1073 Р., коли Никон під тиском Святослава змушений був за- лишити Київ і пішов у Тмутаракань '.

Як бачимо, аргументи не надто переконливі. Статтю 1018 р. Никон міг відредагувати й у 1069 Р-, але це не означає, що до цього він не займався літописанням. Переїзд до Тмута-ракані міг перервати його літописну діяльність, але пішов же він туди не назавжди. Через два роки Никон повернувся до Ки­єва, оселився в Печерському монастирі, де прожив до 1088 р., і не зрозуміло, чому він згодом не відновив своє заняття істори­чною писемністю.

Не цілком з'ясованим лишається й питання про обсяг літо­писного зводу Никона. О.О. Шахматову здавалося, що він на­писав літописні статті з 1037 по 1073 р. і взяв участь у редагу­ванні ряду текстів Найдавнішого зводу. Аналогічної думки дотримувались МД Присьолков і Д.С. Лихачов ². Стриманіше оцінював творчість Никона А.М. Насонов. Він говорив про йо­го печерські й тмутараканські записи, але жодного разу не на­звав його автором великого літописного зводу³. А.Г. Кузьмін взагалі не знайшов у Печерському літописанні другої полови­ни XI ст. слідів Никонових писань. Усі тексти він «віддав» учню Феодосія, в якому бачив Сильвестра ⁴. Згідно з Б.О. Рибаковим, Никонові належить основний текст 1037—1073 рр.⁵

Очевидно, все-таки більше підстав пов'язувати з літопис­ною діяльністю Никона звістки за третю чверть XI ст. Можли­во, не в повному обсязі багато свідчень доповнили наступні літописці, але виключати Никона з числа ймовірних авторів (чи співавторів) київського літопису за другу половину XI ст. немає підстав.

У світлі ототожнення Никона з Іларіоном особливий ін­терес становить літописна стаття 1051 р. Вона, безумовно, за­знала помітного не лише редакторського, а й авторського втручання укладача «Повісті минулих літ», але зберегла і більш ранню основу, яка прочитується в приурочуванні розповіді про заснування Печерського монастиря до часу поставлення київським митрополитом Іларіона. Спочатку йде звичайна констатація факту; «Постави Ярославь Лариона митрополи-томь русина вь святій Софьи, собравь єпископи» ^б, а потім слідує, здавалося б, не зовсім логічний перехід до теми засну-

¹ ШахматовАА. Разьіскания... — С. 436,439—441. ІЛихачевД.С. Русские летописи... — С. 82—93.

3. Насонов АН. Начальпьіе зтапьі киевского летописания із связи с разнитием древнерусского государства // Проблемм источниковедения. — М., 1959. — Вьш. VII.-С. 430-437.

4. КузьминАГ. Начальньїе зтапьі древнерусского летописания. — М., 1977. — С. 155-220.

5. Рибаков Б. А Древняя Русь... — С. 209- ЬП. — Ч. 1. —С. 104.

Послання Володимира Святославича до Ярослава Новгородського

з вимогою виплати данини Києву. Мініатюра

з Радзивілівського літопису

вання монастиря. Насправді тут усе продумано, адже літопи­сець за допомогою такого літературного зачину виходить на того ж таки Іларіона, дає йому високу атестацію («Ларион мужь благь, книжень и постникь»), по суті, саме його вважає батьком — засновником християнського пустельництва на Русі. Будучи пресвітером церкви св. Апостолів у селі Берестові, Іларіон усамітнювався на дніпровських пагорбах і там молив­ся Богу. Він же першим придумав молитися в печері, яку сам і викопав. «Ископаша печерку малу, двусажену.И приходне Бе­рестового, отпіваше часи имоляшеся Богу етапне»'.

Очевидно, з Никоном варто пов'язувати і статтю 1054 р., яка розповідає про смерть Ярослава Мудрого і його заповіт си­нам. Можна впевнено стверджувати, що вона не належить то­му самому літописцю, який умістив під 1037 р. розкішну по­хвалу Ярославові. Стаття суха, протокольно чітка, у ній немає подяки за його добрі справи, натомість чітко звучить тема майбутнього Руської землі. Абсолютно неможливо віднести цю статтю і на рахунок укладача Початкового зводу (1095 р.). Зміст її настільки важливий для майбутнього державного роз­порядку, що не виключена письмова фіксація Ярославового заповіту. На користь близького до події часу написання статті свідчить і точна дата смерті Ярослава: «Ярославу же приспі ко­пець житья, и предасть душю свою Богу, в субботу первую госта святаго Федора»². Для сучасників повідомлених свід­чень цілком достатньо, щоб вони знали, коли помер їхній

\ ^—Ч. 1.-е 105. Там само. -с. 108.

князь. Якби ця стаття писалася набагато пізніше, літописець напевно подбав би про визначення числа, на яке приходилася перша субота посту 1054 р.

Дуже важливими для визначення авторства Печерського літопису третьої чверті XI ст. є статті, що оповідають про міжусобицю синів Ярослава Мудрого 1068—1073 рр. У них цілком помітною є авторська позиція літописця. У статті 1067 р. він констатує, що старші Ярославичі порушили хресне цілування й обманом полонили бунтівного Всеслава Полоць­кого. Велика стаття 10б8 р., що вміщує зведення про поразку Ізяслава, Святослава і Всеволода від половців на Альті, про ки­ївське повстання і вимушену втечу з Києва Ізяслава Ярослави-ча, розлогі міркування про міжкнязівські чвари як «зваби» дия­вола, видає в її авторі, по-перше, сучасника тих подій, а по-друге, людину духовного звання і з цілком визначеними по­літичними симпатіями.

Київський заколот 1068 р. у літописі описаний так, начеб­то літописець знаходився поруч з Ізяславом і безпосередньо спостерігав {«из оконця зрящю») за тим, що відбувається. За цією статтею можна відновити історичну топографію цент­ральної частини Києва того часу. Автор знає деталі події. По­всталі піднялися з Подолу на Гору, потім розділилися на дві групи, одна з яких рушила до поруба визволяти дружину і Всеслава, а інша — по мосту на княжий двір. Полоцький князь був звільнений з ув'язнення 15 вересня і проголошений київ­ським князем.

Те, що сталося, літописець пояснив Божою карою Ізяславу, оскільки той раніше несправедливо повівся із Всеславом: «Се жеБогьяви силу крестную, понеже Изяславь ціловавь кресть, ияи (його. — /7.77)»'. Далі у статті викладено хвалу хресту чес­ному, сила якого настільки велика, що якщо хто переступить клятву на ньому, то зазнає кари не лише на землі, а й «на приду-щемь віць казнь вічную».

М.М. Тихомиров вважав, що повість про київське повстан­ня 1068 р. виникла в середовищі міщан і лише згодом відреда­гована чиєюсь «клерикальною рукою»². На думку Б.О. Рибако-ва, «клерикальне» і «міське» у тексті настільки злилося, настіль­ки доповнює одне одного, що їх не можна протиставляти. Ділова сторона подій викладена, безсумнівно, сучасником, очевидцем того, що відбувалося на князівському дворі. Він знав не лише як безчинствувала юрба киян, а й хто саме з бояр давав поради князю. Доповнення, як вважав Б.О. Рибаков, зроб­лені знавцем історичної та церковної літератури. Вони дещо

і ЛД/7.-Ч. 1. -С. 115.