185. Історичні форми світогляду.

Світогляд - це система уявлень людини про світ, місце людини у світі, відношення людини до світу, та до самої себе. Світогляд містить знання, переконання, цінності, ідеали, організовані в єдину систему. У своєму формуванні та розвитку світогляд пройшов певні історичні етапи, що дало підстави виділити три історичні його типи:

Міфологічний світогляд є результатом практично-духовної діяльності людини. Міф є історично першою формою самосвідомості, котра відокремилася від практики. Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка — тотема. По-друге, міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал діяльності. По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення усього сущого. Міф — це насамперед зовнішній контроль над індивідом.

Релігійний світогляд є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. Принципова відмінність релігії від міфології полягає в тому, що носієм міфологічного світогляду є рід чи інша тотальна спільнота, а релігія спрямована на особу. Релігія поясненню світу приділяє значно менше уваги, ніж міфологія. Головне для неї — моральне регулювання соціального життя.

Філософський світогляд. Філософія виникла водночас із релігією. Носієм філософського світогляду також є особа. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів полягає в тому, що він заснований на розумі, тоді як релігія — на вірі, міфологія — на страхові. По-друге, релігія та міфологія оперують чуттєвими обаразами, філософія — абстрактними поняттями. І нарешті, філософія цілком позбавлена функції та засобів соціального контролю.

186. Некласичні концепції діалектики (“трагічна діалектика”, діалектична теологія, негативна діалектика).

Філософія XX століття - діалектичні пошуки. Виникають некласичні концепції діалектики: екзистенціальна діалектика (Ясперс, Сартр), діалектична теологія (теологія кризи) (Барт, Тілліх), негативна діалектика (Адорно, Маркузе).

Діалектична теологія склалася в 20-30-х роках XX століття. Початок - швейцарський теолог К. Барт „Послання до римлян”; розвинута протестантськими теологами: Бруннер, Бультмон, Тілліх, Нібур. Головна антропологічна антиномія - в зіткненні в людині божественного і гріховного. Бог несумірний з людиною, хоч остання і являє собою творіння та образ божий. Водночас він судія і недосяжний ідеал людини. Ця несумісність породжує в людині неспокій, а потім і страх. Діалектична теологія фіксує суперечності людського буття в трагічному світлі, тобто такі, які неможливо вирішити.

Екзистенціальна діалектика - початок XIX ст. - К’єркегор. Його „якісна діалектика”, або „діалектика парадоксу”, відбивала суперечності екзистенціального мислення - мислення, яке не пускав примирення протилежностей. Несумісність скінченого і нескінченого. Породжує „парадокс”. Екзистенціальна діалектика є вкрай є ірраціоналістична, і у Ясперса вона протистоїть раціональному мисленню. Екзистенціальна діалектика фіксує увагу на суперечностях самого людського існування без вирішення їх, а тому набуває трагічності, що виявляється у негативній діалектиці.

В книзі Адорно „негативна діалектика” констатує тотальний антаганізм сучасного суспільства, в цьому пригнічується людська сутність. Відчуження має загальний характер і тому подолати його важко. „Негативна діалектика” - саморуйнування поняття, логічності, розумності, понятійного мислення, яке розпадається, як данина традиції Буржуазного Просвітництва.