Хор парубків "Закувала та сива зозуля"

Виняткова популярність цього хору, котрий включався здебільшого у всі концерти української класичної музики, урочисті вечори тощо, зумовлена передусім яскравістю музичного змісту, близькістю до героїчних пісень часів Запорізької Січі.

В хорі п'ять епізодів, котрі разом вибудовуються у своєрідну сюжетну сцену, мінливу за настроями і переживаннями, котрі, проте досконало відповідають духові шевченкової поезії. Перший епізод передає хвацький запал юнаків, готових до боротьби, які пам’ятають про козацьку славу своїх предків (Нотний приклад № 12). Другий - журлива пісня, котра передає тугу козаків у неволі, їх жаль за Батьківщиною, надію на повернення. Бадьорий поступ змінюється тут епічним думним розспівом.

Третій фрагмент спочатку контрастує до обидвох попередніх епізодів: він радісний, близький навіть до жартівливих пісень, з танцювальним немов би "вальсовим" ритмом, проте цей настрій утримується недовго: поступово він набуває гостріших, войовничих і драматичних відтінків. В четвертому епізоді заспівує соліст-тенор. Його виступ контрастує з загальним настроєм його можна сприйняти, як лірично-жартівливу "перерву" поміж важкими думами козаків про долю Вітчизни, тим більше, що поява цього епізоду дещо несподівана, раптова, ніби журливий спів умисне переривається, приховуючи від когось "ззовні" свої страждання.

Фінал хору стрімко злітає до вершини, схвильовано звучать слова-вигуки "Кайдани!", "Султани!", що закликають до тої ж бунтарської непокори що й Шевченків "Заповіт": "Кайдани порвіте".

"Вечорниці" Ніщинського розпочали дуже цікаву, нерозривно пов'язану з прадавніми традиціями українського народу, лінію вітчизняного музичного театру, котра прагне до перевтілення прадавньої фольклорної обрядової символіки на тлі конкретних, іноді казково-фантастичних, іноді історичних, сюжетних подій. Цю лінію пізніше, в 20-х рр. XX сторіччя з успіхом підхопить М.Леонтович у своїй єдиній опері "На русалчин великдень", а відтак, в 70-і роки нашого сторіччя, - Є.Станкович у своїх музично-танцювальних сценах "Купало". "Аматорський" витвір Ніщинського виявив дивовижно глибоке розуміння художньої вдачі українців, їх звичаїв і вірувань, передав їх просто і водночас оригінальне, і саме це забезпечило йому гідне місце в мистецькій спадщині нашого народу.

Микола лисенко

(1842-1912)

Засновником української класичної композиторської школи XIX сторіччя по праву вважається Микола Віталійович Лисенко. І не через те, що він взагалі перший композитор українського походження, - до нього українська музика вже мала багатьох видатних представників, а тому, що він перший свідомо поставив собі за мету створити всі основні жанри професійної музики на основі української народнопісенної спадщини, підняти найважливіші теми української історії та фольклорних звичаїв, передати сам дух народу. Насамперед він розумів значення опери для національної композиторської школи, як найбільш масового та демократичного на той час жанру, але створив класичні зразки і в інших жанрах, таких як оркестрова музика, кантати та хори, солоспіви, фортепіанні мініатюри та цикли п'єс. І до яких би жанрів, тем і образів він не звертався - від античності до сучасності - завжди в його музиці відчувається зв'язок з Джерелами українського фольклору. Найбільш грандіозне творіння всього його життя - "Музика до "Кобзаря", що охоплює понад сто опусів різних жанрів та форм - найбільш досконало втілила різні грані безсмертної Шевченкової музи.

Микала Віталійович Лисенко походив з дворянської родини, що мала маєток у Полтавській губернії. Саме там, у селі Гриньки він народився 22 березня 1842 р. Його батько, Віталій Романович, що належав до славного козацького роду, був офіцером, мати виховувалась у Смольному інституті в Петербурзі. Великий вплив на майбутнього композитора мав його дядько Андрій Романович, котрий першим почав наспівувати хлопчику мелодії українських народних пісень, найбільше історичних, козацьких, а також дум. Знавець української літератури, він познайомив небожа з "Кобзарем" Шевченка, що тоді (на початку 50-х років XIX сторіччя) з'явився друком, та з "Енеїдою" І.Котляревського. Найближчим другом дитинства Лисенка був його троюрідний брат, Михайло Старицький, згодом знаменитий драматург та письменник.

Свою загальну освіту Лисенко здобував у навчальних закладах великих. міст: спочатку у київському приватному пансіоні Бодуена, потім у харківській гімназії, азі 859 р. розпочинає навчання в Харківському університеті. Вибір місця навчання був невипадковим: саме тут, у Харківському університеті викладали його родичі. Паралельно він займається музикою у кращих викладачів міста, серед них у чеха У.Вільчека, що заохотив його до фортепіанних імпровізацій, темами яких ставали як українські народні пісні, так і улюблені тоді романси українських композиторів-аматорів. Разом з тим Вільчек познайомив свого учня з творчістю видатних романтиків XIX сторіччя – Р.Шумана, Ф.Мендельсона, Ф.Шопена.

Особливо полюбив Лисенко фортепіанну музику найвидатнішого польського композитора Шопена, в якій відчув ту саму "слов'янську" чутливу душу, яка захоплювала його в народних піснях та романсах.

Після першого курсу Лисенко переводиться до Київського університету, щоби жити разом з батьками, котрі теж переїхали в столицю. І хоча навчання забирає багато часу, він все ж встигає серйозно займатись музикою, відвідувати концерти та оперні вистави, а найголовніше - в час літніх канікул їздити по селах та збирати і записувати українські народні пісні. Цю роботу він розпочав ще в Харкові, і вже після першого курсу університету здійснив таку поїздку по селах Полтавщини та Київщини. Тоді його супутником, таким самим ентузіастом українського фольклору, виявився П.Чубинський, відомий пізніше як автор слів національного гімну "Ще не вмерла Україна". Фольклористична діяльність відтоді займатиме важливе місце у колі інтересів класика української музики.

Тим часом у Києві композитор з головою поринає у суспільно-культурну діяльність. В концертах, котрі організовують київські студенти, Лисенко часто виступає як піаніст-соліст, акомпаніатор, керує хорами. Незгладимий слід в житті молодого музиканта залишило перепоховання тіла Шевченка з Петербурга в Канів. Лисенко належав до тих українських патріотів, котрі несли труну Шевченка. Від 1862 р. молодий музикант щорічно вшановує пам'ять Тараса Шевченка у березневі дні, бере найактивнішу участь в організації вечорів і концертів. На роки навчання в університеті припадають і його перші композиторські спроби. Чільне місце в них посідають обробки українських народних пісень, але Лисенко виявляє і інтерес до театральної музики, звертаючись до комедії В.Гоголя (батька славетного письменника) "Простак". Музично-громадська діяльність не завадила йому успішно завершити курс навчання на природничому факультеті Київського університету і навіть захистити дисертацію у 1864 р. Проте своє майбутнє він пов'язує тільки з музикою. Особливо захоплює його думка про створення української національної опери. Збереглись відомості, що разом з М. Старицьким він розпочинав в тому ж 1864 р. роботу над оперою на героїчний сюжет з української історії "Гаркуша". Проте далі ескізів, окремих фрагментів робота не пішла. Розуміючи, що самоосвіти і принагідних уроків у місцевих педагогів недостатньо для серйозної композиторської підготовки, Лисенко вирішує здобути ґрунтовну фахову освіту і вибирає для цього одну з найкращих тогочасних консерваторій Європи - Лейпцігську.

В 1867 р. розпочинається навчання композитора у Лейпцигу. Він здобуває освіту за двома спеціальностями - як піаніст і як композитор; йому щастить потрапити до найкращих педагогів - К. Рейнеке і Т. Венцеля. Перший з них був відомий теоретик, автор численних підручників з теоретичних дисциплін, другий - блискучий піаніст, друг Р.Шумана. Лисенко з запалом взявся за навчання. "Менше семи годин в день грати нема чого й думати, тому що професори завдають щодня різне, та не одну а декілька п'єс". Він робить блискучі успіхи як піаніст, виступає з клавірабендами в Лейпцигу і в Празі, а водночас дуже серйозно займається композицією. Вже того ж 1867 р. митець готує для видання збірку обробок українських пісень, перший випуск якої вийшов наступного 1868 р., а другий - ще через рік. Прискіплива німецька професура відзначає непересічні успіхи талановитого українця, і то в різних галузях - і як піаніста, і як теоретика, і в композиції. Однак, європейська манера романтизму, пануючого в ті роки майже у всіх європейських композиторських школах, перевтілюється Лисенком на чисто національній основі. Вже його перші твори - квартет, "Юнацька симфонія", фортепіанна "Сюїта старовинних танців" - спираються на теми українських народних пісень найрізноманітнішого характеру і призначення у побуті. Зокрема у фортепіанній сюїті він використовує мелодії романсу "Сонце низенько", ліричної пісні "Малу-помалу, братику, грай", жартівливо-танцювальних - "Ой запив козак, запив" та "Гоп, мої гречаники".

Опусом № 1 позначив Лисенко хорову поему "Заповіт", що вперше була виконана у Львові. Цей твір символічно розпочинає багатолітню працю композитора над велетенським циклом "Музика до "Кобзаря". Ще в Лейпцигу були написані і інші перлини з цього циклу, серед них солоспів "Ой одна я одна".

Повернувшись у 1869 р. до Києва, Лисенко розпочинає бурхливу концертну, диригентську, фольклористичну, громадську, а насамперед творчу, композиторську діяльність. Поступово він здобуває популярність в Україні не лише як концертуючий піаніст та диригент хорів, а також як вчений-фольклорист, один з перших національних дослідників народної пісні. Його приклад у виданні збірок народних пісень зацікавив багатьох європейських вчених, зокрема в Чехії, Сербії, Хорватії, Росії та інших слов'янських країнах, Заохочений успіхом, композитор здійснює поїздки по Галичині, головно, пригірських районах Карпат, та повертається до Сербії, де записує нові пісні. З пісень, записаних у ті роки, особливо цікавими є коломийки, котрі наспівали йому селяни Гуцульщини.

У 1873 р. вчений готує до друку найважливішу свою фольклористичну працю - "Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень у виконанні Остапа Вересая". Остап Вересай був в ті роки вже літній, 70-річний кобзар, чия пам'ять зберегла численні зразки народного епосу. Лисенко прагнув зафіксувати ці скарби народної музики, адже традиція кобзарства поступово занепадала і потрібно було зберегти їх для нащадків.

Копітка праця вченого не заважала Лисенкові активно працювати над власними творами. В 1872 р. з'являється його перший закінчений музичної сценічний твір - оперета на лібрето М.Старицького "Чорноморці". Услід за нею, через два роки, виникає вже "справжня" велика опера на сюжет повісті М.Гоголя (Лисенко ще в юності дуже любив твори цього письменника, українця за походженням), - "Різдвяна ніч" на текст того ж лібретиста М.Старицький свідомо дещо змінює змістовні акценти гоголівської повісті і поруч з комічними персонажами виводить героїчний образ старого козака – Пацюка, котрий, не лише, як у Гоголя, ледачий та любить вареники їсти, а вболіває за долю Вітчизни. Перші вистави опери пройшли з величезним успіхом. Проте дирекція київських театрів не хотіла надавати сцену "націоналістичним" українським творам, тому після чотирьох вистав "Різдвяну ніч" було знято з репертуару. Не міг композитор добитись у тій ворожій для української культури, атмосфері і постановки інших своїх опер.

Прагнучи вдосконалитись у техніці композиції, особливо у оркестровці Лисенко вирішує взяти декілька уроків у найбільш визначного російського педагога та оперного композитора Римського-Корсакова, що був професором Петербурзької консерваторії. Між учителем та старшим від нього на декілька років учнем встановились дуже теплі, приязні відносини. І тут, у північній столиці, не полишав Лисенко своєї культурно-громадської роботи, спрямованої на пропаганду української культури. Так, у березні 1875 р. він організовує традиційний вечір пам'яті Шевченка і запрошує до участі в ньому Остапа Вересая. Часто дає він і благодійні концерти, в яких виступає з сольними фортепіанними програмами, а також з концертами хорів, якими керує, і в програми яких неодмінно включає українські народні пісні та твори вітчизняних авторів. В Петербурзі Лисенко багато творив - тут була написана Перша рапсодія на українські теми, підготований збірник дитячих пісень та ігор "Молодощі". Тут розпочинає він роботу над оперою "Маруся Богуславка”, проте вона залишилась незавершеною.

В 1876 р. композитор повертається до Києва. Розпочинається найбільш плідний і разом з тим найтяжчий період його життя. Виданий у 1876 в німецькому місті Емську царем Олександром II указ про повну заборону української мови у всіх друкованих виданнях, театральних виставах, пресі, офіційних установах, а навіть ввезення і поширення українських видань з-за кордону, поставив вітчизняних діячів у вельми скрутні умови. Та Лисенко, як і його однодумці – М.Драгоманов, П.Куліш, М.Старицький, актори "театру корифеїв" - не відмовляються від рідної мови і "не складають зброї”. Композитор інтенсивно працює над подальшими творами з циклу "Музика до "Кобзаря", навіть припускаючи, що вони на довгі роки можуть залишитись у шухляді і не виконуватись. Солоспіви, вокальні ансамблі і хори того часу – "Якби мені черевики", "Ой стрічечка до стрічечки", "Огні горять", "У неділю вранці-рано", "У тієї Катерини" та багато інших - виявляють дивовижно глибоке зрозуміння композитором внутрішнього світу Шевченка. Лисенко не обмежується тим поверховим і дещо примітивним портретом Кобзаря, в котрому завжди наголошувались лише його революційні настрої та боротьба проти самодержавства. Композитор зумів побачити у поетичній спадщині всю багатоманітність генія: високі етичні символи і філософські проблеми, колоритні картинки з життя і пейзажну лірику, влучні психологічні портрети... Саме тому він застосовує до поетичних образів то епічний думний розспів ("У неділю вранці-рано"), то фантастичні барви балади ("У тієї Катерини"), то тьмяні відтінки елегії ("Чи ми ще зійдемося знову"), то пафос драматичного монологу ("Минають дні").

"Музику до "Кобзаря" Лисенко творить паралельно з іншими композиціями, серед яких важливе місце належить солоспівам та хорам на вірші І.Франка, з яким митець познайомився, перебуваючи в Галичині. Він поклав на музику ряд поезій Каменяра, зокрема, популярний вірш "Вічний революціонер". Чудові солоспіви написані на слова його сподвижників і однодумців - Лесі Українки, М.Старицького, С-Руданського, Дніпрової Чайки, Л.Черняхівської-Старицької та ін. З зарубіжних поетів особливо подобався йому німецький романтик Г.Гайне, на вірші якого він створив 12 солоспівів ("З мого тяжкого суму", "Коли настав чудовий май"), звернувся композитор і до музи Шекспіра, написавши "Пісню Офелії". Не забуває він і про свій улюблений інструмент - фортепіано. Його "Героїчне скерцо", полонези, а особливо. Друга рапсодія "Думка-шумка" до сьогодні залишаються одними з найбільш репертуарних фортепіанних творів.

Поступово Лисенко переходить від мініатюр до монументальних полотен, таких як кантата, хорова поема, а найперше, - опера. Кантатами та хоровими поемами збагачує він цикл "Музики до "Кобзаря", обираючи трагічні і повчальні сюжети з української історії та історії інших слов'янських народів - так виникають кантати-поеми "Б'ють пороги" та "На вічну пам'ять Котляревському", хорова поема "Іван Гус", цикл з чотирьох хорів на тексти з "Гамалії". Наймасштабнішим твором циклу стала п'ятичастинна кантата "Радуйся, ниво неполитая" на текст вірша "Ісайя. Глава 35", де поет роздумує і передбачає щасливе майбутнє своєї Батьківщини, спираючись на біблійні символи і образи. Композитор, враховуючи релігійний зміст тексту, як також і його багатоманітність, обирає форму, подібну до духовного концерту, і щедро насичує мелодику кантати зворотами старовинних кантів, як також і колядок, ліричних пісень та дум.

Створення національної опери залишається і надалі в центрі творчих інтересів митця. Сюжет його головної опери, яка розпочата саме в період найбільшого гоніння українців, у 1880 р., навіяний одним з найдраматичніших літературних творів про славні козацькі часи - повістю „Тарас Бульба” М.Гоголя. У ті ж роки він переробляє раніше написану "Різдвяну ніч" та, завершуючи своєрідну "гоголівську трилогію", пише ще лірико-фантастичну оперу "Утоплена" за повістю "Майська ніч". Лібрето для всіх трьох опер незмінно належить перу М.Старицького. Віддає він і данину поваги корифею українського театру І. Котляревському, доопрацювавши на основі зібраних поетом народних пісень, музичну частину найвідомішої його п'єси "Наталка Полтавка".

Тим часом над головою Лисенка поступово згущуються хмари. В атмосфері переслідування української культури, через свою активну національно-громадську позицію він потрапляє у розряд "неблагонадійних". Збереглись в архівах численні доноси і жандармські протоколи про "вчителя Лисенка", в домі якого збираються "підозрілі особи" і збираються кошти на "націоналістичні цілі". Переслідувався не лише сам Микола Віталійович, але й ціла його родина. Брат композитора, Андрій, був заарештований за "вільнодумство" і висланий у В'ятку, стежили навіть за його дітьми. Можна лише подивляти волю, працездатність і наполегливість композитора, який в таких несприятливих умовах встигав не лише так різнобічне творити, а й виступати з концертами, працювати з хорами, писати теоретичні праці, вести заняття з учнями, займатись суспільними справами і дбати про свою численну родину.

Саме з думкою про дітей - а їх у Лисенка було четверо, крім того в домі постійно бували діти його друзів, рідних, зокрема Старицьких, - він створює перші в історії світової музики дитячі опери на сюжети українських народних казок та з використанням відомих дитячих ігрових пісеньок, а також веснянок, жартівливих, колискових тощо, враховуючи вікові особливості та інтереси - "Козу-дерезу" для зовсім юних, 5-6-річних музикантів, для трохи старших - "Пана Коцького" та найбільшу і складнішу від інших оперу "Зима і Весна".

В 1903 р. українська і світова громадськість урочисто відзначала 35-річчя творчої діяльності композитора. Вітальні телеграми надійшли не лише з усіх, навіть найвіддаленіших куточків України, але й з Польщі, Хорватії, Словаччини, з Петербурга. Подвижницька праця Лисенка була гідно поцінована любителями музики з цілого світу.

Останнє десятиріччя життя і творчості Лисенка було сповнене нових звершень, що знайшли плідне продовження вже після смерті композитора. На кошти, отримані від ювілейних концертів, він засновує музично-драматичну школу в Києві, де навчається ціла плеяда відомих згодом музикантів, серед них - композитори Л.Ревуцький, О.Кошиць. Серед його учнів окремо згадаємо К.Стеценка, чиєю долею особливо сердечно опікувався знаменитий митець. В 1908 р. він очолює "Український клуб", де проводяться музично-літературні вечори, освітні літні курси для народних вчителів.

Творчість цих років, хоч і не така численна, як у попередні роки, проте цікава і відповідна духу часу, в ній переважають особисті, ліричні образи, спогади. Саме такими емоційними відтінками позначена його остання одноактна опера-"хвилинка" "Ноктюрн", в якій навіть немає конкретних персонажів, лише узагальнені фантастичні символи - Цвіркун, Годинник, Офіцер, Панночка. Такі ж елегійні настрої панують в його камерній творчості - серед солоспівів згадаємо чудовий ліричний монолог "Смутної провесни" на слова Лесі Українки, приваблює його і поезія символістів - українця О.Олеся та росіянина С.Надсона.

Помер Микола Лисенко 6 листопада 1912р. Провести його в останню дорогу зібрались десятки тисяч киян, декілька хорів співали найвідоміші композиції - "Б'ють пороги", "Жалібний марш". На скорботну подію відгукнулась преса всього світу, помістивши некрологи. На честь Лисенка згодом були названі Вищий музичний інститут у Львові (від 1939 року -консерваторія), філармонійний зал у Києві, Харківський оперний театр, музичні школи. Найвідоміші українські співаки, диригенти, піаністи включають у свій репертуар його твори.