174. Культура як специфічна соціальна реальність.

Культура — сукупність способів і методів матеріальної та духовної людської діяльності, об'єктивно втілених у матеріальних і духовних носіях, які передаються наступним поколінням.

Соціологія культури — галузь соціології, яка вивчає культуру як соціальний феномен, місце і роль у взаємодії з іншими системами суспільства, а також взаємодію особистості, спільноти і суспільства.

Соціальна реальність - це вся сукупність умов суспільного життя, які виступають перед членами суспільства як надіндивідуальних, об'єктивно дані обставини їх існування.

Культура — явище складне, поліструктурне. Вона інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини. У цьому полягає передумова і необхідність різних підходів, засобів її дослідження. Тому й вивчають її різні науки (історія, філософія, економіка, психологія), які утворюють культурологію як самостійну галузь знань.

Соціологію культури цікавить передусім взаємодія культури і суспільства. Вона концентрується на соціальному «вимірі» культури, ЇЇ впливі на соціальну поведінку, загальних правилах, зразках поведінки, засобах мотивації.

Однією з центральних проблем соціології є дослідження соціальної дії та поведінки людей. Соціальна дія усвідомлена, в її основі лежать певні соціальні регулятори — норми, цінності, вірування, очікування і переваги індивідів і груп. Тому одна з головних проблем соціології культури — проблема визначення того, що належить до поняття «культура».

175. Метафізика та її різновиди.

У сучасному суспільствознавстві поняття “метафізика” має три основних значення:

1) Філософія як наука про загальне, вихідним прообразом якої і було вчення Аристотеля про “перші роди існуючого”. У цьому значенні, наприклад, вживав поняття “метафізика” великий німецький філософ XX століття М.Хайдеггер, що розглядав її як “рід пізнання, що має предметом існуюче в цілому”. Її основні категорії – це граничні поняття, що охоплюють одночасно і об’єкт і суб’єкт пізнання.

2) Особлива філософська наука – онтологія, вчення про буття як такому, незалежно від його приватних видів і у відволіканні від питань теорії і логіки пізнання. У цьому значенні дане поняття вжавалося як у минулому (Декарт, Лейбниц, Спіноза та ін.), так і в сьогоденні – особливо в сучасній західній філософії.

3) Філософський спосіб пізнання (мислення) і дії, що протистоїть діалектичному методу як своєму антиподу. Саме про цей аспект поняття “метафізика” (як антидіалектика) нижче буде йти мова. Сама характерна, істотна риса метафізики – однобічність, абсолютизація однієї (байдуже який саме) сторони живого процесу пізнання, чи ширше – того чи іншого елемента цілого, моменту діяльності в будь-якій її формі.

“Стара” метафізика була характерна для філософії і науки в XVII-XIX св. (метафізичний матеріалізм, натурфілософія, філософія історії і т.д). Специфіка цієї форми метафізики – заперечення загального зв’язку і розвитку, відсутність цілісного системного погляду на світ, – мислення за принципом “або-або”, переконання в остаточної завершенності всіх світових зв’язків.

Нова метафізика на відміну від старої не відкидає ні загальний зв’язок явищ, ні їхній розвиток, – це було б абсурдно в епоху величезних досягнень науки і суспільної практики. Особливість аитидиалектики в новій формі – зосередження її зусиль на пошуках різних варіантів тлумачення, інтерпретації розвитку.

До них варто додати софістику й еклектику. Сутність софістики й еклектики полягає в тім, що мінливість, гнучкість понять вони застосовують не об’єктивно (тобто не як адекватне відображення дійсності, що розвивається,), а довільно, чисто суб’єктивістські. Їхня головна мета – перекручування істини (як правило, свідоме, навмисне), перекручене уявлення дійсності, прагнення видати неправду за істину. Це досягається за допомогою системи специфічних прийомів і вивертів (софізмів), заснованих на порушенні принципів формальної і діалектичної логіки.