1908 р. помер перший директор Вищого музичного інституту А.Вахнянин. Людкевич обіймає посаду директора і перебуває на ній до Першої світової війни. Праця ця була копіткою, достатньо складною і вимагала від директора надто багато часу: адже філії інституту знаходились в багатьох повітових містах і містечках, таких як Дрогобич, Коломия, Станіславів, Бережани та ін. Інспектування цих філій теж входило у обов'язки директора. Тому творчість цих років нечисленна кількісно, охоплює, здебільшого, хори та солоспіви, зате дуже цікава за своїми творчими знахідками, зокрема було завершено найвагоміший твір митця - кантату-симфонію "Кавказ". Цікаво, що окрім композиторської творчості, він дуже плідно проявив себе як поет і навіть входив до одного з найцікавіших західноукраїнських поетичних угрупувань "Молода муза" разом з Степаном Чарнецьким, Василем Пачовським, Богданом Лепким, Петром Карманським та іншими.

Перша світова війна 1914 року перервала спокійний плин життя композитора: Людкевича прикликали в діючу армію, і на російсько-австрійському фронті він потрапляє у полон і в заслання. Майже чотири роки він перебуває, як полонений, .у далекому Казахстані, спочатку у Перовську, згодом у Ташкенті. Та навіть там, у неймовірно скрутних умовах, не полишає творчості, звертається до фортепіанних мініатюр, в яких вибагливо поєднуються не лише типові українські та західноєвропейські, а навіть і східні, екзотичні мелодії (як, наприклад, у п'єсі "Пісня до схід сонця" - з туркестанських мотивів). Лише після революції вдається композитору повернутись на Батьківщину. Дорогою додому він відвідує Київ, де йому вдалось познайомитись з двома найвідомішими тогочасними музикантами – К.Стеценком та М.Леонтовичем.

Двадцяті - тридцяті роки належать до періоду особливо активної і найбільш плідної праці Людкевича. Він вже не повернувся на посаду "одноособового" директора інституту - всі роки його полону цю роботу виконував інший видатний український митець, друг Людкевича, Василь Барвінський - але, як і раніше, стає до керма музичного закладу, працює з учнями, інспектує філії інституту.

Розуміючи важливість ґрунтовної спеціальної освіти, Людкевич створює підручники з основних музично-теоретичних дисциплін, пише також ряд критичних статей з приводу навчання в школах, а також про проблеми національного музичного стилю, узагальнює багатовікову традицію розвитку української професійної музики на тлі досягнень європейської культури. Інтенсивно продовжує займатись і фольклористикою, спираючись вже на найновіші досягнення науки. Теоретичні праці Людкевича належать до фундаментальних у вітчизняній науковій думці. В 1934 р. він входить до кола організаторів СУПРОМ’у (Союзу україських професійних музик), групи енергійних талановитих музикантів, що поставили собі за мету забезпечити гідний розвиток української музичної культури, дбати про освіту, розвиток виконавства, творчості та музичної науки. Результати їх діяльності справді виявились дуже значними - за неповних п'ять років свого існування СУПРОМ спромігся видавати власний журнал "Українська музика", разом з Науковим товариством ім. Шевченка публікувати наукові та фольклористичні праці, організовувати сотні концертів з творів українських композиторів у всіх куточках Галичини, значно активізувати діяльність Вищого музичного інституту ім. Лисенка, завдяки чому українська виконавська школа - насамперед фортепіанна та вокальна - здобула справжнє визнання у світі. Людкевич завжди був у центрі цих громадсько-культурних подій, працював, окрім творчої та науково-педагогічної сфери, як головний диригент хору "Боян". очолював музикознавчу секцію НТШ. Намагався він налагодити та продовжити контакти і з митцями великої України, які виникли ще у 1918 р., зокрема він листується з Л.Ревуцьким та Б.Лятошинським, отримує їх твори, щоби пізніше пропагувати у себе, у Львові. В той час, коли в Києві майже ніхто з видатних піаністів не виконував музики українських авторів, то у Львові вона входила у обов'язковий репертуар навіть молодших учнів Вищого музичного інституту, постійно звучала у відкритих концертах

Творчість тих років позначена розмаїттям жанрів і тем, які композитор намагається виразити звуками. Поруч з неодмінними хорами і солоспівами обробками народних пісень, велика увага приділяється оркестровій ті фортепіанній музиці. Часто в його творах знаходять відгомін образи і настрої української літератури, зокрема І.Франка, Т.Шевченка, О. Кобилянської О.Олеся, А.Кримського та інших. Так, серед монументальних композиції особливе місце посідає кантата "Заповіт" для хору, солістів та симфонічноп оркестру, особливо улюблена ним поетична спадщина І.Франка постає і в трагедійно-похмурій кантаті "Наймит", і в драматично-буремній симфонічній поемі "Каменярі" і в пейзажній ліриці хору "Восени", в симфонічній поемі "Меланхолійний вальс" втілено настрої однієї з найкращих нове О.Кобилянської. витончені барви поезії символізму знайшли свій вираз в солоспівах “Ти моя найкраща пісня” та “Подайте вістоньку” на вірші О.Олеся. Не залишає він і справи редагування творів видатних своїх попередників – в тридцяті роки композитором написана третя вставна дія до “Запорожця за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського, інструментована остання опера М.Лисенка “Ноктюрн”, відредаговані хори М.Вербицького, І.Лаврівського, В.Матюка, О.Нижанківського.

1939 р. приносить галицькій інтелігенції і великі сподівання – адже відбулось омріяне возз’єднання (котре насправді обернулось жорстоким приєднанням до СРСР) починаються репресії проти визначних діячів краю. Людкевич, незважаючи на літній вік, поринає у роботу, допрацьовує розпочаті раніше твори, завершує фольклористичні дослідження. Важкі випробування чекають львівську інтелігенцію і в роки фашистської окупації, проте навіть тоді митець не полишає педагогічної роботи: разом з Барвінським вони знаходять можливість продовжувати діяльність Вищого музичного інституту ім. М.Лисенка.

У післявоєнний період композитор продовжує працювати як професор та завідуючий кафедрою композиції Львівської державної консерваторії ім. М.Лисенка (саме та називався тепер вищий музичний заклад, котрий об’єднав дві колишні польські консерваторії та ВМІ). У творчості наступає поступове згасання – і не лише тому, що вік не дозволяв Людкевичу працювати творчо, він зберігав прекрасну пам’ять і ясний розум до глибокої старості, але й через те, що не завжди в заідеологізованій державі він міг писати те, до чого лежала душа. Часом трапляються навіть анекдотичні випадки, коли твір написаний з однією метою і задумом, видавався як зовсім інший: “Рондо юнаків”, симфонічна поема, що виникла в 1945 р., написана в пам’ять про бійців Української повстанської армії, описувались у тогочасній критиці, як музика на честь Червоної Армії, первісну назву симфонічної поеми “Стрілецька рапсодія” 20-х рр. змінили на “Галицьку рапсодію”. Таке лицемірство не було властивим напрочуд чесному і принциповому митцеві, очевидно, найбільше з цієї причини він поступово відмовляється від творчості, хоча в консерваторії викладає майже до останніх днів, веде композицію та народну творчість. Серед його численних учнів в класі композиції – Мирослав Скорик, Григорій Цицалюк, Богдана Фільц.

Помер Станіслав Людкевич в рік свого 100-річного ювілею, 5 вересня 1979 р. у Львові.