Класифікація губок

Губок за будовою та складом їх скелету поділяють на

4. класи: 1. Вапнякові губки (С а 1 с і 8 р о п § і а);

2. Скляні губки (Н у а 1 о з р о п § і а); 3. Звичайні губки (Б е га о 8 р о п £ і а); 4. Археоціати (АгсЬае-

о с у а і Ь а).

У представників класу Вапнякові губки скелет складається зі спікул СаС0₃. Це виключно морські, невеликих розмірів мілководні поодинокі чи колоніальні губки. Є предста­вники, побудовані по типу аскон, сикон, лейкон.

До класу Скляні губки належать морські, здебільшого глибоководні губки. Переважно поодинокі форми типу сикон, висотою до 50 см і більше. Мезохіл майже зовсім відсутній. Скелет побудований із голок 8Ю₂. У губки монорафіс (МопогЬарЬіз сЬипі) циліндричне тіло, висота якого близько 1 м, пронизане голкою у вигляді вісі, що має довжину 3 м і встром­ляється в ґрунт.

До класу Звичайні губки належить більшість представників, що населяють солоні та прісні водойми. Це коло­ніальні або поодинокі форми, побудовані за лейкоїдним типом. Скелет утворений спікулами із 8Ю₂, з’єднаними спонгіном, або лише спонгіном. Належать губки кліони (родина Сііопійае), які мають здатність просвердлювати ходи у вапняках, келих Непту­на (Роіегіоп Неріипі), рогові губки (родина ЗропдіШае), бодяги (родина 8роп§ШШае) та ін. У середній та нижній течії Дніпра помічено 7 видів бодяг: 8роп£і11а Іасизігіз, 8. їта^іііз та ін.

Клас Археоціати - переважно вимерлі морські тварини, що відрізняються від справжніх губок монолітним ске­летом і відсутністю спікул.

Роль та значення губок

Тварин, що живляться губками, дуже мало. Лише в шлунку деяких риб і тюленів знаходили рештки губок, проте в харчово­му раціоні й цих тварин вони не відіграють помітної ролі.

Між губками та іншими організмами спостерігаються різні форми симбіозу. Так, багато ракоподібних, деякі багатощетин- кові черви використовують тіло губок як схованку і захисток від ворогів. У тканинах губок відкладають яйця кільчасті чер­ви, рачки, риби. У парагастральній порожнині губок ховаються на ніч креветки та бокоплави (явище коменсалізму).

Між губками, особливо прісноводними, і водоростями вста­новлюються досить тісні взаємовигідні зв’язки. Так, зоохлоре- ли, потрапивши з водою в тіло губки, не перетравлюються від­разу, а певний час живуть у клітинах губки. Губка використо­вує кисень і поживні речовини, що синтезують водорості. Останні знаходять тут захисток, мінеральні солі та вуглекислий газ, що виділяється губкою при диханні. Це явище протокооперацй. Зелений колір прісноводних губок зумовлений саме наявністю в їхніх тканинах зоохлорел.

Безперервно пропускаючи через своє тіло воду, губки є чудо­вими біофільтраторами. Підраховано, що губка об’ємом близь­ко 10 кв. см проціджує за добу від 100 до 2000 л води. Особливо важлива їх роль у процесах самоочищення прісних водойм від гниючих органічних решток, бактерій і дрібних планктонних організмів.

Губки вилучають розчинені у воді речовини, у тому числі й ті, що містять кремній та кальцій, які йдуть на побудову їхньо­го скелету.

Окремі види губок є об’єктами промислу. Це перш за все туалетні губки (8роп§іа о^ісіпаИз, Ніррозроп§іа соттипіз), поширені в теплих морях, їх скелет складається лише із густої сітки рогових волокон. Туалетна губка з античних часів вико­ристовується людиною для миття тіла. На сьогодні туалетні гу­бки використовуються і як полірувальний та шліфувальний матеріал в ювелірній практиці та для виготовлення фільтрів. Висушену та розтерту на порошок бодягу використовують при ревматизмі як розтирання, як гомеопатичні ліки - при неврал­гії тощо.

Свердлячі губки кліони, проробляючи ходи у вапняковому субстраті, руйнують скелясті узбережжя, коралові рифи (їх від­мерлі частини), пошкоджуючи черепашки устриць, завдають шкоди устричним господарствам. Є ці губки і в Чорному морі, зокрема, такі види, як Сііопа иазііиіса, С. ІоЬаІа.

Запитання і завдання. 1. Виділіть найістотніші ознаки типу Губки. 2. Які клітини утворюють пінако- та хоанодерму губок? 3. По­рівняйте губки типів аскон, сикон та лейкон. Чим вони відрізняють­ся? 4. На які класи поділяють губок та які їхні найхарактерніші особ­ливості? 5. Яку роль відіграють губки у водних екосистемах? Яке вони мають значення для людини? 6. Вивчіть видовий склад і розселення бодяг у навколишніх водоймах. 7. Проведіть спостереження за фільт­раційною здатністю бодяги.

ТИП КИШКОВОПОРОЖНИННІ - СОЕІ.ЕМТЕКАТА

Кишковопорожнинні, як і губки, дуже давні тварини: рештки безскелетних медузоподібних організмів знайшли у відкладах вендського періоду протерозойської ери. Близькі до сучасних гідроїдні відомі з ордовика. На думку більшості вчених (Е. Гек- келя, 1.1. Мечникова та ін.), низько організовані багатоклітин­ні, до яких належать і кишковопорожнинні, походять від коло­ніальних джгутикових.

Як і губок, кишковопорожнинних у середні віки відносили до зоофітів. Проте вже у XVIII ст. спочатку французький лікар Пейсоннель (вивчав коралові поліпи), а потім і швейцарський натураліст Трамбле (уперше вивчив і описав гідру) довели тва­ринну природу кишковопорожнинних. Усередині XIX ст. зоо­лог Лейкарт виділив із типу 2оор1іу1;а як самостійний тип Киш­ковопорожнинні.

Тип Кишковопорожнинні об’єднує близько 9000 видів, з них у Чорному морі - 44 види. Населяють гідросферу, здебільшого моря й океани, проникаючи на глибину до 8-10 тис. м (окремі види медуз, актинії). Є й прісноводні форми. Більшість кишко­вопорожнинних веде прикріплений спосіб життя, деякі входять до складу зоопланктону.

Тіло цих тварин складається з двох шарів: зовнішнього - епідерми, який розвивається з ектодерми, і внутрішнього - гас- тродерми, що розвивається з ендодерми; між ними міститься майже позбавлений клітин шар - мезоглея. Наявна лише одна кишкова (гастральна) порожнина, яка відкривається назовні ротом. Симетрія тіла - радіальна, що пов’язано з водним, сидя- чоприкріпленим способом життя.

Більшості представників типу властиві дві життєві форми: поліп і медуза. У поліпів тіло циліндричної форми, на верхньо­му кінці розташований рот, оточений щупальцями. Поліпи час­то утворюють колонії. Ведуть нерухомий або малорухомий спо­сіб життя. Медузи - поодинокі, вільно плаваючі, рухомі органі­зми. їхнє тіло має форму дзвону із щупальцями по краях. У життєвому циклі кишковопорожнинних спостерігається чергу­вання нестатевого (поліпи) і статевого (медузи) поколінь - ме­тагенез або часткова редукція одного з цих поколінь - гіпоге- нез. Розміри широко варіюють від кількох міліметрів до кіль­кох метрів. Так, медуза ціанея має зонтик до 2 м у діаметрі, а щупальця - до ЗО м завдовжки. Багатьом кишковопорожнин­ним властиве яскраве забарвлення. Це в поєднанні зі своєрід­ною формою надає їм особливої краси.

Тип Кишковопорожнинні ділиться на 3 класи: 1. Гід­роїдні (Нусігогоа); 2. Сцифоїдні медузи (8 с у р Ь о г о а); 3. Коралові поліпи (А п І Ь о г о а).

КЛАС ГІДРОЇДНІ - НУБК020А

Гідроїдні - поодинокі та колоніальні форми, що зустрічаються переважно в морях, хоч є серед них і прісноводні. Характерне чергування нестатевого покоління - поліпа і статевого - меду­зи. Гідри (Нусіга оііеасіів) (рис. 31), які населяють прісні водо­йми, представлені лише поодинокими поліпами. Водяться пріс­новодні гідри в заводях річок, озерах і ставках, здебільшого на нижньому боці листків водяних рослин, на підводному камінні. Розміри тіла - до 5 см, щупалець - до 25 см. До субстрату при­кріплюються нижньою частиною тіла - підошвою. На протилеж­ному кінці розташований рот, який веде в кишкову, або гаст- ральну (гр. §азІгоз - «шлунок») порожнину. Рот оточений 6-12 щупальцями. Стінка тіла складається з епідерми та гастродер- ми; між ними розташована тонка базальна перетинка - без­структурна речовина (мезоглея не розвинена).

Клітини епідерми гідри неоднорідні. Це здебільшого епіте­ліально-м’язові клітини, зовнішня частина яких утворює по­криви, а внутрішня витягнута в скоротливе м’язове волокно. В епідермі під епітелієм розташовані нервові клітини (нейрони) зірчастої форми, з’єднані між собою відростками. Це примітив­ної будови дифузна нервова система (дифузний плексус), яка є основою для рефлекторної діяльності тварин. Між епітеліально- м’язовими клітинами, особливо на щупальцях і навколо рота, розташовані жалкі клітини (кнідоцити), які служать для за­хисту та нападу. Кожна така клітина має капсулу, заповнену отруйною речовиною. Тут же міститься спірально закручена нитка з чутливим відростком - кнідоцилем. При подразненні кнідоциля капсула скорочується, назовні викидається жалка нитка, вкрита шипами, і ранить тіло жертви, паралізуючи її

Рис. 31. Прісноводна гідра - загальний вигляд (а) і внутрішня будова (б):

І - поздовжній зріз; II - поперечний зріз; III - частина поперечного зрізу при сильному збільшенні: IV - епітеліально-м’язова клітина; V - кінець щупальця з викинутими жалкими клітинами; УІ-УІІ - жалкі клітини: І - щупальця: 2 - ентодерма; 3 - ектодерма; 4 - молода гідра, що відпупковується; 5 - яйце на різних стадіях розвитку; 6 - підошва; 7 - опорна пластинка: 8 — гастральна порожнина; 9 — сперма- тозоони; 10 - сім’яники; 11 - ротовий отвір.отрутою. Такі великі капсули, що служать для пробивання по­кривів тіла й ураження здобичі, називаються пенетрантами. Інші ж, менші, - вольвенти — мають короткі спірально закру­чені нитки, які обвиваються навколо різних виступів на тілі здобичі й утримують її. І, нарешті, видовжені капсули - глюти- нанти - мають довгі липкі нитки, що служать для утримання жертви. Біля основи епітеліально-м’язових клітин є також дрі­бні недиференційовані інтерстиціальні клітини (і-клітини), які можуть перетворюватися на інші типи клітин епі- та гастродер- ми, замінюючи загиблі.

Гастродерма складається з епітеліально-м’язових і залозис­тих клітин; останні виділяють травний сік із ферментами в кишкову порожнину, де частково відбувається травлення. Епі­теліальні частини епітеліально-м’язових клітин мають 2-5 джгу­тиків і здатні утворювати псевдоніжки, якими захоплюють дрі­бні частки їжі, що перетравлюється всередині клітини. Джгути­ки сприяють переміщенню вмісту гастральної порожнини. Отже, у цих тварин поєднуються внутрішньоклітинне та порожнинне травлення. Живляться вони переважно дрібними планктонни­ми найпростішими, рачками і коловертками. Здобиччю гідр ста­ють і більш високоорганізовані тварини - черви, мальки риб. М’язові відростки епітеліально-м’язових клітин гіподерми ді­ють як антагоністи м’язових відростків епідерми. Разом вони забезпечують рух щупалець, скорочення тіла; за їх допомогою гідра може повільно пересуватися на підошві або «крокувати» за допомогою щупалець і підошви. Дихають гідри всією поверх­нею тіла. Продукти обміну речовин осмотично видаляються в гастральну порожнину, з якої разом із неперетравленими решт­ками їжі через ротовий отвір викидаються назовні.

Розмножуються гідри як безстатевим, так і статевим способом. За сприятливих умов на тілі гідри утворюються 1-3 бруньки, які з часом відокремлюються від материнського організму. Це - безста­теве розмноження. Восени гідри розмножуються статевим спосо­бом. Під епідермою утворюються гонади (гр. §опе - «народжен­ня»), в яких дозрівають яйцеклітини та сперматозоїди. Після за­пліднення яйцеклітини гідра гине. Навесні із заплідненого яйця розвивається новий поліп. Отже, гідра - поліп, що втратив медузо­їдне покоління; не має вона і вільноплаваючої личинки.

У гідри чудово виражена здатність до регенерації - відновлен­ня втрачених частин. Навіть 1/200 частина тіла може дати поча­ток новому організмові. Перші досліди по вивченню регенерації у гідри були проведені понад 200 років тому Трамбле. Термін «регенерація» запропонував у 1712 р. Реомюр. Основні закономі­рності регенерації було сформульовано понад 100 років тому Ч. Дарвіном у вигляді двох правил. По-перше, тварини, що пере­бувають на нижчому ступені розвитку, значно легше відновлю­ють утрачені частини, ніж високоорганізовані. По-друге, здат­ність до регенерації значно вища в молодому віці (або на ранніх стадіях розвитку), ніж у зрілому. На даному етапі розвитку нау­ки встановлено, що в основі регенерації лежать закономірності, подібні до таких при нормальному розвитку. У зв’язку з цим про регенерацію можна говорити як про явище повторного розвитку. Найбільша подібність регенерації з явищами нормального розви­тку виявляється в тих випадках, коли регенерація відбувається за рахунок малодиференційованих клітин, що й характерно для гідри. Спеціальні дослідження із застосуванням методів мічених атомів та електронної мікроскопії засвідчили, що при регенера­ції відбувається дедиференціювання клітин, за якого клітини втрачають свої специфічні ознаки, спрощується їх будова, вони набувають ознак, властивих клітинам ембріонального типу. Де- диференційовані клітини здатні до активного розмноження.

У водоймах найчастіше зустрічаються такі види: стебельча­ста (Нуйга оііцасііз), звичайна (Н. Vи^§а^І8) та інші. У зеленої гідри (Скіогокуйга иігШіззіта) в ектодермі живуть одноклітинні водорості - зоохлорели. Вони перебувають у симбіозі з гідрою. Зоохлорели використовують вуглекислий газ і аміак, які виді­ляються клітинами гідри. Тому зелена гідра переносить забруд­нення води легше, ніж інші види гідр.

Серед гідроїдних є морські поліпи, які утворюють колонії з великою кількістю особин. До них належить обелія (ОЬеІіа §епісиІаіа), поширена і в Чорному морі, та кордилофора каспій­ська (СогйуІорНога сазріа), що зустрічається на опріснених ділян­ках Каспійського, Азовського, Чорного та інших морів. Коло­нія має вигляд невеликого деревця чи кущика. На спільному стовбурі колонії сидять окремі особини, або гідранти, які за будовою нагадують гідру. Гастральні порожнини гідрантів спо­лучаються між собою; їжа, захоплена одним із них, розподіля­ється по всій колонії. Епідерма поліпа виділяє органічну оболо­нку - теку, або перидерм, що надає йому більшої міцності. По­ліпи розмножуються нестатевим шляхом - брунькуванням, проте дочірні особини не відокремлюються від материнського організ­му, утворюючи колонію з великої кількості особин.

На гілочках гідрополіпів утворюються видозмінені особини, позбавлені рота і щупалець, - бластостилі, з яких розвиваютьс

я

маленькі медузки. Вони відокремлюються від поліпів і активно плавають у воді. За своєю будовою гідромедузи подібні до сцифо- медуз, але невеликих розмірів (1-2 мм, рідше - кілька сантиметрів у діаметрі). Крім того, у гідромедуз є парус - тоненька кільцеподібна подвійна складка епідерми, розміщена по вільному краю дзвона, що звужує діаметр вустя дзвона і відіграє важливу роль у плаван­ні. При одночасному скороченні дзвона і паруса вода виштовхуєть­ся з-під дзвона і медуза рухається опуклим боком уперед. Медуза росте, дозрівають її статеві органи - гонади, у яких з клітин екто­дерми утворюються статеві клітини - яйцеклітини та спермато­зоїди. Медузи - різностатеві. Розвиток заплідненого яйця відбува­ється поза материнським організмом; з нього спочатку формується паренхімула, що нагадує личинку губок, а потім планула. Вона спочатку плаває, потім прикріплюється до дна і перетворюється в маленького поліпа, який брунькується, росте. Отже, у гідроїдних поліпів життєвий цикл складається з двох поколінь, які чергують­ся: нестатевого - поліпа і статевого - медузи (явище метагенезу). Медузи виконують функцію розселення виду.

Прісноводні гідри існують лише у формі поліпа, ніколи не утворюючи медуз. Гідри та гідроїдні поліпи об’єднуються в під­клас Гідроподібні (Нуйгоісіеа).

Д о підкласу Сифонофори (8ір1іопор1іога) належать вільноплаваючі колоніальні морські організми, що зустрічаються в морях і океанах з висо­кою солоністю води. Відомо близько 170 видів. Колонія складається з головного стовбура, на якому розміщені особини (зооїди), що мають різну будову і функ­ції. Такі колонії називаються поліморф­ними (рис. 32).

Як стовбур, так і зооїди складають­ся з епі-, мезо- та гастродерми зі спіль­ною гастральною порожниною. Верхній сліпо замкнений кінець стовбура закін­чується повітряним пухирем, що має назву пневматофор, залозисті клітини

Рис. 32. Схема будови сифонофори:

І - пневматофор; 2 - плавальний дзвін (некто- фор); З - статева особина (гонофор); 4 - покрив­на пластинка; 5 - пальпон; 6 - годуючий поліп (гастрозоїд); 7 - арканчпк; 8 - стовбур колонії.

якого виділяють газ, близький за своїм складом до повітря. Пневматофор буває дуже маленький - 1-20 мм, але іноді дося­гає 20-30 см. Це своєрідний гідростатичний апарат. Якщо він заповнений повітрям, то сифонофора плаває біля поверхні моря, коли ж повітря виходить, то колонія занурюється на глибину. Пневматофор може регулювати кількість повітря, випускаючи його крізь пору і знову утворюючи за допомогою залозистих клітин. Під міхуром на стовбурі розміщені плавальні дзвони, або нектофори - недорозвинені медузоїдні особини, що не ма­ють щупалець і рота. їх буває від 10 до 400. Постійно скорочую­чи свої парасольки, вони разом із пневматофором забезпечують рух колонії.

Важливу роль у сифонофора відіграють гастрозоїди, кожен з яких має довге щупальце - арканчик із численними жалкими клітинами. Арканчик захоплює і паралізує здобич, яка потім направляється до широкого рота гастрозоїда. Отже, гастрозоїди виконують функцію живлення.

На стовбурі сидять також пальпони і цистозоіди - це ніби спрощені гастрозоїди з нерозгалуженим щупальцем. Допуска­ють, що вони виконують функцію виділення і чуття. Крім того, колонія обов’язково має статеві медузоїди, або гонофори, у яких розвиваються статеві залози. Причому медузоїди бувають і чо­ловічі, і жіночі.

Із заплідненого яйця розвивається личинка планула, а з неї

• дорослий організм, окремі зооїди на якому утворюються, шля­хом брунькування.

Преставником цього підкласу є фізалія, або «португальсь­кий кораблик» (Ркузаііа агеікиза), довжина стовбура в якої ста­новить більше одного метра, а арканчиків - близько 10 м. Фіза­лія належить до плейстонних тварин, що рухаються під впли­вом не лише водного, а й повітряного середовища. Сифонофор у них великий (близько ЗО см), завжди перебуває на поверхні води і служить парусом. За допомогою вітра великі фізалії можуть рухатися зі швидкістю до 26 м/сек.

КЛАС СЦИФОЇДНІ МЕДУЗИ - 8СУРН020А

До цього класу належить близько 200 видів, поширених виклю­чно в солоних водоймах. Мають складнішу будову, ніж поліпи, оскільки це плаваючі, рухливі організми. Тіло їх прозоре, у формі дзвона, зі щупальцями по краях, які мають жалкі клітини. Медузи на 98% складаються з води (рис. 33). Зовнішній опук-

а

а 6

Рис. 33. Схема будови сцифомедузи Аигеїіа аигіїа - вигляд з орального боку (а), розріз через середину тіла (б):

1 - ротові лопаті; 2 - ротовий отвір; 3 - щупальця; 4 - ропалій; 5 - кільцевий канал; 6 - радіальний канал; 7 - гонада; 8 - гаотральні нитки; 9 - шлунок; 10 - ексумбрела; 11 - субумбргла; 12 - мезоглея.

лий бік тіла медузи називається ексумбрелсю, внутрішній уві­гнутий - субумбрелою.

Нервова система більш складна порівняно з гідромедузами. Крім дифузного плексуса, у них є 2 нервових кільця по краю дзвона - зовнішнє і внутрішнє, а також скупчення нервових клі­тин - гангліїв (гр. §ап§Ііоп - «вузол»), розташованих біля орга­нів чуття. Органи чуття знаходяться по краю дзвона в ропаліях - видозмінених щупальцях. Кожен із ропалій несе один стато- цист (гр. зіаіоз - «стоячий», кизііз - «скриня») - орган рівнова­ги - та кілька очок. За допомогою статоцистів медузи також спри­ймають інфразвуки, що виникають від тертя морських хвиль об повітря. Цим пояснюється здатність медуз заздалегідь відчувати початок шторму і завчасно відпливати від берегів. На основі цієї властивості медуз учені-біоніки сконструювали прилад, який дає змогу передбачати наближення шторму за 15 годин.

З нижнього боку дзвона в медуз розташований рот, оточе­ний ротовими лопатями, рясно вкритими жалкими клітина­ми. За допомогою лопатей медузи захоплюють здобич. Рот веде в шлунок, що утворює 4 кишенеподібних виступи, гастродерма яких містить переважно залозисті й травні клітини (гастраль- ні нитки). Тут відбуваються процеси порожнинного та внутрішньоклітинного травлення. Від шлунка до країв дзвона розходиться система радіальних каналів, з’єднаних із кільце­вим, розташованим по краю дзвона. Стінки каналів вистелені епітеліальними клітинами з джгутиками, які забезпечують рух продуктів травлення, отже, виконують в основному транспорт­ну функцію. Шлунок разом із каналами утворює характерну для медуз гастррваскулярну систему, що виконує функції тра­вної і кровоносної систем. Живляться медузи планктоном, у тому числі й мальками риб.

Завдяки м’язовим волокнам краї дзвона скорочуються, вода виштовхується з-під нього, і медуза рухається в протилежному напрямку {реактивний рух).

Медузи роздільно статеві. Статеві залози - гонади - розвива­ються із гастродерми шлунка. Дозрілі статеві клітини виходять назовні через рот. Із запліднених яєць розвиваються вільноплава- ючі личинки - планули, які з часом прикріплюються до субстрату і перетворюється на невеликі окремі поліпи - сцифістоми. Шля­хом поперечного поділу (стробуляції) поліп утворює дископодібні личинки - ефіри, що вільно плавають; з них розвиваються медузи.

Отже, у сцифомедуз, як і в гідроїдних поліпів, спостеріга­ється чергування поколінь (метагенез): статевого — медузи і не­статевого - поліпа. Проте, на відміну від гідроїдних, у сцифоме­дуз поліпоїдна стадія розвинена слабо: сцифістоми дуже дрібні, вони ніколи не утворюють колоній. Гідромедузи невеличкі, мен­ше сантиметра в діаметрі, а сцифомедузи (медузоїдна стадія) досягають чималих розмірів (аурелія буває в діаметрі до 40 см). У Чорному морі виявлено 3 види медуз: аурелія, або вухата медуза (Аигеїіа аигііа), коренерот {КНігозіота риїто) і сидяча медуза {Ьисегпагіа сатрапиіаіа) (рис. 34).

В останні роки зафіксовано різке збільшення їх чисельності. Якщо в 1960-ті роки біомаса аурелії в Чорному морі, за підраху­нками вчених, становила в середньому 700 тис. т, то через два десятиліття їх ртало вже більше 40 млн. т. Однією з причин спалаху чисельності медуз є скорочення запасів планктоноїд- них риб, які конкурують у живленні.

Коренерот отруйніший за аурелію; у людини він викликає опіки, які не проходять протягом кількох годин. Щоб уникнути опіку при зіткненні з цією твариною, її потрібно відштовхувати від себе за опуклу частину дзвона, де жалких клітин немає. У симбіозі з коренеротом перебувають мальки ставриди, які у ви­падку небезпеки знаходять притулок між ротовими лопатями та під дзвоном.Р

коренерот,

ис. 34. Медузи: а - аурелія; б - «компасна» медуза; в -До цього класу належать морські тварини виключно поліпоїдної форми, поширені здебільшого в теплих морях. Відомо понад 6000 видів, з них у Чорному морі - чотири, в Азовському - один.

Коралові поліпи здебільшого утворюють великі колонії, для підтримування яких у процесі еволюції розвинувся міцний вап­няковий (рідше роговий) внутрішній або зовнішній скелет. Іс­нують м’які корали, наприклад, альціонп (Аісуопіитп). Є серед коралових і поодинокі форми, зокрема, актинії (Асііпіагіа), які не мають скелета. Висота окремих особин - від кількох міліме­трів до 1,5 м. У життєвому циклі стадія медузи відсутня.

Форма тіла особин циліндрична. У колоніальних форм ниж­ній кінець окремого поліпа прикріплюється до загального тіла ко лонії - ценосарку, а в поодиноких за допомогою підошви - до субстрату. На протилежному кінці тіла знаходиться ротовий діиск, оточений щупальцями з жалкими клітинами, кількість яких дорівнює 8 (у восьмипроменевих коралів) або є кратною 6 чи 4 (у зоантарій). У центрі ротового диска є рот, який веде в ектодермальну глотку, вкриту війчастим епітелієм. Вієчки по­стійно рухаються і женуть воду в кишкову, або гастральну, порожнину, розділену на камери перегородками (септами), кі­лькість яких відповідає кількості щупалець. На перегородках є потовщення - мезентеріальні нитки, що несуть численні зало­зисті клітини, які виділяють травні ферменти.

У коралових поліпів добре розвинена мезоглея; під епідер­мою, яка складається зі справжніх епітеліальних клітин - шар м’язових клітин (відбулася диференціація м’язових та епітелі­альних клітин). Нервова система в них також розвинена краще, ніж у гідроїдних, хоч і має вигляд дифузного плексуса.

Живляться коралові поліпи як фільтратори - планктоном, органічними рештками, що є у воді. Жертвами актиній (вони переважно хижаки) стають риби, рачки. Деякі поєднують обид­ва типи живлення. Всі коралові поліпи здатні поглинати розчи­нені у воді органічні речовини клітинами епідерми, а також живитися за рахунок симбіотичних водоростей.

Розмножуються нестатевим і статевим способами. Нестатеве розмноження найчастіше відбувається шляхом брунькування, рідше - поперечного та повздовжнього поділу окремих поліпів, а також лацерації - відокремлення від поліпа шматочка або групи клітин, з яких розвивається нова особина.

Під час статевого розмноження в гастродермі утворюються гонади; статеві продукти через рот викидаються назовні, де йвідбувається запліднення. Є серед них роздільностатеві та гер­мафродити. Із заплідненого яйця розвивається личинка плану- ла, яка з часом прикріплюється до субстрату і перетворюється на поліп. Чергування поколінь (отже, і стадія медузи) відсутнє.

До класу Коралові поліпи належать два сучасних підкласи: 1. Альціонарії, або Восьми- променеві корали (О с 1; о с о г а 1 1 і а); 2. Зоанта- рії (2 о а п іа г і а) (рис. 35).

Рис. 35. Коралові поліпи:

а - частина колони черпоного корала; 1 - розітнуті поліпи; 2 - кана­ли; З - вапняковий стержень; б - актинії, які сидять на черепашці, зайнятій раком-самітником; 1 - акоішії.

З о а н т а р і ї мають нерозгалужені щупальця, кількість яких (так само і септ) кратна 6. Вони або взагалі не мають ске­лета (актинії), або ж характеризуються масивним зовнішнім вапняковим скелетом (мадрепорові корали - Майгерогагіа), який будують із розчинених у воді солей кальцію, мезоглея тонка. У Чорному морі мадрепорові корали відсутні, актинії представле­ні двома видами: Асііпіа е^иіпа та Асііпоікое сіаоаіа. Це неве­личкі актинії висотою 3-4 см, вони мають біля 200 щупалець. Перший вид поширений і в Азовському морі.

Актинії поширені майже в усіх морях, проте надають перева­гу теплим. Заселяють як прибережну зону, так і значні глибини (до 11 км). Для поширення деяких евритермних видів вирішаль­ного значення набуває фактор солоності води. Наприклад, у Се­редземному морі є 41 вид актиній, у Чорному - 2, Азовському - 1, а в Балтійському їх немає зовсім, оскільки воно значно опрісне­не. Актинії відрізняються різноманітністю форм і кольорів. Важ­ко знайти двох тваринок однакового забарвлення, яке часто різ­ноколірне: темнобордовий тулуб і лілові щупальця; оливковий із червоними плямами тулуб і рожеві щупальця і т.д. Тіло актиній прозоре і видається відлитим із кольорового скла.

Цікавим є явище симбіозу актиній Айатзіа з раком-саміт- ником. Від такого співжиття мають вигоду обидві тварини: рак переміщує актинію, а вона його захищає від ворогів (протоко- операція).

У тропічних і субтропічних частинах Атлантичного, Індій­ського і Тихого океанів поширені рифоутворюючі коралові по­ліпи - мадрепорові. Для свого існування вони потребують знач­ного вмісту солей (не нижче 3,5%), температуру води - понад 20,5°С. До того ж можуть жити лише в чистій прозорій воді, насиченій киснем. Тому найчастіше оселяються в зоні прибою, опускаючись на глибину до 50 м. Мадрепорові корали - колоні­альні форми. Розмножуючись шляхом брунькування, вони роз­ростаються й утворюють коралові рифи. У нижній частині ко­лонія нежива, складається лише з мінеральних скелетних утво­рень, тоді як зверху продовжують наростати нові корали. Розрі­зняють берегові, бар'єрні коралові рифи та коралові острови (ато­ли). Найбільш переконливо причину утворення коралових ри­фів пояснив Ч. Дарвін (1842), вважаючи, що першою стадією є береговий риф, який внаслідок поступового опускання дна оке­ану перетворюється на бар’єрний. Найбільшим на планеті є Ве­ликий Бар’єрний риф, що тягнеться на 1400 км уздовж східно­го узбережжя Австралії. Коли острів внаслідок тектонічних про­цесів повністю занурюється у воду, на його місці утворюється лагуна, а бар’єрний риф перетворюється на атол. Загальна пло­ща коралових рифів становить близько 600 тис. кв. км. Корало­ві рифи утворюють характерні біоценози моря, головним ком­понентом яких завжди є певні види мадрепорових коралів. У заростях коралів знаходять притулок і їжу численні водорості, черви, молюски, ракоподібні, голкошкірі, риби. Коралові рифи характеризуються високою біологічною продуктивністю. Пер­винна продукція в екосистемі рифу становить від 50 до 300 г сирої біомаси на 1 кв. м за добу.

В останні десятиліття спостерігається нашестя на коралові рифи морської зірки тернового вінця (Асапіказіег ріапсі), яка, поїдаю- чи коралові поліпи, порушує структуру екосистеми. Однією з при­чин масового розмноження морської зірки є вилов туристами з метою колекціонування її природного ворога - варонії тритоніс, молюска з красивою черепашкою. Тут явне порушення рівноваги (у результаті діяльності людини) між взаємопов’язаними компо­нентами біоценозу в ланцюгах живлення: черевоногі мрлюски —» морські зірки —» коралові поліпи. Іншою причиною деякі вчені вважають забруднення морів, що призвело до загибелі дрібних хижаків, які раніше знищували велику кількість личинок терно­вого вінця. Кількість зірок на рифах, які омиваються чистою во­дою, невелика, але вона різко зростає в зонах забруднення.

Восьмипроменеві корали, або альціона- р і ї, мають 8 щупальців, 8 септ; скелет внутрішній, заглибле­ний у мезоглею, може бути як вапняковий, так і роговий. До підкласу належать горгонарії (Сощопасеа) з роговим скелетом, який містить значну кількість йоду (використовується в китай­ській медицині) і просякнутий вапном. Серед них відомий бла­городний, або червоний корал (Согаїїіит гиЬгит), твердий ске­лет якого забарвлений у рожевий чи цегельно-червоний колір. У Чорному морі є два види восьмипроменевих коралів: морське перо (Уігциіагіа тігаЬіІіз) та Раскусегіапікиз зоШагіиз.