187. Сцієнтизм і антисцієнтизм.

Сцієнтизм — це філософська світоглядна позиція, що сприймає (видає) науку як найвищий ступінь розвитку людського розуму. Прибічники сцієнтизму вірять у можливість науки вирішити всі соціальні проблеми сучасності. Сцієнтизм перебільшує (абсолютизує) значення науки й водночас принижує («заперечує») важливість соціальних (гуманітарних) знань.

Антисцієнтизм — філософсько-світоглядна позиція, прихильники якої піддають різкій критиці науку, техніку, які, на їхній погляд, не дають можливості здійснити людський прогрес. їх аргументи випливають з фактів негативних наслідків НТР, наявних глобальних проблем сучасної цивілізації. У крайніх формах антисцієнтизм взагалі відкидає науку й техніку, вважаючи, що їх сила є ворожою для людського існування. Методологічною основою антисцієнтизму є абсолютизація негативних результатів розвитку науки й техніки.

188. Способи подолання негативного антропогенного впливу на природу.

Виявом суспільної необхідності є панувально-діяльнісний спосіб ставлення людини до природи, який розв'язання всіх проблем переводить в єдиний і смисловий вимір - підкорення природи, володарювання над нею.

Китайська культура: дбайливе ставлення до природи, принцип світогляду - не діяння.

Діяльнісний тип ставлення до світу притаманний європейській культурі.

Повною мірою воно стверджується на тому етапі цивілізаційного розвитку, який дістав назву індустріалізму. Смисловим стрижнем і. є раціоналізація - передусім виробництва, управління, та ін. царин суспільного життя. Парадокс формальної раціональності Вебера: надмірна раціоналізація веде до нераціональності в кожній ланці системи, так само як і в стратегії її функціонування.

Наприкінці XX сторіччя людина починає усвідомлювати свою ушкоджуваність, залежність від природи. Кожна шкода, якої зазнає середовище, обертається його негативними впливами щодо людського організму.

1968 року з ініціативи італ. інженера й бізнесмена Ауреліо Печчеї було засновано "Римський клуб (Р.к.)'' - неурядову міжнародну організацію. Її мета - привернути увагу людства до глобальних проблем. Групи вчених беруться за дослідження найгостріших проблем сучасності.

Спочатку „Р.к.” схилявся до ідеї "нульового зростання", - відмови від збільшення обсягів виробництва й споживання. А потім виникла ідея необхідності кардинальних змін у самій людині (книга А. Печчеї "Людські якості" (1976 р.). Вихідною для нового гуманізму є ідея збереження можливості неперешкоджуваної саморегуляції екосистеми, підтримання нею на належному рівні внутрішньої багатоманітності.

Можливі стратегії подолання екологічної кризи:

1. Самообмеження людини (перехід від ери „гомо фабер” (людини, що виробляє) до ери „гомо модератус” (людини поміркованої)).

2. Шлях коеволюції – сумісної еволюції природи та людини: поєднання помірного втручання в природу з ефективними природоохоронними заходами. (Приклад Китаю, Японії до індустріальної доби).

3. Вимога екологічно-гуманістичної диктатури. Жорсткий міжнародний контроль за виробництвом і споживанням у всьому світі. Це означає істотне обмеження свободи народів.

Екологічний імператив:

1. Не слід заподіювати природі ніякої шкоди.

2. Слід уникати дій, які спричиняли б необоротні зміни в природі.

3. Природна багатоманітність повинна бути збережена.