136. Система філософії та її структурні складові.

Філосо́фія (від грец. φιλοσοφια - в дослівному перекладі означає: "любов до мудрості") - теоретична форма світогляду; особливий вид мислення, на якому думка усвідомлює себе саму у своєму ставленні до дійсності та шукає остаточних, абсолютних засад для власних актів і людського самоствердження у світі. Запровадження поняття "філософія" приписується грецькому мислителю Піфагору (з Самосу).

Філософія як особлива сфера людського знання і пізнання виникла на основі світоглядних пошуків та орієнтацій людини, що постають як необхідність з погляду людського життєвого вибору та самоствердження. Постаючи теоретичною формою світогляду, філософія набуває певних особливостей, таких, як узагальнуючий характер знання, принциповий людиноцентризм, прагнення досягти абсолютів та ін. Ці особливості зумовлюють структуру та функції філософського знання. У кінцевому підсумку філософія постає як глибоке і непереборне прагнення людської душі до прозорості й осмисленості підвалин власного буття. Філософія виникає як спроба знайти відповіді на основні світоглядні питання за допомогою міркування з метою орієнтації людини в світі. На відміну від окремих наук, що вивчають деякі області дійсності, предметом філософії є найзагальніші риси дійсності, основи буття і пізнаня, що вивчаються не безпосередньо, а через узагальнення даних інших наук та осмислення всієї існуючої культури, її світоглядних структур. Таким чином філософія - це раціональна самосвідомість людства, наслідки його прагнення збагнути глибинні основи буття і місце людини в світі.

Структура філософії

Відповідно до сфер реальності виділяють:

- філософія природи, світу і космосу: онтологія, натурфілософія, космологія;

- філософія суспільства та суспільної історії: , соціологія, соціальна філософія, філософія історії, культурологія, етнофілософія;

- філософія самої людини з її особливостями, здібностями і властивостями: філософська антропологія, антропософія, структурна антропологія, соціобіологія;

- філософія духовної сфери або інтелектуальних процесів: логіка, гносеологія, етика, естетика, філософія релігії, філософія права, історія філософії, ноологія.

137. Емпіричні методи пізнання.

Метод – спосіб досягнення мети, сукупність прийомів та операцій, теоретичного чи практичного освоєння навколишньої дійсності, а також людської діяльності.

Емпіричний метод – це цілеспрямоване вивч-ня предметів та явищ, яке в своїй основі має факти органів чуття.

На емпіричному рівні дослідний об'єкт відображається здебільшого з позицій зовнішніх зв'язків і відносин. Емпіричному пізнанню притаманні збір фактів, первинне узагальнення, опис дослідних даних, систематизація і класифікація.

Емпіричне дослідження — це особливий вид практичної діяльності, що існує в середині науки. Така діяльність потребує наявності специфічних здібностей: мистецтво експериментатора, спостережливості польового дослідника, особистої контактності і такту психологів і соціологів, які займаються проведенням досліджень та ін.

Науковими методами емпіричного дослідження є спостереження — цілеспрямоване сприйняття явищ дійсності (їх опис та вимірювання), порівняння та експеримент – активний спосіб вивч предметів та явищ, завдяки якому відтворюються об’єкт пізнання в штучно створених умовах його існування, які передбачають активне втручання в процеси.

Спостереження разом з експериментом є основою наукового досліду. Кожен крок експерименту становить дію, що планується і спрямовується теорією. Залежно від мети експерименту, їх поділяють на пошукові, перевірочні, конструктивні. Водночас в експерименті використовують порівняння, опис, виміри.