“Л і т о п и с С а м о в и д ц я”

О началі войни Хмелницкого.

Автор починає літопис такими словами: ”Початок и причина войни Хмелницкого ест едино от ляхов на православіе гоненіе и козаком отягощеніе . ” Звичайних козаків примушували виконувати різні роботи при замках, а саме: доглядати коней, собак, худобу, підмітати двори та ”до инших незносных діл приставляли” . Про реєстрових козаків автор пише, що вони терпіли не менші утиски ніж звичайні – всіх старшин які раніше обиралися, став призначати король, недоплачували гроші, змушували виконувати незвичні “домові роботи”. Полковники не цінували козацьке життя, їхню відвагу, з промислів козацьких (рибна ловля) відбиралася десята частина, козакам заборонялося “на потребу свою держати, не тилко меду, горілки,пива але и браги.” Що призводило до зубожіння козаків.

Автор зазначає, що поспільство терпіло утиски від жидів-орендарів і старост, а державці на Україні про життя людей посполитих не знали, а якщо й знали, то були “засліплени подарками.”.

Самовидець характеризуючи Б.Хмельницького відмічає: “козак росторопній в ділах козацких военних, и у писмі біглій.”

Далі змальовується конфлікт Хмельницького з підстаростою чигиринським Чаплинським, який здійснив наїзд на хутір Суботів, що належав сім’ї Хмельницьких. Не отримавши задоволення скарги на вчинок підстарости, Хмельницький вирішує самостійно шукати правди. Викравши в полковника Ілляша королівські привілеї козакам, вирушає на Січ. Тут він ознайомив козацьку громаду з привілеями і заручився їхньою підтримкою. Для того, щоб втілити свої плани в життя, майбутній гетьман “вислал своїх посланців до хана кримского, чинячи з оними згоду и пріймуючи братерство, жеби ему помагали войска лядские зносити.”. На що султан з радістю погодився і присилає татарські орди на чолі з Тугай-беєм.

Война самая року 1648.

На початку 1648 р. довідавшись про виступ Хмельницького коронний гетьман М. Потоцький і польовий Калиновський зібравши військо, вирішують йти на Запоріжжя від Черкас. Було вирішено рухатися двома шляхами: суходолом – 6 тис. на чолі з сином Потоцького Стефаном і Дніпром, загін в 6 тис. Довідавшись про похід польської армії на Запорізьку Січ, Хмельницький вирішує вийти їм на зустріч. “И спотикавъшіся в полях у урочища Жолтой Води, там осадил каштелянича Стефана Потоцкого.” А ті війська, що рухалися водою перебили німецьку піхоту і вислали посланців до Хмельницького, вислав орду за ними. Козаки коронного гетьмана побачивши загін, що рухався Дніпром при Хмельницькому, переходять на бік останнього “и на тое ж військо почали быти, где през килка дній без перестанку тая война тривала.”. Не витримуючи натиску козаків, поляки вирішують “оборонною рукою” рухатися до Княжих Байраків, де потрапили у засідку козаків. Польське військо було розбито, а комісар і Сефан Потоцький потрапили у полон, де останній помер від ран.

Дізнавшись про поразку на Жовтих Водах коронний гетьман М.Потоцький і польовий Калиновський з військом вирішують рухатися на Корсунь. За містом Хмельницький наздогнав кварцяне військо, де і “учинив потребу.” На шляху відступу козаки влаштували засідку і гетьман “с тилу и около з войсками и ордами наступивши, оное войско розгромил”. Обох польських гетьманів було взято в полон. Переможці з обозу польського збагатилися “орда неощацованную здобич узяла так в конях, риштунках, яко найболше в неволкиках знатних и панят и посполитого войска, а козаки знову збагатилися ... так великих панов, же срібро малою ценою продавали”.

Поголоска про перемоги Хмельницького розійшлася по всій Україні, бо велику наругу терпів народ від панів, уніатів та ксьондзів. “По ... городах церкви православніе запечатували, до чого поморниками оным шляхта, уряд и ксіонзи были, бо уже на Украіні що городок, то костел был”.

З цього часу народ почав в полки збиратися “не тілко тіе, которіе козаками бивали, але хто нігди козацтва не знав”. Польська шляхта на чолі з князем Вишневецьким “мусіл утікати и уст уповати з України”. Далі автор засуджує те насильство, що панувало в той час в результаті повстання “рідкій в той кріві на тот час рук своїх не умочил и того грабленія тих добр не чинил”.

Частина орди з ясиром і добром вирушила до Криму, а інша разом з козаками рушила далі “к полскім городам”, де під Пилявцями зустрілися з польським військом. Спочатку козаків “військо короное барзо спирало” але коли підійшла татарська орда поляки почали відступати до Костянтинова, полишаючи за собою обоз і спорядження. Не втримавшись у місті залишки армії змушені були тікати у Польщу. “Многіе з панов и шляхти в неволю пойшли, а иних постинано много бо орда не брала полону задля того, жеби не обтяжуватись.” Після перемоги разом з татарами Хмельницький рушив до Львова, грабуючи і спустошуючи усі міста і містечка на своєму шляху. Взявши відкуп зі Львову військо рушило під Замостя, “а там стоячи, орда с козаками по самую Віслу пустошили, также Волинь городи значні повиймали... ”. “Не тил жидов губили и шляхту але и посполитим людем, в тих краях живучим, тая ж біда была, многіе в неволю татар скую пойшли ."

В цей час помирає польський король Владислав, на місце якого був обраний його брат Ян Казимір. Новий король надсилає Хмельницькому листа в якому пише, щоб він повернувся на Україну в Чигирин і відправив орди в Крим.

На початку року 1649

Після Різдва король присилає до Хмельницького в Переяслав посольство А.Кисиля який передав “привілей на вольности и булаву, и бунчук, корогв ,бубни, знаки восковіе от короля его милости, хотячи успокоїти тую війну.” Також приїхали посли з Москви, від господаря волоського, мунтянського короля венгерського, з подарунками “що до болшаго заятрення и пихи гетмана Хмелницкого побажали.” Обіцяв полишити війну “тилко жебы при стародавніх вольностях своїх козацких зоставити.” Але відразу ж посилає послів до кримського хана щоб він навесні прийшов на допомогу.

Починается война Збаражская року 1649

Навесні Б.Хмельницький за допомогою кримського хана захопивши багато замків (окрім Кам’янця-Подільського) починає готуватись до нових бойових дій. В розпорядженні гетьмана було багато полків “в котрих незличоная лічба войска было, бо інший полк міл козацтва тисяч болше двадцяти, бо що село, то сотник, а иная сотня міла люду тисячу. ” Хмельницький з військом йде на Меджибіж залога якого побачивши велике військо тікає до Збаража. Коронне військо що розміщувалося у Збаражі під керівництвом Я.Вишневецького було взято в облогу Хмельницьким. Польський король стоячи під Топоровим вирішує піти на збараж але під Зборовим польське віськуо зустрічається з козацьким “и там осажено короля его милость, и без мало до того не прийшло бы, же и узято бы было бо уже ніотколя помочи сподіватися было; можная річ любо не притупом але и голодом оных завоювати.Однак же и гетман Хмелницкий того не зичив, жеби міл ся достати монарха християнский в руки и в неволю бісурманскую.” Було укладено угоду за якою поляки “не міли по самую Случ на Україну бывати.” Хмельницький з ханом відходячи на Україну розпустили орду і козаків які “многіе городи... позводили, и людей татари в неволю побрали, и козаки маетность побрали, и міста значніе спустіли.”

Цього ж року литовці розбили київський полк Кричевського.

І по вищезгаданій угоді на Україну почали повертатися пани.

Року 1650

Цього ж року Хмельницький з ханом пішли завойовувати Волоську землю “внівець усю обернули, звоевали по саміе гори, людей побрали в полон и набитки їх, тилко замки моцніе одержалися”. Було досягнуто згоди з волиським господарем, який обіцяв за сина Хмельницького віддати свою дочку. В цьому ж році коронне військо, що стояло під Кам’янцем не вступало у сутички з козаками.

Року 1651

Взимку розпочинаються дрібні сутички між жовнірами і козаками. Коли про це стало відомо, Хмельницький збирає з усюди війська в Сиавищах, де і залишалися поки не прийшов хан з ордою.в цей час Хмельницький виступає з усіма військами проти короля, який був під Берестечком. Першої неділі Петрова посту відбувся перший бій. Автор літопису негативно ставився до союзу Богдана Хмельницького з кримським ханом “а же не статечная приязнь вовку з бараном, так християнинові з бесурманином” . Поза спиною гетьмана хан веде переговори з польським королем. За угодою хан полишає козацьке військо, побачивши це Хмельницький намагається повернути орду, проте хан лишає незначну частину свого війська, а з основним військом повертається в Крим. З-під Берестечка Хмельницький з козаками вирушає на Україну зупинившись під Білою Церквою. В слід за козаками рухаються поляки, які “прийшовши під Трилісся, місто оное достали и вистинали”. В цей же час відбувається битва під Лоєвим, де литовці козаків “болшей бавячись пянством анжели осторожністю, розуміючи, же юже не звитяжними зостали” і побили. Після того, як литовці “поплюндрувавши в Києві” рушили під Білу Церкву, де з’єдналися з коронним військом і пішли на Хмельницького. Козаки дали добрий бій війську литовському та польському. Через дві неділі почали до згоди приходити через Адама Киселя. За угодою Калиновський зі своїми військами розмістився на Задніпров’ї, а литовське військо стало в Стародубщині на кордоні Князівства Литовського. Козацтво “волно сходило з тих городов ,кидаючи набитки свої, у городи ку Полтаві и там слободи поосажовали, а инніе на кгрунтах московських слободи поосажовали ”. А ті хто не бажали залишати постійних місць змушені були платити податок на утримання військ (стацію).

Року 1652

Перебуваючи на зимівлі коронні війська “великую кривду, албо біду людям чинили”, а тим, хто належав до козацького стану погрожували розправою. Чутки про невігластва жовнірів доходили до Хмельницького. Взявши з собою тільки Чигиринський полк він вирушає на зустріч орді, яку закликав на допомогу. У свою чергу Калиновський дізнавшись про виступ козаків і татар, зібрав війська “которіе зоставали коло Дністра и коло Богу, скупил и стал за Ладижином на Батозі”, і запросив допомоги у тих військ, що знаходились по інших городах задніпровських. Проте допомога до коронного гетьмана не поспіла, бо Хмельницький “напавши з ордою, обозу достал и тое військо знесл, и Калиновському гатманові там же голову оттято и до Хмелніцкого татарин принісл”. З того бою мало хто залишився живим. Після того, як було розбито кварцяне військо хан з Хмельницьким рушили на Кам’янець.

Після битви під Батогом багато панів, що провернулись на Україну знову повтікали до Польщі, полишаючи свої маєтності, а козаки повернулися на свої землі. Хмельницький же ставши під Кам’янцем “много шкоди начинили: поза Лвовом и по Волинню попустошивши и наповнявши ясиром орду”, повернувся до Чигирина, а орду відпустив до Криму.

Цього року відбувається одруження сина Хмельницького, Тимоша на дочці волоського господаря Василя Лупула.

Згадується епідемія чуми, яка скосила багато люду в Корсуні, задніпрянських містах, Переяславі та його передмістях “Носові, Прилуці, опроч Ніжина”.

Далі автор пише, що в Конотопі жив сотник Сосновський з жінкою і п’ятьма дітьми. І коли Калиновський потерпів поразку під Батогом, по Задніпров’ю було побито багатьох старост, доля яких не минула сім’ю Сосновських, “забойство сталося у святой Тройци”, тіла вбитих було вкинуто у глибокий колодязь, де вони пробули “в воді аж до Воздвиженія Честного Креста”, коли вода винесла померлих наверх “тіе тіла в цілості зоставали”. Поховано їх було неподалік колодязя.

Року 1653

Навесні 1653 року Хмельницький дізнається, що польський король розташував свої війська поблизу Кам’янця, звертається до Криму по допомогу. Гетьман об’єднав свої війська з ордою на чолі з ханом проти польського короля. Частину військ залишає під Черніговом, які повинні були виступити проти литовців, що стояли під Ручицею, “придавши козакам килка мурз орди Іванові Золотаренку”. Потім Хмельницький вирушає під Кам’янець, де вступає в битву з королем, який “усіма силами, жебы от Хмелніцкого орду ото рвати и приязнь їх розорвати що усе великими подарками и обецанням дане давати, тилко абы отступили от козаков. Аже тот не приятель віри християн ской рад би усіх християн внівец обернути, почался схиляти до згоди”. Дізнавши про це, Хмельницький висилає свого посла Григорія Гуляницького до російського царя “стараючись о приязні”. Бачачи неприязнь хана, гетьман відступає на Україну, а хан з ордами “у свою землю пойшол”.

Починается война его царского велічества року 1654

На початку року від російського царя Олексія Михайловича до гетьмана приїздить посол, боярин Бутурлін з іншими боярами та дворянами “задля котрих его царського величества послов зложив гетман Хмелницкій зезд в Переясловлю”. На тій раді було складено присягу царю гетьманом, полковниками, сотниками, атаманами і усією козацькою старшиною. По всій Україні розіслали сотників, щоб увесь посполитий народ присягу російському царю склав, що й “увесь народ з охотою тое учинил”.

Того ж року цар через послів повідомляє короля польського, що через утиски християнської віри на Україні, він йде війною на нього. Олексій Михайлович виступає зі своїми військами на Смоленськ, який бере в облогу. І одночасно направляє Бутурліна до Хмельницького. У свою чергу гетьман висилає Ніжинський і Чернігівські полки на чолі з наказним гетьманом Іваном Золотаренком на Гомель.

Не витримуючи облоги, смоленські жовніри з воєводою Глібовичем “просили его царського величества о милосердя”. Після взяття Смоленська царські війська захопили Вітебськ, Полоцьк дійшовши “аж по самую границю Курляндскую”. Також були захоплені Дубровна, Орша, Шклов, Копись, Могилев “и инние многіе городи литовскіе – Білая Русь, и от того часу титул став “и Білия Россії”. Тим часом Золотаренко взявши Гомель наступає на Старий Бихів, який витримує облогу. На зимівлю козаки зупиняють у Новому Бихові, а цар з військом повертає до В’язьми. Литовський князь Радзівіл робить декілька спроб відбити захоплені козацькими та російськими міста але нічого “не вскуравши” повернув у Литву.

“А гатман Хмелницкий того року стоял з восками своїми и его царського величества под Хвастовом”.

В кінці 1654 року шведські війська почали наступати на Польщу, захопивши багато міст, що призвело до відступу польського короля “на цісар скую землю”.

На початку 1655

Після того як шведський король на зиму відступив з Польщі, польський король посилає до хана “жеби оним на помощ вийшли зносити Україну”. Коронні війська від Кам’янця рушають на Україну. Дізнавшись про це Хмельницький разам із російськими військами на чолі з боярином Шереметьєвим виступають на зустріч полякам та орді. За П’ятигорами зіткнулися ворогуючі сторони і “стала война велікая”. Не даючи об’єднатись війську козаків, жовніри постійно атакували і “же трупом жолнірским козаки отаборились, бо не тилко в день, але и у ночи билися в рукопаш ”. Гетьман вирішує не чикати поки поляки розіб’ють табір козаків наказує “рушати і просто на обоз коронній ити”. Дії козаків були настільки вдалими, що примусили відступити коронні війська аж до Бугу, а інші - до Польщі.

На весні 1655 року російські війська виступили з В’язьми і пішли на Литву, завоювавши Вільно і інші городи окрім Слуцька і Бихова. Гетьман же Хмельницький разом з царськими військами “под Лвов ходил, и облегши Лвов, розние городи побрал, и Люблин узял.” “И так того року усю Литву завоевано.” На зимівку російські війська знову повертаються до В’язьми, а Золотаренко з військами козацькими – під Бихів Старий, де помирає від поранення у ногу. Описуючи похорон Золотаренка в Корсуні автор зазначає, що “сам там бил и набрамлемъся страху немалого”, бо в церкві спалахнула пожежа “з неосторожности витрикуша, же там свічки клав на полице, не загасивши добре, и с того занялася, бо я сам на тое смотріл.”

Року 1656

На початку 1656 року російський цар Олексій Михайлович втретє пішов війною проти шведів. На той час “гетьман шведський стояв в Ризі”. Дорогою до Риги російські війська завойовують Ліфляндію, місто Дина- бурок і Кукунавз. Взявши в облогу Ригу великими силами, “седм крот тисячею, на которых я своїма очима смотріл”. Але шведи добре оборонялися і тому російські війська несли великі втрати. Зважаючи на не вдалі військові дії і холодну осінь, цар вирішує відступити.

Тим часом Богдан Хмельницький залишався з військами на Україні “бо не міл ні од кого наступованія, а до того уже и сам не способного здоровя был ”. Син гетьмана Тимош, допомагаючи своєму тестеві, господареві волоському, який “з мултанським господарем завоевался ”, загинув.

Року 1657

Гетьман Хмельницький домовився з королем угорським і швецьким про спільний похід проти Польщі. Зустрівшись біля Самбора об’єднані війська “пустошили Полшу, аж по самые Прусы бо и Варшаву узяли были”. Бачачи це, польський король, який перебував в цей час за кордоном посилає до хана за допомогою. Дізнавшись про те, що орда іде на допомогу Польщі шведи відступають в Прусію, а козаки обтяжені здобиччю разом з угорським королем відступили до Меджибожа, де останній був взятий у полон поляками. Козаки відступають на Україну. “Почувши гетман Хмелницкій, же орда выйшла, будучи сам хорым, послал своего Юрія зо всіми войсками, где ся скупили на Ташлику, а потом збунтувавшися, назад уступили, не слухаючи полковников своїх, а так Ракового войско згинуло, а Хмелниченко повернул ку Чигрину. Барзо хорим сам Хмелницкій был, где юже с тоей постелі, албо хоробы не встал, але в скором часі померл о Успенії Пресвятія Богоридици ”.

Тіло його з Чигирина було перевезено хутір Суботів і там поховано.

Ще за свого життя Хмельницький своїм наступником призначив свого сина Юрія, але козацька старшина через заздрість намовила Хмельниченка відмовитись від булави ніби-то через молоді літа. Збирається рада, на якій Юрій “учинил подякованне от родича своего за уряд гетьманства и поклонилъся усему войску, и положил булаву и бунчук в той раді” , також Виговський подякував за писарство, а Носач за обозництво. “И тая булава час немалій лежала в той раді, кожному бы ся хотіло узяти тот уряд, але же не позволяет войско ”. Однак військо зажадало від Юрія, щоб “тот уряд справ овал на містцу отцевском ”, але поки він не стане повнолітнім, йому в опіку призначалось Виговський, Носач і Лісницький, які при старому гетьмані було писарем, обозним і суддею відповідно.

Виговський домігся того, щоб в мирний час булава і клейноди будуть належати Юрію Хмельницькому, а під час війни йому. Просить дозволу “на листах свой титул писати при тых клейнотах ”. Рада дозволила йому підписуватись таким чином: “Іван Выговскій на той час гетман войска запорожского”. Після того, як колишній писар зосередив владу у своїх руках, він задумує розірвати відносини з Росією і налагодити відносини з Річчю Посполитою, вже не пам’ятаючи про те, як Богдан Хмельницький “от татар визволивши, таким паном учинил. А не тилко его самого, але и усіх покревных его збагатил ”.

Виговський починає збирати війська і запрошувати польські. Бачачи це, полтавський полковник Пушкар відмовляється підкоритися йому, після чого між ними відбувається сутичка, яка поклала початок їхній ворожнечі. Пушкар “держачи з Запорожем” посилає до російського царя звістку, що Виговський хоче пристати до союзу польського короля і хана. Цар посилає боярина Богдана Хитрого на Україну, щоб козаки при ньому обрали гетьмана, який би встановив мир між козаками і присягнув на вірність російському царю. З’їхавшись на раду в Переяслові “Выговскій боярина так словами лестивими, яко и подарунками укон тентовавши, до того повернув, же оному гетманство потвердил ”. Дізнавшись про це, Пушкар зі своїм полком відправляється до Переяслова “жебы тую раду розорвати”. Богдан Хитрий вирушив на зустріч Пушкареві і задобрив його подарунками від російського царя. “и так Пушкар, повернувши до Полтави, не захотіл послушним бути гетману Выговскому и запорожцов, отлучивши от гетмана Выговского, до себе привернув ”. Побачивши, що не всі козаки підтримують Виговського, він вчиняє згоду з польським королем і ханом.

Року 1658.

У 1658 році на річці Арклій зустрівся Виговський з Карамбеєм і “постановили – противко кого тую войну мали поднести ”. Виговський посилає до царя звістку, про те, що він уклав угоду з татарами “якобы против ляхов оных затягает и на ускромленіе Пушкара ”. На святого Миколая , гетьман з козацькими полками підійшов до Полтави, а Гуляницький з Прилуцьким і Чернігівським полками ідучи за ним захопив Лубни і взяв в облогу Гадяч. Пушкар не чекаючи нападу Виговського атакував першим і зруйнував гетьманський табір, останній же кличе орду на допомогу. Татри “всіх вистинали и самого Пушкара стяли, же мало хто з того войска живим вийшов и Полтаву дощенту спустошив. Того ж дня и Гадяче Гуляницкій узял”. Цього ж року під Пирятином зустрічаються війська російського князя Ромадановського з військами Гуляницького. Відбувається битва в якій останній терпить поразку і відступає до “Варві”. Шість тижнів Ромадановський тримає в його в облозі, аж доки Виговський з ордами “дал оному отсіч”. Після чого російські війська стають на зимівлю у Лохвиці.

Виговський уклавши угоду з військом коронним пішов під Лохвицю з ордами і робить спробу “доставати князя боярина Ромодановского”. Але його спіткала невдача і він змушений був відступити під Зіньків, де багато українських міст спустошив. Не взявши Зінькова відступив до Чигирина.

Року 1659.

Князь Трубицький разом з князем Ромадановським і Пожарським зібравшись в Путивлі виступили проти Гуляницького, який з полками Ніжинським і Чернігівським дав їм бій. Не витримавши натиску російських військ відступає в Конотоп. Війська Трубицького “недель з дванадцять” різними способами намагаються дістати Конотоп, при цьому вони несуть великі втрати. Того ж часу Ромадановський “міл потребу з полками козацкими под Борозною” захопивши і спаливши місто.

8 травня Ромадановський підходить до Ніжина, де в полі відбувся бій між ним з одного боку і козаками з татарами з іншого, але не добившись перемоги Ромадановський повертається до Конотопу. В цей час гетьман Виговський на “Крупич Поле” зустрічається з ханом і укладають угоду проти російського царя. Через кілька днів гетьман вишикувавши козацькі і польські війська рушив на Соснівку, а хан з ордами на Пусту Торговицю. Прийшовши до Соснівки Виговський застає російські війська Ромадановського і Пожарського з якими вчиняє бій. Хан б’є з тилу по російських військах, що й вирішує долю битви. Російські війська відступають до Путивля. Виговський з військом і ордами підходить до Гадяча, де зупинившись “орду с козаками выслал в землю Московскую задля здобичи и ижбы пустошили ”. Тут же під Гадячем гетьман уклав угоду з польським королем, за якою з кожного полку по кілька сотень козаків приймалися до шляхти, а також козаки трьох воєводств: Київського, Чернігівського та Браславського. Судові справи могли вирішуватися в Києві.

Того ж року угода з польським королем була розірвана, бо коли гетьман повернувся до Чигирина війська розпустив, а орда набравши ясиру повернулась до Криму. Тим часом, Юрій Хмельницький бажаючи повернути собі гетьманство, відправив на Запоріжжя свого слугу Брюховецького, щоб той підняв війська. Одночасно, полковник переяславський Цюцюра, теж бажав оволодіти гетьманською булавою, для цього він запрошує до себе всіх значних козаків, яких наказав повбивати. Потім послав до київського воєводи Шеремета людей, “просячи, жебы ему дал московских, що и одержал”. Разом з Васютою Золотаренком організовує побиття в Ніжині ляхів, що здійснюється і по інших містах. Дізнавшись про це, князь Трубецький виступив на Ніжин, звідки рушив на Переяслав. Почувши про це, Виговський вийшов під Білу Церкву з метою зібрати полки, які йому не підкорилися, бо “Юрій вишол до войска до которого ся привернули всі полки з волостми и Сірко з запорожцами ”.

Бачачи це, Виговський тікає до Польщі. В цей час збирається рада, на якій князь Трубицький “здає” гетьманство Юрію Хмельницькому “И так трохе вспокоїли Україну ”.

Року 1660.

Влітку цього року на Кодаку відбувається рада, на якій були присутні гетьман Хмельниценко зі всією старшиною і князь Шеремет. На ній було прийнято рішення іти з військами на Львів. Однією частиною яких мав командувати Шеремет і Цюцюра, а іншою – гетьман. Ідучи гончарським шляхом на Львів Хмельницький “мав потребу” з коронним військом. Не маючи змоги об’єднатися з Шереметом, він змушений був укласти угоду під Слободищами з королівськими військами і присягнути на вірність королю. Потім, вже разом з польським і татарським військом Хмельниченко вирушає на зустріч Шеремету, якого “облегли в коло, не даючи оному упокою ”. Побачивши свого гетьмана, козаки на чолі з Цюцюрою почали переходити на його сторону. Втрачаючи перевагу Шеремет пішов на укладення угоди, за якою повинен був відступити до Києва. В Київ, князь Борятинський не пустив поляків “и так Шеремета зо всім воском було взято в неволю до Криму ”. “И так знову Україна уся зостала за королем полским, опроч Переясловля и Ніжина и Чернігова з волостями, бо в тых городах воеводи зоставали ”.

В Переяславі наказним гетьманом було призначено Якова Сомка.

Року 1661.

Після того, як було вигнано польські війська з-за Дніпра, ця територія була зайнята російськими військами, а Сомко почав іменувати себе гетьманом, хоч і не був офіційно обраним. Дізнавшись про це, Хмельниченко разом з ордою підходить до Переяслава і бере його в облогу. Але нічого не добившись відступає до Ніжина. Побравши багато ясиру “хан уступіл по Богоявленію от Ніжина посполу з Хмелницким ”.

Року 1662.

Відступаючи Хмельницький з ханом залишають в Арклієві залогу, які багато шкоди чинили в його околицях. Ромадановський дізнавшись про це, розбиває козацько-татарську залогу і спалює місто. В цей же час, Сомко зібрав раду в Козельці, де козаки обирають його гетьманом. Проте запожські козаки собі за гетьмана хотіли взяти Брюховецького, “а полковник ніжинський Васюта собі гетьманство хотів и не слухал Сомка гетмана”.

В тому ж році Юрій Хмельницький зробив невдалу спробу оволодіти Переяславем. Ромадановський виступає на допомогу переяславцям, що стало відомим Хмельницькому, який вирішує відступити до Канева, але не дійшовши до нього зупиняється табором в Городищі. Сомко з’єднавшись з військом Ромадановського рушив шляхом, яким відходив Юрій. Побачивши переважаючі сили ворога татари покидають свого союзника “и так там згибло войска з руки Хмелницкого та козаков, як и ляхов тисячею болше двадцяти ... И так Хмелницкий люд погубил и табор зовсім утратил ”, а сам з рештками війська відходить на Черкаси.

“Видячи” в Я.Сомко талановитого полководця козаки вирішили зробити його своїм гетьманом.

Тим часом, полковник Васюта умовляє Ромадановського, щоб він не чекаючи Сомка в Переяславі, як вони до того домовлялися, ішов під Черкаси. Підкуплений Васютою, писар Сомка повідомляє полковника про те, що повинна відбутися остаточна рада для проголошення гетьманом Сомка.

Сомко ж не заставши Ромадановського у Переяславі рушив до Канива, де захопивши велику здобич повернувся додому поставивши “полковником Лизогуба в Каниві”. Одночасно, князь Ромадановський направив свого сотника Приклонського на Черкаси, який їх згодом і захопив, поставивши в них полковником М.М.Гамалію. звідти Приклонський по одному березі Дніпра, а Ромадановський по іншому пішли до передмістя Чигирина. Дізнавшись про це, Юрій Хмельницький попросив допомоги у орди. У відповідь на це прохання, кількатисячне відбірне татарське військо на чолі з султаном виступило на Чигирин, чим змусило відступити російські війська. “А Хмелницкий, не могучи Переясловской шкоди себы наградити и укріпитися, отдав гетьманство Тетері, а сам в чернці постригся”.

Між тим, запорізькі козаки оголосили І.Брюховецького своїм гетьманом, до якого згодом приєднався і Ромадановський “же тая уся Україна по Ромен оних слухала отступивши от Сомка гетмана”. А Сомко та Васюта після цього у царську немилість потрапили. Ніжинський полковник намагається налагодити стосунки з Ромадановським, посилаючи йому подарунки, але той “всміх ... принял, яко тот человік, же и свого много міет”. І так не знайшовши підтримки у російського князя Васюта почав шукати згоди з Сомком. “Зазвавши полковников и сотников и козаков значних до Ичні, присягу виконати в церкві ринковой на гетманство Якимові Сомкові. И тот же Васюта присягал и инних примушал”.

Таким чином, під владою Брюховецького опинилися Полтавський, Зіньківецький і Миргородський полки, а під владою Сомка Лубинський, Прилуцький, Переяславський, Ніжинський та Чернігівський.

Року 1663.

Навесні цього року на прохання Брюховецького і тих полків, які за ним стояли, російський цар висилає “околничого князя Великогагина и столника Кирила Юсифовича Хлопова”. Він наказує розіслати листи по всім полкам, для того, щоб усе поспільство стягувалось під Ніжин нараду. В цей же час, на раду вирушає гетьман Сомко зі всіма значними козаками і полковниками. Але автор зазначає, що “тое собрання Сомково нінащо обернулося, поневаш юже Бруховецкий ліпшую ласку з запорожцями міл у его царського величества”.

Зібравшись під Ніжином і простоявши там кілька днів Сомко і Брюховецький попросив у представників московської держави від імені усіх козаків “зезволив бити чорной раде на обрання одного совершенного гетмана”.

Виходячи зі слів Самовидця, можна зробити висновок, що Сомко не дуже бажав брати участь у Чорній раді, бо вже отримав гетьманство від своїх полковників, сотників та козаків у Ічні. Але зважаючи на великі сили, які були при Брюховецькому мусив погодитись “и так зложили час раді юня 17”. Спеціально для ради російський цар вислав від себе великий намет. Біля намету було поставлене озброєне московське військо “задля унимання своеволля”. Але це не допомогло. І не дивлячись на попередню домовленість, Брюховецький приїздить на раду з озброєним військом “и Сомко не зозволився: и сам и усі козаки, при нему будучие, яко люди достатніе, на конях добрих, шатно и при орюжю, як до войни”.

Перед радою вийшов князь Великогагін, щоб зачитати царський лист, але запорожці впевнені у підтримці царя не стали його слухати “одни кричат “Брюховецького гетманом”, а другіе кричат “Сомка гетманом” и на столец обох сажают”, почавши за бунчук з булавою битися. В решті-решт, старшина Брюховецького силою взяла клейноди і оголосила Брюховецького гетьманом. “Але того часу князь Великогагин не потвержал гетьманства Бруховецкого”. В свою чергу, Сомко повернувшись до свого табору відіслав князю звістку про те, що він не визнає Брюховецького гетьманом “и ежилі знову не будет рада и жеби Бруховецкий положил знаки войсковіе, то отходит з своїм воском ку Переясловлю” і дасть звістку цареві, що гетьманство взяте Брюховецьким силою. Зважаючи на це, князь Великогагін через три дні знову скликає раду і наказує Брюховецькому “жеби в тую раду прийшовши, знаки войсковіе положил”, на що, останній не погоджувався. Побачивши, що князь схиляється на сторону Сомка, вирішив піти на переговори, але не в царський намет, де стояло московське військо, а “межи своїми восками тую ученили раду”. Козаки сомкових полків зраджують свого гетьмана і “отвернувши, зараз напали вози своїх старших жаковати”. Побачивши це безчинство Сомко з полковниками просить допомоги в таборі князя Великогагіна, який відправляє їх у ніжинський замок. Тим часом, Брюховецький з військом з рук князя отримує бунчук і булаву на гетьманство і одразу ж починає по містах наставляти своїх прибічників, при чому “много козаков значних чернь позабивала, которое забойство три дни тривало”. Того ж дня було спалено місто Ічню, в якому здійснювалась присяга Сомкові. Отримавши гетьманство Брюховецький висилає до царя посольство, що мало подякувати “за уряд гетьманства, же одержав, и на Сомка з его полковниками которіе сидять в ніжинском замку, нікоторіе річі змисливши об їх незичливости ку царскому величеству, чого и не было”.

Брюховецький з-під Переяслава вирушає на Кременчук і спалює місто, самий же замок залишає в цілості, а з козаками йде до Гадяча. Довідавши про це польський король Ян Казимір вирушає на Брацлавщину. Восени цар присилає в Батурин до Брюховецького дяка Бач макова, який приводить до присяги гетьмана і козаків. Але наступ короля завадив здійсненню “иніе пакта”, який наближаючись до Дніпра захопив багато міст до “Остра”, де король став на зимівку, а війська свої розіслав “по розних городах коло Ніжина, бо усі городи поздавалися королеві, опроч самих Переясловля, Ніжина и Чернігова”.

Восени того року, за царським дозволом гетьман Брюховецький наказав стратити Сомка, Васюту та деяких полковників і осавулів вислати до Москви “котрих на Сібір заслано не мало старшини козацкой”.

Року 1664

На початку року Гуляницький з Чернецьким багато міст Українських пограбували і багато поздавалися. Одночасно на Україну наступав Богун з козаками який був призначений накакзним гетьманом і якому всі міста підкорилися, а чоловіки цих міст до війська його приєднувались і тільки одне Монастирище не піддавалося. А Тетеря зі свєю залогою в Прилуках став звідки “вся дорога ляхам била на Ічню”.

В тому ж польський король перезимувавши в Острі і викликавши до себе татар приймає рішення – не брати в облогу Ніжин “бо замку трудно узяти з людом его царського величества”. І так рушивши на Олешівку дійшов до Солтиковой Дівиці “над Десною рікою”, коронне військо зупинилося. Не бажаючи здаватись, захисники містечка наносили жовнірам великий урон. Але згодом оточені зрозуміли, що в них не вистачає сил для оборони і “просили о милосердя”. Поляки пообіцяли не вбивати оточених, але не дотримавши свого слова, тільно потрапивши в замок “многих постинали”. З-під Дівиці коронні загони пішли під Березну “аже там полковник Сосницький стоял с козаками, не приворочал король” після чого взяв Мен, Сосницю і Нові Млини. В цей час Богун захопив Борзну разом з якою йому і полк лубенський здався. Але зважаючи на королівські війська “полковник поклонився и Борзну місто здал”. І так об’єднані війська виступили під Батурин “а осмотрівши фортецю, же моцна и люду не мало воєнного при гетмані Бруховецком так козацького яко теж и московського” вирішили, що так добре захищене місто буде важко взяти. З-під Батурина козацько-польські війська вирушили під Короп, який згодом і взяли. Також був захоплений і Кролевець. В цих містах король наказав виставити залоги, а сам відправився під Глухів, який взяв в облогу. П’ять тижнів король вів невдалі бойові дії, а військо тим часом все біль послаблялося “же зимній час, трудно стало на живность так самому воску, яко теж и коні зморені олодом”. Тим часом до них, наближається князь Ромадановський з білгородськими полками, який зупинився у Батурині. Не затримуючись довго в місті, російський князь з військом відправляється до королівського табору. Татари дізнавшись про наступ відступили “з Сівера”, а король в – Новгород Сіверський, “с которим князь Ромодановский и гетман Бруховецкий мвли потребу в Периговци під Новгородом.” Новгородці не пустили польське військо в місто і яке змушене було зупинитись в монастирі. Шукаючи виходу польський король переправився з військом через Десну і розділивши військо на дві групи: першу на чолі з воєводою Чернецьким на Чернігів направив, а другу сам очоливши – на “Стародуб, простуючи ку Могилеву, на Білую Русь”, де поніс великі втрати. Бо з Брянська на Яна Казиміра князь Яков Кудиневич вийшов, змусивши його відступити з України.

Того ж року Іван Сірко, кошовий гетьман рушив з Запоріжжя з великою кількістю козаків, але як пише автор: “ні якийсь Селимка” зібрав багато голоти в Уманському повіті і залишає Сірка з метою з’єднатись з Виговським. Але Чернецький з Маховським не дали такої нагоди “того Сулимку под Білою Церквою розгромили, где и Сулимка згинув, а на потом и Виговского взяли, котрого Маховский полковник казал ростриляти.” Так скінчилось гетьманство Виговського.

В цей час в Корсуні помирає митрополит Діонісій Балабан. На його місце почали претендувати Іосіф Тукальський, якого підтримували духовенство, яхта і Антоній Вінницький, якого підтримував Тетеря. Переміг у цій справі Тетеря “бо удал до короля его милости отца метрополиту Тукалского и свого швагра Хмелницкого, бившого гетмана, также и Гуляницкого, боячися гетьманства стратити”, яких король ув’язнив на два роки у Пруссії.

“Того ж року 1664” Брюховецький зібравши всі полки Задніпровські і маючи з собою кілька тисяч російського війська вирушив з Переяслава на Чигирин до Тетері. Той побачивши величезні наступаючі сили “зобравши усі скарби войсковіе, що старий Хмелницкий збирав и инніе гетьмани, и клейноти войсковіе, стада и товари” покинув Чигирин і відправився до Брацлава. Але побачивши негативні настрої проти себе в Україні, і маючи надію на милість польського короля вирушає зі всіма скарбами до Польщі. “А и тое, що запровадил Тетера в Полщу, и там тое панове фортелем вибрали у него, же пришов до великого убозтва и утікати мусіл до Волох”.

Брюховецький послав на перед до Черкас лубенського полковника Гамалієнка, який пограбував і спалив місто. Інші міста набравшись страху почали присилати звістки про свою вірність і підданість. Однак знайшлись люди, які повідомили про ці безчинства Чернецького. Він в свою чергу “Прислал килка корогвей жолніров” у Чигирин. Кілька неділь велася боротьба за місто, а ж поки не прийшла звістка про те, що “Тетера гетман затягнувши татар, ишол на оборону Чигирина”. Дізнавшися про це Брюховецький відступає до Бужина, де об’єднавшись з Сірком, відбиває удари Тетері і оборонною рукою іде до Канева. Туди підступають Черницький, Тетеря і хан, намагаючись взяти місто приступом. Але нічого не добившись відходять під Білу Церкву. Тим часом Сірко “потягнул ку Уманю задля скарбу Тетериного которій и порабовали”. В цей час Чернецький посадив свої залоги в Чигирині, Корсуні і Білій Церкві “тилко тие городи негорнулися до гетмана Бруховецкого, а инніе усі от лучилися от Тетери, аж по самій Дністер”.

Того ж року Сірко разом з калмиками здійснює похід на Білглродщину, на Буджак, де пограбував ханські села. Під Сараджаном на них напали татари з Махновським і розбили їх. Залишки козаків разом з Сірком повернулись на Україну.

В цей час Чернецький взяв Стеблю, яку віддав татарам і намагався захопити Ставище за що й поплатився життям. На його місце було призначено Яблонського, який разом з військами на зимівку відходить до Білої Церкви. А Брюховецький зимував в Каневі.

Року 1665

Весною гетьман Брюховецький посилає своїх посланців до “колмицкой таши, затягаючи оних на войну, и ясиру ляхов оним посилав”, яких останні знаходять на кочовищу за Доном. Разом з калмиками гетьман вирушає за Білу Церкву де зіткнувся з військами Яблонського. об’єднаними військами Яблонського було “не пущено в Білую Церков, которую минувши, в Полщу посол – так ся устрашили тих калмиков”. Описуючи калмиків, автор пише, що вони “люд воєнній, с копцем сідает на коня,” що вони “люд отважній, а на вигляд чорній, нікчемній, страшній,чарамі бавятся”.

Цого ж літа Брюховецький разом з калмиками робить спробу оволодіти Білою Церквою, але нічого не добившись, військо збунтувалось і розійшлось, а калмики повернулись до дому. Одночасно Опара з Медведівки назвавшись гетьманом, разом з ордою захоплює деякі міста. В цей час Дорошенко ”которій перше бив осавулом при гетману Тетері” клопотаючись про гетьманство заручається підтримкою турецького султана. Останній викликає Опару із полковником до себе, а Дорошенку дарує гетьманство. Опару із козаками відсилає до польського короля, який наказує їх стратити.

На Спаський піст Брюховецький посадовивши наказним гетьманом переяславського полковника “сам з полковниками и инною старшиною пошол на Москву з поклоном его царскому величеству”. В царській столиці його було добре прийнято і “с подтвержденіем чести гетьманства опущено з Москви, барзо ударовавши.” Цього ж року гетьман Дорошенко “приворочаючи под свою власть, много городов попустошил з ляхами и ордою, бо жовніри людей стинали, а татари в полон брали.” Бере в облогу Брацлав, але довго не міг оволодіти містом, бо воно добре оборонялося за рахунок підкріплень російського царя. Колои ж ця допомога перестала надходити, то старшина Дрозд змушений був здати місто. Після цього Дорошенко взявши ще деякі міста підходить до Чигирина. Тут частина старшини переходить на бік Брюховецького. “И так юже гетманов два козацьких справовало: один на королев скую руку, а другий на московскую руку, и Запорожже при его царском величеству держлися.”

Року 1666

Взимку гетьман Брюховецький повертається з Москви “з достатками великими бо цале отдал Україну, тоест людей тяглих, мещан, жеби отдавали всякое послушенство и ис плугов, осип и чинш.” Відразу ж в містах лівобережжя було посаджено царських воєвод, крім тих , які вже були в Києві, Переяславі і Ніжині.

Навесні від царя приїздять переписчики, які “переписовали усіх людей на Україні, мешкаючи и по городах, и по селах: и синов хто мает, и хто чим пашет. ”Відповідно до того чим займалися люди на них було покладено податок, який “от всякого чоловіка та ремесника , як тож и найубогішого. Якие реестра в книги пописали, которіе книги одни на Москву повезени, а другіе воєводам подани, жеби тое наложенную подачуи на людей вибирали и тим платили людем ратним, зостаючим на Україні.”

В цьому році Брюховецький посилає за калмиками але через те, що не було ніяких воєн, вони на нього образились і пристали до Сірка, який разом з ними ходив на татар.

В Переяславі вибухає повстання козаків через те, що “перепису не залюбили и подачи вложеной”. Місто спалили, а самі бажаючи пристати до Дорошенка вирушають до Борищівки. Але звідти змушені були тікати до Золотоноші де їх було взято в облогу козацько-московським військом. І тому Дорошенко посилає за ордою, яка прийшовши разом з гетьманом відбиває Золотоношу і “много людей поза Ніжином и коло Прилуки усі села зобрали.”

Того ж часу та сама орда нападає на Махновського, який був присланий на стацію на Україну у місто Івангород, і за те, що мешканці міста не бажали прийняти польське військо бола жорстоко покаране жовнірами. Про ці дії стало відомо Дорошенку, який разом з ордою нападає на поляків під Браїловим і розбиває їх дощенту. “И от того часу знову сталося розірвання козаком от короля.”

Року 1667

Російське військо, що було залишине на Запоріжжі не вжилося з тамтешніми козаками і було змушене за царським указом полишити Січ.

В тому ж році козаки не пустивши ханського посла, який повертався від російського царя на Січ, вбили і пограбували, тільки залишили в живих посла царя , який з подарунками їхав до кримського хана. Довідавшись про це цар видає указ “жеби тих зисковати, хто того посла татарського погромив и карати горлом”, в якому говорилося також, щоб царського стольника Ладиженського козаки проводили в Крим разом з казною. Козаки вдали ніби послухались царського указу, але тільки но російський посол відплив від Січі, козаки потопили його кораблі і пограбували казну. Хоч і цар простив козаків, проте все більше починає зростати його незадоволення їхнім свавіллям. Козаків же в свою чергу все більше обурювало те, що царська влада на місцях намагалась примусити платити податки і “людей тяглих повернути в послушенство” через, що починаються бунти, бо “на Запорожже волно ити в козацтво так козакові, яко теж и мещанину, там того не постерігають.”

В цьому ж році Дорошенко разом з татарами і турками ходив на ляхів. Взнавши про вихід татар “стали жовніре по фортецях, а гетман коронній Ян Собескій з войском в Подгайцах”, де його було взято в бологу. Поки татарське військо допомагало Дорошенку запорожці і Сірко напали на Крим, який грабували і палили цілий тиждень. Почувши про це і уклавши угоду з коронним гетьманом хан повертається у Крим, а Дорошенко – до Чигирина.

Тим часом, коли відбувалися вище згадані події на Україні, з ув’язнення в Пруссії звільняють Іосіфа Тукальського, Юрія Хмельницького та Гуляницького, які повертаються на Україну.

За рішенням ради, яка відбулась під Смоленськом, було вирішено, що “козацтво которое зостает на том боку Дніпра, як Чигирин, Черкаси, то повинни слухати короля его милости, а которое зостает на сем боку Дніпра то повинна слухати его царського величества ” про Брюховецький і повідомив Запоріжжя. З цього часу починаються на Україні смути.

До царя московського цього року приїздив посол від польського короля Беневський, якому було віддано полонених шляхтичів і міщан литовських. Через те, що Мокрієвич і Карбанович поширювали чутки про те, що нібито козаки хочуть віддати Україну Польщі, російські воєводи чинили населенню кривди. З жалобами на це, до Москви часто приїздили посланці Брюховецького. За царським указом на Україну відправляється на зимівку військо “з чого барзо Брюховецький собою и уся старшина стривожили, того ся боячи жеби не от дано України королеві.”

Влітку в Москві на великому соборі “заложили з патрияршиства в простіе чернци и в заточеніе послали” патріарха Никона. Причиною цьому стала неприязнь до нього бояр “и послі того великая стала мешанина на Москві”.

В літописі також згадується повстання під проводом Степана Разіна, якого придушивши повстання було четвертовано.

Літом Дорошенко “жеби вкупі зоставало козацтво” запропонував Брюховецькому бути гетьманом всієї України. Повіривши цьому Брюховецький почав псувати стосунки з Москвою.

Року 1668

На Богоявлення Брюховецький зібрав в Гадячі раду на якій було вирішено “отступи от его царського величества и по орду слати, и воевот, и москву отсилати” з чим усі присутні погодились. Полковники повернувшись додому почали “задор чинити з воеводами”. Від російських воєвод були звільнені Гадяч, Прилуки, Миргород, Батурин, Ніжин, Чернігів і Переяслав. Брюховецький посилає за допомогою до кримського хана і до турецького сутана “жеби его принял под свою борону ”. Весною князь Ромадановський бере в облогу Котельню, а козацька залога почала просити допомоги у Дорошенка “обецуючися оного за гетмана приняти”. Відгукнувшись на прохання про допомогу, гетьман відсилає кохаків до Чернігова, а сам переправившись через Дніпр пішов під Опушне.

Війська Дорошенка і Брюховецького під Гадячем об’єднуються з татарами для спільного походу на Котельну. Але Брюховецький “не зрозуміл фортелю Дорошенкового и здради татар ской.” Не доходячи до Опушного, козаки Брюховецького переходять на сторону Дорошенка, і грабують його табір “а самого Бруховецкого узявши, до Дорошенка припровадили, которого Дорошенко позволив забити голоті. И так голота тиранско забили и замордували Бруховецкого.” І так скінчилося гетьманування Брюховецького.

Дорошенко ставши гетьманом обох сторін Дніпра відігнав Ромадановського від Котельні і рушив на Гадяч, де сплюндрував маєтність Брюховецького, після чого пішов до Путивля. “Але же оному з двора зайшло не потішное, же жона оному скочила через плот з молодшим ” він полишає війну і повертається до Чигирина, а орда повернула в Крим. і повертається до Чигирина, а орда повернула в Крим. і повертається до Чигирина, а орда повернула в Крим. і повертається до Чигирина, а орда повернула в Крим. і повертається до Чигирина, а орда повернула в Крим.

Після того як Дорошенко відступив від Чигирина Ромадановський, зібравши великі війська вирушає на Україну під Ніжин. Побачивши російські війська ніжинці разом з козаками “уступили з Ніжина усе зоставивши”. Ввійшовши в місто пограбував і спалив його. Тим часом Дорошенко збирає війська в Сокірній.

Запорожці вірні Брюховецькому не хотіли пристати до війська Дорошенка і подались до кримського хана, чому той дуже зрадів. Хан привітно прийняв запорізького писаря Суховієнка, дав йому орду. Було послано звістку до гетьмана Дорошенка, щоб той переправився через Дніпро. Проте Дорошенко побачивши, що орда “становиться зичливійшими запорожцям, аніжелі ему” посилає свого брата . Але поки поспіли війська запорозькі і татарські Многогрішний вчинив згоду з Ромадановським. Взнавши про ці війська, князь посилає “подезд” своїм сином, який татари розбивають. Таким чином, князь Ромадановський оборонною рукою відступає до Путивлі, а запорожці з татарами в Крим. А брат Дорошенка - Григорій “видячи, же юже приходят до згоди знову задніпряни з Москвою, уступил з восками своїми ку Каниву, и юже безпечній почал многогрішній трактовати з Москвою”.

Року 1669.

Демян Многогрішний був призначений наказним гетьманом від Дорошенка за те, що найпершим відступив від Брюховецького, зрадивши його. Зібравши військо з литовців, поляків, які були йому вірними і зібравши усю старшину “поблиз себе задніпрськую до Новгородка ” наказав, щоб обрали собі гетьмана не сподіваючись на опір Дорошенка. Старшина зважаючи на те, що в Многогрішного було велике військо попросили його, щоб він став гетьманом. “Чого он отмовлявся, як старая дівка хорошого жениха, бо того сам потребував и позволився на тое, котрому и присягу виконали на послушенство”. Після чого посилає звістку російському царю, просячи “жеби знову приняти били попрежнему, що и одержали”. Знову була скликана рада в Глухові на якій були прийняті нові статті. Російським воєводам було наказано нікуди не втручатися і знаходитись вони повинні були тільки в Києві, Чернігові, Ніжині і в Переяслові “и то нічого не беручи у людей”. І було прийнято присягу на вірність російському царю.

Дорошенко, побачивши, що кримська орда почала більш прихильно ставитись до запорожців, відправив до турецького султану своїх послів “просячи о санджаки”. У відповідь на це, султан присилає від себе чауша, а Дорошенко збирає раду в Корсуні для того, щоб вирішити питання про прийняття протекції султана. Однак, вся рада виступала проти цієї протекції. Незважаючи на настрої у раді, Дорошенко дав згоду на договір із султаном, про що чернь не знала. У свою чергу, султан перед тим, як дати згоду вислати війська присилає війська, в якому каже, що “я по вас не посилалем, ані теж вас барзо потребую; ежилі щиро жадаєте помочі от мене, жебим вас боронил от ваших неприятелей, тое на вашу прозбу могу учинити; але тое собі уважайте, жебисте ви додержали своей вірности, бо я не король полский ані цар московський а неі король венгерский, котрих ви ошукували и издрадили свою ж віру; на вашу прозбу тое учиню же вас прийму, але жебисти ся держали, бо ежили не додержити, саме обачити, що з вами чинитися буде”. І так надав Дорошенкові санджак. Навесні, того ж року, запорожці разом з татарами виходять на Дорошенка. Отримавши про це звістку Дорошенко розташовує свої полки біля Чигирина. В цей же час його полки переходять на сторону запорожців, а гетьман не здогадуючись про це висилає по санджаки віддаючи Україну у підданство. Побачивши, що Корсунський, Уманський, Білоцерківський, Паволодський, Брацлавський та Могилевський відійшли від нього на чолі з Суховієнком намагається з невеликим загоном перешкодити тому, щоб полки Черкаський і Канівський полки не полишили його. Суховієнко здає свій уряд Михайлові Ханенку , полковнику уманському. Полишивши Дорошенка орди повертаються в Крим, а гетьман з-під Канива на Лисянку “знову приворачуючи полки под свою власть, коториє оному знову посхилялися” звідки йде під Умань. Тут, маючи з собою орду білгородську і санджаки, чауш віддає їх Дорошенку “и от того часу стався подданим турчинові”. Уманці ж бачачи велике військо з гетьманом починаютьз ним переговори і “прийняли згоду”. Дорошенко відступає до Чигирина. Звідси він висилає козаків з ордою на оборону лубенського і гадяцького полків. Татари набравши під Лохвицею ясиру повертаються назад, а “Задніпря постарому усе зостало у подданстві его царському величиству а в послушенстві гетмана Многогрішного”. Ханенко, Суховієнко і Хмельниченко заручившись підтримкою кримської орди проти Дорошенка, який кличе на допомогу білгородську орду. Під Стебливом відбувається битва. На допомогу білгородській орді поспішає Сірко з козаками і татарами, що змушує кримську орду разом з Ханенком і Суховієнком відійти на Запоріжжя, а Хмельниченко тікає з Умані, якого по дорозі ловлять білгородські татари і на прохання Дорошенка відправляє до Царгорода, де його і було ув’язнено. Дорошенко залишає зимувати білгородську орду зимувати на всій Україні аж до Дністра, маю на меті зимою воювати з задніпров’ям. Татари зібравшись під Мошнами збунтувалися і повернулися до дому набравшись ясиру.

Року 1670.

На початку року Дорошенко відсилає “резидента” до Туреччини, і з того часу ,”зоставали резиденти у турчина козацкіе”. В цьому ж році митрополіт київський Іосиф Тукальський посилає свого посланця до патріарха в Царгород для підтвердження сакри на метрополію бо єпископ Перемишльський Антоній Вінницький заявив свої претензії на метрополію. Патріарх Мефодій не бажав прийняти посла без відома султана і той мусив їхати до цісаря за дозволом до Солуня. Від якого привіз листа з дозволом. Після чого Мефодій підтвердив метрополію Іосифу Тукальському. А щоб більше ніхто не називав себе більше митрополитом і архієпископом київським привіз соборну клятву “от святішого патріяхи на задніпрянского гетьмана Демяна Многогрішного, котрий в пиху вознесшися, легце себі тое поважив, еще ся срожачи, але зараз оного Господь Бог скарал, же спадше з ганку, шею бил зломал, же час немалій не могл говорити”. Того року Задніпря залишалось у спокою.

Року 1671.

Дорошенко посилає до сілістрійського паші послів, аби той надав допомогу проти поляків. Поки йшла орда в свою єпархію приїхав львівський єпископ Іосиф Шумлянський до Могилева Дністрового, якого Дорошенко наказав силою доставити в Чигирин, але згодом відпустив “за старанніем митрополії”. Прийшовши на Україну орда “багато шкоди ученила” і повернувшись стала коло Бугу та коло Умані, часто відсилаючи чати на польську територію. Весною козаки з дорошенковим братом стають за Калником. Коронні гетьмани “маючи велику докуку от орди” посилають до Ханенка на Запоріжжя послів, щоб той з військом прийшов до Ладижина. Під Брацлавом гетьмани розгромили татар не дочекавшись допомоги від козаків. Татари тікають у “свою землю”, слідом за якими тікає орда, яка була при Дорошенкові, а сам гетьман повертається до Чигирина. коронний гетьман Іван Собецький і князь Дмитрій знову підходять до Брацлава, а Ханенко з Сірком до Ладижина, таким чином підкоривши все Побужжя. Польсько-козацькі війська підходять до Кальника, який беруть в облогу. Тут же вчиняється рада, на якій козаки обирають гетьманом Михайла Ханенка, якому польський король присилає булаву і бунчук. Відступивши до Брацлава збирається рада, на якій було вирішено підпорядкувати Ханенкові замки в Могилеві, Брацлаві, Немирові, Ладижені, Рашкові.

Року 1672.

На початку року коронні війська відступили до Польщі. Дорошенко, разом з ордою пішов під Тростянець і спалив місто. Але не захопивши замку повертається до Чигирину.

Зимою, того року, задніпровська старшина на чолі з писарем Карпом Мокрієвичем змовились проти Дем’яна Многогрішного. Схопивши його вночі, змовники переправили гетьмана у Москву “уложивши на воз, накривши шкурою”. В Москві Многрішного піддавали тортурам і врешті-решт відправили на довічне проживання до Сибіру. Так скінчилось гетьманство Многрішного.

Король присилає до Ханенка, Лужицького з військами у Ладижин. Але не довго при ньому були, бо довідались, що Дорошенко послав по допомогу до турків.

Того ж літа, турецькі війська вирушають до Кам’янця, куди підходить і кримський хан з гетьманом Дорошенком. Через дві неділі облоги, місто було взято “бо порохи в цекгавзу запалились, де много замку викидало”. “І так Камянець здали августа 18, где і сам турчин, маючи там уєхати, приказал аби умерлих з склепов вибрано и за місто вивезено, що зараз учинено. Усіх умерлих так склепов, яко из гробов викопиванои и за місто вожено, а образи божіе, беречи з костелов и церквей, по уличах мощино, по болотах, по котрих турчин вехав в Камянец и его подданій незбожній Дорошенко гетьман. Не заболіло его серце такого безчестія образов божіїх задля свого нещасливого дочасного гетманства”. Потоцький і Лянцкоронський уклали угоду з турками аби ті усю шляхту і міщан відпустили з міста. “Зараз жодного звона не осталось, усе турки поскидали и порозбивали, а инніе Дорошенко побрал, также и крест нігде не одержался - поскидано”.

Турки з Дорошенком йдуть під Львів, який сплачує велику суму відкупного, але не здається, а татари пограбувавши околиці повертаються під Кам’янець. Ті польські війська, що були в Ладижині повертаються до Польщі, а коменданти брацлавського, ладижинського, могилевського, барського дізнавшись про здачу Кам’янця віддають ці війська Дорошенкові.

Того ж літа, на раді в Козацькій Дуброві гетьманом обирають Івана Самойловича, поповича з Красного.

Дочекавшись осені султан бере в облогу Кам’янець, але поляки вирішують укласти угоду. За нею, Поділля відходило до турків, сплачувалась данина. Тим часом, Дорошенко повернув до Чигирина, “котрому знову Умань поклонилася”, а запорожці пішли у Польщу до свого гетьмана Ханенка. “В Камянцю зостало християн русі, ормян, которіе собі упросили: Русь три церкви, а ормяни одну церкву, и то с трудностю великою їх набожинство управуется”.

Року 1673.

Весною турки з господарями волоським в муньтянським, знову йдуть на Волощину готуючись до походу на Польщу і стають під Хотином. Польсько-литовські війська під керівництвом коронного гетьмана Собеського вирушають з-під Львова на Хотин, де “притягнувши просто на обоз турецький, міли з ними потребу ”. Господарі волоський і муньтянський пристають до коронного війська, яке вдершись в окопи турок розбивають їх. Рештки султанського війська рушають на Кам’янець, а поляки “и замок Хотинський узяли, где великие скарби турецкие узяли гетманове”.

На зимівку жовніри розійшлися по Волощині, а в фортецях були залишені залоги. Проте, “тое немного тривало”, бо султан послав за ханом і ордою. Разом з ханським сином і панами волоськими, які полишили ляхів, султан рушив на Волощину, де побрав багато замків окрім сучавського і хотинського.

Року 1674.

Відразу ж після Різдва за наказом царя Ромадановський і Шкуратов зібравши війська разом з гетьманом Іваном Самойловичем рушили під Чигирин. Стоячи тут війська пустошать околиці і беруть місто в облогу “черкасці, собою звонтпивши, здалися князю и гетманові”, які залишають в місті залогу. Таж сама доля спіткала і Канів. З-під Канева Ромадановський рушив до Богуслава, бо в Корсуні і Лисинці стояли війська Дорошенка, який посилає до султана на допомогу . Так “за частою прозбою Дорошенко солтан послав часть орди на Машков, которіе почали у Рашкові своеволити, жони брати”. Міщани обурившись такими діями вигнали орду з міста, яка пішла до Лисинки, де стояв брат Дорошенка Григорій. Лисинці не терплячи свавілля татар побили їх, а Григорія Дорошенка, який переховувався у передмісті здали росіянам. “А другій брат Дорошенков Андрій з нікотрою старшиною утеком пойшол с Корсуня и с компаніею Дорошенковою. И так усі полки схилилися его царському величиствуи гетманові задніпрянському Івану Самойловичу, опроч самого Чигирина и Паволочи”.

В той час, як гетьман Ханенко, після смерті короля Михайла повернувся з військами на Задніпров’я Дорошенко погодився на пропозицію царя скласти булаву. При цьому він зауважував, що рада повинна відбутися у Переяславі. На цій раді Ханенко складає свою булаву і за Дорошенком посилали, який “не поєхал, жалуючи утратити гетманства”.

“И так совершенно з обох сторон Дніпра потвердили гетьманство Івану Самойловичу на той раді в Переясловлі, аж по самий Дністр”. Тільки над Дністром Гоголь не бажаючи втратити свого полковництва тримався Дорошенка. Холодна зима змусила розійтись війська по містах, а Дорошенко прохав царя перенести раду на літо, а тим часом “старался о посилки собі”. Після Різдва, на допомогу Дорошенку приходять турки. Через те, що татари і турки почали нападати на Лисянку, Охловець і інші міста, проти них виступає полковник переяславський Думитрашко з московським військом і розбиває їх.

Князь Ромадановський з гетьманом Самойловичем переправившись через Дніпро взяли в облогу Чигирин зі сторони Черкас, залишивши вільною сторону за Тясмином. Скориставшись цим, Дорошенко відправляє до Криму і Царгороду. Султан, разом з татарами вирушає до Ладижина, беручи дорогою немало міст. Бере в облогу Ладижин “аже міщани звонтпили почали просити милосердя и издавтися, але поганин показал недобре милосердіе: бо першей старшину вибрав, а потом і усіх у неволю побрано”. Звідси султан посилає війська на Умань і бере її в облогу. Уманці мужньо оборонялися “толко ж так ся против них ставали, же ни тилко на парканах, але юже по улицях з дворов билися так, же кров текла ріками, аж усі полегли, а инних по ліохах, соломи по наволікавши, турки подушили, а инних , не щадя малого и великого, у Раковской брами, где були остане в місті сперлися, усіх вистинали, и конми по трупах ездичи, кого и мало живого сискали, без всякой літости мертвили, що так розуміти, же много мучеников того часу стало”.

З-під Умані хан посилає на оборону Чигирина війська, про що довідавшись князь і гетьман Самойлович відходять до Черкас. Князь Ромадановський наказує спалити Черкаси, а інші міста здалися Дорошенкові, з яких він взяв великі відкупи.

Восени, як тільки-но турецький султан повернувся додому, польський король Ян Собеський рушив на Забужжя. Вибивши турків з ряду міст: Бар, Рашков, Могилев дійшов аж до Білої Церкви.

Року 1675

В цьому році, як пише автор “король стоячи у Брацлавлі и Паволочи, казал докучати.” Піхота дорошенкова перейшла на сторону короля, який приєднав її до своєї армії “и плату оним дал”. Перебуваючи там король “учинил голодню”, але Дорошенко ні в якому разі не хотів здаватися і викликає орду на допомогу. Не добившись результатів король перезимувавши у Брацлаві повертається до Кракова на коронацію залишаючи своїх комендантів у Брацлаві, Немирові, Жорнищах, Олінцях та Барі.

Літом князь Ромадановський зібравши російські війська разом з гетьманом Іваном Самойловичем захоплює Корсунь. А “усіх людей с Корсуня с полковником їх запровадив на Задніпря”. Одночасно, Сірко укладає угоду з Дорошенком, який присягнув на вірність російському царю, “толко ж в том правди било бо гетьман” як і раніше намагався підтримувати дружні стосунки як з татарами так і з турецьким султаном. Старшина бачивши непослідовність політики гетьмана тікала від ньго зі своїми військами на Запоріжжя, а Дорошенко “горілки, тютюн, гроши оним слати, сподіваюючися того, же его гетманом утвердят.” Він вже не відчував прихильності ні татар, ні турків, ні поляків.

В той час Дорошенко, перебуваючи в Чигирині мав дуже не великі сили. Під його владою знаходились лише Чигирин, Крилов, Черкаси, Медведівка, Жаботин і Мошни. Намагаючись отримати абсолютне гетьманство він посилає по допомогу до татар, а потім і до турків, які йому відмовляють.

Не отримавши допомоги гетьман намагається збунтувати козацтво на скликання ради “на обрання гетмана, що юже инніе почали ся били бунтувати, але запорожци на тое не зезволилися у раді”.

Року 1676.

На початку року російський цар побачивши, що Дорошенко вірний йому тільки у листах “а на сердци що иншого мает” висилає великі війська на чолі з Ромадановським у Смоленський повіт, де зустрівшись з Іваном Самойловичем вирушає до Воронівки. Попереду себе висилають 20 тис. загін до Чернігова, який бере місто в облогу. Побачивши великі московські сили, Дорошенко приїздить у російський табір, де “поотдавал знаки войсковіе, належачіе гетманом, тоест бунчук, булаву, гармати.” Після чого російські війська вступають в Чигирин та займають його замок. Дорошенкові ж наказали виїхзати на постійне проживання у містечко Сосниці “и так гетманство его скончилося при упадку великом України.”

Влітку турецький паша Каплан Гірей вирушив на Польщу проти військ короля Яна Собеського. Змальовуючи воєнні дії Самовидець зазначає, спочатку польські війська перемагали, але після того як на допомогу туркам прийшов кримський хан, “трудность великую учинили войску королевскому.” Польські війська почали нести великі втрати, і король був змушений укласти угоду за якою повинен був “уступити усего Подоля по Коросташов туркам и усей України зректися, также и плату дати тридцять тисяч червоних.”

30 січня помирає російський цар Олексій Михайлович і на його місце призначають сина, Федора Олексійовича „и того ж часу усі бояри и стрелці присягали его царскому величеству на подданство и на послушенство.”

Стародубський полклвник Петро Рославець, вирішив через багато років вірної служби не підкорятися свому гетьману і вирушає до Москви „хотячи піддати Стародуб, жеби зоставал як городи українніе московскіе: Суми і Рибное”. Але він помилився у своїх надіях. З Москви його було відправлено назад на Україну до гетьмана на військовий суд. „Которій окован у гетмана сиділ и на зезді сужен зостал усею старшиною на горло у Батурині.”

В тому ж році козацьким гетьманом від польського короля було призначено Євстафія Гоголя, колишнього подільського полковника.