Кирило стеценко

(1882-1921)

Серед учнів і творчих спадкоємців Лисенка особливе місце належить Кирилу Григоровичу Стеценку. Його духовна особистість напрочуд багатогранна, а коло художніх інтересів охоплює і драматичні, і глибоко ліричні, і жартівливі, і сумовиті образи. Його однаково цікавить і далека античність, романтичний світ, історія рідного народу і його бурхливе сьогодення.

Як і багато видатних українців, Стеценко походив з селянського роду. Він народився 12 травня 1882р. у селі з поетичною назвою Квітки, що на Київщині. Батько його був маляр-самоук, і, мабуть, від нього успадкував майбутній композитор чутливу, поетичну натуру. Початкову освіту він здобував у своєму ж таки селі, у церковно-приходській школі. Його гарний звучний голос та неабиякі музичні здібності привернули увагу вчителя-дяка, і той заохотив хлопчика продовжувати навчання. На щастя, мати мала у Києві родичів, тому й привезла його, десятирічного, до столиці, а там віддала у бурсу при Софійському соборі. Вчився Стеценко дуже добре, тож по закінченні бурси продовжив навчання у духовній семінарії, поруч з богослов’ям опановував основи церковної музики, співав у хорі, потім став його керівником, підробляв і в хорі Михайлівського монастиря. Доля звела його у 1899р. з Миколою Лисенком, котрий теж звернув увагу на непересічний талант юнака, запросив співати та допомагати диригентові розучувати партії зі студентським хором Київського університету, де Лисенко був керівником, брав разом із хористами у концертні мандрівки по Україні. Перші його музичні враження були нерозривно пов'язані з народною і церковною музикою, тож і перші композиторські спроби Стеценка - це обробки народних пісень та духовні твори, що він написав їх ще у стінах семінарії та під час подорожей з Лисенком. Допитлива і вимоглива до себе вдача змушує митця весь час вдосконалюватись і поглиблювати свої музичні знання.

Вже по закінченні духовної семінарії (1903), працюючи вчителем співів Київської церковно-учительської семінарії та жіночої гімназії, він паралельно з роботою навчається в музичному училищі, потім у і музично-драматичній школі Лисенка, де вивчає основні теоретичні предмети, необхідні для професійного композитора. Загалом, він вчився з перервами в професійних музичних закладах чотирнадцять років (1903-1917). Як згадують його численні учні, сам при тому був прекрасним педагогом уважним, дотепним, доброзичливим і разом з тим вимогливим.

Його заняття з хором здобули йому повагу серед київської інтелігенція та водночас сприяли і власній творчості. Адже найбільша кількість композицій (понад п'ятдесят; серед них п'ять кантат, Літургія, Панахида пам'яті М. Лисенка) написана митцем саме для хору.

Незважаючи на постійні матеріальні нестатки, необхідність утримувати велику родину, Стеценко ніколи не покидає творчості і весь час дуже плідно працює як композитор. Його музична спадщина природно вбирає у себе всі найважливіші для українського мистецтва теми, образи, жанри та форми і продовжує багатовікову традицію, а насамперед розвиває здобутки його вчителя - Лисенка. Чи то в операх, в музиці до театральні вистав, а чи в кантатах, хорах, духовних творах, чи в романсах - автор завжди намагається вплітати у музичну мову знайомі і близькі звороти української пісні, церковних наспівів.

Незважаючи на вірність класичним традиціям вітчизняної культури, Стеценко вносить багато нового, а навіть подекуди експериментального у творчість, сміливо можна стверджувати, що вона породжена художніми пошуками XX ст. Так, він уперше у вітчизняній музиці створив монодраму, та ще й на античний сюжет, переспіваний Лесею Українкою, - "Іфігенія в Тавриді", звернувся до незвичних для музики попередніх епох гостросатиричних тем у хорах ("Цар Горох" на вірші В.Самійленка, переспів з французького поета П.Беранже), відчув подих нового мистецького стилю - символізму у пізніх романсах на вірші Максима Рильського. По-новому втілив Стеценко і особливу "лисенківську" знахідку –дитячі опери, переніс на сцену сюжети українських народних казок "Івасик-Телесик" та "Лисичка, Котик і Півник". Разом з тим він глибоко осягнув зміст українського поетичного слова і зміг втілити у звуках своє розуміння поезії Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, С.Черкасенка.

Попри скрутні життєві обставини у трагічний післяреволюційний час, Стеценко був сповнений розмаїтих творчих планів та задумів. На жаль, тяжка хвороба, яка зненацька захопила його у голодні пореволюційні часи, - черевний тиф - раптово перервала життя композитора у молодому віці. Він помер у 1921 р., не доживши і до сорока років.