Клас трилобіти - ткішвіта

Були поширені в палеозойську еру, до кінця якої повністю ви­мерли. За знайденими рештками описано близько 10 000 видів. Це найстародавніші примітивні членистоногі, у яких зберегла­ся гомономна сегментація тіла і недиференційовані кінцівки, чим вони нагадують поліхет.

Тіло довжиною від 10 мм до 80 см було вкрите хітиново-вап­няковим панциром і складалось із голови та членистого тулуба (до 44 сегментів). Проте в більшості трилобітів задні сегменти злилися й утворили хвостовий щит (пігідій). Зверху тіло розділе­не двома поздовжніми борозенками на опуклу спинну частину (вісь, або рахіс) і плоскі бічні (плеври). Отже, трилобіти мали три поздовжні і три поперечні частини тіла, з чим і пов’язана їхня назва (лат. ігіІоЬиз - «трилопатевий»). На голові мали здебільшо­го пару фасеткових очей, попереду рота - антенули (рис. 76).

На черевному боці тіла були розміщені численні одногіллясті кінцівки зі спинним зябровим виростом - епіподитом; від база­льного членика кінцівки відходив жувальний відросток. Всі ніж­ки були однотипні, використовувалися для повзання, дихання, захоплення і подрібнення їжі. Травна система складалася з рота, розміщеного знизу голови, стравохода, шлунка, від якого відхо­дили короткі сліпі відростки (ймовірно, це були травні залози) кишечника, що закінчувався анальним отвором на пігідії. Довгий

(Рис. 76. Схема будови трилобітів: а, б - загальний вигляд зі спинної та черевної сторін відповідно; в - поперечний переріз тулуба; 1 - середня частина головного щита; 2 - складне око; 3, 4 - середня та бічна частини тулубного щита; 5 - хвостовий щит; 6 - вусик; 7 - нога; 5 - дихальний придаток епіподит;

9 - зяброві пелюстки; 10 - основний членик ноги; 11 - жувальний

Відросток.

канал, виявлений над кишкою, вважають залишком кровоносної системи. Живилися мікропланктоном і мулом.

Численними ці тварини були в кембрійський та ордовицький періоди, потім чисельність поступово зменшувалася, і в пермі вони повністю вимерли. Однією з причин вимирання вважають недосконалий первинний метаморфоз із численними стадіями і повільними змінами, що не давало їм можливості швидко при­стосовуватися до мінливих умов зовнішнього середовища.

Наявність решток трилобітів дає можливість визначити вік морських відкладів, що важливо при пошуках корисних копалин.

Запитання і завдання. 1. Виділіть найістотніші ознаки трилобітів. 2. У які періоди розвитку Землі ці тварини були числен­ними?Хеліцерові - переважно наземні тварині:, що дихають атмосфер­ним повітрям. Лише деякі живуть у воді. Належить понад 50 тис. сучасних і декілька тисяч викопних видіг, тварин, довжина тіла яких від 0,05 мм до 1,8 м (викопні ракоскорпіони).

Т

Рис. 77. Хеліцери і педипальпи:

іло складається з двох тагм: головогрудей (просоми) і черевця (опістосоми). Головогруди утворилися внаслідок злит­тя головної лопаті (акрона) і 6 грудних сегментів. Вони несуть 6 пар кінцівок, з яких передні дві пари - хсліцери і педипальпи

• оточують рот і беруть участь у живленні, решта чотири пари - ходильні ноги. Хеліцери (гр. сНеІе - «кіготь-клішня» і кегаз - «ріг») - перша пара кінцівок, гомологічних антенам ракоподіб­них, що використовуються як щелепи (служать для схоплення і розривання здобичі). У павуків вони мають кігтеподібний кін­цевий членик, на якому відкривається протока отруйної зало­зи. Педипальпи (лат. рез, род. відм. ресііз - «нога» і раїриз - «щупальця») - ногощупальця є гомоло­гами мандибул ракоподібних (рис. 77).

У різних видів хеліцерових педипальпи можуть виконувати різноманітні функ­ції, проте в переважної більшості їх ос­новний членик (кокса) має жувальний відросток, що бере участь у перетиран­ні їжі. Ніжки черевця або видозміни­лися (на зябра, легені, павутинні боро­давки та ін.), або взагалі відсутні.

Для травної системи характерна печінка, у якій відбуваєть­ся внутріклітинне травлення (здатність до фагоцитозу^. Органи виділен­ня- видозмінені метанефридії - кон­сольні залози.

У

1 - хеліцери; 2 - основний членик педипальпи; З - щупик педипальпи; 4 - ос­новні членики ніг.

складі підтипу Хеліцерові розглянемо два класи: 1. М е - ростомові (М е г о 8 і о т а іа);

2. Павукоподібні (АгасЬпісіа).

КЛАС МЕРОСТОМОВІ - МЕКОЗТОМАТА

Меристомові - мешканці прісних і солоних водойм, органами дихання яких є зябра. Клас об’єднує два підкласи: Евриптериди (Еигуріегісіа) - вимерлі палеозойськіхеліцерові - та Мечохвости (ХірЬозига), що дожили до наших днів і населяють мілководдя морів та прісні водойми.

До підкласу Евриптериди належали мешканці прісних і со­лонуватих водойм - найбільші серед відомих членистоногих (до­вжина тіла - 100-180 см).

Підклас Мечохвости - ХірНозига

Ці тварини численними були в силурі. Зараз мешкає лише 5 ви­дів, поширених на мілководді в тропічних і субтропічних мо­рях, біля берегів Північної і Центральної Америки та Півден­но-Східної і Східної Азії. Є форми завдовжки 50-90 см. Тіло плоске; складається з головогрудей, вкритих щитом, і черев­ця, що закінчується хвостовим шипом. Хвостовий шип утво­рився внаслідок зростання тельсона з трьома останніми сегмен­тами черевця.

. На черевному боці головогрудей перед ротом знаходяться хелі- цери. Педипальпи не відрізняються від ходильних ніг; як і остан­ні, вони закінчуються невеличкими клішнями, а на розширених тазиках маюсь жувальні відростки. Отже, шість пар головогруд- них кінцівок служать для захоплення і подрібнення їжі, а також для переміщення. Окрім дихальної, зяброві ніжки виконують пла­вальну функцію: за їх допомогою мечохвости плавають черевцем догори. Черевце несе шість пар рудиментарних кінцівок з числен­ними зябровими листочками. Є по парі простих і фасеткових очей. Останні складаються з численних очок, але вкриті суцільним ша­ром кутикули. Органи травлення мають типову для членистоно­гих будову: ротовий отвір, стравохід, жувальний шлунок з трьома кутикулярними зубцями, середня кишка, задня кишка, що закін­чується анусом. Є печінка. Живляться червами, молюсками, рід­ше водоростями. Органи виділення - коксальні залози. Характе­ризуються незамкненою кровоносною системою, трубчастим сер­цем з остіями (вісім пар) і наявністю гемоціаніну в гемолімфі.

Роздільностатеві. Самки відкладають яйця в пісок. Розви­ток з метаморфозом. Личинка подібна до трилобітів, тому й має назву трилобітної стадії.

Мечохвостам притаманні спільні ознаки з трилобітами в бу­дові й розвитку, тому мають певне значення для розуміння фі­логенії членистоногих.

Запитання і завдання. 1. Які особливості будови характерні для мечохвостів? 2. Яке значення має вивчення цих тварин?Належить близько 60 тис. видів, поширених на всіх материках, крім Антарктиди. У фауні України налічується понад 2000 ви­дів (рис. 78).

Більшість павукоподібних пристосувалися до життя на суші, хоч філогенетично пов’язані з водними хеліцеровими. Павукопо­дібні населяють ґрунт, проникли в повітряне середовище: молодь павуків за допомогою павутини переноситься вітром; дрібні клі­щі повітряними масами піднімаються на значну висоту. Деякі з них вторинно перейшли до водного способу життя. Є серед паву­коподібних паразити рослин, тварин і людини (рис. 79).

Відомі з верхнього силуру; у карбоні знайдено представни­ків усіх сучасних рядів. Вивчали цих тварин В.О. Вагнер,

Рис. 78. Павукоподібні:

а - скорпіон Еизсогріиз саграіісиз; б - псевдоскорпіон СЬеІііег сапсгоігіез; в - сольпуга Оаіеосіез агапєоісіез; г - павук Ьаігосіесіиз 1;гесІесіт§иМаі;и5; д - кененія Кепепіа шігаЬіІіз; е - кліщ Іхосіез гісіпиз; 1 - хеліцери;

- педипальпи

.С.А. Спаський, Д.Є. Харитонов, В.Б. Дубінін, О.О. Захваткін, Є.Н. Павловський та інші вчені.

Тіло завдовжки від 0,1 мм (деякі кліщі) до 20 см, склада­ється з головогрудей і черевця, з’єднаних тонким стебельцем (крім більшості кліщів, у яких воно суцільне). Кутикула бага­тошарова, порівняно тонка. Під нею залягає шар гіподерми, по­хідними якої є численні залози: пахучі, павутинні, отруйні. Хеліцери здебільшого закінчуються клішнею, у павуків вони гачкоподібні. Педипальпи в скорпіонів і псевдоскорпіонів та­кож мають клішні. Чотири пари головогрудних кінцівок - хо­дильні ноги. Черевні ніжки редукувалися або перетворилися в легені, гребнеподібні органи, павутинні залози.

Центральна нервова система різних груп павукоподібних відрізняється ступенем концентрації і злиття нервових вузлів; найбільш концентрована вона в кліщів. Паву-

Рис. 79. Вихід хелідерових на сушу:

1 - первинно-водні хеліцерові; 2 - нічні хеліцерові хижаки; З - норні павуки; 4 - вихід павуків з нірки; 5 - заселення рослинності вищими тенетними павуками; 6 - політ павуків на павутині і перенесення клі­щів потоками повітря; 7 - безпосереднє освоєння суші, перехід до ден­ного способу життя; 8 - перехід із води до життя в ґрунті; 9 - заселен­ня гниючих органічних субстратів; 1014 - перехід кліщів до парази­тичного способу життя; 15 - водні кліщі.

коподібні мають від 1 до 6 пар очей. Відсутність вусиків і слаб­кий зір компенсуються численними чутливими волосками різ­ного призначення, які розташовані по всьому тілу: сенсили, трихоботрії, ліроподібні органи та ін. Вони виконують роль органів дотику, нюху, смаку, сприймають незначні коливання повітря й ґрунту. У деяких є органи, що визначають вологість (гігрорецептори).

У павукоподібних, що живляться рідкою їжею (кров’ю, соками тварин, рослин), є мускулиста глотка і стра­вохід, що служать для смоктання їжі. У середню кишку павуко­подібних відкриваються протоки печінки, яка виділяє травні соки. Передня частина середньої кишки часто розширюється, утворюючи шлунок, що має бічні випини - диверкули. За учас­тю печінки відбувається порожнинне та внутрішньоклітинне травлення, у її клітинах накопичуються поживні речовини. У скорпіонів є ще й шлункова залоза. Задня коротка ектодерма- льна кишка закінчується анальним отвором.

Органи виділення двох типів: видозмінені метане- фридії (коксальні залози), що відкриваються біля основи ніг, та мальпігієві судини - сліпо замкнені трубки, які відкриваються в задню частину середньої кишки. Основним продуктом виді­лення є гуанін - нерозчинна у воді речовина; вода ж у середній кишці всмоктується назад у гемолімфу. Це дає можливість цим тваринам економити воду.

Органи дихання представлені легенями або трахе­ями, або тими й іншими. Легені утворилися в результаті видо­зміни черевних зябрових ніжок водних предкових форм. Трахеї являють собою хітинні трубочки, які доносять кисень безпосе­редньо до органів і тканин. Органи дихання з’єднані з навколи­шнім середовищем дихальцями (стигмами).

Незамкнена кровоносна система складається

з пульсуючого мускулистого серця та судин, що від нього відхо­дять. До серця кров повертається через систему лакун. У де­яких павукоподібних серце має вигляд трубки з багатьма отво­рами, в інших воно мішкоподібне з 1-2 отворами (остіями), че­рез які кров (гемолімфа) заходить у серце.

Запліднення внутрішнє або ж зовнішньо-внутрішнє (самці відкладають спермію в мішечок - сперматофор, який самки вміщують у свої статеві органи). Розвиток здебільшого прямий.

Клас Павукоподібні поділяється на ряд підкласів.

Підклас Скорпіони - Зсогріопез. Належить близько 750 видів скорпіонів (за іншими даними - 1500), поширених у тропіках і субтропіках. В Україні мешкає всього три види.

Тіло (довжина 1-20 см) складається з нерозчленованих головогрудей (просоми), прикритих карапаксом, і довгого силь­но розчленованого черевця, що має 12 сегментів. Кутикула вкрита шаром воску, що зменшує випаровування вологи. У скорпіонів, на відміну від інших павукоподібних, черевце (абдомен) поділе­не на дві частини: широке переднє черевце (преабдомен) ів 7 сег­ментів і заднє черевце (постабдомен) із 5 сегментів. Останній членик черевця закінчується тельсоном, у якому лежить пара отруйних залоз; їх протоки відкриваються на кінці гострого жала, яке несе тельсон (рис. 80).

Хеліцери в скорпіонів короткі, клішнеподібні. Педипальпи довгі, закінчуються масивними клішнями. Ними вони схоплю­ють жертву і, вигинаючи черевце вгору, вражають її жалом. Мають шість пар простих очей. Дихають за допомогою легене­вих мішків, розташованих у черевці; повітря до них надходить через дихальця, або стигми, які знаходяться по боках черевця. Запліднення зовнішньо-внутрішнє, за допомогою сперматофо­рів. Живородячі. Молоді личинки залишаються певний час на тілі матері. За способом живлення - хижаки. Живляться паву­ками, комахами, багатоніжками; відомі випадки поїдання дріб­них ящірок і мишенят. Можуть кілька місяців голодувати.

Ведуть нічний спосіб життя, вдень ховаючись в укриття. Отрута скорпіонів - засіб захисту та нападу, дрібних тварин вона вбиває відразу, на більших діє повільніше. Укус великих тропічних скорпіонів може бути смертельним і для людини, осо­бливо для дітей. При укусі розвиваються надзвичайно сильні больові відчуття, набряк, головний біль, запаморочення, судо­ми, утруднення дихання; у дітей небезпечним є набряк легенів. Скорпіони, що зустрічаються на території нашої країни, небез­пеки для життя людини не становлять. У Криму, особливо на Південному березі, поширений кримський скорпіон (Еизсогріиз іаигісиз) - близько 35-40 мм завдовжки; у Закарпаття проникає скорпіон карпатський (Е. саграіісиз); в Одеській області знай­дено підвид скорпіона кавказького (ВиїНиз саисазісиз /ізскегі).

Підклас Несправжні скорпіони - Рзеи- йозсогріопез. Належить близько 2000 видів дрібних (від 1 до 7 мм) павукоподібних, поширених повсюдно, проте перева­жна більшість населяє тропіки й субтропіки. Ведуть прихова­ний спосіб життя, населяючи ґрунт, листовий опад, печери та ін. Деякі поселилися в житлі людини. Педипальпи в них, як і

в

Рис. 80. ВиіЬив еиреиз (вигляд

з

7

і спинної (а) та черевної (б)

сторін):

1 - клішня педипальп; 2 - хеліцери; З - головогруди; 4 - передчеревце; 5 - задньочеревце; 6 - тельсон; 7 - отруйна голка; 8 - ходильні ноги; 9 - статеві кришечки; 10 - гребінчасті органи; 11 - стигма; 12 - анальний

отвір.

скорпіонів, несуть масивні клі­шні і служать для захоплення здобичі. Проте за багатьма ін­шими ознаками псевдоскорпі- они відрізняються від скорпі­онів справжніх. На головогру- дях розміщені одна-дві пари простих очок; окремі види слі­пі. На невеликих клішнеподіб-

них хеліцерах відкриваються ^а

протоки головогрудних паву­тинних залоз. Павутина використовується для побудови гнізда.

Широке, заокруглене черевце (абдомен) складається з 11 се­гментів. Воно не поділене на преабдомен і постабдомен, як у скорпіонів. Не мають вони і тельсона з отруйною залозою. На кожній з лапок усіх чотирьох пар ніг є по парі кігтиків і мале­нькому присоску, що дозволяє псевдоскорпіонам лазити по глад­кій поверхні. Можуть переміщатися боком чи задкувати. Диха­ють за допомогою трахей, що відкриваються стигмами по боках другого і третього сегментів черевця.

За способом живлення - хижаки. їх здобиччю стають без­крилі комахи, личинки багатьох комах, молодь павуків, ґрун­тові кліщі, нематоди тощо. Жертву проколюють хеліцерами, через отвір вводять травні соки, а потім її висмоктують.

Роздільностатеві. Запліднення відбувається за допомогою сперматофорів. Самка виношує яйця у виводковій камері, де перебувають також і личинки першого віку до другої линьки. Ріст личинки супроводжується рядом линьок (до п’яти); після кожної з них личинка будує з павутини та рослинних решток гніздо, де перебуває протягом тижня в стані спокою. Викорис­товується гніздо і для зимівлі. Гнізда бувають під камінням, під корою, у тріщинах ґрунту і т.п. Живуть несправжні скорпіони 2-3 роки; статевої зрілості досягають за рік. Спостерігається

в них явище форезіі (гр. ркогео - «ношу, виношу») - пасивне перенесення на тілі інших тварин (мух, жуків, хребетних).

Повсюдно поширений, тобто є космополітом, книжковий лже- скорпіон (СкеїіГег сапсгоісіея). Поселяючись у житлі людини се­ред книг, під шпалерами, живиться книжковим сіноїдом, хліб­ними кліщами, дрібними личинками жуків. Всього ж у фауні України відомо п’ять видів несправжніх скорпіонів: крім згада­ного вище, два види знайдено в кримських печерах і два - на Закарпатті.

Підклас Сольпуги - 8о1і£и£ае. Відомо близько 800 видів сольпуг (їх називають ще фалангами, біхорками), які живуть у місцевостях із жарким і сухим кліматом. Довжина тіла - від 1 до 7 см. У сальпуг три останні грудні сегменти не злиті з головогрудьми; вони несуть по парі ходильних ніг (пер­ша пара розміщена на голово грудях). Крім того, педипальпи теж мають вигляд ходильних ніг і беруть участь у переміщенні. Хеліцери масивні, клішнеподібні. На тілі й кінцівках є числен­ні чутливі волоски і щетинки. Дихають за допомогою трахей. Швидко бігають, стрибають до 1 м. У разі небезпеки набирають погрозливої пози, пищать, труть хеліцерами. Переважна біль­шість - нічні, з вираженим позитивним фототаксисом, хоча ден­ного світла уникають. Ненажерливі хижаки. їх жертвами ста­ють комахи, павуки, багатоніжки, скорпіони; великі сольпуги нападають на пташенят, мишенят. У неволі може з’їсти стіль­ки, що черевце лопається.

Роздільностатеві. Запліднення за допомогою сперматофорів, які самці за допомогою хеліцер вводять у статевий отвір самки. Після запліднення самка може з’їсти самця. Яйця (до 200) сам­ка відкладає в нірку, охороняє кладку і молодь; за деякими даними, навіть приносить їжу. Взимку, а також у літню спеку перебувають у заціпенінні. Сольпуги неотруйні, але при укусі можливе запалення ранки внаслідок зараження її загниваючи­ми рештками їжі, що знаходяться на хеліцерах.

У фауні України зустрічається лише один вид - сольпуга звичайна (Саіеойев агапеоШев), яка поширена на Південному березі Криму, по нижній течії Дніпра (уздовж правого берега) та у Приазов’ї. Блідо-жовта, до 5 см завдовжки.

П ідклас Косарики - РЬаІап^ісіа. Відомо близько 4000 видів, поширених від полюсів до тропіків; населя­ють ліси, луки, сухі степи, пустелі, у горах піднімаються до межі вічних снігів (знаходять в населених пунктах). В Україні представлені 42 видами.

Розміри невеликі - від 1 до 10 (зрідка 20) мм. Від павуків відрізняються відсутністю перехвату між головогрудьми і черев­цем. Сегментоване черевце (9-10 члеників) широкою основою сполучене з невеличкими головогрудьми. Шкірний покрив твер­дий (рис. 81).

Мають одну пару простих (медіальних) очей. Хеліцери неве­ликі, клішнеподібні; педипальпи або невеликі, тонкі, або більш масивні. Ходильні ноги в косариків довгі (до 16 см), складають­ся з семи члеників, тонкі. Згинаються за допомогою м’язів, а розгинаються гідравлічно. Своїми гнучкими лапками можуть обвивати стебло рослин. Властиве явище аутотомії (самокаліцт- ва): коли ворог схопить косарика за ногу, вона відламується. Після цього ще деякий час (близько 0,5 години) продовжує зги­натися і розгинатися, ніби косить (звідси назва цих тварин).

Дихають за допомогою трахей. Отруйних і павутинних за­лоз не мають. Живляться комахами, молюсками, рослинними і тваринними рештками. Більшість - присмеркові та нічні тварин­ки. Запліднення внутрішнє. Між самцями спостерігаються бій­ки за самку. Яйця самки відкладають у ґрунт, під листя. Розви­ток прямий.

Найбільш розповсюдженим, у тому числі й в Україні, є коса­рик звичайний (РНаІап§іит оріїіо). Це евритопний вид: мешкає на луках, у лісі, в населених пунктах, у тому числі і в містах. Забарвлення бурувате; самка завдовжки до 9 мм, самець - 4-7 мм; ноги довжиною 54 мм. Живиться здебільшого комаха­ми, а також рослинною їжею.

Секрет головогрудних залоз деяких тропічних косариків ви­діляє речовини, що вбивають мікробів. Ними цікавляться біоні­ки: крокуючі апарати, побудовані за принципом руху косариків, будуть досліджувати інші планети.

П ідклас Павуки - А г а п е і. Належить понад 27 ти­сяч видів; з них у фауні України - понад 400. Павуки - типові назем­ні тварини, які поширені повсюдно від Крайньої Півночі до безводних пустель. Лише павук-сріблянка

Рис. 81. Косарик:

1 - хеліцери; 2 - педипальпи; 3 - голово- груди; 4 - черевце; 5 - І-ІУ пари ходиль­них (локомоторних) ніг.

(Агдугопеіа адиаііса) веде водний спосіб життя, а широко роз­повсюджений павук - доломед (Воіотейез [ітЬгіаіиз) - на- півводний.

Тіло (довжина - від 0,8 мм до 11, аз ногами - і до 20 см) складається з нерозчленованих головогрудей і черевця, з’єдна­них вузьким коротким стебельцем. Лише в членисточеревих павуків тіло посегментоване. Хеліцери короткі, двочленикові. Біля основи хеліцер є пара отруйних залоз, що відкриваються на основі кігтика хеліцер. Хеліцерами павук схоплює і вбиває здобич, розминає і розриває її, захищається від ворогів і т.д. Педипальпи мають вигляд членистих щупалець, несуть чутливі волоски - сенсили і є органами дотику. Крім того, за їх допомо­гою подрібнюється і проціджується їжа. У статевозрілих самців вони сильно видозмінюються і виконують копулятивну функ­цію. Ходильні ноги мають кігтики і шипики, що відіграють важливу роль у пересуванні та прядінні павутини. На кінці че­ревця є павутинні бородавки (видозмінені черевні кінцівки) з отворами протоків павутинних залоз, розташованих всередині черевця. Так, у павуків-хрестовиків ірод. Агапеійае) розрізня­ють до шести типів павутинних залоз, що виділяють павутину різних сортів (суху, вологу, клейку, гофровану та ін.) Вони від­криваються на павутинних бородавках трубочками, яких буває до 500. Секрет павутинних залоз на повітрі твердне; при цьому утворюється велика кількість тонесеньких ниточок павутини, які склеюються в одну шовковисту нитку. Павутина за своїм хімічним складом близька до шовку шовкопрядів - основу її складає фіброїн. Наявність павутинних залоз - найхарактерні­ша ознака павуків. Павутина використовується для побудови тенет, яйцевих коконів; нею павуки устилають свої гнізда, ліг­ва тощо (фото 1 на вкладці).

Центральна нервова система павуків відрізняється значним рівнем концентрації нервових гангліїв. Із органів чуття найкраще розвинені численні волоски, які вкри­вають тіло павуків. Вони є механо- та хеморецепторними сенси- лами. Дуже чутливі волоски - трихоботрй - є також на ногах і педипальпах. Вони вловлюють незначні коливання повітря, наприклад, спричинене пролітаючою мухою.

Органи нюху і смаку (тарзальні органи) розміщені на лапках передніх ніг; нюхову функцію виконують також так звані ліровидні органи, що є на тілі та придатках у значній кіль­кості. У павуків здебільшого 4 пари простих очей, за допомогою яких вони розрізняють силу і напрямок світла, уловлюють рух

об’єктів. Так, павуки-бокоходи (род. ТНотівійае) помічають мете­лика білана капустяного на відстані 20 см, а муху - лише за 3 см.

Органи дихання - легені (легеневі мішки з листоподібними складками) і трахеї. У нижчих павуків є лише легені (2 пари); вони розміщені на нижньому боці черевця. У більшості павуків є по парі легенів і трахейних пучків, що від­криваються назовні двома стигмами. І, нарешті, є павуки (род. СаропіШае), що дихають за допомогою трахей (двох пар). Легені павуків розвинулись у процесі еволюції із черевних ніжок, що несли зябра, далеких водних предків павукоподібних (рис. 82).

За способом живлення - хижаки, що полюють здебільшого на комах. Вони діляться на бродячих, що ловлять здобич на землі або рослинах, підстерігаючи її, і на сидячих, або тенетних, які будують павутинну сітку (тенета). Останні, паралі­зувавши жертву, що потрапила до тенет, опутують її павутиною і залишають на певний час. Одночасно вони вводять у тіло жертви травні соки (виділення «слинних залоз» та печінки, які активно розщеплюють білки). Потім за допомогою «ссального шлунка» - розширеної глотки із добре розвиненими м’язами - висмоктують уже частково перетравлений рідкий вміст здобичі.

Р

Рис. 82. Внутрішня будова павука-хрестовика (схема):

1 - хеліцери з отруйною залозою всередині; 2 - ссальний шлунок; 3 - сліпі відростки кишок; 4 - серце; 5 — мальпігієві судини; 6 - отвір легеневого мішка; 7 - яйцепровід; 8 - яєчник; 9 - павутинні залози.

оздільностатеві. Розвиток без метаморфозу. Запліднені яйця самки відкладають у кокони, які потім охоро­няють. У багатьох бродячих павуків самки носять кокон із со­бою. Молоді павуки розселяються за допомогою павутини на значні відстані. Це явище спостерігається здебільшого восени в погожі дні «бабиного літа».У павуків спостерігається складна інстинктивна поведінка, пов’язана з побудовою ловильних тенет, розмноженням і турбо­тою про потомство. У більшості видів життєвий цикл закінчу­ється протягом року, проте тропічні павуки-птахоїди живуть

7. 8 років. Активність павуків залежить від температури й воло­гості повітря. Більшість із них тепло- й вологолюби, однак є види, активні при порівняно низькій температурі. Деякі дрібні павучки у великій кількості з’являються на снігу під час зимо­вих відлиг. Тенетні павуки посилено будують ловильні сітки в хорошу погоду, а перед негодою ховаються в схованки і не реа­гують навіть на здобич, що потрапила в тенета. Досліджуючи павуків, фармаколог Пітер Уітт годував їх мухами, просякнути­ми різними ліками; у результаті дійшов висновку, що павуки при цьому будують тенета з різними візерунками. Цим явищем зацікавилися криміналісти і почали застосовувати його для ви­значення отрути, що потрапила в організм людини.

Хатні павуки - Те§епагіа йотезііса - селяться в жилих приміщеннях, де живляться мухами, тарганами, міллю та ін­шими комахами - супутниками людини. Павуки-хрестовики - (Агапеиз йіайетаіиз) оселюються на деревах і кущах, де між гілками у вертикальній площині розміщують свої тенета. Спо­чатку з товстих нелипких ниток павук виготовляє багатокутну раму з променями, що сходяться в центрі. Потім на цю основу накладає у вигляді спіралі довгу й дуже липку павутинну нит­ку. Ловильну сітку він з’єднує зі своїм потайним гніздом за допомогою сигнальної нитки, яка починає коливатися, коли в сітку потрапить жертва (рис. 83).

Т арантули - Ьусоза зіпдогіепзіз (дов­жина тіла до 4 см) - поширені в зонах пу­стель, напівпустель, степу й лісостепу. На­лежать до родини павуків-вовків, які не будують ловильних сіток, а наздоганяють здобич. Ведуть нічний спосіб життя. Укус тарантула болючий, проте небезпеки для життя людини не становить. Найбільший павук фауни України (рис. 84).

Каракурт - Ьаігойесіез ігейесіт.- диііаіиз - павук середніх розмірів; забарв­лення тіла чорне з червоними цятками на

Рис. 83. Павуки: а - хрестовик; б - тарантул.

черевці. Характерні представники фауни пустель і напівпустель, заселяють і степову зону. Є в Криму і в окремих місцях степової зони України. Живуть на поверхні ґрунту, де й розміщують свої тенета. Укус їх небезпечний і для людини. У момент укусу від­чувається пекучий біль, що вже через 15-30 хвилин поширю­ється по всьому тілу. Спостерігаються задишка, серцебиття, го­ловокружіння, головний біль, запоморочення. Для лікування застосовують протикаракуртну сироватку. При укусі можна при­пекти це місце голівкою запаленого сірника (не пізніше ніж через 2-3 хвилини після укусу) (рис. 85).

Павук-сріблянка - Агдугопеіа адиаііса - пристосувався до життя у водному середовищі. Самець дещо більший за самку (розміри самця - 14-17 мм, самки - 11-12 мм) - рідкісне явище серед павуків. Усе тіло сріблянки густо вкрите пірчастими воло­сками (на головогрудях їх близько 750, на черевці - 1200 на 1 кв. мм площі тіла), довжина яких неоднакова. Між волоска­ми затримується повітря й обволікає тіло зовні ніби сріблястим покривалом. У товщі води, серед рослин, павук споруджує собі схованку у вигляді дзвона, заповненого повітрям. Спочатку він будує із павутиння злегка опукле шатро. Потім, спливаючи на поверхню води, заносить сюди атмосферне повітря, яке

Рис. 84. Самка тарантула з Рис. 85. Каракурт (самка),

маленькими павучками, що вийшли з кокона:

1 - хеліцери; 2 - педипальпи; 3 - го- ловогруди; 4 - І-ІУ пари ходильних ніг; 5 - черевце; 6 - кокон (яйцевий мішок).

затримується в нього між волосками. Такий дзвін-шатро павук використовує для полювання та поїдання здобичі. Улюблена його їжа - водяні ослики, полює й на водяних комах. Кокон із яйця­ми самка теж відкладає у дзвоні.

Павук-доломед - Боїотесіез /ітЬгіаіиз - веде напівводяний спосіб життя. Оселяється біля води в прибережних заростях і на вологих луках. Може швидко бігати по воді: волоски, що вкри­вають тіло й лапки, не змочуються. Іноді пірнає у воду, щоб схопити поживу - комаху, молюска чи навіть пуголовка або малька риб. Кокони з яйцями, які мають світло-зелене забарв­лення, самка носить на собі.

До підкласу Кліщі - Асагіпа - належать близько

10. тис. видів. Це здебільшого дрібні, іноді мікроскопічних розмі­рів тварини без вираженої сегментації тіла. Серед них багато віль- ноживучих, що населяють ґрунти, живуть у рослинному опаді. Деякі вторинно перейшли до водного способу життя. Чимало паразитів рослин, тварин і людини. У багатьох паразитичних видів хеліцери й педипальпи перетворилися на колючо-смоктальний ротовий апарат (гнатосому). Гнатосома з’єднана з тулубом (ідіо­сомою) рухомою еластичною мембраною. Так, основу хоботка со­бачого кліща (Іхойез гісіпиз) становить хітинова пластинка - ко­мірець, що продовжується у вигляді довгого вузького виросту - гіпостосома. Останній несе 6-7 поперечних рядів шипів, кінці яких спрямовані назад. Це дає можливість кліщу міцно фіксува­тися на тілі хазяїна, коли він ссе кров (рис. 86).

Кінцівок у личинок 3 пари, у німф і дорослих кліщів -

4. пари.

Дихають трахеямии або крізь шкіру. Розвиток з метаморфо­зом. З яєць розвиваються шестиногі личинки, з них - восьмино- гі німфи з недорозвиненими статевими органами. Німфи після

л иньки перетворюються на статевозрілих кліщів.

Поширені різні види пар­теногенезу: телітокія - із незапліднених яєць розвива-

Рис. 86. Ротовий апарат самки собачого кліща:

а - вигляд зі спинного боку, б - ви­гляд із черевного боку: 1, 2, 5 - хо­боток, 3 - основа хоботка, 4 - порові а б поля (органи чуття), 6 - пальпи.

ються лише самки, аренотокія - самці та амфітокія - і самці,

і самки.

Значної шкоди культурним рослинам завдають павутинні кліщі - ТеігапускоШеа, які бувають і на кімнатних рослинах. Вони виділяють павутинні нитки, якими вкривають нижню по­верхню листків. Кліщі ссуть сік із листків рослин, спричинюю­чи появу на них білих плям, опадання квіток, плодів тощо. Комірні кліщі - АсагоШеа, живлячись зерном та мукою, завда­ють відчутних збитків господарству. Типовий представник - бо­рошняний кліщ Асагиз зіго, який при вологості понад 17% по­чинає масово розмножуватися.

Свербуни паразитують на людині, свійських і диких ссавцях.

Коростяний свербун - Загсоріез зсаЬісі - зумовлює в люди­ни коросту. Самка має розміри 0,4 мм, самець удвоє менший. Самка живиться епідермісом шкіри, прогризаючи в ній звивис­ті ходи до 15 мм завдовжки, що мають вигляд сіруватих ліній. У ходах відкладає яйця, над якими робить вентиляційні отво­ри. Личинки і німфи живуть у прокладених самкою ходах, де й живляться рештками погризеної шкіри і тканинною рідиною. Самці ходів не роблять. Зараження відбувається при контакті з хворим або через його речі (рис. 87).

У сальних залозах людини паразитує залозниця вугрева (Бетосіех /оііісиїогит), викликаючи появу гнійних прищів-вугрів.

Алергенну дію на дихальні шляхи людини має постільний кліщ ОегтаіорНацоійез ріегопуззіпиз, який може масово розмно­жуватися в подушках і матрацах. Живиться злущеним епідер­місом. Алергію спричиняють не стільки живі кліщі, скільки їхні покриви.

І ксодові кліщі - Іхойісіае - ектопаразити свійських і диких тварин, а також людини. Вони міцно присмоктуються до шкі­ри, заглиблюючись у неї своїм хоботком, озброєним шипами.

Коли самка насмокчеться кро­ві, розміри її збільшуються у 2,5 рази. Ці кліщі є переносниками

Рис. 87. Коростяний свербун (самка, вигляд з черевного боку):

1 - хоботок; 2 - присоски першої і дру­гої пар ніжок; З - ніжки.

небезпечних захворювань людини (тайгового енцефаліту, клі­щового тифу, туляремії та ін.).

Роль кліщів у поширенні захворювань людини вивчав видат­ний учений академік Є.Н. Павловський (1884-1965), який ор­ганізував більше 100 експедицій на Далекий Схід, в Середню Азію, Закавказзя, Крим та інші райони.

Багато паразитів і серед гамазових кліщів - Сатазоісіеа, які оселяються здебільшого на хребетних, зокрема, куриний кліщ Бегтапуззиз §а11іпае, пташиний кліщ І). Нігипйіпіз та ін. Вели­ких економічних збитків завдає кліщ Уаггоа }асоЬзопі, що пара­зитує на бджолах, живлячись гемолімфою лялечок і дорослих бджіл (рис. 88).

П роте серед кліщів є велика кількість вільноживучих форм, що населяють ґрунти, різні типи водойм. Так, панцирні кліщі ОгіЬаіеі пристосувалися до життя у ґрунті. Особливо багато їх у пухких лісових ґрунтах, де буває по декілька десятків тисяч

І

Рис. 88. Паразитоформні кліщі: а - Іхосіез регзиісаіиз у позі очікування; б - гамазовий кліщ АПосІегтапуззиз зап£иіпеиз; в - Уаггоа іасоЬзопі.

особин на 1 кв. дм площі. У ґрунтах Полісся та Карпат панцир­ні кліщі складають близько 60-70% всіх членистоногих. Вони споживають рослинні рештки разом з гіфами грибів і бактерія­ми, відіграючи велику роль у процесах ґрунтоутворення. У той же час вони є проміжними хазяями деяких цестод, що парази­тують у свійських тварин (зокрема, овець).

Павукоподібні як консументи переважно другого порядку відіграють роль у біоценозах, проте цю їхню роль вивчено ще недостатньо.

Отже, корисними для людини є більшість павуків, які зни­щують комах-шкідників, а також ґрунтові кліщі, що відігра­ють помітну роль у процесах ґрунтоутворення. У той же час кліщі пошкоджують культурні рослини, псують запаси зерна і муки, є збудниками та переносниками ряду небезпечних захво­рювань. До Червоної книги України занесено скорпіона кримсь­кого (Еизсогріиз Іаигісиз), сольпугу звичайну (Саіеосіез агапеоісїез) та ін.

Запитання і завдання. 1. Виділіть істотні ознаки підтипу Хеліцерові. 2. Які особливості будови характерні для класів Меросто- мові та Павукоподібні? Назвіть представників підкласів Скорпіони, Павуки та Кліщі. Які з них характерні для місцевої фауни?

ПІДТИП ТРАХЕЙНІ - ТКАСНЕАТА

Належать здебільшого наземні членистоногі - багатоніжки та комахи. Деякі комахи вторинно перейшли до водного способу життя.

Тіло розчленоване на голову, що складається з акрона та чотирьох сегментів, і тулуба (або грудей та черевця). На голові є пара вусиків-антен і три пари ротових органів: мандибули та перші й другі максили.

Дихають здебільшого за допомогою трахей - тонких повіт- роносних трубочок, стінки яких вистелені кутикулою, що має ви­гляд спіралі і не дає трахеям спадатися. Трахеї розпочинаються парою стигм (дихалець) на черевному боці сегментів тулуба (чи черевця). У деяких представників трахеї сильно розгалужуються, між ними утворюються поздовжні та поперечні перетинки. Кінце­ві гілочки трахей обплітають усі внутрішні органи. Вдих і видих здійснюється при скороченні і розслабленні м’язів. Личинки вод­них комах дихають за допомогою трахейних зябер - виростів сті­нок тіла, куди заходять відгалуження трахейної системи.

Серед сучасних багатоніжок, первиннобезкрилих комах є такі, у яких трахеї відсутні і дихання шкірне. Тому більшість учених (зокрема, М.С. Гіляров) вважає, що предками трахейних були близькі до кільчаків червоподібні жителі ґрунту, які дихали через шкіру.

Перехід до життя на суші вимагав економії вологи. Еволю­ція йшла тут двома шляхами: по-перше, відбувалось ущільнен­ня і потовщення шкірного покриву - кутикули (у двопарноно­гих багатоніжок, деяких комах); по-друге, утворилася дуже тонка (0,001 мм) епікутикула, яка містить водонепроникні воскоподі- бні й жироподібні речовини (у губоногих багатоніжок і вищих комах). Поверхня тіла втратила здатність до газообміну, й роз­винулась трахейна система. Економія води у зв’язку з назем­ним способом життя відбувається і при виділенні продуктів об­міну речовин. Вони виділяються в задню кишку, де вода всмок­тується у гемолімфу стінками кишок. Органами виділення в трахейних стають або стінки кишок (у нижчих багатоніжок і деяких комах), або ж їх вирости - мальпігієві трубочки, або судини (у більшості трахейних).

Мальпігієві судини розвиваються як вирости задньої киш­ки; їх кількість - від 2 до 200. Розчинені у воді продукти обміну речовин із гемолімфи надходять до порожнини цих судин. Тут випадають в осад кристали сечової кислоти, а вода всмоктуєть­ся стінками судин і надходить до гемолімфи. Аналогічні проце­си проходять і у задній кишці, куди впадають мальпігієві суди­ни. Майже сухі кристали сечової кислоти разом з перетравлени­ми рештками виводяться назовні через анальний отвір.

Коли не вистачає води у зовнішньому середовищі, вона ви­робляється самим організмом: порожнина тіла в трахейних за­повнена жировою тканиною («жирове тіло»); при окисненні жиру виділяється метаболічна вода. Отже, вся організація цих тварин забезпечує економію води, що й дало можливість пере­йти до наземного способу життя.

Трахейні - здебільшого роздільностатеві організми. Герма­фродити серед них зустрічаються рідко. Запліднення в них зов­нішньо-внутрішнє та внутрішнє. Розвиток або прямий, або з метаморфозом.

Єдиної точки зору серед учених щодо класифікації трахей­них не існує.Кількість видів цього класу точно не визначена: різні автори називають цифри від 10 до 53 тисяч. У фауні України багатоніж­ки досліджені недостатньо - відомо трохи більше 150 видів. Населяють біотопи з підвищеною вологістю: лісову підстилку, трухляві пні, живуть під камінням, у ґрунті. Численні в тропі­ках і субтропіках.

Довжина тіла - від 2 мм до 28 см (гігантська сколопендра - Зсоїорепйга §і§апіеа). Тіло складається з двох відділів - голови і посегментованого тулуба. Кількість сегментів варіює від 14 до 181. У більшості на кожному сегменті є пара кінцівок. Отже, ніг багато (звідси назва); скорочуються і переміщуються вони по черзі, немов хвилею. Голова чітко відмежована від ту­луба. Вона утворилася внаслідок злиття акрона із чотирма або трьома сегментами тулуба. У другому випадку останній голо­вний сегмент залишається вільним і має назву «шийний». На голові розміщені пара вусиків, які є органами дотику і нюху, та ротові органи (мандибули і дві пари максил). У деяких рот спе­реду прикритий хітинізованою верхньою губою. Очі, як прави­ло, прості, лише у деяких - складні. Кінцівки тулуба здебіль­шого однорідні, складаються з ряду члеників і закінчуються кігтиком.

Тіло вкрите хітинізованою, іноді просякнутою вапном кути­кулою, під якою є шар гіподермального епітелію, що її виділяє. У ньому є численні шкірні залози (особливо в ківсяків), що від­криваються назовні отворами на спинному боці тіла.

Нервова, травна, видільна системи - типові для членистоногих. Дихають за допомогою трахей, що відкриваються дихальцями (стигнами) на черевному боці сегмен­тів тулуба.

Кровоносна система незамкнена. Серце у вигляді довгої трубки тягнеться вздовж тіла над кишкою. Позаду труб­ка сліпо замкнена, а попереду продовжується в аорту. Серце відповідно до сегментів поділене на камери: кожна камера має

2. ос тії. До камер прикріплюються крилоподібні м’язи. Кров (ге­молімфа) рухається від заднього кінця серця до переднього, зві­дки вона надходить в аорту, артерії, потім у лакуни. Знову до серця кров потрапляє через остії в камерах.

Багатоніжки - організми роздільностатеві. Запліднення зовнішньо-внутрішнє або внутрішнє. Розвиток прямий або з анаморфозом. При анаморфозі з яйця розвивається личинка з неповною кількістю сегментів; вони поступово доростают

ьу процесі линьок. Зона росту лежить у задній частині тулуба - перед тельсоном. У багатьох Мугіоройа виражена турбота про потомство. Вони відкладають яйця в гнізда, або обвивають кла­дку своїм тілом, залишаючись у такому стані декілька тижнів (у цей час не живляться).

Багатоніжки - нічні тварини, денного світла вони уника­ють. За способом живлення - сапрофаги або хижаки.

Клас Багатоніжки поділяють на 4 підкласи: 1. Симфіли (8 у т р Ь у 1 а), 2. Пауроподи (Р а и- горойа), 3. Двопарноногі (Б і р 1 о р о сі а), 4. Г у- боногі (СЬіІоройа).

Окремі автори (Г.Й. Щербак, Д.Б. Царичкова, Ю.Г. Вервес, 1996) надають їм ранг класів.

Підклас Двопарноногі - Біріоросіа.

Мають циліндричне тіло з великою кількістю члеників (від 11 до 170). На «шийному» сегменті кінцівки відсутні; на трьох наступних - по одній парі, а на решті сегментів (крім 1-3 остан­ніх безногих сегментів) - по дві пари кінцівок (внаслідок попа- рного злиття сегментів). Залежно від кількості сегментів ніг буває до 139 пар. Тому цих тварин ще називають тисячоніжками. При русі спочатку починають працювати ніжки передніх сегментів, потім поступово включаються ніжки наступних члеників - у цілому рух хвилеподібний. Проте ніжки у двопарноногих слаб­кі, тому рухаються вони повільно.

Вкриті щільною просякнутою СаС0₃ кутикулою. У разі не­безпеки звертаються кільцем. З отворів по боках тіла виділяєть­ся речовина, що має різкий запах, а в деяких ківсяків вона отруйна (у тропічних видів містить синильну кислоту) і може викидатися і розпилюватися на відстань до 75 см. Розвиток з анаморфозом.

У Карпатах відомо більше 60 видів, на рівнинній частині України - понад 40, у Криму - лише 8. У лісах поширений ківсяк сірий - Загтаіоіиіив кеввіегі, що має світло-сіре з бронзо­вим відливом тіло, завдовжки 20-45 мм. Кількість ніжок - бли­зько 100 пар. Потривожений, виділяє рідину із різким запахом, від якої на шкірі залишаються червоні плями. Особливо чис­ленний у листяних лісах - на 1 га лісу оселяється до 5 млн. особин. Живлячись опалим листям, сприяють збагаченню ґрун­ту на гумус. Особливо люблять листя вільхи, бересту, яке багате на СаС0₃. У грабових лісах звичайними є двопарноногі з ряду

Рис. 89. Гломериди (Сіошегіз Рис. 90. Полідесмові

таг§іпа(;а) (8(;гоп§'у1озота з(;і§тпаі;озит)

Рис. 91. Ківсякоподібні (КЬіпосгіпиз зр.)

Гломериди (Сіотегісіа), які активно руйнують лісову підстилку. Кримський ківсяк (РасНуіиІиз /Іаоірез) у процесах ґрунтоутво­рення відіграє ту ж роль, що й дощові черви.

У гниючій деревині, пнях знаходять Роїуйезтиз сатріапаіиз, сегменти тіла якого відокремлені вузькими перехватами (рис. 89, 90, 91).

Підклас Губоногі - Скїіоройа

Губоногі - активні хижаки. Ніжки першого тулубного сег­мента в них перетворилися на ногощелепи, за допомогою яких хижак захоплює і вбиває здобич. Ця пара ніжок сильно збіль­шилась у розмірах; основний їх членик потовщений, а кінцевий кігтеподібний дуже гострий. Біля основи ногощелеп знаходить­ся отруйна залоза, протоки якої відкриваються біля вершини кігтя. Отрута вбиває жертву, а також захищає від ворогів. Ве­ликі сколопендри теплих країн отруйні навіть для великих сса­вців і людини. На решті сегментів тулуба (їх може бути від 15 до 180), крім двох останніх, є по пари ніг. Ноги останньої пари значно довші від інших, вони спрямовані назад і волочаться по землі. Ноги значно сильніші, ніж у ківсяків, тому рухаються губоногі швидко

.

Із 3000 видів у фауні України відомо близько 50. Із них досить звичайними є геофіли (гр. §е - «Земля» і рКйео - «люб­лю»), що живуть у ґрунті. Тіло їх тонке і витягнуте, тому через вузькі ходи і тріщини вони можуть проникати в ґрунт на знач­ну глибину (до 1,5 м). Живляться безхребетними; часто напада­ють на дощових червів, навіть більших від себе за розмірами. Повсюдно поширений геофіл довгий - Оеоркіїив Іоп§ісогпіз - до 40 мм завдовжки; ніг у нього - 40-45 пар, забарвлення жовте або рудувате. Самки охороняють яйцекладку (рис. 92).

До підкласу належать також кістянки (ряд ЬііІіоЬіо- ш о г р Ь а). Вони мають сплющене у спинночеревному напрямку тіло, до тулуба завжди входить 18 сегментів; ноги довгі (їх може бути до 15 пар), легко проникають у різні щілини. Живуть у лісовій підстилці, під рослинними рештками, у ґрунт глибоко не зариваються. Мають очі, утворені скупченням до 40 простих очок. Поїдають комах, павуків. Є в них отруйні залози, але для люди­ни небезпеки не становлять, бо прокусити шкіру не можуть.

У нас поширена кістянка - ІлЇЇіоЬіиз їогйсаіиз - завдовжки 20-35 мм, забарвлення тіла рудувато-коричневе. Оселяється в населених пунктах, навіть і в містах, у щілинах кам’яних будов (рис. 93).

Н

Рис. 93. Кістянкоподібні (ЬШіоЬіид їогїісаїиз)

Рис. 92. Геофілоподібні (СеорЬіІиз 1оп£ісогпіз)

Рис. 94. Сколопендроподібні (Зсоїорепсіга сіп&иіаїа)

айбільшими серед багатоніжок є сколопендри (ряд 8 с о- ІорепіготогрЬа); вони численні в тропіках і субтропі­ках. Тіло сильно сплющене в спинно-черевному напрямку, ту­

луб найчастіше складається з 25 сегментів з 21 парою ніг. Ноги останнього сегмента потовщені, гачкоподібно зігнуті, мають шилоподібні відростки, що використовуються при нападі та за­хисті. Є очі, утворені зі скупчень кількох простих очок. Вдень ховаються під камінням, стовбурами дерев та в інших укрит­тях. На полювання виходять лише вночі. Жертвами їх стають здебільшого безхребетні, хоч гігантська сколопендра може на­падати і на птахів, ящірок, жаб.

В Європі поширена кільчаста сколопендра - Зсоїорепйга сіп§иІаіа - завдовжки близько 10 см. Зустрічається в Криму, Херсонській області. Живиться комахами, павуками, іноді мо­люсками. Представлена лише одностатевою популяцією, що роз­множується партеногенетично. Згортається кільцем, тримаючи кладку яєць на ніжках протягом кількох тижнів. Виділяє отру­ту, що діє і на людину (з’являються біль, почервоніння, припух­лість, підвищується температура). Через кілька діб хворобливі явища минають-(рис. 94). Небезпечними для людини є великі тропічні види, особливо гігантська сколопендра - (Зсоїорепйга §і§апіеа), що водиться в Південній Америці.

Степова сліпа сколопендра - Сгуріогз апотаїаив - до 4 см завдовжки, поширена в степових районах (у тому числі й в Укра­їні) і проникає на північ далі від інших сколопендр. Сліпі ско­лопендри живуть у ґрунті; органи зору в них редукувались.

Цікаві також мухоловки (ряд 8сиіІ0еготогрЬа), які мають пристосування до життя на відкритій поверхні: тіло вкрите епікутикулою, що захищає від втрати води; по боках голови є скупчення очок, які нагадують фасеткові очі комах; мають довгі ноги (завжди 15 пар), завдяки чому швидко біга­ють. У Криму мешкає мухоловка звичайна (8сиіі§ега соїеорігаіа), яка може проникати в приміщення і ловити вночі мух. Занесе­на до Червоної книги України.

КЛАС ПРИХОВАНОЩЕЛЕПНІ - ЕОТОСКАТНА

Раніше цих тварин відносили до класу Комахи як окремий під­клас.

Здебільшого це дрібні істоти, що населяють ґрунт, підстил­ку, рідше травостій; бувають навіть у вазонах із кімнатними рослинами. Описано близько 11 тис. видів.

Тіло складається з голови, грудей і черевця.

Ротові органи гризучого або колючосисного типу, втягнуті в капсулу голови, що й обумовлює їх назву. Шкірні покриви м’які. Черевце складається з 11-12 сегментів, і лише в ногохвісток - із 6. На ньому зберігаються рудиментарні або ви­дозмінені кінцівки. Очі прості. Дихають через шкірні покриви або мають слабкорозвинені трахеї. Крила відсутні. Розвиток без метаморфозу; у деяких, як і в багатоніжок, спосте­рігається анаморфоз.

Ряд Безсяжкові - Ргоіига. Об’єднує тварин, що не мають вусиків. Розміри - 0,5-2 мм. Живуть у верхніх шарах ґрунту (до 10 см) і лісовій підстилці; іноді знаходять під корою дерев, у мосі. Тіло складається з голови й тулуба, який нечітко розділений на груди і черевце.

Первиннобезкрилі. Очі відсутні. Передні ноги значно довші за інші; вони спрямовані вперед і виконують функцію вусиків, є органами дотику, дві задні пари - ходильні. Є три пари рудиме­нтарних черевних ніжок. Ротові органи колючосисного типу. Дихають або через шкірні покриви, або за допомогою трахей.

Розвиток з анаморфозом: з яйця виходить личинка, яка має черевце з 8 члеників; під час наступних линьок доростає ще З членики між восьмим сегментом і тельсоном. За способом жив­лення фітофаги та хижаки.

Вивчені мало, оскільки були відкриті лише у XX столітті італійським зоологом Ф. Сільвестрі.

У фауні України найбільш поширений еозентомон прохід­ний (Еозепіотоп ігапзііогит) (рис. 95).

Ряд Ногохвістки, або Подури - СоІІетЬо-

1. а, або Р о (1 и г а. Невеличкі (від 0,2 до 6, зрідка 10 мм) широко розповсюджені прихованощелепні: є і в помірних ши­ротах, і в тропіках, і в Арктиці та Антарктиді в місцях, де є хоча б мохи та лишайники.

Найчастіше живуть серед гниючих рослинних решток і в поверхневому шарі ґрунту. Обмежуючий фактор при їх поши­ренні - волога. На 1 кв. м ґрунту може бути до кількох десят­ків тисяч (до 45 000) колембол. Проте деякі проникають у ґрунт на глибину до 2 м. Є й такі, що живуть на рослинах і навіть на плівці поверхневого натягу води. Поселяються у вазонах із кі­мнатними рослинами. За формою і забарвленням різноманітні. Проте голова в них завжди добре помітна, вусики довгі, на черевці є стрибальна вилка, у спокійному стані підігнута під черевце. На першому черевному сегменті є придаток - черевна трубка, що виділяє клейку рідину. За її допомогою тіло фіксу­ється на субстраті в момент приземлення після стрибка. Стри­бають на відстань до 10 см, а окремі - до 1 м. Ґрунтові подури,

Рис. 96. Ногохвістки: а - ЕпіотоЬгуа риІсЬеІІа; б - ЗтіпіЬигиз уігійіз.

які ніколи не виходять на поверхню, стрибальної вилки не мають.

Органи зору представлені скупченням очок або зовсім відсутні (У ґрунтових форм). Первиннобезкрилі. Черевце завжди з 6 чле­ників. Органи дихання часто редуковані. Ротовий апарат гризу­чий або колючосисний. За способом живлення - сапрофаги, фі­тофаги, хижаки. Запліднення - зовнішньо-внутрішнє, сперма- тофорне. Розвиток без вираженого метаморфозу. Яйця розвива­ються лише у вологому середовищі.

У світовій фауні налічується до 10 тис. видів, з них в Укра­їні - понад 100. Найбільшою у фауні України є Теігайопіоркога Ьіеіапепаіа (6-9 мм), яка мешкає в лісах Карпат під мохом, на стовбурах дерев та в лісовій підстилці. На поверхні води серед заростей водяних рослин можна побачити подуру водяну (Ройига адиаііса), ізотому зелену (Ізоіота Vі^ійіз), смінтура водяного (Зтіпікигиз адиаіісиз) та ін. Індикатором сильного органічного забруднення водойм є Нуродазігига иіаііса. Зелений смінтур (Зтіпікигиз Vі^і<іІ8) живиться соками зелених рослин (рис. 96). Деякі зберігають активність при низькій температурі, можуть з’являтися під час відлиг на поверхні снігу, льоду, наприклад, Безогіа дІасіаИз. Тому їх називають «сніговими блохами».

Рис. 97. Двохвістки: а - Сатройеа рІивіосЬаеіа; б - Ларух сопїинин.

Ж ивлячись здебільшого органічними рештками, сприяють їх розкладанню, мі­нералізації, а отже, беруть участь у круго­обігу речовин і процесах ґрунтоутворен­ня. Деякі живляться живими рослинами, спорами, міцелієм грибів і можуть бути шкідниками.

Ряд Двохвістки - Біріига.

о § Належать прихованощелепні, найбільш

схожі на справжніх комах. Розміри - 2-8 мм, іноді кілька сантиметрів. Голова велика, на грудях відкривається 3-4 пари дихалець, черевце має