8 Вопрос

Сучасний рівень використання земельних ресурсів, їх стан

Загальний рівень господарської освоєності території України високий. Але в різних природних зонах спостерігаються відмінності. В зоні мішаних лісів землеробська освоєність менша, ніж у лісостеповій та степовій зонах. Але в цій зоні знаходиться 25 % сіножатей і пасовищ, 40 % лісів України. Розораність земель у лісостеповій зоні - близько 70 %. Найвищою є сільськогосподарська освоєність степової зони - понад 80 %, тут найбільш поширене зрошення. В Українських Карпатах великі площі займають ліси, луки; ділянки з орними землями поширені в передгір'ях, міжгірних улоговинах і долинах річок. У Кримських горах висока лісистість, орні землі займають незначні території.

Між землекористувачами землі України розподіляються нерівномірно. Найбільші площі займають землі сільськогосподарського призначення. Значна частина припадає на населені пункти.

Сільськогосподарські підприємства Громадяни, яким надано землю у власність і користування , в т.ч. селянські (фермерські )господарства Житлово – експлуатаційні організації Заклади культури, науки й освіти , охорони здоров’я, побуту та інше Промислові, транспортні, оборонні підприємства, підприємства зв’язку Землі природоохоронного, рекреаційного, історико – культурного призначення Лісогосподарські підприємства Водогосподарські підприємства Землі запасу Землі тимчасового користування Всього земель

Для раціонального використання земельних ресурсів треба запобігати несприятливим фізико-географічним процесам (ерозія, перезволоженість, засолення, посушливість, солонцюватість).

Останнім часом у зв'язку з інтенсифікацією землеробства переважно на основі не завжди достатньо обгрунтованих методів водної та хімічної меліорації помітнопогіршився баланс гумусу, особливо в чорноземах, зросла концентрація шкідливих речовин, збільшилася засоленість і кислотність грунтів, порушився їх повітряний і водний режим. Відомі високою природною родючістю українські чорноземи через їх некадекватне відновлення характеризуються зменшенням потужності ґрунтового шару, різким зниженням вмісту гумусу і погіршенням його фізико-хімічних характеристик, у першу чергу, структури. Без застосування необхідних запобіжних заходів може і далі порушуватися їх агрофон та знижуватисяродючість полів, зменшуватися вміст гумусу, що зумовить прогресуючу їх деградацію. Це стосується й усіх інших ґрунтових різновидів держави.

Останнім часом різко погіршилась екологічна обстановка на земельних угіддях України, що пов'язане із значним забрудненням грунтів, поверхневих і підземних вод. В лісостепових грунтах в районах вирощування цукрових буряків та зерна накопичено досить значні залишки 2,4-дихлорфеноксиоцтової і трихлороцтової кислот. Практично повсюдне використання пестицидів сприяє їх накопиченню в грантах, особливо при використанні інтенсивних технологій. Так, вирощування озимої пшениці в Західному Лісостепу зумовлює значний вміст в грантах таких пестицидів, як волатон та фундазол.

Тривале використання великих доз мінеральних добрив зумовило досить згромадження в ґрунтах гостро токсичних речовин. Це, в першу чергу, фтор (залишок фосфорних добрив) та хлор (залишок калійних добрив). Ще більш шкідливими є миш'як, свинець, стронцій, та інші елементи, які також є складовими частинами мінеральних добрив.

Найбільш поширеним і шкідливим є нітратне забрудненя грунтів і ґрунтових вод. Це призводить до росту обсягів рослинної продукції, вміст нітратів в якій перевищує гранично допустимі концентрації. Згідно з численними аналітичними даними вміст нітратів у овочевій продукції, вирощеній на Україні, збільшився останнім часом у 1,7-8,3 рази.

Розділ 4

Проблеми раціонального використання, їх вирішення

Відомо, що природа - єдина і неподільна, а сучасне господарство - результат взаємодії природи і суспільства. Отже, суспільство, господарство і природа -взаємопов'язані, зв'язок цей має глобальний характер, стан і доля кожного із компонентів - взаємозалежні.

Ця порівняно проста теза є відправною щодо розуміння низки глобальних екологічних проблем.

На жаль, протягом тисячоліть людина посилено втручалася в природу, не дбаючи про підтримку в ній рівноваги. Особливо ускладнилися відносини суспільства і природи в XX ст., коли в процесі науково-технічної революції різко зріс антропогенний вплив на навколишнє середовище. Через різке збільшення кількості населення, інтенсивну індустріалізацію та урбанізацію на планеті господарські навантаження стали перевищувати здатність екологічних систем до самоочищення і відновлення. У відносинах людини і природи настала криза, яка викликала екологічні проблеми глобального характеру.

Зростання потреб сучасного господарства призводить до великих втрат у природі. Щорічно на земній кулі перетворюються на пустелю 6 млн. гектарів родючих земель; 11 млн. гектарів лісу вирубується, гине від пожеж або забруднення довкілля; внаслідок проживання в місцях інтенсивного забруднення хворіють сотні тисяч людей. Спостереження за кліматом дають змогу визначити зміни газової структури атмосфери, вивчати явище "парникового" ефекту, що посилюється внаслідок збільшення частки СО2, випадання кислотних дощів, виснаження озонового прошарку, який оберігає життя на Землі від жорстокого ультрафіолетового випромінювання Сонця.

Катастрофічних розмірів набуло забруднення морів і океанів. Стічні води промислових підприємств і міст, змиті з полів добрива і отрутохімікати потрапляють у річки. Окремі акваторії Світового океану є місцем зберігання радіоактивних і високотоксичних відходів. Видобуток корисних копалин на шельфі морів і океанів посилює небезпеку аварій. Великим джерелом забруднень став морський транспорт, особливо нафтовий. Через забруднення води гине рослинність і тваринний світ морів, порушуються процеси глобального газо- та теплообміну між океаном та атмосферою.

Окреслились зміни глобального характеру, які можуть призвести до незворотних порушень у біосфері. Особливо значної гостроти екологічні проблеми досягають у густонаселених та індустріальних районах.

Негативні наслідки антропогенного впливу на географічну оболонку такі значні і масштабні, що їх уже визначають як екологічну кризу.

Екологічна криза - це порушення взаємозв'язків в системі географічної оболонки або незворотних явищ у біосфері, що викликані антропогенною діяльністю і загрожують існуванню людини як виду.

Наприклад, погіршується енергетична, мінерально-сировинна та продовольча забезпеченість земної цивілізації, зростає забруднення довкілля, є небезпека зміни генетичного фонду людства. В підходах до висвітлення екологічної кризи є два напрями наукової та суспільної думки: песимістичний і оптимістичний. Песимісти заперечують можливість поступального розвитку цивілізації за співвідношеннями народжуваності та смертності, темпів економічного зростання, умов забруднення довкілля. Вони пропонують обмежити чи навіть зупинити техніко-економічний розвиток людства.

Оптимісти відстоюють можливість збереження масштабів економічного розвитку за умови забезпечення сурових державних заходів захисту географічного середовища та раціонального природокористування, організації процесів виробництва і споживання на основі радикальної перебудови технологій, створення нових технічних засобів і технологічних процесів, більш прийнятих з екологічної точки зору.

Найбільш логічний шлях подолання екологічної кризи полягає в усвідомленні того, що захист географічного середовища полягає в організації раціонального використання природи.

Життя географічної оболонки планети - не підвладне обмеженням, які створює політичне розмежування держав. Однак, деякі природні ресурси і процеси є більш локалізованими, контроль та управління ними можливі з боку окремих держав. До них належать природні ресурси, пов'язані з державною територією і які є елементами: земля, надра, внутрішні води, ресурси континентального шельфу, рослинність тощо.

Водночас є природні ресурси, контролювати і зберігати які неможливо зусиллями окремих держав. Вони або знаходяться в міжнародному просторі (відкрите море, космос), або перемішуються між різними країнами і континентами. До них належать атмосферне повітря, ресурси Світового океану і прісної води, природні багатства Антарктиди, тварини, що мігрують. Охороняти їх можливо тільки за умови міжнародного співробітництва.

До цієї проблеми додаються й інші, пов'язані з організацією природокористування.

Проблеми раціонального використання земельних ресурсів та виробництво продовольства стоїть немовби на стику різних за своїм характером завдань: освоєння та раціональне використання сільськогосподарських угідь, розвитку сільськогосподарської науки, пошуків вирішення організаційних політичних та соціально-економічних питань. Розвиток агро виробничої сфери пов'язаний з посиленням антропогенного впливу на географічне середовище і стимулюються загостренням демографічної ситуації на планеті. Розв'язання проблеми неможливе без використання науково-технічного прогресу.

В окремих регіонах країни склалася напружена ситуація із забезпеченням населення продовольством, причиною якої є нерівність у соціально-економічному розвитку країни і подекуди стихійні лиха.

Але проблема забезпечення країни продовольством полягає не в тому, що в світі не вистачає сільськогосподарських продуктів (у країні виробляється на душу населення достатньо зерна, м'яса, цукру, овочів тощо), а тому, що розміщення їх виробництва не збігається з географією попиту на продовольство. Шлях розв'язання проблеми полягає в пошуку можливостей підвищення продуктивності сільського господарства.

Екологічний стан території України оцінюється як кризовий. Це є наслідком того, що тривалий час Україна була окраїною СРСР. В результаті господарська діяльність здійснювалася без урахування екологічних вимог. В Україні розвивалися переважно сировинно-добувні, хімічні і металургійні галузі промисловості, які є екологічно небезпечними. Територіальна організація промислового виробництва, його технологія залишаються недосконалими. Внаслідок нераціонального природокористування землеробська освоєність і розораність сільськогосподарських угідь в Україні є найбільшою порівняно з розвинутими країнами світу. В результаті надмірно забруднюються річки, озера, водосховища, моря, підземні води, атмосферне повітря, грунт.

Під впливом господарської діяльності людини відбуваються зміни природних компонентів ландшафтів. Під час будівництва міст, доріг, гребель на річках, видобування корисних копалин порушується рельєф. Неправильний обробіток ґрунтів призводить до їх водної і вітрової ерозії, площинного змиву. Розорювання степів, луків, зведення лісів, осушення боліт позначаються на видовому складі рослинності, а також, і тваринного світу: природні угруповання рослин витісняються культурними (поля, сади, виноградники), збіднюється видовий склад тварин. Зміни цих компонентів ландшафтів впливають на кліпають і води.

Вплив господарського освоєння території України на її природні умови і ресурси був неоднаковим у часі і в різних природних зонах. Уже люди первісного суспільства, які займалися полюванням і збиранням дикорослих плодів і ягід, впливали на природні ландшафти. Пізніше, в неоліті (VII-IV тисячоліття до н. е.), кількість населення зросла, воно вже не могло задовольнитися полюванням на диких тварин і збиранням рослин. Почали розвиватися землеробство і тваринництво. За трипільської культури (IV-II тисячоліття до н. е.) землеробський вплив поширюється у лісостеповій зоні, де розвивалось орне землеробство, а також в зоні мішаних лісів, де переважало підсічне землеробство. Підсічне землеробство зберігалося тут до кінця XIX ст. Воно призвело до зведення лісів на великій частині території Українського Полісся. На зменшення лісистості на Поліссі і Лісостепу мав вплив також розвиток промислів в XVII-XIX ст (виплавляння металу з болотяних руд, виробництво скла, поташу).

До кінця XVIII ст були в основному розорані лучні степи лісостепової зони і почалося землеробське освоєння степових ландшафтів України. Воно супроводжувалось зведенням природної лісової рослинності, що призвело до зменшення зволоженості ґрунтів та висихання степів, і тому з другої половини XIX ст. в степовій зоні України спостерігаються посухи, пилові бурі, вітрова ерозія та ін. Освоєння земель з крутими схилами, неправильна оранка сприяли утворенню ярів, висиханню малих річок, замуленню озер, зниженню рівня ґрунтових вод.

Землеробський вплив на ландшафти України є переважаючим і саме ним зумовлені докорінні перетворення природних ландшафтів. На їх місці в процесі сільськогосподарського природокористування сформувались агро ландшафтні комплекси (природно-землеробські, меліоративні, пасовищні). На сільськогосподарське користування припадає 80 % земельного фонду України; лісостепові, степові ландшафти розорані на 75-85 %.

На орних землях розвивається водна і вітрова ерозія, що супроводжується змивом гумусного горизонту, видуванням, засипанням озимих культур, садів, виноградників, лісосмуг, каналів, доріг. Водна ерозія сьогодні проявляється на площі 12 млн. гектарів. Щорічно до 3 тис. гектарів земель руйнується ярами. В степових ландшафтах через екстенсивну технологію землеробства втрати гумусу за останні 20 років становлять 1,5-2,5 % в орному шарі.

У зоні мішаних лісів України орні землі займають близько 40 % земельного фонду, мало їх і гірських районах: Українських Карпатах - 16,8 %, Кримських горах - 21,4% земельного фонду.

Землеробський вплив найбільш проявляється через агротехніку і меліорацію, якими зумовлюється зниження (підвищення) рівня ґрунтових вод. Істотними чинниками землеробського впливу є полив, вапнування, обробіток і піскування земель, впровадження контурної чи смугової системи землеробства, створення лісових насаджень. Вплив осушувальних меліорацій помітний в зоні мішаних лісів, окремих частинах Лісостепу.

Там осушувальні меліорації поєднуються з хімічними, лісомеліоративними та культурно-технічними заходами (підсів трав, заміні чагарників луками та ін.). У лісостепових і степових ландшафтах України зрошенням регулюється їх водно тепловий і сольовий режими, при цьому проявляються супутні несприятливі процеси (підняття легкорозчинних солей, просадки, підтоплення). Лісомеліоративними заходами охоплено практично всі еродовані землі, створено полезахисні, приярусні і прибалкові лісосмуги,, заліснень схили пасовищ, гірські і височинні схили, проведено суцільне і кулісне заліснення пісків, територій вздовж каналів, навколо водойм. Проте меліоративні заходи не зажди дають бажаний ефект. Так, пересушення земель у зоні мішаних лісів супроводжується зниженням рівня ґрунтових вод на прилеглих до меліоративних систем територіях, негативними змінами гідрологічного режиму -обмілінням річок і озер.

У степовій зоні надмірні поливи призводять до вторинного засолення родючих земель, їх підтоплення і заболочування. Неправильне застосування мінеральних добрив і отрутохімікатів порушує природній кругообіг речовин, погіршує якість сільськогосподарської продукції. За недосконалої технології внесення добрив і обробітку ґрунту рослини здатні засвоювати тільки 50 % їх кількості, решта змивається поверхневим стоком, потрапляє в підземні і поверхневі води, підвищує їх мінералізацію. Отрутохімікати, що використовуються під час вирощування сільськогосподарських культур, у більшості є токсичними для живих організмів, шкідливими для здоров'я людей. Потенціальним джерелом забруднення ґрунтів, поверхневих і підземних вод, повітря є пестициди. Вони можуть бути причиною патологічних змін у людському організмі.

Помітно впливають на довкілля великі тваринницькі комплекси, їх відходи за недосконалої технології зберігання потрапляють разом із стічними водами в річки, озера, ґрунти.

Значні площі продуктивних земель втрачені назавжди через аварію на ЧАЕС, будівництво каскаду гідроелектростанцій, інших господарських комплексів та військових полігонів. Певна стабілізація землезабезпеченості в останні роки пояснюється переважанням темпів зменшення чисельності населення над темпами скорочення площі продуктивних угідь. У подальшому слід очікувати зниження землезабезпеченості в Україні у зв'язку з передбачуваним виведенням частини малопродуктивних угідь з господарського обігу. Це спонукає вести пошук шляхів еколого безпечної інтенсифікації землеробства, збереження і розширеного відтворення родючості ґрунтів.

Нераціональне сільськогосподарське виробництво завдає навколишньому середовищу взагалі та земельними ресурсам зокрема великої шкоди. Так, у XIX ст розвиток землеробства в Україні здійснювався екстенсивним шляхом. У результаті маємо найвищу розораність земель в Європі, яка становить 57 % . Сільськогосподарська освоєність території України зросла до 70, а в ряді районів - і до 90-95 %.

Одночасно з розорюванням луків і пасовищ, а також освоєння силових земель відбувалося затоплення значних площ внаслідок будівництва водосховищ на Дніпрі та інших річках. Всього за повоєнний період було затоплено майже 1,2 млн. га сільськогосподарських угідь. Це порушило екологічну рівновагу між окремими видами угідь (орними землями, луками і пасовищами, лісами, болотами і водними екосистемами). Отже, причиною зниження відтворювальної здатності біосфери, продуктивності землі та економічної ефективності використання природно-ресурсного потенціалу сільськогосподарського виробництва стала неправильна система природокористування.

Екстенсивний розвиток сільського господарства, перенасичення посівів дуже природо місткими і грунтово виснажливими сільськогосподарськими культурами, розміщення їх без достатнього врахування природних умов, зведення до мінімуму грунтовідтворювальних сільськогосподарських культур (зернобобових, одно - і багаторічних трав), багаторазовий обробіток землі дуже важкими машинами, що утрамбовують грунт, призвели до його інтенсивного руйнування та деградації.

За сто років ґрунти України втратили майже 25 % гумусу. Зростання ж антропогенного навантаження в періоди реалізації політики інтенсифікації сільського господарства не стільки забезпечувало досягнення запланованих світових рівнів урожайності сільськогосподарських культур та продуктивності оголів'я худоби, скільки знижувало родючість земель. Так, тільки за останні ЗО років вміст гумусу в ґрунтах України зменшився майже на 9 %,

Ефективне й еколого - безпечне використання біокліматичного потенціалу та природної родючості земель є визначальним стратегічним чинником виробничої діяльності людини в сучасному світі. Очевидно, що площа земельних ресурсів, а особливо сільськогосподарських угідь, не збільшується, а швидше навпаки -зменшується. Родючість земель легше втратити, ніж відновити. До того ж останнє потребує значних зусиль, коштів, ресурсів, часу.