172. Співвідношення біологічного та соціального в походженні свідомості.

Свідоме відношення людини до світу (умовно — «технологічний вимір свідомості») виявляється як вміння оперувати речами, або як об'єктивне знання речей. Другий вимір свідомості («соціальний») є вияв свідомості у ставлені людини до інших людей. На відміну від тваринного світу, в якому панує право сильного, людські відносини регулюються певними нормами — моральними, правовими, релігійними, політичними тощо. Тут свідомості постає як вольовий вчинок, здійснений особою на основі знання норм. Бути свідомим у «соціальному вимірі» означає знати соціальні норми (знати, як буде оцінено її вчинок) i обирати між різними варіантами дій. Свідомості саме й полягає у знанні, вільному виборі та усвiдомленнi відповідальності за вибір. У відносинах між людьми свідомості можна визначити насамперед як відповідальність (перед іншою людиною, суспільством, державою). Низький рівень свідомості (моральної, правової, політичної) громадян означає низький рівень відповідальності. Звідси випливає, що людина, яка через психічне захворювання не несе відповідальності за власні вчинки, не є підсудною. У неї вiдсутнiй «соціальний вимір» свідомості, що, до речі, може не позначитися на «технологічному вимірі» свідомості такої особи. Свідомості виявляє (репрезентує) себе не лише у ставленні людини до інших людей, а й у її ставленні до самої себе. На відміну від тварини, в якої психіка органічно поєднана з тілом, у людини «Я» (свідомість) дистанціюється від тіла. «Я» усвідомлюю своє тіло як щось вiдмiнне від моєї свідомості, усвідомлюю його біологічні потреби. При цьому «Я» не зливаюся з тілом, а ніби перебуваю «поруч» з ним. Зокрема, у певних межах «Я» можу тамувати голод, не спати. За нормального стану «Я» паную над тлом (контролюю його потреби i спосіб їх задоволення). За ненормальної ситуації (алкогольна, наркотична залежність, деякі стани психіки — настрої, паніка) тіло панує над свідомістю. Так, за алкогольної та наркотичної залежності дистанція між свідомістю i тілом «зменшується», свідомість поступово втрачає свою автономію (свободу) й перетворюється на додаток до тіла, внаслiдок чого людина деградує до тваринного буття.

173. Практика і процес пізнання.

Практика – це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Людина як сусп-на, мат-на істота, що наділена свідомістю, змінює дійсний світ у трьох вимірах: 1. матеріально; 2. на певному конкретно-історичному етапі розвитку сусп-ва та за доп- і в межах відповідних сусп. відносин; 3. свідомо. Поза цими моментами неможливе людське перетворення світу, але кожний з них, узятий окремо не вичерпують сутності практики, як філ. категорії. Саме свідомі, доцільні, цілеспрямовані дії, що мають предметну, матеріальну визначеність, вкл-ться в поняття “практика”. Під практикою розуміється сукупна діяльність людства, весь його досвід в процесі іст-ого розвитку. Практична діял-ть має сусп. хар-ер і виступає як цілісна система дії, є способом сусп. буття людини та специфічною формою його самоутвердження у світі. Практика – це мат-на, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини, яка включає в себе освоєння та перетворення природних та соціальних об’єктів і становить загальну основу, рушійну силу розв. людського сусп-ва і пізнання; чуттєво-предметна форма життєдіяльності сусп.-розвинутої людини з освоєння природної і соціальної дійсності, а також специфічний спосіб відношення людини до світу та її буття в цьому світі. Практика є людською чуттєвою діяльністю, предметною діяльністю, основною ознакою котрої виступає безпосередня чуттєва зміна предмета під час взаємодії людини і предмета природи.