Микола леонтович

(1877-1921)

Серед трагічних талантів України, життя яких обірвалось передчасно і болісно, згадується і ім'я Миколи Дмитровича Леонтовича. Його творчість зосереджена навколо, здавалось би, другорядного жанру - обробок народних пісень - засвідчує як невичерпність самого пісенного джерела, так і блискучий талант автора. Його "простенькі" обробки "регіональних", тобто поширених у певних областях, пісень здобули славу в усьому світі, і навіть у чужих країнах іноді залишаються побутувати майже як народні Він прославив і підніс до рівня найвищого професійного мистецтва і обрядову пісню “Щедрик”, і сумовиту за характером, історичну - "Козака несуть", і побутову, про тяжку жіночу долю - "Пряля" та десятки і сотні інших.

Він народився 1 грудня 1877р. в с. Монастирьок на Поділлі в родині священика. З дитинства його оточення було напрочуд музикальним. Добре грав на скрипці, віолончелі і гітарі батько, чудово співала мати, брат і сестри також мали гарні голоси, тож з них ще малим хлопцем Микола зібрав хор і диригував ним. Як і більшість хлопців із священицьких родин, Леонтовича віддали вчитись спочатку до повітового училища в Шаргороді, а потім, до духовної семінарії губернському місті Поділля - Кам'янець-Подільському. Тут він розпочинає свої перші композиторські спроби, звертаючись одразу до обробок народної пісні. Хтозна, чи то туга за рідним домом навіяла йому бажання звернутись до співаних з братами та сестрами пісень, чи відчував бажання перекласти улюблені мелодії для хору, прикрасити та збагатити їх, тим більше, що і в семінарії диригував хором та розучував з ним церковну музику, а поруч з тим і народні пісні? Однак саме фольклор став "альфою і омегою" творчості композитора. За зразок для себе Леонтович обирає Лисенкові в'язанки-"десятки" народних пісень, де мелодії збирались за жанрами - веснянки, дитячі, колядки тощо. Сам він навіть не наважується на початках називати свої скромні спроби обробками, чи самостійними композиціями, а дає назву "розкладки", тобто розподіл мелодії і супроводу поміж хоровими голосами. Але вже навіть ці перші твори охоче співались товаришами композитора і мали успіх серед семінаристів.

У 22 роки Леонтович завершує навчання в семінарії і йде працювати сільським вчителем у село Чуків, неподалік від рідного дому. Викладати йому доводилось не лише музику і співи, до чого щиро лежала його душа, але й арифметику, географію, російську та українську мову. Його ентузіазм до музики проявився вповні і тут: молодий вчитель організував в селі не лише, а навіть і оркестр (нечувана для того часу сміливість!), знайшовши декількох скрипалів-самоуків серед своїх учнів, і докупивши до нього за власні мізерні кошти необхідні інструменти. Музичний гурток розучував, поміж іншими, і твори свого керівника. Іноді Леонтович писав їх, бо мусів враховувати скромні можливості своїх оркестрантів, а переробки "чужої" музики видавались надто складними. Таким чином виникли справжні шедеври, серед них - "Дударик", "Мала мати одну дочку", "Ой, вийду я на вулицю", "Ой розвився'' та інші. Виступи самодіяльного оркестру часто "приурочувались до літературно-музичних вечірок, які стали для місцевих селян справжньою подією. Поступово у автора збиралась така значна кількість обробок народних пісень, що композитор об'єднує їх у “Першу збірку пісень з Поділля”, а невдовзі розпочинає і другу.

Пробувши три роки в селі, Леонтович у 1902 р. переїжджає до Вінниці і там стає викладачем церковно-учительської школи. Музика і надалі посідає головне місце в його житті, так само як і в Чукові, він організовує в школі хор та оркестр. Однак, прагнення до самовдосконалення змушує його шукати шляхів до серйознішої професійної освіти: в час канікул 1903 та 1904 рр. він виїжджає до Петербурга, щоби вдосконалюватись у найсерйознішому духовно-мистецькому осередку - Придворній півчій капелі, котра мала вікові традиції музично-хорової освіти.

Після закінчення курсу у навчальних класах капели він отримав право бути регентом церковних хорів, проте не зрадив своєму головному учительському покликанню. Не затримавшись надовго і у Вінниці, вже 1904 р. Леонтович переїжджає в далекий Донбас, на станцію Гришино, де знову ж викладає в школі співи. Організований ним тут хор став одним з перших провідників українського музичного мистецтва краю - в репертуарі, окрім обробок народних пісень самого диригента, найважливіше місце посідали твори Лисенка, проте співались і пісні інших народів: російські, польські, німецькі, єврейські, грузинські. 1908 р. застає його у невеличкому місті на рідному Поділлі, у Тульчині. Леонтович отримує посаду у єпархіальному жіночому училищі, де здобували освіту доньки священиків. Окрім традиційного вже хору, він ставить з дівчатами навіть оперу, підібравши для початку "Козу-дерезу" Лисенка, та озвучуючи "живі картини" (популярні в кінці минулого - на початку нашого сторіччя театральні сценки, в яких засобами символічних образів показувались якісь події).

Незважаючи на всезростаючу популярність у аматорських, а навіть в професійних мистецьких колах (обробки Леонтовича дедалі частіше виконують хорові колективи, вони друкуються у різноманітних збірках, зокрема Стеценко вміщує у одній зі своїх збірок декілька його “розкладок”), Леонтович не полишає думки про те, щоби займатись систематичною освітою. На цей раз він звертається до відомого професора-теоретика Болеслава Яворського, знаного зі своїх розвідок в галузі теоретичних основ сучасної музики. В процесі занять з Яворським композитор створює ряд найцікавіших своїх хорів, серед них славнозвісного "Щедрика", а також "Козака несуть", "Пряля", "За городом качки пливуть" та інші.

Тяжкі революційні роки змушують Леонтовича покинули провінційний Тульчин та перебратись до столиці. Там він зустрічається з давніми друзями - Стеценком, Яворським, показує їм нові обробки. Вони врешті отримують справжнє визнання та включаються до програми професійних хорових капел. Окрилений успіхом, Леонтович пробує свої сили в оригінальній творчості. Написані протягом останніх років життя хори "Легенда", "Льодолом", "Літні тони", "Моя пісня" стали своєрідним підсумком його багаторічної праці над своєю композиторською технікою. В цей же час митець розпочинає роботу над оперою “На русалчин Великдень” за казкою Бориса Грінченка. Захоплює композитора і активна виконавська діяльність - він викладає на курсах дошкільного виховання, читає лекції робітникам, виступає з концертами хорів. Наступ білогвардійських військ генерала Денікіна знов змушує Леонтовича шукати притулку в Тульчині. Весь час він віддає роботі над своєю оперою, снує нові творчі плани.

Життя його обірвалось раптово і трагічно. В 1921 р., в січні він гостював у батька-священика в селі. Марківка. Ввечорі в хату зайшов незнайомий і попросив переночувати його. А вночі підступно застрілив композитора і утік. Довгі роки невідомо було, хто зважився на такий підлий вчинок і чому. Аж у 1995 ..р. в державних архівах були знайдені секретні документи, які засвідчували, що цю акцію було попередньо ретельно сплановано в ЧК і здійснено її агентом згідно з планом. Незакінчена опера "На русалчин Великдень" довгі десятиліття лежала в архівах, аж поки в 70-х рр. її не завершив відомий композитор М.Скорик; вона була поставлена силами оперної студії при Київській консерваторії.