1 НасоновАн. История русского летописания XI — начала XVIII веков. — м., 1969. — с. 48,49. 2пвя. — ч.І. — с13&

З Там само.

між Ярополком і Всеволодом відбулося примирення, він по-вернувся у свій Володимир, але тут його наздогнала підступ-на рука вбивці.

Образ літописця, пов'язаного з Десятинною церквою, як вважав А.Г. Кузьмін, чітко виступає й у статті 1078 р.' Перш ніж висловити свою думку з цього приводу, звернімося до її змісту. Загалом текст не справляє враження єдиного й цілісного опо­відання. Починається він сухою хронікою міжкнязівських від­носин, яка завершується розповіддю про наведення на Русь князями Олегом Святославичем і Борисом половців і жорсто­ку поразку від них дружин Всеволода. Літописець явно на сто­роні чернігівського князя. Олег і Борис зображені як узурпато­ри чужого столу, що принесли багато зла Руській землі: «А землі Руськіймного зло створше, проливше кровь хрестьянь-ску» ². Підсумовуючи, літописець зауважує, що названим кня­зям доведеться за все відповідати.

Далі в статті говориться про прибуття в Київ до Ізяслава його брата Всеволода і переговори, які відбулися між ними. По суті, перед нами сповідь чернігівського князя, який ка­ється у своїх гріхах перед старшим братом. Позиція Ізясла­ва виглядає дуже благородно. Він вибачає брату за все, просить його не засмучуватися, обіцяє сприяння в повер­ненні столу і, якщо це буде необхідно, готовий накласти за нього головою: «Аще будеть нама причастье в Русскій земли, то обіма; аще лишина будеві, то оба. Азь сложю главу свою за тя» ³.

Літописець, звичайно, вже знає, що Ізяслав таки поклав го­лову на Нежатиній ниві, і йому важливо підкреслити, що життя своє він віддав, відстоюючи законні права брата на чернігівсь­кий стіл. Ця думка ще раз пролунає з вуст сина Ізяслава Яропо-лка: «Отче, отче мой! Что еси пожиль бес печали на світі семь, многи напасти приимь от людей и от братья своея? Се же погибе не от брата, но за брата своего положи гла­ву свою* ⁴.

Після повідомлення про поховання Ізяслава «в церкви свя-тьія Богородица» літописець виголосив на його честь по­хвальний панегірик. У ньому образ великого князя позбавле­ний будь-яких вад і недоліків. Щоправда, була кривава розпра­ва над киянами в 10б9 р., але винний у цьому не він, а син Мсти­слав: оАщели кто діеть ви: січець исіче, то не сь то створи, ^{НО <}Ї^ЬІ?^{ІЬ его}*^5- ^ ^ЯКЩ° і є на Ізяславі якийсь гріх, то він спокута-ний його жертовною смертю. Літописець фактично всю другу

¹ КузьминАГ. Начальньїе зтапьі — С 200 ²ЛВЛ. — Ч. 1.-С. 132.

³ Там само. — С 132— 133.

⁴ Там само. — С. 133.

⁵ Там само. — С. 134.

6 — 5-2086

частину панегірика присвячує оспівуванню цього благород­ного вчинку князя: «По истині, аще что створіть єсть в світі семь, етеро согрішенье, отдасться ему, занеже положи главу свою за брата своегоо '.

Зі сказаного видно, що статтю 1078 р. неможливо беззасте­режно пов'язувати не лише з літописанням Десятинної церк­ви, а й із діяльністю літописця — прихильника Ізяслава. Текст складено так, що прославленим у ньому виявився не тільки Ізя-слав, а й Всеволод. Не виключено, що писався він у початкові роки його великого князювання і слугував моральним обгрун­туванням прав на київський стіл. Автором його, найімовір­ніше, був ігумен Іоанн. Не виключено, що згодом ця стаття за­знала також редакторських втручань літописця Нестора.

Ніщо не вказує на приналежність до літописання Деся­тинної церкви статей 1079—1085 рр. Ідеологічно вони, якщо можна так висловитися, індиферентні. Наявність у них комп­лексу тмутараканських відомостей вказує якщо і не на безпо­середній зв'язок їх з Никоном, то у будь-якому разі на зв'язок з літописанням Печерського монастиря, який мав тісні духовні контакти з Тмутараканню.

Теоретично думка А.Г.Кузьміна про збереження в другій половині XI ст. літописної традиції Десятинної церкви не мо­же викликати заперечення. У нас справді немає підстав вважа­ти, що з розвитком літописання в Печерському монастирі во­но зовсім припинилося в старих культурно-просвітницьких центрах — Десятинній церкві та Софії Київській. На жаль, пе­реконливих свідчень того, що його сліди виявляються в збере­женому до наших днів фонді історичної писемності Русі за другу половину XI ст., також немає. Аналіз комплексу звісток 1078— 1086 рр. не дає змоги відносити їх до творчості невідо­мого літописця Десятинної церкви.