Новгородський кірасирський полк у наполеонівських війнах

Один із районних центрів Кіровоградської області з 1832 року носить назву Новгородка (попередня назва – Куцівка). На гербі нинішнього Новгородківського району, затвердженому 2002 року, центральним елементом є зображення кірасирського палашу в піхвах. Виявляється, що назва селища та тривала його історія першої половини ХІХ століття пов’язана з Новгородським кірасирським полком, який із грудня 1821 року був поселений у Куцівці та навколишніх селах [1]. Ці землі стали частиною округів військових поселень, а Куцівка була полковим селищем Новгородського кірасирського полку. Виходячи зі сказаного, інтерес до історії цього військового формування є цілком логічним і виправданим. До того ж Новгородський кірасирський полк відзначився у Наполеонівських війнах, по праву вважаючись одним із найкращих полків у російській важкій кавалерії. Ця стаття є спробою реконструкції участі Новгородського кірасирського полку в цих подіях.

Світова історія знає багато подій, про які написано тисячі наукових досліджень, науково-популярних і публіцистичних робіт, художніх творів та знято кінофільми. Саме до таких можемо віднести наполеонівські війни початку ХІХ століття. Глибокий інтерес викликаний у першу чергу тим, що вони торкнулися історії майже усіх європейських держав і народів. Не обійшли ці війни й Україну. Російська армія отримувала з українських губерній провіант, фураж і зброю. Значна її частина була укомплектована вихідцями з України, чимало полків свого часу були сформовані на її території.

У бойових діях проти Наполеона брали участь піхотні частини з Поділля й Київщини, Бузькі козачі формування, козачі полки з Полтавщини і Чернігівщини, загін ополченців В.П. Скаржинського, Чернігівський, Київський та Харківський драгунські полки, Новгородський, Стародубський та Малоросійський кірасирські полки, Чугуївський уланський полк, Сумський, Охтирський, Ізюмський, Ольвіопольський, Олександрійський, Маріупольський, Павлоградський, Лубенський та Єлисаветградський гусарські полки, які складали ядро російської кавалерії.

Війнам першої чверті ХІХ століття присвячена значна кількість наукових праць, що дозволяє припустити фактичну відсутність «білих плям» у їх висвітленні. Проте переважна більшість досліджень з історії наполеонівських війн, які з’явилися майже за двісті років вивчення проблеми, лише побіжно згадують про участь у війнах тих чи інших українських формувань. Не дивлячись на те, що є окремі невеликі за обсягом історичні праці, присвячені участі українського народу у війні 1812 року, проблема ідентифікації участі полків з України у боях і битвах окресленого періоду залишається не дослідженою. Поодиноко згадуються офіцери і рядові деяких з’єднань у контексті окремо взятих подвигів, без прив’язок до історії бойового шляху формувань, у яких вони несли службу.

Новгородський кірасирський полк був утворений 12 жовтня 1811 року в Пирятині Полтавської губернії з офіцерів та нижніх чинів, виділених від Глухівського, Орденського, Малоросійського кірасирських, Інгерманландського, Каргопольського, Оренбурзького, Чернігівського, Сибірського, Харківського, Новоросійського, Київського драгунських, Сумського, Павлоградського, Маріупольського, Охтирського гусарських полків, а також із включених до його складу рекрутів. Як і решта кірасирських полків того часу, полк був приведений у п’ятиескадронний склад [2]. Честь створення полку належить генерал-майору Отто Федоровичу Кноррінгу. Він був родом з естляндських дворян, службу розпочав рядовим Астраханського карабінерного полку. Учасник російсько-турецьких воєн 1768-1774 і 1787-1791 років О.Ф. Кноррінг пізніше командував Казанським кірасирським полком, був шефом лейб-кірасирського Його Величності полку. З 12 жовтня 1811 року став шефом Новгородського кірасирського полку. Командиром же полку було призначено полковника Б.С. Соковніна [3].

На той час кірасири були важкою кіннотою, призначенням якої було нанесення фронтального «шокового» удару по супротивнику. Напередодні російсько-французької війни кірасирські полки Російської імперії мали п’ятиескадронний склад. Штат полку включав у себе шефа полку, полковника, підполковника, двох майорів, двох капітанів, сім штаб-капітанів, десять поручників, 17 юнкерів, п’ять старших унтер-офіцерів (вахмістрів), десять прапорщиків, п’ять квартирмейстерів, 50 унтер-офіцерів, 660 солдатів, 17 музик, трьох служителів полкової церкви, десять лікарів, п’ять цирульників, 32 мастерових, профоса, 21 фурштатського. Полк мав також запасний ескадрон. У 1812 році кірасирські ескадрони отримали шості, а невдовзі й сьомі ескадрони [4, с. 5-6].

Кірасири були озброєні холодною і вогнепальною зброєю. Холодною зброєю кірасирів був прямий палаш із клинком довжиною 82 см, мідною гардою з трьома дужками і яблуком у вигляді голови орла [4, с. 8]. На озброєнні у них також були карабіни зразка 1809 року довжиною 128 см. [4, с. 9]. Мундир усіх кірасирських полків російської кавалерії був ідентичний. Кірасири носили двобортний колет із цупкої білої тканини – каразеї, на якому по кожному борту нашивалося шість металевих ґудзиків з погоном відповідного для кожного полку кольору на лівому плечі. На парадах кірасири носили білі панталони із козиної або лосиної шкіри з високими ботфортами. Повсякденною формою ж були сірі або коричнево-сірі рейтузи і короткі чоботи. До 1812 року кірасири не мали захисного спорядження (власне кірас), амуніція виготовлялася із білої шкіри. У 1812 року провернулися кіраси, виготовлені із сталі. При загальній кірасирській формі Новгородський полк мав малиновий приборний колір і білий приборний метал. Ці кольори обов’язково були присутні як на мундирі, так і на зброї. Регламентувалася навіть масть коней для кірасирських полків. Так, коні Новгородського полку мали бути вороні, «допуская в числе их карие и темногнедые» [5, с. 21-27].

На початку 1812 року Новгородський кірасирський полк перебував у складі 2-ї бригади 2-ї кірасирської дивізії (командир – генерал-майор І.М. Дука) 4-го кавалерійського корпусу (командир – генерал-майор К.К. Сіверс) 2-ї Західної армії генерала від інфантерії князя П.І. Багратіона [6]. Приблизно у цей же час полк отримав полкові штандарти: один білий із зеленими кутами і чотири зелені з білими кутами (у вигляді овалів із вензелем імператора) [5, с. 28].

У червні 1812 року, тобто на початку російсько-французької війни, Новгородський кірасирський полк у складі чотирьох діючих ескадронів перебував у складі 2-ї кірасирської дивізії (її на той час очолював шеф полку О.Ф. Кноррінг) 8-го піхотного корпусу генерала-лейтенанта Бороздіна [7, с. 44]. На початку війни 8-й корпус 2-ї Західної армії розташовувався неподалік від Волковінська Мінської губернії [8, с. 143]. Звідси 17 червня і виступила 2-а армія у напрямку до Мінська, маючі на меті з’єднатися з 1-ою армією М.Б. Барклая-де-Толлі [8, с. 206]. Після того, як на шляху до Бобруйська князь П.І. Багратіон розділив армію на дві частини, 8-й корпус і 2-га кірасирська дивізія перебували при головній квартирі командувача [8, с. 314]. Аж до з’єднання із 1-ою армією під Смоленськом частини полку неодноразово вступали в ар’єргардні бої місцевого значення, як це було, скажімо, під селом Романовим на початку липня 1812 року [8, с. 315-316]. У складі 2-ї кірасирської дивізії новгородці прикривали відхід основних сил Багратіона до Смоленська і дорогу на Москву [9, с. 75].

У ході російсько-французької війни 1812 року Новгородський кірасирський полк особливо відзначився у бою за Шевардинський редут 24 серпня та у Бородінській баталії 26 серпня 1812 року.

Бій за Шевардинський редут тривав упродовж усього дня 24 серпня 1812 року. Російські війська на чолі з генералом Горчаковим налічували 11 тисяч осіб при 46 гарматах. Їм протистояло 35 тисяч французьких військ при 180 гарматах. Захист редуту мав на меті зупинити наступ ворога з тим, щоб дати можливість основним силам російської армії підготуватися до генеральної баталії. Двічі французи вривалися в редут, проте кожного разу вони були вибиті російською піхотою. Уночі М.І. Кутузов дав наказ відвести війська. У цілому російські війська із поставленою задачею впоралися.

У битві при Шевардинському редуті кірасири, згідно з диспозицією, мали стояти в полкових колонах позаду гвардійського корпусу [10, с. 93] і вступити у бій за потреби підтримки піхоти. На початку бою кірасирська дивізія (загальна чисельність – 2300 осіб) стояла ліворуч від редуту у другій лінії. Безпосередньо у битву кірасири вступили лише у другій половині бою, коли французька дивізія Компана, витіснивши російські частини, зайняла редут. Кірасири спільно з драгунами рушили в контратаку, «кололи и гнали неприятеля», їх натиск змусив французів відступити, залишивши п’ять гармат [9, с. 222]. Таким чином, злагоджені дії кірасирів і драгунів у цьому епізоді битви не лише дали змогу повернути втрачений редут, але й захопити ворожі гармати. Генерал О.П. Єрмолов у своїх спогадах високо оцінив звитягу російської важкої кавалерії в цій битві. «Кирасирские полки не раз обращали сильнейшую кавалерию до самых батарей, за которыми она находила спасение», констатуючи, що при Шевардино «полки 2-й кирасирской дивизии покрыли себя славой» [11, с. 70]. У донесенні Олександру І від 25 серпня 1812 року про бій при Шевардино М.І. Кутузов писав: «…2-я же кирасирская дивизия, должна будучи даже в темноте сделать последнюю из своих атак, особенно отличилась…» [12, с. 86].

Чотири ескадрони Новгородського кірасирського полку відзначилися і в одній із найбільш масштабних битв військової історії нового часу при Бородіно. Ця битва мала стати генеральною баталією, якої так прагнув французький імператор і полководець від самого початку «російської кампанії». Місце для неї вибрав особисто М.І. Кутузов – широке поле, пересічене ярами та річкою Колочею неподалік від села Бородіно під Москвою. До речі, не всі дослідники розділяють усталену точку зору про те, що Кутузов вдало обрав місце для генеральної битви. Головні події битви під Бородіно відбувалися навколо Багратіонових флешей, а потім – батареї генерала М.М. Раєвського.

Новгородський кірасирський полк на бородінському полі входив до складу 2-ї бригади (командир – полковник М.І. Талбузін) 2-ї кірасирської дивізії (генерал-майор І.М. Дука). Полком на початку битви командував полковник Б.С. Соковнін. Ескадрон шефа полку очолював майор Г.Г. Буткевич, ескадрон полкового командира – штаб-ротмістр С.І. Мікулін. Іншими двома ескадронами командували майор І.І. Дреєр (після поранення Б. Соковніна він очолив полк, тому в ході битви на посту командира ескадрону його замінив поручник О.І. Рачевський) і майор П.І. Кохіус (після поранення у ході битви його замінив поручник Кноррінг 2-й, якого також із причини поранення замінив корнет Яковлєв) [13, с. 19].

На Бородінському полі кірасири, за словами О.І. Михайловського-Данилевського, «вспомощенствовали пехоте» [9, с. 238] біля «Багратіонових флешей». Близько восьмої ранку Багратіон спрямував 2-гу кірасирську дивізію у фланг французів, котрі вели наступ. Й. Мюрат з однією з кавалерійських дивізій рушив на зустріч російській важкій кінноті. Проте російські кірасири «опрокинули неприятеля и вслед за тем врубились в ряды французской пехоты» [14, с. 51]. В іншому епізоді бою, коли французи увірвалися на флеші, «пехоту поддержала тяжелая кавалерия 1-й и 2-й кирасирских дивизий. Стремительная контратака решила исход боя. Французы были выбиты из укреплений» [15, с. 38]. Після падіння флешей кірасирські дивізії відійшли до с. Семенівське, де прилучилися до розгрому російською гвардією корпусу Нансуті, рештки якого були відкинуті за р. Семенівку [14, с. 60].

Загалом же у ході Бородінської баталії втрати Новгородського кірасирського полку були значними. Був поранений і потрапив у полон командир полку Б.С. Соковнін. Полк очолив І.І. Дреєр, котрий після тяжкого поранення командира бригади М.І. Талбузіна водночас командував і 2-ю бригадою 2-ї кірасирської дивізії. У бою також загинули 3 унтер-офіцери, 23 рядових бійці, 188 стройових коней. Були поранені 4 унтер-офіцери і 53 рядові, а також 39 коней. Безвісти пропало 62 рядові [16, с. 189]. Щодо останніх, то це теж були загиблі, тіла яких не були знайдені на момент складання документа. Таким чином видно, що кірасири себе в бою не шкодували. Тут звернімо увагу ще на одну цікаву деталь: коні незмінно фігурують у зведеннях про втрати. Пояснюється це просто: бойовий кінь коштував дуже дорого, оскільки його підготовка забирала чимало зусиль і часу.

Взагалі ж, дослідники сходяться на думці, що бій за Шевардинський редут і битва при Бородіно стали одними з останніх битв, де кірасири справили визначальний вплив на їх підсумки. Війна 1812 року стала вершиною в розвитку важкої кавалерії, проте одночасно й її «лебединою піснею».

Не зважаючи на вище сказане, новгородські кірасири взяли участь і в подальших подіях війни 1812 року. При Тарутино 8-й корпус Бороздіна знаходився на лівому крилі розташування російських військ. Тут знаходилася і головна квартира російської армії на чолі із М.І. Кутузовим [17, с. 247]. Упродовж практично усієї осені під час руху військ від Тарутино до Малоярославця 2-га кірасирська дивізія знаходилася у складі головної армії: то у складі 1-ї колони Дохтурова, то у складі 2-ї колони Голіцина.

Наступною сторінкою військової звитяги Новгородського кірасирського полку у війні 1812 року стала битва під Красним 6 листопада. У цій битві 2-а кірасирська дивізія разом із корпусом графа Строганова знаходилися під командуванням князя Голіцина. Витримавши шалений натиск французів, Новгородський і Малоросійський кірасирські полки пішли в атаку на французьких вольтижерів, які звернулися в каре, проте були відбиті. Лише після того, як важкій кінноті на допомогу підійшла артилерія, опір французів був зламаний. У полон потрапили близько 7 тисяч французьких солдатів, було захоплено 28 гармат [18, с. 10-15]. У рапорті про битву при Красному на ім’я Олександра І М.І. Кутузов писав: «…Равномерно 2-я кирасирская дивизия и Ревельский пехотный полк при вступлении неприятеля в Красное ложили целые колоны на месте» [19, с. 308]. А в журналі бойових дій за період з 3 по 7 листопада 1812 року знаходимо також опис епізоду баталії, коли французька піхота загрожувала батареї князя Голіцина. Французи «были поражены 2-ю кирасирскою дивизиею и Ревельским пехотным полком. В сем случае французской гвардии первый волтижерный полк совершенно был истреблен» [20, с. 316-317].

У подальшому Новгородський кірасирський полк брав участь у переслідуванні частин французьких військ, у тому числі і в подіях на р. Березині. Схоже, що станом на листопад 1812 року полк знаходився не в найкращому стані. Про це свідчить текст звернення М.І. Кутузова до Великого Князя Костянтина Павловича з приводу ситуації в Глухівському і Новгородському кірасирських полках, які «…по случаю смерти шефов, будучи командуемые разными чиновниками, приходят в приметное опущение и расстройку…». М.І. Кутузов також вказує на випадки «…часто недостаточного продовольствия людей и лошадей» [21, с. 434].

Напевне, через це у грудні 1812 року ми знаходимо полк у складі Резерву Головної армії, який очолював Великий Князь Костянтин Павлович [22, с. 517]. У лютому 1813 року командир полку Б.С. Соковнін за вміле командування ввіреною йому бойовою одиницею отримав звання генерал-майора [23].

Звитяга особового складу Новгородського кірасирського полку у війні 1812 року була відзначена високою колективною нагородою. 13 квітня 1813 року Олександр І підписав указ «О пожаловании отличий разным полкам» [24]. Указ розпочинався словами: «Успехи и счастливые события нынешней кампании явили новые опыты мужества храброго Нашего воинства. Среди совокупных поражений неприятеля, по засвидетельствованию Генерал-Фельдмаршала Князя Кутузова Смоленского, особенно ознаменовали себя полки…» [24, с. 555]. Далі йде перелік військових формувань, з-посеред яких знаходимо і Новгородський кірасирський полк, котрому була пожалувана вища колективна військова нагорода Російської імперії – Георгіївські труби. Указ завершується словами: «Сии знаки отличия и чести да сохранятся в полках сих, как незабвенные памятники знаменитых военных подвигов и да возвестят они о славе их оружия» [24, с. 556]. Напевне, що додати тут нічого.

Новгородський кірасирський полк взяв участь і в закордонних походах російської армії. Так, полк відзначився у битвах при Люцені (20 квітня 1813 року); при Тепліці, Гісгюбелі, Гелендорфі, Цегісті, Кульміі (17-18 серпня 1813 року); Лібервольковіце, Лейпцигу, Вахау, Лінденау і Макерні (2-7 жовтня 1813 року); Лаоні (25-26 лютого 1814 року); Реймсі (1 березня 1814 року); Аріссі (8-9 березня 1814 року); Фер-Шампенуазі (13 березня 1814 року) [25, с. 124-127]. Під час закордонних походів шефом полку став генерал-майор Василь Васильович Лєвашов (1783-1848). Він був призначений на цей пост 15 липня 1813 року і перебував на ньому до 1 вересня 1814 року [23]. У битві під Лейпцигом В.В. Лєвашов отримав вогнепальне поранення в груди і шабельне поранення в руку [26]. На чолі ж полку 15 липня 1813 року Б. Соковніна замінив полковник Ф.І. Масалов, якого, у свою чергу, в березні 1814 року замінив полковник Фітінгоф [23].

Невдовзі після завершення наполеонівських воєн 2-га кірасирська дивізія була поселена на території Херсонської губернії. Як вже зазначалось, Новгородський кірасирський полк був поселений на території нинішньої Кіровоградщини. Після воєн 1805-1814 рр. російська армія перебувала в ореолі слави переможця військового генія Наполеона. Так вже сталося, що наступною військовою кампанією, в якій довелося брати участь новгородським кірасирам, стало придушення польського національно-визвольного повстання. У 1831 році полк було використано у якості жандарма під час придушення Польського повстання. З метою увіковічення сумнівної ратної слави полку на польських просторах (під час придушення повстання проти регулярної вишколеної армії воювало народне ополчення неіснуючої країни з неіснуючою армією) за височайшим повелінням Миколи І 2 квітня 1832 року його полкове містечко Куцівка було перейменовано на Новгородку.