3. Виступ 3-ої та 4-ої груп.

Учитель. Батько і син. Такі талановиті, такі різні. Кожен з Тарковських є яскравим представником свого століття.

Сторінка друга – «Андрій Тарковський».

Учень 6. Він увірвався в кінематографічний світ у двадцяти дев’ятирічному віці. Він – син Арсенія Олександровича Тарковського, видатного російського поета. «Це були важкі часи. Мені завжди не вистачало батька. Коли він пішов із сім’ї мені виповнилось три роки. Життя було важким у всіх смислах», – скаже в кінці життєвого шляху, вже титулований режисер, Андрій Тарковський.

Андрій Арсенович Тарковський (4 квітня 1932 р. – 29 грудня 1986 р.) – російський кінорежисер, сценарист. На думку багатьох зарубіжних критиків, це другий за вагомістю внеску в світове кіномистецтво та впливом на його історію радянський режисер після Сергія Ейзенштейна. Його твори – «Каток і скрипка» (1960), «Іванове дитинство» (1962), «Андрій Рубльов» (1972), «Соляріс» (1972), «Дзеркало» (1974), «Сталкер» (1979), «Ностальгія» (1984), «Жертвопринесення» (1986) – отримали численні відзнаки критиків та призи на кінофестивалях. Фільм «Іванове дитинство» на Венеціанському кінофестивалі отримав відзнаку «Золотий Лев», а стрічка «Соляріс» – спеціальний приз журі Канського фестивалю.

Учень 7. Але за талантом ховалася туга за батьківщиною, похмура самотність. Сьогодні ми спробуємо розповісти про Тарковських не лише як про представників культури свого часу, а й як про звичайних людей з їх проблемами, радістю, болем, коханням.

Журналіст. Із спогадів італійського кінорежисера Донателли Багліво.

- Ви пам’ятаєте Вашу першу зустріч з Андрієм Тарковським? Як це сталося?

- Моя перша зустріч з Андрієм Тарковським відбулася в саду, що прилягає до кінозалу RAI (іт. RadiotelevisioneItaliana). Я була запрошена переглянути один фільм. Це якраз був типовий комерційний фільм, який мені взагалі не сподобався. Я вийшла з залу і пішла в сад, щоб зачекати свого колегу, який залишився додивлятися фільм. В саду був хлопець, худий такий, що нервово ходив туди-сюди, він був одягнений в штани зеленого мілітарного стилю та в курточку. Він дивився на мене, намотуючи круги, і мені було якось ніяково від такої ситуації, тому вдавала, що щось пишу. Закінчився фільм, вийшов мій колега та й каже: «А зараз познайомлю тебе з моїм другом». Другом виявився якраз цей хлопець. Він тоді майже не розмовляв італійською, а з його акценту я зрозуміла, що це росіянин. Так почалася наша довголітня дружба з Андрієм Тарковським.

- Чи розповідав Вам Андрій Тарковський про своє українське коріння?

- Думаю, Вам буде цікаво те, що Андрій дуже часто розповідав мені про своє українське коріння по лінії батька. Ми планували колись здійснити разом навіть подорож автомобілем з Риму до Москви через край його предків –Україну. Ідея була така: зняти фільм, роблячи кінозйомки під час подорожі та розповідаючи про відомих письменників цього краю, серед яких мав бути його батько – поет Арсеній Тарковський.

- А на кого рівнявся у своїй творчості Андрій Арсенович?

- Звичайно ж, на творчість першого українського кінорежисера Олександра Довженка.

Учень 8. Творчість, митець, поет… За цими слова ми можемо побачити лише історію, проблеми століття, злами, падіння та надбання певного народу. А що ми знаємо про саме життя Андрія Тарковського, про його родину, кохання, сум?

За словами Марини Арсеніївни, «і батькові, і Андрію не дуже пощастило з жінками». Поет написав у листі до сина: «Не будь листком на вітрі. І не кидайся в пристрасть, як у глибоку криницю…»

Обидва були кілька разів одружені, але нащадки Тарковських, крім Марини Арсеніївни, не особливо цікавляться творчою спадщиною своїх предків. Із сином Андрія від першого шлюбу Арсенієм, хірургом за фахом, Марина підтримує теплі стосунки. Син кінорежисера від другого шлюбу Андрій живе в Парижі, він – президент Міжнародного інституту мистецтв ім. Андрія Тарковського.

Учень 9. Доля була немилосердна до Андрія. Спочатку визнання, слава на батьківщині. Потім найстрашніше – забуття, нерозуміння, пошуки, чужа країна.

У 1983 році він поставив на сцені Лондонського театру «Ковент Гарден» пушкінського «Бориса Годунова».

Останній фільм «Жертвоприношення» Тарковський знімав в Голландії та Швеції. Вже тоді, у вересні 1985 року, на стадії монтажу фільму здоров’я Тарковського різко погіршилося. Він захворів. Курс обстеження виявив, що в режисера рак легень.

У 1986 році «Жертвоприношення» – останній фільм Андрія Тарковського – побачив світ. Його одразу було титуловано на Канському кінофестивалі.

Андрій працював до останнього. Книгу «Відображений час» він закінчив за дев’ять днів до смерті.

29 грудня 1986 року Андрій Тарковський помер. Режисера поховали на православному кладовищі в чужій могилі. На білому камінному хресті з написом «Володимир Григор’єв» з’явилась табличка з іменем режисера. Згодом він був перепохований. І тільки у 1994 році на могилі з’явився надгробний камінь з написом: «Людині, яка бачила Янгола».