3.13. Право на ефективний засіб захисту прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Кожна людина має право на ефективний захист з боку державних органів. Призначення права на захист гарантується забезпеченням особистої безпеки, гідності та честі громадянина. Його здійснення спрямоване на скасування непра-

204

3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...

вомірних обмежень особистої свободи. Право на захист поширюється на осіб, яким пред'явлено обвинувачення у вчиненні кримінального злочину, і виступає гарантією від незаконного та необгрунтованого звинувачення та засудження. Крім того, це право зобов'язує органи попереднього слідства та правосуддя з'ясу­вати і виявити всю систему пом'якшуючих та обтяжуючих обставин та винести справедливе покарання.

Одним із найважливіших прав людини є презумпція невинуватості. Це право забезпечує їй можливість вважатися невинуватою у вчиненні злочину і не бути підданою кримінальному покаранню доти, доки її вина не буде доведена в закон­ному порядку і закріплена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Воно забезпечується такими гарантіями:

• неможливістю бути притягненим двічі до юридичної відповідальності за од­не й те саме правопорушення (ст. 61 Конституції України);

• доказуванням вини державними органами (судом) (п. 2 ст. 62 Конституції України);

• тлумаченням усіх сумнівів щодо доведеності вини особи на її користь (п. З ст. 62 Конституції України);

— відшкодуванням матеріальної та моральної шкоди (ст. 56 Конституції України) та ін.

Право на ефективний засіб правового захисту закріплено у ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке пору­шення було вчинене особами, які діяли як офіційні особи.

Зміст поняття «ефективний засіб правового захисту»

Стаття 13 Конвенції гарантує «ефективний засіб правового захисту у відпо­відному національному органі» кожному, чиї права і свободи, що викладені в Конвенції, було порушено. Хоча це формулювання є цілком зрозумілим право­вим поняттям, при тлумаченні ст. 13 Комісія і Суд зіткнулися з більшою кількістю проблем порівняно з тлумаченням інших статей Конвенції. Суд дійшов висновку, що захист, який пропонується в ст. 13, має поширюватися на всі випадки обґрун­тованих заяв про порушення прав і свобод, які гарантуються Конвенцією (Класе та інші проти Федеративної Республіки Німеччини (1978)). У справі Сільвер та інші проти Сполученого Королівства (1983) Суд навів таке роз'яснення: «Коли особа, наводячи аргументи, звертається із заявою про порушення гарантованих Кон­венцією прав і свобод, вона повинна мати засоби правового захисту у відповідно­му національному органі як для того, щоб її питання було вирішене, так і з метою одержання, у разі необхідності, компенсації».

У справі Платформа «Лікарі за життя» (1988) група противників абортів скаржилася на те, що рівень захисту з боку поліції під час проведення двох публічних демонстрацій був недостатнім, і, тим самим, австрійський уряд пору­шив право на мирні збори згідно зі ст. 11. Ця група також скаржилася на те, що австрійська правова система не передбачає засобів захисту для забезпечення здійснення цього права, що, відповідно, порушує право на ефективний захист згідно зі ст. 13. Суд ухвалив рішення про те, що австрійські органи влади вжили відповідних і виправданих заходів з метою захисту демонстрантів, і тому ця група не мала «обґрунтованої скарги» щодо порушення ст. 11, а без такої обґрунтованої скарги справа не могла бути розглянутою з посиланням на порушення ст. 13.

У справах Класса та Сільвера йшлося про порушення прав, які захищаються ст. 8 Конвенції. Через декілька років Суд розглянув подібні справи. У справах

205

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

Калоджеро Діана проти Італії (1996) та Доменікіні проти Італії (1996) особи, які перебували у в'язниці, скаржилися на те, що тюремна адміністрація переглядала їхнє листування з адвокатами. Визнавши порушення ст. 13, Суд відзначив, що з цього питання не тільки не було ухвалено жодного рішення адміністративних ор­ганів, але навіть касаційним судом було визнано, що італійське законодавство не надавало жодної можливості оскаржити рішення щодо перегляду листування позбавлених волі осіб. У справі Галфорд проти Сполученого Королівства (1997) Суд також визнав порушення статей 8 і 13, тому що телефон заявника на його робо­чому місці (в поліцейській дільниці) прослуховувався.

У справах Вальсаміс проти Греції (1996) та Ефрастратіу проти Греції (1996) за­явники, які належали до секти свідків Єгови, скаржилися на те, що їхніх дітей бу­ло виключено зі школи за відмову через релігійні переконання взяти участь у шкільному параді з нагоди закінчення війни. Хоча Суд не знайшов порушення ст. 9 та ст. 2 Протоколу № 2 до Конвенції, він встановив, що скарги про порушен­ня цих двох статей містили достатню аргументацію про порушення ст. 13, і в ре­зультаті Суд визнав порушення цієї статті. У схожій ситуації в справі Каменцінд проти Швейцарії (1997) Суд ухвалив рішення про те, що здійснення обшуку в помешканні заявника не становило порушення ст. 8, але разом з тим визнав факт відсутності у заявника ефективних засобів для оскарження на національному рівні питання про здійснення обшуку.

Стаття 13 містить вимогу про те, що засіб правового захисту має бути ефектив­ним з тим, щоб задовольняти вимоги цієї статті. Коли особа скаржиться на те, що доступні засоби правового захисту були неефективними, Суд ухвалює рішення, згідно з яким уряд-відповідач повинен довести існування таких ефективних пра­вових засобів на прикладі аналогічної справи (Ферайнігунг Демократішер Зольда-тен Остеррайхс та Губі проти Австрії (1994), Вальсаміс проти Греції (1996) та Еф­растратіу проти Греції (1996)). У справі Лєандер проти Швеції (1987) Суд ухвалив рішення про те, що термін «засіб» може фактично включати «сукупність заходів». Далі він пояснив, що право на ефективний засіб може бути «обмежене відповідно до ситуації», зокрема, у цій справі — міркуванням національної безпеки. Однак Суд визнав порушення ст. 13 у випадку, коли мова йшла про службу національної безпеки у справі Шагал проти Сполученого Королівства (1996). У цій справі йшлося про те, що жодний незалежний орган влади не міг переглянути рішення міністра, згідно з яким заявника мали вислати з країни з мотивів національної безпеки, тоді як стосовно заявника могла бути порушена ст. З в разі його вислан­ня. Суд за таких обставин ухвалив рішення, згідно з яким ефективний засіб пра­вового захисту вимагав, щоб ризик піддання жорстокому поводженню в країні, куди мали депортувати заявника, розглядався незалежно від ризику, який стано­вив подальше перебування цієї особи в країні, що прийняла рішення про його де­портацію.

Протягом останніх років Суд встановив досить жорсткі критерії для визначен­ня ефективності засобів правового захисту згідно зі ст. 13 у випадках, коли йшлося про обґрунтовані скарги на порушення ст. З тюремною адміністрацією. У справі Аксой проти Туреччини (1996) Суд визнав порушення ст. 13 саме в цьому контексті, зазначивши таке: «Поняття ефективний засіб правового захисту вклю­чає в себе, окрім виплати компенсації у тих випадках, коли це є необхідним, та­кож детальне й ефективне розслідування, яке повинне відтворити справжній стан речей, а також покарати осіб, які понесуть за це відповідальність; засіб включає в себе також ефективну можливість оскарження процедури провадження розсліду­вання».

206

3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...

Далі Суд відзначив, що непроведения розслідування державним агентом, який був уповноважений розслідувати справи, коли виникала підозра про жор­стоке поводження, звела нанівець ефективність усіх інших правових засобів, які могли існувати. Відсутність детального і незалежного розслідування у відповідь на скарги, згідно з якими сили щодо підтримання порядку зруйнували кілька будинків, що порушило ст. 8, також спонукало Суд констатувати порушення ст. 13 у справі Ментес та інші проти Туреччини (1997).

У справі Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Сполученого Королівства (1985) Суд визнав, що оскільки британські суди могли лише перевірити правильність застосування національного законодавства та підзаконних актів, до яких Євро­пейська конвенція з прав людини не належить, і тому, що відповідні підзаконні акти були справді застосовані владою правильно, заявники не мали «ефективно­го засобу» за британським законодавством для оскарження порушення своїх прав, які викладені у ст. 8 (сімейне життя) та ст. 14 (заборона дискримінації).

Зв'язок між ст. 13 та іншими статтями Конвенції

На додаток до ст. 13, два інші положення Конвенції також вимагають від дер­жав запровадити засоби правового захисту для запобігання порушенню прав, які захищає Конвенція: п. 4 ст. 5 {habeas corpus) і п. 1 ст. 6 (справедливий судовий роз­гляд). Оскільки в цих двох положеннях йдеться саме про судовий захист прав, Суд, як правило, визнає такий рівень захисту більш надійним, ніж той, який про­понується у ст. 13. У результаті Суд концентрує свою увагу на розгляді ст. 5 або ст. 6, на які робиться посилання, і потім часто визнає, що немає необхідності роз­глядати також питання про ефективні засоби правового захисту (Де Вільде, Оомс та Версип проти Бельгії (1971) (ст. 13 перекривалась п. 4 ст. 5) та Ейрі проти Ірландії (1979) (ст. 13 перекривалась п. 1 ст. 6)). Однак слід відзначити, що ст. 13 може бути єдиним прийнятним положенням у справах, у яких йдеться про брак ефективних засобів захисту при порушенні прав, які.за Конвенцією не визнача­ються ні як кримінальні, ні як цивільні.