Будова і життєві функції

Тіло первиннопорожнинних видовжене, нечленисте, кругле на поперечному розрізі (рис. 45). Розміри варіюють від 80 мк до 8 м. Війки повністю або частково редуковані (у представників класу Черевовійчасті розміщені на черевному боці тіла). Це дво­бічно симетричні, первиннороті тварини. Мають шкірно-м’язо­вий мішок, який складається з щільної кутикули, виконує за­хисну функцію і є опорою для м’язів гіподерми і тяжів або окре­мих груп поздовжніх м’язів. У цих тварин майже повністю від­сутня паренхіма і з’являється первинна порожнина тіла (схізо- цель). Це порожнина між стінками тіла і внутрішніми органа­ми, яка не має власного епітелію і заповнена рідиною. Ця ріди­на надає тілу пружності, частково захищає внутрішні органи, а також поглинає продукти обміну речовин.

Центральна нервова система представлена навкологлотковим нервовим кільцем і нервовими тяжами, які від нього відходять. У первиннопорожнинних, особливо вільно- живучих, розвинені органи чуття: дотику, нюху, світлочутли­ві очки

.Рис. 45. Поперечний розріз через тіло аскариди (самки):

1 - спинний нервовий стовбур; 2 - кутикула; З - гіподерма; 4 - киш­ка; 5 - яєчник; 6 - яйцепровід, 7 - м’язи; 8 - матка; 9 - поздовжні мускули; 10 - черевний нервовий стовбур; 11 - видільний канал; 12 - рахії;; 13 - яєчники.

Травна система має вигляд прямої наскрізної трубки і складається з трьох відділів: переднього (ектодермаль- ного), середнього (ентодермального) і заднього (ектодермально- го). Передній відділ представлений ротом, глоткою і стравохо­дом. Травлення відбувається в середній кишці. Кишки не розга­лужені, мають вигляд трубки і закінчуються анальним отво­ром. Органів виділення або немає зовсім, або ж протонефридіального типу чи видозмінені шкірні залози. Д и ■ х а л ь н о ї і кровоносної систем немає.

Розмноження статеве. Тварини ці здебільшого роздільностатеві; в окремих видів спостерігається статевий ди­морфізм, тобто зовні самка відрізняється від самця. Розвиток у вільноживучих видів прямий (личинкової стадії немає), у пара­зитичних - з метаморфозом. Зміна хазяїв при розвитку з мета­морфозом спостерігається рідко.

Тип Первиннонорожнинні поділяють на 2 к л ас и: 1. Че­ревовійчасті, або Гастротрихи (Оазігоіігісіїа). 2. Нематоди, або Круглі черви (К е т а І о і а).

Нематоди - численний клас первиннопорожнинних тварин. Ві­домо близько 20 тис. видів. У процесі еволюції нематоди засели­ли всі біотопи нашої планети, пристосувалися до найрізноманіт­ніших умов життя. Величезна кількість нематод заселяє дно морів та океанів, мешкає в лиманах, річках, ґрунті, гниючих рештках рослин і тварин. Багато серед них паразитів людини, тварин і рослин.

Тіло мають найчастіше видовжене, ниткоподібне або верете­ноподібне, на обох кінцях загострене. Така форма тіла полег­шує пересування цих тварин у найрізноманітніших середови­щах. Важливе захисне значення має добре розвинена кутику­ла, що характеризується міцністю, гнучкістю й еластичністю; на головному кінці вона потовщена. Під час росту круглі черви періодично скидають кутикулу, відновлюючи її згодом. Кути­кула нематод складається з чотирьох шарів, що забезпечує її міцність і еластичність. Зовнішні шари пронизані системою то­неньких канальців. Кутикула нематод виконує такі функції: 1) захисну (захищає тіло нематод від механічних пошкоджень і негативного впливу шкідливих речовин); 2| рухову (є опорою для м’язів під час руху тварин); 3) забезпечує: вибіркову проник­ність через пори канальців деяких речовин, особливо в парази­тичних форм.

Під кутикулою міститься гіподерма, що складається з дуже тоненького шару - субкутикули, яка рівномірно залягає між кутикулою і мускулатурою, та потовщених гіподермальних ва­ликів, розміщених уздовж спини і черева по боках тіла. Всере­дині бокових валиків у окремих нематод розміщені видільні канали. Гіподерма виконує опорно-механічну функцію, забез­печуючи зв’язок між кутикулою і м’язами; бар’єрну, регулюю­чи вибіркове проникнення речовин, та запасаючу (накопичує жири і глікоген). Під гіподермою у вигляді чотирьох тяжів (двох дорзальних і двох вентральних) розміщені м’язи. Від м’язових клітин відходять іннерваційні відростки, які тягнуться до нер­вів, виконуючи функцію проведення збудження.

Передній кінець тіла несе головну капсулу, на якій розташо­ваний ротовий отвір, оточений трьома-шістьма губами. На ній знаходяться також органи дотику - тангорецептори у вигляді щетинок, сосочків (папіл) і нюхові ямки, або амфіди. У деяких вільноживучих нематод розвинені примітивні очка, а хемо- та механорецептори розкидані по всьому тілу

.Нервова система представлена навкологлотковим нервовим кільцем та нервовими стовбурами.

Рот веде в передню кишку - фаринкс, вистелений тонень­кою кутикулою. Вона утворює потовщення (зуби, щелепи та ін.), за допомогою яких перетирається їжа. Стінки фаринкса містять м’язові, залозисті клітини і слинні залози. За їх допомогою всмо­ктується рідка їжа, а також починається процес травлення ще в ротовій порожнині. Основні процеси травлення відбуваються в ентодермальній середній кишці за допомогою тоненьких вирос­тів - мікровілів, що мають найбільшу ферментативну активність. Неперетравлені рештки виводяться через анус, яким закінчу­ється задня кишка.

Протонефридії в нематод відсутні. Орган виділення - шийна залоза, розміщена в передній частині тіла; відкривається назов­ні видільною порою позаду рота. Видільну функцію виконують також фагоцитарні клітини порожнини тіла та кишечник.

За невеликим винятком нематоди - роздільностатеві орга­нізми; як правило, їхні самки більші за самців. Статеві органи мають вигляд довгих трубок. Характерною ознакою нематод є величезна плодючість (особливо паразитичних форм).

Розміри цих тварин широко варіюють: від 80 мкм до 8 м

і більше. Такі великі розміри (8 м) має паразит плаценти каша­лотів - плацентонема гігантська (Ріасепіопета £і£апііззіта).

В Україні зареєстровано близько 500 видів паразитичних' нематод, серед яких є й небезпечні для дітей шкільного віку.

Людська аскарида (Азсагіз ІитЬгікоШез), що належить до ряду Аскариди (Азсагійісіа) - дуже поширений на Землі паразит, немає його лише в зоні вічної мерзлоти, в пусте­лях та напівпустелях, а також у степових районах із недостат­ньою кількістю опадів. Зараженість аскаридами залежить і від побутових умов та культурного рівня населення (у цивілізова­них країнах трапляється рідше), частіше виникає в дітей і під­літків, ніж у дорослих. Місцем локалізації дорослих аскарид є тонкі кишки хазяїна. Раніше вважали, що аскариди - анафоби, тобто енергетичні процеси в їхньому організмі відбуваються за відсутності кисню. Останнім часом доведено, що аскариди при­стосувалися до життя в середовищі з незначним вмістом кисню (у шлунку і кишках людини міститься близько 1% кисню). При повній відсутності кисню, як і при надлишку його, аскариди гинуть (рис. 46).

Самка аскариди має розміри 25-40 см, самець - 15-20 см. У самця хвостовий кінець тіла дещо розширений і зігнутий гач

-Рис. 46. Аскарида: а - самка: 1 - губи: 2 - стравохід; З - кишки; 4 - статевий отвір; 5 - матка; 6 - яйцепровід; 7 - яєчник; 8 - м’язи; 9 - бічна лінія; 10 - анальний отвір; б - статева система самця: 1 - сім’япровід; 2 - сім’я­ник; 3 - сім’явипорскупальний канал; 4 - задня кишка.

ком на черевний бік. У цього гельмінта є ряд пристосувань до паразитичного способу життя. Тіло пружне, витягнуте, цилінд­ричне, загострене з обох кінців, що дає можливість легко руха­тися в кишках. При цьому аскарида активно орієнтується пе­реднім кінцем назустріч руху харчових мас, здійснюючи анти- перистальтичні рухи. Кутикула аскариди виділяє кератин, який нейтралізує дію пепсину і трипсину - основних травних фермен­тів хазяїна. У вільноживучих нематод кератину в кутикулі не­має або він міститься в незначній кількості. Водночас крізь ку­тикулу аскариди легко проникають глюкоза, йодид калію, натрію та інші речовини

.В аскариди дуже добре розвинуті органи розмноження. У самців непарні органи розмноження: сім’яник, сім’япровід, сі­м’яний міхур (у ньому накопичується спермія), сім’явикидний канал, що відкривається в клоаку, де міститься копулятивний апарат. У самок парні яєчники розміщені в порожнині тіла. Від них ідуть яйцепроводи, кожен з яких продовжується в матку (є

2. матки), де відбувається запліднення і розвиток яєць. Яйця виходять через піхву і статевий отвір, розміщений на черевному боці, у просвіт кишок. Статеві трубки самки в 11 разів довші за її тіло. Кожна статевозріла самка протягом доби виділяє до 240 тис. яєць. За приблизними підрахунками, маса яєць, що виділяються самкою упродовж її життя (близько одного року), в 1700 разів перевищує її власну масу. Яйця виходять назовні недозрілими; для розвитку в них личинки потрібні кисень, пев­на вологість і тепло. За сприятливих умов дозрівання яєць три­ває два тижні; у сирій землі або воді можуть існувати 5-6, а то й

10. років, зберігаючи інвазійність. Запліднене яйце вкрите 4 обо­лонками, які надійно захищають його від несприятливих умов середовиїца. Яйця аскарид можуть витримувати тривале пере­бування в 30-40-пропентному розчині алкоголю, 3-процентному розчині формаліну. Проте 5-10-процентний розчин лізолу швидко їх вбиває, що дає змогу використовувати цей препарат для зне­зараження приміщень від яєць аскарид. Згубно діє на них також висока температура (вже при 60’С яйця аскарид гинуть).

Людина заражається аскаридами різними шляхами: через немиті овочі та фрукти, брудні руки; яйця аскарид переносять мухи й таргани; потрапляють вони на харчові продукти з пилом. Діти заражаються також, граючись із піском, землею. Потрапив­ши в кишки, личинка звільняється від оболонок і проникає крізь стінки кишок у кров’яне русло. З кров’ю личинки мігрують до печінки, серця, через легеневу артерію заносяться в легені, де й локалізуються тимчасово в альвеолах, у середовищі, багатому на кисень. Тут вони розвиваються протягом 7-10 днів, ростуть, три­чі линяють. Потім виходять із легень і піднімаються по бронхах у трахею, далі - в глотку, звідти потрапляють у порожнину рота. Разом із слиною вони проковтуються і повторно потрапляють у кишки, де й перетворюються на дорослих паразитів. У дослідах з’ясувалося, що потрібно принаймні 89 днів, щоб в організмі людини з личинки сформувалася статевозріла особина.

Інвазія аскаридами спричинює в людини різноманітні хво­робливі явища: болі під грудьми, недокрів’я, головні болі, заво­роти і непрохідність кишок та інші. Незважаючи на досягнут

і

успіхи в боротьбі з аскаридозом, ця інвазія все ще досить поши­рена. Цьому значною мірою сприяє застосування незнешкодже- них фекалій для удобрювання ґрунту, недостатній санітарний стан населених пунктів, скидання у водойми незнешкоджених стічних вод, низька санітарна культура окремих людей. Сезона­ми масового зараження аскаридозом в умовах помірного кліма­ту є весна і початок літа, коли починаються польові роботи, ігри дітей на природі. Тоді й відбувається зараження людей яй­цями аскариди, що дозріли восени або в попередні роки й пере­зимували. Отже, аскариди належать до геогельмінтів - парази­тичних червів, одна зі стадій розвитку яких проходить у ґрунті. При захворюванні учнів шкільного віку на аскаридоз проводиться їх 100-процентна дегільментизація. Серед заходів, спрямованих на запобігання захворюванню, великого значення набуває до­тримання особистої гігієни, свідоме подолання поганої звички гризти нігті, вживання в їжу старанно помитих овочів і фрук­тів, захист продуктів харчування від мух тощо.

Г острик дитячий (ЕпіегоЬіи.ч иегтісиїагія) - представник ряду Оксіуриди (Охуигісіа) (рис. 47) - живе в тонких і товстих кишках людини, найчас­тіше в дітей, спричинюючи захворю­вання ентеробіоз. Інколи зараження досягає 100%. Поширений у всіх країнах світу, в різних географічних широтах. Тіло гострика веретенопо­дібне, головний кінець має кутику- лярне розширення - везикулу. Сам­ка - 8-13 мм, самець - 3-5 мм завдо­вжки. Задній кінець тіла самки ви­довжений і загострений, у самця спі­рально закручений. Після запліднен­ня самці гинуть, а самки виповза­ють через задній прохід і тут, на складках шкіри, відкладають яйця (близько 12 000), після чого також гинуть. Яйця швидко (за 4-6 год.)

Рис. 47. Гострик дитячий:

а — самка; б — яйце: 1 — рот, 2 - пухирцепо- дібне здуття кутикули, 3 - стравохід, 4 - його здуття, 5 - кишка, 6 - яєчник, 7 - анус, 8 - матка, 9 - піхва, 10 - жіночий статевий отвір.

дозрівають, бо для цього є сприятливі умови: необхідна темпера­тура, доступ кисню, волога. У момент відкладання яєць самка виділяє на шкіру секрет, який спричинює сверблячку. При чу­ханні під нігтями і на шкірі пальців збирається багато яєць. Це сприяє самозараженню гостриками, коли діти беруть пальці в рот або гризуть нігті, не миють руки перед їдою. Крім того, зара­ження може відбуватися під час вдихання повітря з пилом, з постільної і натільної білизни, іграшок. Тривалість життя гост­рика - 4-6 тижнів. Діти, у яких є ці гельмінти, стають неспокій­ними, погано сплять, у них знижується апетит, виникають болі в животі. Крім того, гострики можуть бути причиною апендициту.

У боротьбі з ентеробіозом велике практичне значення мають санітарні заходи в школах і дитячих садках, ретельне вологе прибирання приміщень із метою видалення яєць із навколиш­нього середовища, дезинфекція вбиралень, а також широка са­нітарно-освітня робота серед населення.

Волосоголовець (Тгіскосеркаїиз ігіскіигиз), що належить до ряду Мерміти ди (МегшіїЬісіа) (рис. 48), живе в сліпій і товстій кишках людини, спричиняючи хворобу трихоцефальоз.

Д овжина тіла становить 3-5 см. Переднім звуженим кі­нцем тіла гельмінт заглиблю­ється в слизову оболонку ки­шки і живиться кров’ю. Во­лосоголовці в кишках люди­ни живуть близько п’яти ро­ків. Самка виділяє велику кі­лькість яєць у просвіт кишок: дозрівають вони у навколиш­ньому середовищі протягом місяця. Людина заражається через забруднену яйцями їжу або питну воду. З яєць вихо­дять личинки, які за допомо­гою стилета проникають у кишечні ворсинки, де перебу­вають протягом 10 діб. Потім

Рис. 48. Волосоголовець людський:

а - самка, б - самець (передній кі­нець занурений у слизову оболонку кишки).

виходять у просвіт кишечника, локалізуються переважно в слі­пій кишці, занурюючись переднім волосовидним кінцем тіла в її слизову оболонку. Личинки в процесі розвитку чотири рази ли­няють. Статевозрілими стають через місяць.

Трихоцефальоз супроводжується нудотою, болями, спричи­няє анемію. Заходи з профілактики цього захворювання - додер­жання особистої гігієни, загальних гігієнічних правил при спо­живанні їжі і води.

Трихінела (Тгіскіпеїіа зрігаїів) - невеличка нематода (дов­жина тіла самки - 3-4 мм, самця - 1,5-2 мм), що розвивається більш ніж у 100 видів різних ссавців (свиней, пацюків, собак, лисиць, ведмедів та ін.), а також у людини (рис. 49). Людина заражується через м’ясо свиней, недостатньо термічно обробле­не. У зараженому м’ясі є личинки, вкриті вапняковою капсу­лою. Під дією травного соку ці капсули розчиняються, личинки вбуравлюються в стінки тонких кишок і швидко (через 48 го­дин) досягають статевої зрілості. Самці після запліднення самок гинуть. Самки живуть до 8 тижнів, народжуючи за цей час бли­зько 2000 личинок (яєць вони не відкладають). Молоді личинки потрапляють у лімфатичні, а потім - і в кровоносні судини, якими розносяться по всьому тілу, після чого активно проника­ють у поперечносмугасті м’язи. Тут вони живляться, ростуть; тижнів через 3 спірально закручуються і вкриваються сполуч­нотканинною капсулою. Приблизно через рік у стінках капсули відкладається вапно. Отже, весь життєвий цикл трихінел відбу­вається в організмі одного хазяїна, без виходу в зовнішнє сере­довище. У кишках розвиваються статевозрілі черви, і, для цієї стадії даний організм є остаточним хазяїном; у м’язах розвива­ються личинки, і цей же організм стає проміжним хазяїном.

Трихінела спіральна спричиняє тяжку хворобу - трихінельоз, що завдає значної шкоди тваринництву. У людини з’являється біль у м’язах, підвищується температура до 40°С, змінюється склад крові, набрякають повіки; бувають паралічі і навіть смерть. М’я­со свиней, заражене трихінелами, при ветеринарному огляді ви­браковують, бо їх личинки, вкриті вапняковими капсулами, дуже стійкі до високої температури. Тому з профілактичною метою не слід вживати в їжу м’ясо, що не пройшло ветеринарного огляду. Свині заражаються трихінелами, поїдаючи пацюків.

У тропіках і субтропіках Азії, Африки та Південної Амери­ки поширена анкілостома, або кривоголовка (Апсуіозіотпа йиосіепаїе), що належить до ряду Стронгіліди (8 І; г о п- § у 1 і (і а ), яка має довжину 10-18 мм і паразитує у дванадцяти-

Рис. 49. Життєвий цикл ТгісЬіпеІІа зрігаїіз (ряд ТгісЬосерЬаІісіа): доросла самка (а), самець (б), личинки (в) та інкапсульовані личинки у м’язах (г), циркуляція паразита в організмі хазяїна (3), коло хазяїв (е), шляхи циркуляції трихінели в синантропних умовах (ж):

1 - м’ясні відходи з личинками трихінели, 2 - циркуляція трихінели

серед пацюків.

палій кишці людини. Вона впивається в слизову оболонку киш­ки хітиновими зубами, які є в ротовій порожнині (стомі), і жи­виться епітелієм слизової оболонки, а також п’є кров. З’явля­ються виразки, що кровоточать. Личинки розвиваються в теп­лому й вологому ґрунті. Вони потрапляють до людини з водою, їжею, або, як це частіше трапляється, вбуравлюються в шкіру з ґрунту і проникають у кровоносну систему. З кров’ю заносяться в легені, по дихальних шляхах - у глотку, а звідти - до органів травлення, де й локалізуються в тонких кишках. Самки, досяг­нувши статевої зрілості, починають виділяти запліднені яйця (близько 10 тис. за добу), які разом з неперетравленими решт­ками виходять назовні, потрапляють у ґрунт, де й відбувається розвиток личинок.

У хворих на анкілостомоз, або бліду неміч, спостерігається біль у ямці під грудьми, порушуються смакові відчуття і вини­кає потреба поїдання землі (геофагія). При цьому болі зменшу­ються. Спостерігаються розлади травлення, підвищення темпе­ратури, згодом розвивається анемія, слабкість, запаморочення, серцебиття, задишка, трапляються і смертельні випадки.

На відміну від переважної більшості нематод, представники ряду Спіруриди (Зрігигісіа) розвиваються з участю проміжного хазяїна. Представник - ришта, або дракункулюс (Игасипсиїиз тейіпепзіз), що є небезпечним паразитом людини (рис. 50). Самка досягає довжини 120 см при ширині тіла 1-1,7 мм;

Рис. 50. Ришта: а - самка; б - личинка ришти в циклопі; в - витягання ришти.

самець невеличкий - до 2 см. Паразитує в підшкірній кліткови­ні, спричиняючи виразки, через які самка виділяє назовні без­ліч личинок. їх розвиток відбувається у воді, в організмі промі­жного хазяїна - рачка циклопа (Сукіорз). Людина заражається, проковтуючи циклопів із некип’яченою водою. Личинки мігру­ють по тілу і локалізуються в підшкірній клітковині, де через кілька місяців досягають статевої зрілості.

В організмі людини паразитує понад 250 видів гельмінтів; у свійських, промислових і диких тварин їх більше 2000. Вели­кий внесок у розвиток гельмінтології зробив російський вчений К.І. Скрябін (1878-1972). Він висунув і детально розробив прин­цип девастації (лат. йеназіаііо - «спустошую, розорюю») - зни­щення паразитичних червів усіма доступними засобами механі­чного, хімічного, фізичного і біологічного впливів. Яскравим прикладом девастації є ліквідація ришти на території колиш­нього СРСР на основі знання екології та життєвого циклу цього гельмінта.

Чимало видів нематод, поширених в Україні, паразитує в органах рослин. їх об’єднують у групу фітонематод. Великої шкоди сільському господарству завдають стеблова (бульбова) нематода картоплі, стеблова нематода цибулі та часнику, галова і бурякова нематоди. Стеблова нематода картоплі (Рііуіепскіхз йезігикіог) поширена в усіх районах, де вирощують картоплю. Довжина тіла нематод - до 1 мм, товщина - 0,3-0,4 мм. Оселя­ються головним чином у бульбах, але весною, потрапивши із зараженими бульбами до ґрунту, після проростання останніх переходять у пагони. У другій половині літа знову мігрують у бульби і поступово їх руйнують. Кількість нематод у бульбах може бути величезною. Найбільшої шкоди вони завдають кар­топлі під час її зберігання взимку.- Відомі випадки, коли від нематоди гинуло 80% закладеного на зберігання врожаю (ви­кликає так звану суху гниль). Для боротьби із стебловою нема- тодою важливе значення має додержання сівозміни, висаджу­вання лише здорових бульб, спалювання картоплиння.

Цибулево-часничний дитиленх (Рііуіепскиз йірзасі) уражає цибулини. Так, у зубчику часнику одного разу було нараховано 7186 екземплярів паразита. Розміри - близько 1 мм. Ця немато­да має стилет, за допомогою якого порушує цілісність тканини рослин. Ферменти, які вона виділяє, діють на пектинові оболон­ки клітин, розчиняючи їх. Відбувається так звана мацерація - вміст клітини виливається назовні; ним і живиться нематода. Коли цибулина загниває, нематоди переходять у ґрунт. Для бо­ротьби з дитиленхом важливе значення має дотримання сіво­зміни. На заражених ділянках не слід вирощувати цибулю чи часник протягом 2-3 років, а також висівати огірки, бо цей вид нематод їх теж заражає.

Пшенична вугриця (Апдиіпа ігііісі) уражає пшеницю та інші злакові. У колосі пошкодженої рослини замість нормального зерна утворюються гали, у яких є до 15-17 тис. личинок нема­тод, що перебувають у стані анабіозу і можуть зберігати життє­здатність до 20 років.

Галові нематоди (рід Меіоііодупе) уражають баштанні, тепличні, городні, плодово-ягідні рослини. Характе­ризуються добре вираженим статевим диморфізмом; самці мають видовжене тіло, у самок воно лимоноподібне, роздуте (рис. 51). Личинки галових нематод, потрапивши в ґрунт, проникають у коріння рослин, де й розвиваються. Клітини кореня розроста­ються, з’являється пухлина, яка й називається галом (звідси на­зва «галові» нематоди). Ці гали у великій кількості розсіяні на корінні уражених рослин. Гали поступово збільшуються, вини­кає складний гал - сингал (2-3 см у діаметрі). Відбувається нек­роз коріння рослин, їх пригнічення і нерідко загибель. У тепли­цях при ураженні галовими нематодами врожай знищується на 40-60%. Тому при висаджуванні рослин слід ретельно оглядати їх кореневу систему. Для боротьби з нематодами використову­ються препарати, відомі під загальною назвою нематоцидів. В умовах відкритого ґрунту найефективнішим є впровадження про- тинематодної сівозміни - висівання на заражених площах стій­ких проти нематод культур (злаків, вики, вігни).

Бурякова нематода (Неіегойєга зсНасЬііі) уражає коренепло­ди буряка, особливо цукрового. Як і галова, характеризується статевим диморфізмом. Самки мають вигляд пухирів розміром до 1 мм (самці менші). Личинки живуть у ґрунті і проникають у коріння буряка. Гали не утворюються, але самки закупорю­ють провідні пучки коріння. Урожайність коренеплодів, як і їх цукристість, зменшується у 2-3 рази. У ґрунті залишаються цисти нематоди, у кожній з яких може бути до 500-600 яєць. Весною з яєць розвиваються личинки, які і є джерелом зараження. Для боротьби з буряковою нематодою найефективнішим заходом є впровадження сівозміни із застосуванням злакових і бобових культур, яких ця нематода не уражає.

І все ж більшість нематод - вільноживучі організми. Так, у прісних водоймах України виявлено понад 300 видів нематод, у Чорному та Азовському морях - близько 200 видів. Водні

Рис. 51. Нематоди - шкідники рослин:

1 - самка галової нематоди; 2 - самець галової нематоди; З - гали накоренях огірка; 4 - самка пшеничної нематоди; 5 - колос пшениці, ушкодженої нематодою; 6 - самка бурякової нематоди; 7 - бурякові нематоди на коренях буряка.нематоди, живлячись бактеріями, відіграють помітну роль у са­моочищенні водойм. Вільноживучі ґрунтові та прісноводні фор­ми, личинки яких паразитують у тілі безхребетних, можуть ви­користовуватися людиною для біологічної боротьби зі шкідни­ками сільського господарства та кровососами.

КЛАС ВОЛОСОВІ - МЕМАТОМОКРНА, АБО ООКБІАСЕА

Раніше цей клас відносили до первиннопорожнинних, тепер - до типу Головохоботні (СерЬаІогЬупсЬа), який був виділений російським ученим В.В. Молоховим. На від­міну від первиннопорожнинних, з якими головохоботні мають подібну будову основних систем органів (шкірно-м’язовий мі­шок, схізоцель, наскрізний кишечник, протонефридіального типу видільна система, навкологлоткове нервове кільце та нервовий стовбур), ці тварини - вториннороті. У них під час розвитку зародка на місці бластопора утворюється анальний отвір, а рот проривається на передньому кінці тіла. Дробіння яйця - раді­альне (у первинноротих, до яких належать первиннопорожнин- ні, - спіральне).

До класу Волосові належить понад 300 видів червів, які мають тонке волосоподібне тіло від кількох сантиметрів до 1,5 м. Дорослі черви бурого кольору. Тіло вкрите щільною ку­тикулою, під якою залягає тонкий шар гіподерми; під нею - шкірно-м’язовий мішок лише із поздовжніх м’язів. Ротовий отвір відсутній, кишки частково редуковані, бо в тілі тварини-хазяї- на живляться осматично. Видільна система не розвинена. Роз­дільностатеві; розвиток з метаморфозом. Дорослі волосові жи­вуть у прісних водоймах або морях. Самки після запліднення відкладають велику кількість (близько 1 млн.) яєць, з’єднаних у довгі шнури. Після цього дорослі особини гинуть. З яйця роз­вивається вільноплаваюча личинка, яка через деякий час за допомогою хоботка і гачків вбуравлюється в тіло водяних ко­мах (личинок бабок, одноденок та ін.), або ж вони її заковту­ють. Тут, у тілі проміжного хазяїна личинка інцистується і пе­ребуває доти, поки не потрапить в організм остаточного хазя­їна (як правило, це хижі комахи). У ньому личинка продовжує розвиток, виростає до розмірів дорослого черв’яка, потім через покрив тіла виходить назовні (хазяїн при цьому здебільшого гине). Весь цикл розвитку триває близько року.

У прісних водоймах України поширений «кінський волос», або гордій водяний (Сопііиз а^иа1;іси8), який дуже скручується

.Рис. 52. Волосатик водяний гордіус:

1 - загальний вигляд дорослої форми; 2 - нога личинки одноденки з двома личинками волосатика.

У дорослому стані не живиться. Побутує думка, що може про­никати в організм людини, викликаючи захворювання. Проте вона безпідставна, бо розвиток гордія водяного відбувається в тілі комах: одноденок, комарів, жуків, клопів, які ним жив­ляться (рис. 52). Нещодавно в Чорному морі було виявлено се­редземноморський вид волосових №с1;опета а£ІІе, що парази­тує в ракоподібних.

Запитання і завдання: 1. Виділіть істотні ознаки типу Круглі черви. 2. Які гельмінти, представники цього типу, є паразита­ми дітей шкільного віку? Накресліть схеми їх розвитку. 3. Поміркуй­те, як ви зможете використати знання про паразитичних червів у своїй майбутній педагогічній діяльності. 4. На основі яких ознак клас Воло­сові відносять до типу Головохоботні? Що в них спільного із первинно- порожнинними

?ТИП КОЛОВЕРТКИ - КОТІРЕКА

Раніше коловерток відносили до типу Круглі черви, зараз виді­лили в окремий тіш, до якого належить один клас - Коло­вертки (К о і а і о г і а). Від яких тварин походять коловертки, точно не встановлено. Вчені допускають, що їх пред­ками могли бути війчасті черви.

Відомо понад 2000 видів коловерток, із них у фауні України близько 500 прісноводних і понад 100 морських видів. Частина останніх - це власне прісноводні коловертки, які пристосували­ся до життя в солоній воді. Найменші серед багатоклітинних (довжина тіла - від 0,01 до 2,5 мм). Живуть коловертки у водо­ймах, а також у середовищі, де вода буває тимчасово або в неве­ликій кількості: у прибережному піску, мосі, лісовій підстилці, дуплах дерев, ґрунті. Витримують як високу, так і низьку тем­пературу (лімітуючі фактори для них - волога та їжа). Отже, коловертки - убіквісти (лат. иЬі§ие - «скрізь») • організми, які здатні пристосовуватися до найрізноманітніших умов існуван­ня. Тіло вкрите гіподермою, яка може виділяти кутикулу або потовщуватись, утворюючи панцир.

Вільноживучі, планктонні, рідше бентосні форми, здебільшо­го поодинокі, але є й колоніальні. Існують паразитичні коловер­тки. Тіло складається з невеликої кількості клітин (900-960), поділяється на голову, тулуб і хвостовий відділ (ногу) (рис. 53). На голові міститься характерний для цих тварин коловерталь- ний апарат, чутливі щетинки і 1-2 пігментних очка. Коловерта- льний апарат складається з двох рядів війок, що оточують перед­ній кінець і ротовий отвір. Війки безперервно миготять, забезпе­чуючи рух тварин (плавання), а також безперервний потік води біля ротового отвору. Нога - мускульний виріст, який несе 1-2 щупальцеподібні рухомі відростки, так звані пальці. Біля їх основи є невеликі цементні залози, які виділяють клейку речови­ну, завдяки чому коловертки прикріпляються до субстрату. За допомогою'ноги вони можуть також повзати.

Шкірно -м’язовий мішок відсутній; у тілі є лише окремі пучки, до складу яких входять поперечносмугасті та

Рис. 53. Схема будови коловерток - вигляд зі спинної сторони (а, б), вигляд збоку (в, г):

1. - коловертальний апарат; 2 - ретроцеребральний орган; З - палець;

4. - клейка залоза; 5 - м’язи; 6 - нервові стовбури; 7 - слинна залоза;

8. - глотка з мастаксом; 9 - стравохід; 10 - травна залоза; 11 - шлу­нок; 12 - протонефридії; 13 - задня кишка: 14 - сечовий міхур; 15 - клоака; 16 - мозковий ганглій; 17 - мозкове очко; 18 - щупальце; 19 - порожнина тіла; 20 - яйцепровід; 21 - жовтівник; 22 - яєчник;

23 - рот

.гладенькі м’язові волокна, що забезпечують втягування голови, скорочення тулуба та ін. Тіло майже прозоре. Здебільшого без­барвне, але є й забарвлене у фіолетовий, синій, оранжевий ко­льори з різними відтінками. Коловертки мають первинну поро­жнину тіла, або схізоцель. Це порожнина між стінками тіла і внутрішніми органами, яка не має власного епітелію і заповне­на рідиною. Рідина надає тілу пружності, через неї здійснюєть­ся транспорт поживних речовин і продуктів обміну.

Травна система починається ротом, розташованим спереду на черевному боці, у центрі коловертального апарату. Він відкривається в мускульну глотку - мастакс, де міститься кутикулярний жувальний апарат, що складається з двох пар пла­стинок (ковадла та молоточків). Окремі частини жувального апа­рата з’єднані рухомо і забезпечують перетирання їжі. У глотку відкриваються протоки слинних залоз. Далі їжа потрапляє у ко­роткий і вузький стравохід, потім - в об’ємний шлунок, куди впадають протоки травних залоз. Шлунок веде у вузьку задню кишку, що переходить у клоаку, яка відкривається назовні отво­ром. Живляться водоростями, бактеріями і детритом; вільнопла- ваючі хижаки полюють на найпростіших та коловерток. Біль­шість із коловерток поліфаги, проте є і монофаги, які живлять­ся, наприклад, детритом чи лише певним видом водорості.

Видільна система - протонефридії, що відкрива­ються в клоаку. Видільну функцію виконують також амебоїдні клітини порожнини тіла - екскретофори.

Нервова система складається з головного мозку, гангліїв мастаксу та ноги, а також дрібних гангліїв, розкиданих по всьому тілу. Окремі ганглії з’єднані за допомогою нервів, що підходять також до м’язових тяжів та органів чуття, які пред­ставлені очками і численними щупальцями. Останні виконують функції органів дотику, рівноваги та хімічного чуття.

Коловертки роздільностатеві, відкладають яйця, рідше спостерігається живонародження. Виражений статевий диморфізм: самці менші за самок (карликові), кишечник у них редукований, видільна система недорозвинена; у багатьох видів невідомі зовсім (ряд В сі е 1 1 о і сі е а). У такому випадку розмноження партеногенетичне. Спостерігається також гетеро­гонія (гр. Неіегоз - «інший», і §опе, допеіа - «зародження») - чергування розмноження із заплідненням та партеногенезу. Ви­відні протоки статевих залоз - яєчника в самок і сім’яника в самців - відкриваються в клоаку. Розвиток прямий, без мета­морфозу. Партеногенетичні яйця розвиваються всього 3-4 дні.

Яйця можуть висихати, а за сприятливих умов знову розвива­тись. У коловерток спостерігаються сезонні зміни морфологіч­них ознак: форми тіла, величини виростів на панцирі. Це яви­ще має назву цикломорфозу (гр. сукіоз - «коло» і тогрке - «форма»).

Ці тваринки чудово пристосувалися до зовнішнього середо­вища. Так, бентосні коловертки здебільшого ведуть прикріпле­ний спосіб життя або ж повзають по дну. Сидячі форми виділя­ють навколо себе захисну трубку. Планктонні коловертки ма­ють різні утворення (шипи на панцирі, щетинки, вирости тіла), які збільшують їх загальну поверхню і дають можливість утри­муватися в товщі води. Наземні, а також деякі водні коловерт­ки можуть витримувати висихання, не гинучи при цьому (вони впадають у стан анабіозу). Можуть оживати після багаторічного висушування. В експерименті висушені коловертки витримува­ли охолодження до -270°С (протягом 4 годин) і протягом 5 хв. - нагрівання при +100°С.

Коловертки, біомаса яких у водоймах значна (влітку вони складають в окремих водоймах до 99% планктону), відіграють помітну роль у водних біоценозах. Споживаючи детрит, бакте­рії, водорості, вони включають їх у ланцюги живлення, при цьому вони очищають воду. Коловертками, у свою чергу, живляться риби, зокрема мальки, ракоподібні.

У водоймах України мешкають сидячі коловертки - стефа- ноцер (Зіеркапосег еісккогпіі), який знаходиться в прозорій тру­бочці на водяних рослинах, та меліцерта розкрита (Меіісегіа гіп§епз), що будує свою трубку зі сторонніх тілець, а також вла­сних екскрементів. До найпоширеніших плаваючих форм нале­жать ротарії (Яоіагіа зсороіі) і багато інших. У фауні України відома невелика група коловерток, які живуть лише в зябровій порожнині річкових раків.

Запитання і завдання: 1. Виділіть істотні ознаки типу Коловертки. 2. Які особливості будови притаманні цим тваринам як жителям водного середовища? 3. Яку роль відіграють вони в ланцюгах живлення?

ТИП КІЛЬЧАСТІ ЧЕРВИ, АБО АНЕЛІДИ, - АММЕІ.ЮЕ5

Усього відомо понад 12 тис. видів анелід, з них у фауні України

• більше 300. Це найбільш високоорганізовані, в основному віль- ноживучі черви. Розміри варіюють від 0,5 мм до 3 м. Населяють моря, прісні водойми, а також вологий ґрунт. Більшість анелід, жителів гідросфери, веде придонний спосіб життя, мешкають в прибережній смузі. Проте є й такі, що опускаються на глибину 1000 м, а деякі - до 8000 м. Бентосні кільчасті черви повзають по дну або зариваються в мул чи пісок; є серед них і сидячі форми. Порівняно небагато видів веде вільноплаваючий спосіб життя, входячи до складу планктону. Невелика кількість ане­лід (п’явки) є ектопаразитами тварин і людини.

Видатний знавець анелід М.О. Лівапов довів, що ця група тварин філогенетично пов’язана з турбеляріями. О.П. Марке­вич вважає, що у своєму походженні анеліди пов’язані з ниж­чими паренхіматозними червами немертинами, а останні — з турбеляріями.