"Щедрик"

Щедрівки належать до зимового циклу календарних .обрядів. В щедрівках, що співались від Василя (14 січня) до Водохрещі, бажали щастя, здоров'я і всіляких гараздів (звідси й сама назва, що походить від слова "щедрий"). Та мелодія, котру вибрав Леонтович, належить до найстаріших, її корені сягають сивої давнини, можливо й дохристиянських часів. Власне сам мотив дуже простий, навіть архаїчний, проте його розвиток, багатоголосий виклад, геніально знайдений композитором для давньої обрядової пісні, наче зсередини висвітлює красу простенької мелодії. Сама побудова - багаторазове повторення одного основного мотиву - зберігається автором так, як в народній пісні, проте він в кожному куплеті додає якусь нову барву, цікавий акцент, що дозволяє сприймати хор як своєрідну розгорнуту сцену. Спочатку заспівує один голос - сопрано, немов би щедрувальники лише підійшли до хати і викликають господарів; потім поступово їх коло розширюється, до гурту підходять все нові і нові співаки. Нарешті пісня виконується в повному соковитому звучанні всіх голосів, впевнено і радісно, немовби заповнюючи собою все довкола. Та ось щедрувальники закінчили свою пісню і потроху віддаляються від хати, а їх голоси поступово стихають вдалині.

Молодший сучасник Леонтовича, композитор П.Козицький так образно написав про "Щедрика": "Щедрик" - то не розкладка пісні, то самоцінний музичний твір, який осяяний променем генія і який вартий зайняти і займе не останнє місце в світовій музичній літературі"².

Цей хор справді здобув небувалу популярність не лише у країнах Європи, а, особливо у США та Канаді. У США вона отримала не лише вокальні чи оркестрові обробки в класичній манері, а навіть була перероблена в джазовому характері і дотепер постійно виконується у дні різдвяних свят у церквах.

"Дударик"

Цей шедевр хорової музики виник на основі простенької жалісливої весільної пісні про діда, що помер та залишив сиротою свою незмінну подругу - дуду. Так само, як і "Щедрик", вона ґрунтується на однотактовому мотиві, побудованому трьох сусідніх звуках і розміреному одноманітному ритмові. Але з цього найпростішого мотиву композитор створює розгорнуту хорову поему, де відображений і смуток за веселим дідом-дудариком, чия дуда більше не звеселить серця своїми піснями (низькі чоловічі голоси тут «гудуть», зображаючи звучання дуди - старовинного духового інструмента зі специфічним, ледь скрипучим і різким тембром), і спогади онука, який радів з дідових пісень, та згадує його з любов'ю і вдячністю. Його почуття ще не можуть бути позначені глибоким трагізмом, притаманним горю дорослої людини, вони надто виразно забарвлені радісними спогадами. Ось тому тут смутні і задумливі куплети природно чергуються з веселій жвавішими. "Перекидаючи" головний мотив у різні голоси, композитор досягає дуже виразного картинного, а іноді навіть театрального ефекту, немов би обмінюються спогадами різні люди.

Хорова творчість Леонтовича розкрила вже в нашому сторіччі перед цілим світом невичерпну скарбницю народної пісні. Дуже влучно про нього його друг К.Стеценко: "Він справді велика одиниця серед музичних кіл, з великими здібностями й талантом; він - ніби різьбяр у музиці, що Творить музичні вартості, неначе "кружева" із шовку"'.

ЯКІВ СТЕПОВИЙ (ЯКИМЕНКО)

(1883-1921)

Серед духовних спадкоємців Лисенка помітне місце належить Якову Степовому. Він був різнобічно обдарованою людиною – здібним піаністом, публіцистом, чиї статті на сторінках харківської і київської преси викликали жвавий відгук в широких колах читачів, активним музично-громадським діячем, що спричинився до появи багатьох цікавих мистецьких колективів у перші важкі пореволюційні роки, а насамперед, талановитим композитором, що за свій короткий вік встиг написати не так вже й мало….

Яків Степанович Якименко народився 20 жовтня 1883 року в місті Піски біля Харкова, в сім'ї відставного офіцера, що пізніше співав у церковному хорі. Любов до музики, до народної пісні була природною для всієї родини Якименків, і тому рішення старшого брата Федора, стати професійним музикою не викликало опору старших. Він виїжджає на навчання до Петербурга і вступає до Придворної півчої капели, в якій виступали численні знамениті українські митці - від Березовського до Гулака-Артемовського включно. Пізніше Федір Якименко стане викладачем Петербурзької консерваторії, відомим композитором.

Музичне обдарування молодшого брата. Якова теж виявилось досить рано, тому з 12 років по слідах брата він теж починає співати у Придворній півчій капелі. Сім років провів він у капелі, і тут його рішення стати професійним музикантом лише утвердилось. Адже протягом цих років він не лише співав у хорі, але й наполегливо вивчав теорію, оволодівав грою на музичних інструментах – фортепіано і кларнет. Директором капели був тоді відомий композитор О.Аренський, який вів оркестровий клас. Він підтримав талановитого юнака у його намірах стати композитором. Після закінчення навчання у капелі в 1902 р. Степовий опиняється у скрутній ситуації: для навчання в консерваторії бракувало коштів. Допомога несподівано надійшла від професорів консерваторії, відомих композиторів М.Римського-Корсакова і О.Глазунова, що, прослухавши молодого митця, допомогли йому вступити в консерваторію на безплатне навчання.

У 1902 р. він розпочинає навчання у Петербурзькій консерваторії в класі М.Римського-Корсакова, видатного російського композитора і теоретика. У нього навчалось багато представників різних національних шкіл - з Грузії, Вірменії, Латвії, Литви, Польщі. Ще Лисенко на початку 70-х рр. XIX ст. брав консультації у зовсім молодого тоді Римського-Корсакова. Крім того, його вчителем з інших теоретичних предметів став А.Лядов, учень Римського-Корсакова. Роки навчання позначені бурхливою творчою і культурно-громадською діяльністю Степового. Він не лише намагається "вбирати" найрозмаїтіші художні враження, котрі можна було отримати в столиці, але й сам не залишається осторонь від концертного життя. Ще в час навчання в консерваторії він інтенсивно творчо працює, особливо вабить його пісня та фортепіанна музика.

У 1905-1906 рр. він створює перший свій значніший опус - вокальний цикл "Барвінки" на слова Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки та М.Чернявського, сповнений не лише глибокою ліричністю і задушевністю, але й драматичними, а часом трагічними настроями. Ця палітра образів та переживань залишиться провідною у творчості митця протягом всього його шляху. Один з солоспівів цього циклу - "Степ" до вірша М.Чернявського – став настільки популярним, що й спричинив появу творчого псевдоніму композитора "Степовий".

Роки навчання стали вельми плідними для Степового, тоді був створений значний і розмаїтий доробок, в якому вирізняються: вокальний цикл “Пісні настрою” на вірші О.Олеся, Три романси на вірші М.Рильського, "Анданте кантабіле" для віолончелі з фортепіано, фортепіанні Соната, Файт мініатюри. Це дало змогу Степовому провести авторські концерти столичних містах: 1911 р- в Москві, в 1912 р. - в Петербурзі, де виступив знані виконавці. Столична преса дуже схвально відгукнулась про доробок молодого музиканта, відзначивши і добру професійну майстерність неповторність його національного обличчя.

Особливу роль у його творчій біографії відіграв літературно-музичний вечір пам'яті Тараса Шевченка 1912 р. у Москві, де він вперше виконав свій фортепіанний "Прелюд пам'яті Шевченка". Це був один з перших інструментальних творів в українській музиці, пов'язаний з образом великого Кобзаря.

У 1909 р Степовий практично завершує навчання в консерваторії, але випускні іспити складає значно пізніше - аж у 1914 р. Отримавши диплдом "вільного художника", він мріє працювати в Києві, на Батьківщині, але бурхливі події - початок Першої світової війни, змінив всі його плани. Степового забирають до царської армії, він опиняється в санітарному по і служить там писарем. Аж навесні 1917р. вдається йому звільнитись у за і переїхати до Києва.

Останні декілька років, проведені на Україні, - найбільш плідні у громадській діяльності композитора. Він, здається, прагне встигнути неймовірно багато, наче передчуваючи свій близький кінець. З 1917 р. розпочинає викладацьку роботу в Київській консерваторії, з 1919 р. стає завідуючим музичною секцією Всеукраїнського музичного комітету відділу мистецтв при Наркомосі України, з того ж року керує театром "Музична драма" і Державним вокальним ансамблем, бере участь у створенні симфонічного оркестру ім. Лисенка, засновує струнний квартет при народній, консерваторії. Його творчі плани не менш розмаїті і насичені: Степовий задумує написати оперу "Невольник" за Шевченком; відчуваючи брак нової музичної літератури для дітей, пише збірки пісень "Малим дітям" та "Проліски", гармонізує 50 народних дитячих пісень для хору; не покидає він і інструментального жанру, створюючи фортепіанні мініатюри.

Проте багатьом планам митця так і не судилось здійснитись: 4 листопада 1921 р. він раптово помер від черевного тифу в Києві.