2. Виразне читання поезій про Кіровоградщину.

(Під час читання учнями поезій на екрані з’являється зображення мальовничих куточків Кіровоградщини і портрет поета, а вчитель на дошці прикріплює квіточку з ім’ям автора так, щоб утворився віночок).

Учитель. Безмежна любов до людей, до рідного краю звучить у поезії Анатолія Петровича Чечеля, який народився в с. Ново-Стародуб Петрівського району.

Учень 1. МОЯ ЗЕМЛЯ Моя земля, Кіровоградський крає, Де пахнуть медом трави край села, Радіє серце, і тобі бажає, Щоб ти з роками кращою була. Лани широкі, сині небосхили, Степи в шовкових хвилях ковили... У цьому краї ми росли й мужніли, Тому до нього серцем приросли. Моя земля, Кіровоградський крає! Пливуть жита у берегах ланів... В твоїх степах мужніє і зростає Славетний рід, плеяда трударів. Моя земля, Кіровоградський краю! В тобі талантів ллється водоспад. Перед тобою голову схиляю, Молюсь за тебе, мій Кіровоград.

Учень 2. КІРОВОГРАДЩИНА МОЯ Кіровоградщина моя! Широкі ниви, хліб в долонях. Тобі цілком належу я, З дитинства до сивин на скронях Кіровоградщина моя! Віддам тобі я спалах серця. Нехай для всіх людей сія, Й луною в душах одізветься. Кіровоградщина моя, У кожній думці, в кожнім слові, Тобі, мій крає, зичу я Цвісти, як мальви світанкові. Кіровоградщина моя! Широкі ниви, стигле жито, Родюча батьківська земля, Де я живу і буду жити!

Учитель. Не можна собі уявити Кіровоградську землю без розлогих степів, зелених лісів і мальовничих сіл, які з великою синівською любов’ю оспівали у своїх віршах Володимир Могилюк, Микола Пироженко, Станіслав Стриженюк, Сава Голованівський.

Учениця 1.

СТЕПОВІ

Степе, – я твоє чадо і гострий твій біль,

Хоч століттями славсь під комонних і піших,

Я виорювавсь вкупі з череп’ям трипіль,

Я випалювавсь глиною пишних опішних.

Я – твоєї Січі непогасла зоря,

Я – вишневі сузір’я твоїх вишиванок,

Вже твої сім вітрів – то луна Кобзаря,

Вже Дніпровий потік – оселедець Богданів.

Степе, я – спадкоємець просторів твоїх,

Затяжких лихоліть і переспівів гожих...

Вже ніхто не злякає моїх солов’їв,

Вже ніхто петриківок моїх не потрощить...

Володимир Могилюк

Учениця 2.

Степи, степи… І зір не обійма. Як розказать вам про любов, не знаю. Ні, тут нема екзотики, нема. Та я її, повірте, й не шукаю. В моїй душі ні крапельки жалю, Що тут не так, як в Африці далекій. Степи... Я по-синівськи їх люблю, До них лечу, як до гнізда лелека.

Люблю степи, як вечір догорить І жито колос обважнілий схилить. В цей час багато вміють говорить Козацькі запечалені могили. Оці степи я ще в дитинства дні За щедрість і за широчіть сподобав. Бо цим вони нагадують мені Широку й щедру душу хлібороба. Микола Пироженко

Учитель. Дорога серцю земля батьків, дідів і прадідів наших. Оспівані в піснях народних квітучі сади, зелені ліси і доли, високі блакитні небеса. Хіба ж є на світі щось краще за рідне село, батьківську хату, за сліпучо-червоний кущ калини під вікном?

Учень 3.

Родовід мені не на заваді – Все своє вертається на круг. Народився я не в Ленінграді, Предок хоч воздвиг Санкт-Петербург.

За свого мене земляк щоб визнав, Я пишаюсь, що б там не було, Що моя Вітчизна і дідизна – У степах загублене село.Скільки літ!

Учень 4.

А хата рідна сниться. Щоб не сталось, ах, товариші, – Те село і є свята столиця Власної держави і душі.

І тому я прагну, щоб нащадок Через сотні літ в мій бік сказав: – Україну він мені у спадок, Мов живу легенду передав.

Станіслав Стриженюк

Учень 5.

ПІСНЯ ПРО ДИТИНСТВО

Понад рідним селом

Хмара віє крилом,

Тане в присмерку поле безкрає.

Знову ніч настає і дитинство моє

Із мандрівки додому вертає.

Через ніч і пітьму

Я вклоняюсь йому

За повернення в пізні хвилини,

За далекий той світ, що з-за пагорбів літ

З ним прийшов до моєї хатини.

Учениця 3.

Де батькова хата - там сонця багато

І терен цвіте навесні.

Там соняхи й мальви, і тато, і мама

Всміхаються радо мені.

Там квітне калина чарівно, дитинно,

І небо зірки нахиля

Над райдужну хату, де батько і мати

Колишуть внучат-журавлят.

І в душі ожива,

Наче радість нова,

І шумує, як стигле колосся,

Тихе щастя в полях,

Де почався мій шлях

І життя молоде почалося.

Подаруй хоч у сні

Милу юність мені,

Давня пісне пори золотої!

У хиилину лиху захисти на шляху

Тихим дзвоном співучої зброї.

Сава Голованівський

Учениця 4.

До рідної хати спішу завітати

І в радісні дні, і в сумні

Там соняхи, й мальви, і тато, і мама

Всміхаються радо мені.

Катерина Горчар

Учениця 5.

ВДОМА

Сміється день, немов дзвінка сопілка,

Він сумніви й сум’яття віджене,

І голубе вікно, й брунатна гілка –

Все привітає радісно мене.

І клен старий: у нього нині свято,

Він стільки років гойдалку беріг...

І бабця - піч , і рушникова хата,

І спогадами клечаний поріг.

Тут рідне все й таке близьке до болю,

І кущ калини, й мальви, і квітки...

Немов з дитинства, з першої любові

Несуть у душу щебіт ластівки.

Потисну батьку бережно правицю,

Погладжу скроні в мами край воріт.

А скроня в батька інеєм сріблиться

А коси в мами – як вишневий цвіт.

Катерина Горчар

Учитель. Якщо уважно поглянути на карту Кіровоградщини, то можна побачити, як майстерно вона вимережана синіми стрічечками. Це життєдайні, невтомні потоки річок, що протікають широкими просторами нашого краю. Синюха, Ятрань, Велика Вись, Інгул та Інгулець, Чорний Ташлик, Тясмин – такі ріки несуть свої води Кіровоградською землею.

- Діти, а чи знаєте ви походження назв цих річок?

Учень. Однією з найромантичніших і чистих річок нашого краю є Синюха, назва якої походить від кольору її води. Синюха утворюється злиттям річок Велика Вись та Тікич і тече Придніпровською височиною на протязі 111 км. Уздовж берегів Синюхи простилаються мальовничі пейзажі, які надихали на поетичні рядки багатьох наших земляків, наприклад, видатного українського письменника Євгена Маланюка:

Що мені телефони, версалі, експреси?

Нащо грім Аргентини? Чудеса Ніагар? —

Сниться синя Синюха і верби над плесом,

Вільний вітер Херсонщини, вітер-дудар.

Учень. Я знаю, що з правого берега у Синюху впадає р. Ятрань, а з лівого – річки Чорний та Сухий Ташлики.

На протязі близько 60 км Ятрань в’ється серед кристалічних відслонень. Співають у нас мелодійну народну пісню – «Там, де Ятрань круто в’ється, з-під каміння б’є вода...»

(Звучить пісня).

Учитель. Завдяки цій пісні Ятрань стала однією з найвідоміших річок Кіровоградщини, і тому її назву носять друкарські машинки, цукерки, заслужений ансамбль танцю, село у Новоархангельському районі, колись так називався кінотеатр у нашому місті.

Учень. Мені тато розповідав, що територією нашої області течуть кілька Ташликів – Чорний, Сухий, Гнилий, Плетений і просто Ташлик. «Ташлик» у перекладі з тюркської означає «ріка серед чорних каменів». Чорний Ташлик має довжину 135 км, він прямує до Синюхи від с. Григорівки Новоукраїнського району скелястою долиною.

Учениця. А я читала, що річка Велика Вись бере початок біля с. Оникієве Маловисківського району і несе свої води територією області протягом близько 60 км. Це – типова рівнинна річка з добре виробленою долиною, її річище досить часто має пороги, а місцями – губиться серед широкої заболоченої заплави у високих заростях очерету. По течії Великої Висі збереглись природні заплавні ландшафти, що охороняються у складі цілої низки заповідних територій і об’єктів як загальнодержавного, так і місцевого значення («Велика Вись», «Карпенків край», «Острів», «Гусиний острів», «Вила»). Ця річка також надихала поетів:

Звідки береш ти соки, Щоб лан золотий колосивсь? Що ж у тобі високе, Вись моя, матінко Вись? Володимир Бровченко

Вись моя, Височко, Висонько, Звідки течеш і куди? З серця мого, моя річенько, Витекла жилкою ти. Михайло Миценко

Учитель. А чи відомо вам, діти, що на просторах нашого краю протікає 438 річок (5558 км), крім того: нараховується 1074 річечок та струмочків загальною довжиною 2595 км, збудовано 2185 ставків і 84 водосховища. Переважають так звані малі річки – водотоки довжиною до 10 км, багато з них навіть не мають назв.

З давніх-давен люди цінували воду, ставилися до неї, так як до безцінного природного дару. Оберігали річки, озера, болота, джерела, складали про них легенди і пісні. Адже вода – це колиска життя.

Учень.

ВИСЬ

Зелена моя колискова, Селище рідне моє З гарною назвою Виска Посеред степу встає. Звідки береш ти соки, Щоб лан золотий колосивсь? Що ж у тобі високе, Вись моя, матінко Вись? В каторзі прадіди наші Голови гордо несли. За це їх поміщик Улашин Під різки валив на ослін. Звивайся, червона пташко, Востаннє щоб пан звеселявсь! Встає, піднімається важко Вись моя, матінка Вись.

Літо в пожовклому рясті Пшеничні сплітає вінки. Тягнуть, аж чорні з нещастя, Ручку косарську жінки. В борону, в плуга, в сівалку З коровами люди впряглись… Такою я взнав тебе змалку, Вись моя, матінко Вись. Знов зацвітають черешні (З податків згинались, було), І по масштабах тутешніх Ти місто уже – не село. І люди не тужать, нівроку, Й будинки веселі звелись. Духом народу висока Вись моя, матінка Вись.